Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. Внутрішня та зовнішня політика ЗУНР. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1917—1921 рр. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Відновлення державності на західноукраїнських землях. «Листопадовий зрив»
Українське населення Австро-Угорської імперії з ентузіазмом сприйняло проголошення незалежності УНР. На підтримку дій Центральної Ради в багатьох містах Східної Галичини і Буковини відбулись «свята миру і державності». Наприкінці березня 1918 р. у Львові відбувся з’їзд представників українських політичних партій Галичини, в якому взяли участь 500 осіб. З’їзд «мужів довір’я» схвалив Брестську мирну угоду УНР із державами Четверного союзу, проголосував за її негайну ратифікацію Австро-Угорщиною. Учасники зібрання вимагали від вищих органів державної влади Австро-Угорщини реалізації досягнутих у Бресті домовленостей про виокремлення з українських земель Галичини коронного краю з власним сеймом, намісником і українською адміністрацією. Керівництво імперії усіма засобами відстрочувало втілення в життя умов угоди, надаючи перевагу відновленню незалежної польської держави, до складу якої мала увійти і Східна Галичина.
Після проголошення Польською регентською радою незалежності Польщі (8 жовтня) у Відні 10 жовтня відбулась нарада Української парламентської репрезентації Галичини, на якій було обговорено політичну ситуацію в Австро-Угорщині та вирішено 18 жовтня скликати ще один з’їзд «мужів довір’я».
Військові поразки стимулювали імператора Австро-Угорщини Карла І до видання 16 жовтня 1918 р. маніфесту про перетворення імперії на багатонаціональну федеративну державу. Союзні «коронні землі» отримали право на створення представницьких органів — «національних рад». Українські політики хотіли легітимного відновлення державності, тому підтримали цей маніфест останнього імператора Австро-Угорщини.
18 жовтня 1918 р. у Львові відбулися загальні збори політичних і громадських діячів Східної Галичини й Буковини, на яких були присутні 69 осіб. Серед них 26 послів до імперського парламенту від Галичини (21) і Буковини (5); два члени імперської палати панів; 21 посол від буковинського (6) і галицького (15) сеймів; представники від політичних партій Галичини (Української національно-демократичної, Української соціал-демократичної партії Галичини і Буковини, Християнсько-соціальної, Української радикальної) та Буковини (Української національно-демократичної партії Буковини, Української народної, Української радикальної партії Буковини), а також митрополит А. Шептицький та єпископ Г. Хомишин, три представники від студентства. Зібрання було оголошено Українською національною радою, що повністю відповідало імператорському маніфесту.
Учасники зборів заявили про намір об’єднати українські землі в межах Австро-Угорщини — Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини й Закарпаття. Уже тоді йшлося про майбутню злуку з Українською Народною Республікою.
Відповідно до затвердженого Статуту, Українську Національну Раду (УНРада) було проголошено на певний період вищим представницьким органом «тієї частини українського народу, яка живе в австро-угорській монархії». Як вищий орган вона затвердила «Прокламацію», згідно з якою на всій етнографічній українській території Австро-Угорщини конституювалась Українська держава. З’їзд «мужів довір’я», що відбувся 19 жовтня, схвалив створення УНРади і текст її «Прокламації».
Серед делегатів УНРади переважали націонал-демократи (62% складу), що визначало помірковано-центристський характер західноукраїнського парламенту. Цим він відрізнявся від східноукраїнського парламентаризму з соціалістичним спрямуванням. В УНРаді не були представлені делегати від Закарпатської України, оскільки вона не мала своїх народних обранців в угорському парламенті і там не існувало окремих українських політичних партій. Однак група закарпатських діячів надіслала до УНРади листа, в якому заявила про своє прагнення разом з галичанами і прикарпатськими українцями належати до Української держави.
Провідники УНРади вели переговори з австрійським урядом і домагалися, щоб він захистив українські землі Австро-Угорщини від польських та інших домагань. Президія Української парламентської репрезентації і делегація УНРади у Відні сповіщали українські організації в Галичині та на Буковині, що вони мають чекати на рішення Ради міністрів Австро-Угорщини щодо своєї долі. Натомість австрійський уряд стосовно українців провадив подвійну гру, вправно балансуючи між польськими та українськими політичними силами і надаючи перевагу Польщі. 28 жовтня 1918 р. у Кракові було створено Польську ліквідаційну комісію, яка мала на меті ліквідувати всі австрійські державні установи і замінити їх польськими.
У зв’язку з підвищеною активністю поляків Українська парламентська репрезентація вислала 30 жовтня 1918 р. своїх представників до останнього австрійського прем’єра Г. Лямаша з домаганням передати владу в Східній Галичині й Північній Буковині УНРаді і дати відповідні доручення наміснику Галичини генералу Каролю фон Гуйну. Постановою останнього уряду Габсбурзької монархії від 31 жовтня 1918 р. австрійському наміснику у Львові К. фон Гуйну доручали призначити на урядові посади у староствах Східної Галичини, на залізницях і в судах українців. Однак австрійський цісарський уряд не відмежував української Східної Галичини від польської Західної.
31 жовтня делегація УНРади була на прийомі у намісника Галичини і домагалася передання влади українцям. Представники української делегації заявили, що, за наявними у них відомостями, намісник повинен отримати наказ із Відня про передання влади у Львові УНРаді. Проте К. фон Гуйн заперечив одержання таких розпоряджень, повідомивши натомість, що Галичина залишатиметься під австрійською владою допоки це питання розв’яжуть на мирній конференції. Того самого дня ранкові газети сповістили, що 1 листопада до Львова прибуває Польська ліквідаційна комісія, яка збирається прийняти владу від австрійського намісника.
У ситуації, що склалася, львівська делегація вирішила не чекати ні загальних зборів УНР (призначених на 3 листопада), ні державного акта з Відня про передання влади. 31 жовтня 1918 р. о 7-й годині вечора у великому залі Народного дому у Львові зібрався на нараду Центральний військовий комітет на чолі з сотником Українських січових стрільців Д. Вітовським, який запевнив членів УНРади у готовності військ до збройного повстання і захоплення влади. Хоча українських військових сил у Львові було дуже мало — всього до 1500 старшин і стрільців, спираючись на них і чіткий план дій, розраховували оволодіти 200-тисячним містом з переважно польським населенням. На місця вирушили уповноважені із закликом військового комітету до загального повстання та з інструкціями до дії. Чисельність польських збройних формувань була нез’ясованою, як і поведінка у воєнних діях австро-угорського гарнізону.
Удосвіта 1 листопада Львів повністю контролювали українські війська, над міською ратушею замайорів синьо-жовтий прапор. Австрійські й угорські військові підрозділи оголосили про нейтралітет. Пополудні відбулося формальне перебрання влади від цісарського намісника. За умов відсутності відповідних розпоряджень із Відня це відбулось своєрідно. Зокрема, після підписання протоколу намісник К. фон Гуйн передав усю владу своєму заступникові В. Децикевичу, а він уже на основі цісарського маніфесту від 16 жовтня 1918 р. передав її Українській Національній Раді. У такий спосіб влада у місті перейшла до УНРади, яка звернулася до населення з відозвою. У ній було проголошено перемогу національно-демократичної революції та описано заходи, спрямовані на утвердження державності на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Населення закликали зберігати спокій та дотримуватися вказівок влади. Телеграфні ноти про утворення Української держави були розіслані в усі райони Східної Галичини.
Повстання у Львові активно підтримало українське населення всієї Східної Галичини. Перехід влади до українців у багатьох містах і селах відбувався без збройних сутичок і жертв. УНРада контролювала більшу частину території до кінця дня 2 листопада.
Натомість польські організації у Львові під керівництвом Ч. Мончинського, дійшовши між собою згоди, вже опівдні 1 листопада піднялися зі зброєю проти українців. На західному пограниччі практично відразу розпочалась українсько-польська війна. Польські війська придушили виступи українських частин у Ярославі, Любачеві, Новому Санчі. Місто Борислав полякам вдалось утримувати до 10 листопада. У Перемишлі бойові дії між українськими і польськими військами тривали до 11 листопада, потім українці залишили місто.
1—2 листопада 1918 р. за наказом буковинської делегації Української Національної Ради у столиці краю повстали три українські стрілецькі сотні. За допомогою сотні з полку УСС та озброєних груп залізничників вони роззброїли австрійську залогу Чернівців. 2 листопада на центральних майданах і вулицях міста налічувалось приблизно 40 тис. українців, що прибули на Буковинське народне віче. Більшість його учасників висловилася за возз’єднання краю з Українською державою. Віче обрало головою Українського крайового комітету відомого письменника, педагога і громадського діяча О. Поповича. Проіснувала українська влада на Буковині недовго, з 11 листопада розпочалась окупація цієї частини української землі румунськими військами.
На Лемківщині виникли дві республіки — Лемківська і Західнолемківська. Центром першої стали села Вислок Великий і Команчі Сяноцького повіту, а другої — села Фльоринці та Гладишів. Провідники Лемківської республіки виступали за злуку і передання своєї тимчасової влади західноукраїнському уряду. Західнолемківська республіка домагалась прилучення до Росії. Перша республіка охоплювала 35 сіл і проіснувала до 23 січня 1919 р., друга — до початку 1920 р.
Формування органів державної влади. Внутрішня політика Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР)
5 листопада Українська Національна Рада звернулася до народу з Маніфестом, в якому було описано загальну програму політичних і соціально-економічних перетворень: побудову демократичного ладу; рівність усіх незалежно від мови, віри, статі; проведення аграрної реформи; 8-годинний робочий день для робітників; охорону праці; соціальне забезпечення у старості. Для реалізації задекларованих прагнень 9 листопада УНРада сформувала уряд — Державний секретаріат (згодом — Рада державних секретарів) на чолі з адвокатом К. Левицьким. Уряд був коаліційним, за партійним складом 8 державних секретарів належали до національно-демократичної партії, 2 — до радикальної, 1 — до соціал-демократичної, 1 — до християнсько-суспільної. 9 листопада УНРада також затвердила назву держави. Були пропозиції назвати нову державу Галицькою республікою, але оскільки вона мала охоплювати українські землі, які знаходились за межами Східної Галичини, більшість підтримала назву «Західноукраїнська Народна Республіка». Така назва вказувала на нерозривність із Україною і водночас наголошувала на зв’язку Західної України з традицією Української Народної Республіки, проголошеною Центральною Радою на Наддніпрянщині. Хоча ще 6 листопада делегати Української Національної Ради О. Назарук і В. Шухевич зустрілись у Києві із Гетьманом П. Скоропадським, який пообіцяв надати фінансову та військову підтримку. Гетьман мав намір відправити на Західну Україну полк січових стрільців. Рішуче проти цього виступив опозиційний до П. Скоропадського Український Національний Союз, особисто В. Винниченко, він планував використати полк як провідну силу антигетьманського повстання. Водночас Стрілецька Рада січових стрільців прийняла рішення залишитися в Наддніпрянській Україні, взявши участь у переломних подіях.
УНРада визначила конституційні засади створеної держави, прийнявши 13 листопада 1918 р. «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії». У п’яти артикулах було визначено територіальні межі нової держави, її офіційну назву (ЗУНР), проголошено принцип народного суверенітету, демократичні засади народного представництва, обов’язковість скликання Установчих зборів і підтверджено тимчасовий характер влади Української Національної Ради і Державного секретаріату, а також закріплено символіку нової держави. 13 листопада було остаточно визначено і склад Державного секретаріату, яким до кінця грудня керував К. Левицький.
У проголошених кордонах ЗУНР охоплювала територію до 70 тис. км2 із більш ніж 6-мільйонним населенням, 71% якого становили українці, 14% — поляки, 13% — євреї і 2% — німці, румуни, угорці та ін. Після захоплення восени 1918 р. Буковини Румунією, окупації Закарпаття Чехословаччиною навесні 1919 р., держава ЗУНР розміщувалась лише на території Східної Галичини (приблизно 45 тис. км2, 4 млн населення).
Керівництво ЗУНР надавало важливого значення розбудові державного механізму. Щоб розширити ступінь представництва на період до скликання Установчих зборів, УНРада постановила провести довибори депутатів від повітів. За законом про поновлення Української Національної Ради від 15 листопада 1918 р. вищий законодавчий орган із 69 репрезентантів збільшився до 150. Довибори провели 22—26 листопада. Обрані депутати представляли інтереси інтелігенції, міщанства, духовенства, селянства, більшість їх були українцями і займали помірковано-національні позиції. Партійне представництво в УНРаді збільшилося за рахунок представників соціал-демократів і селянсько-радикальної партії.
Відповідно до закону від 4 січня 1919 р. Українська Національна Рада обрала з-поміж своїх членів Виділ, який виконував функції колективного голови ЗУНР. До його складу належало 10 осіб, очолював цей орган Є. Петрушевич. Компетенцією Виділу УНРади було формування уряду, призначення найвищих урядових і військових осіб, оповіщення законів, право амністії та помилування.
4 січня було створено й новий уряд — Раду державних секретаріатів, очолювану С. Голубовичем. Більшість у ній, як і в попередньому уряді, становили націонал-демократи, два місця належали радикалам, інші були безпартійні. Цей уряд діяв до кінця 1919 р.
Закон про тимчасову адміністрацію областей ЗУНР від 16 листопада 1918 р. запроваджував посади повітових комісарів, яких призначав уряд ЗУНР, у межах своїх територій комісари мали найвищі повноваження у сфері адміністративного управління. Вони контролювали процес виконання рішень центру на місцях, вживали заходів щодо запобігання порушенням законів ЗУНР у сфері охорони прав і свобод людини, дотримання встановленого порядку землекористування тощо. Функції контролю виконували також міські і сільські комісари, яких призначали повітові комісари. Судова влада будувалася на принципі незалежності від державної влади (закон від 21 листопада 1918 р.), також передбачалося створення Найвищого Суду.
Для функціонування держави важливе значення мали закони: «Про основи шкільництва» (15 лютого 1919 р.), «Про державну мову» (15 лютого 1919 р.), «Про громадянство» (8 квітня 1919 р.), «Про сейм ЗУНР» (16 квітня 1919 р.) та ін. Закон «Про основи шкільництва» визначав державний статус шкільництва на західноукраїнських землях, давав змогу засновувати приватні школи, передбачав право національних меншин «на школу рідною мовою». У ЗУНР було відкрито 30 українських середніх шкіл, у т. ч. 20 гімназій, 3 реальні школи, 7 учительських чоловічих і жіночих семінарій. Українізація такої кількості шкіл відбувалася зі значними труднощами, зокрема, не вистачало дипломованих педагогів. Піклування держави дітьми-сиротами виявлялося у відкритті сирітських притулків у Тернополі, Бродах, Підкамені та інших містах. Закон від 15 лютого 1919 р. утверджував державність української мови, її обов’язкове вживання у державних установах та організаціях, громадських інституціях і право національних меншин вільно користуватися рідною мовою. Відповідно до закону «Про громадянство» «право своїни» надавали особам, які постійно проживали на території ЗУНР не менше 5 років. В окремому параграфі закону зазначали, що громадяни Наддніпрянської України є повноправними громадянами в ЗОУНР. Служити у державних установах і організаціях мали змогу лише після прийняття громадянської присяги. Особи-«чужинці» могли з 26 травня залишити ЗУНР.
За законом «Про сейм ЗУНР» передбачалось обрати багатонаціональний законодавчий орган. З огляду на національне співвідношення з 226 депутатів однопалатного Сейму українців мало бути 160, поляків — 33, євреїв — 27 і німців — 6. За депутатів мали подавати голоси лише виборці однойменної національності, тобто українців обирали лише українці, поляків — поляки, євреїв — євреї, німців — німці. Активне виборче право надавалося громадянам з 21 року, пасивне — з 25. Голосування мало бути загальним, безпосереднім, рівним, таємним із застосуванням принципу пропорційного представництва. До обрання на цих засадах парламенту функції законодавчої влади продовжувала виконувати УНРада.
У ЗУНР було створено орган охорони суспільного порядку — Українську державну жандармерію. Підпорядкована Державному секретаріату військових справ, жандармерія спиралась на збройні сили, мала розгалужену мережу з 22 відділів, жандармську школу в Станіславі. Захист від зовнішніх ворогів покладали на Збройні сили ЗУНР — Українську галицьку армію (УГА).
У соціально-економічній сфері керівництво ЗУНР не змогло виробити ефективної політики в земельному і робітничому питаннях. Розподіл земель у деяких повітах Львівщини, Тернопільщини, Станіславівщини розпочався стихійно, що викликало негативну реакцію української влади, яка використала збройну силу для придушення селянських заворушень.
У галузі промисловості західноукраїнський уряд упродовж 1918—1919 рр. не наважився, здебільшого через зовнішньополітичні обставини, вдатися до націоналізації великих підприємств, шахт, нафтових родовищ. Їх діяльність взяли під контроль урядові структури, які управляли також і дрібною приватною промисловістю. Колишні державні підприємства, у т. ч. і магазини, склади, очолювали відряджені до них службовці. 12 квітня 1919 р. УНРада прийняла закон про запровадження з 1 травня 8-годинного робочого дня та святкування Першого травня. Однак загострення соціально-економічних проблем, діяльність місцевих комуністичних організацій, революція в Угорщині, наближення Червоної Армії до кордонів Галичини призвели до виступу робітників проти української влади. Кульмінацією у протистоянні влади ЗУНР і робітників стало Дрогобицьке повстання, яке відбулося 14—15 квітня 1919 р., і було придушене частинами УГА. Всього заарештували приблизно тисячу осіб, 18 з яких засудили до смертної кари. Після амністії вищу міру покарання застосували лише до трьох керівників повстання.
Виступи робітників і селян спонукали керівництво ЗУНР до прискорення соціально-економічних реформ. 14 квітня 1919 р. УНРада прийняла закон, що визначав основи аграрної реформи, яка мала на меті наділити землею малоземельне і безземельне селянство на правах приватної власності. У зв’язку з цим було проголошено її експропріацію й перехід до земельного фонду ЗУНР. Поміщицькі, церковні та лихварські землі підлягали експропріації загалом, а для господарств заможних селян певну межу повинні були визначити на місцях земельні комісії. Положення про експропріацію великої земельної власності набувало чинності відразу після прийняття закону, однак окремі статті застерігали проти здійснення розподілу землі до завершення воєнних дій і встановлювали адміністративні покарання за її самовільне захоплення. Ст. 21 закону надавала адміністративній місцевій владі право ув’язнювати на 6 місяців, а також додатково штрафувати на суму до 10 тис. корон за «самовільне захопленнє, діленнє вивласнених на основі сього закону земель та нищеннє лісів, будинків, інвентаря і земних плодів на них». Земельні наділи передусім мали отримати інваліди війни, сироти, вдови. Однак вирішення низки важливих питань (умови, за яких селяни мали одержати землю, визначення ціни на землю, кредитування; розміри наділу — від 30 до 100 моргів; викуп землі тощо) покладалося на майбутній Сейм. Загалом положення закону були нечіткими і не задовольняли значної частини селянства.
Важливим напрямом державного будівництва стало об’єднання ЗУНР із УНР, котре розглядали як втілення віковічного прагнення українського народу до державної єдності. Такі устремління збігалися з інтересами УНР, тим більше, що Директорія, яка її відновила, розраховувала на допомогу галицьких сил у розв’язанні власних військово-політичних і державних проблем. 1 грудня у Фастові уклали «передвступний» договір між урядом ЗУНР і Директорією УНР про майбутню злуку обох українських держав. 3 січня 1919 р. сесія Української Національної Ради ратифікувала попередній договір і ухвалила постанову про злуку ЗУНР і УНР, що було схвально сприйнято широкою українською громадськістю. По всій Галичині проводилися святкові маніфестації на честь злуки з Великою Україною. Вулиці міст були прикрашені синьо-жовтими прапорами, зображеннями тризубів і галицьких левів, портретами М. Грушевського і С. Петлюри.
16 січня галицька делегація на чолі з Л. Бачинським і С. Витвицьким виїхала із Станіслава до Києва для участі в Трудовому конгресі України. До її складу належали члени уряду та УНРади, всього — 36 осіб. Представника ЗУНР С. Вітика обрали головою Трудового конгресу, на якому затвердили створення єдиної соборної Української держави, і відповідно Західноукраїнська Народна Республіка стала Західною областю УНР.
Проголошене 22 січня 1919 р. возз’єднання двох українських народних республік у тогочасних воєнно-політичних умовах було приречене залишитися лише декларацією. Хоча впродовж майже всього 1919 р. робили наполегливі спроби налагодити плідну співпрацю в економічній, воєнній, зовнішньополітичній та культурній сферах. Директорія УНР надавала допомогу озброєнням, військовими кадрами. Ще у грудні 1918 р. Галицька армія отримала 20 тис. гвинтівок, 80 млн патронів, 300 кулеметів, 80 гармат, згодом 20 літаків. Уряд УНР виділяв десятки мільйонів гривень на підтримку західноукраїнських кооперативних установ, залізничного транспорту, культурно-освітніх закладів, на допомогу біженцям. Для знедоленого війною галицького населення з підконтрольної Директорії території відправили 730 вагонів цукру, 213 вагонів борошна, 223 вагони збіжжя, 127 вагонів інших продуктів. Спеціально для галицьких дітей уряд УНР перерахував 1,6 млн грн. Навесні 1919 р. до Станіслава на гастролі приїжджав відомий наддніпрянський театр під керівництвом М. Садовського. Однак ідеологічні розбіжності в політичному керівництві двох державних проводів, різні зовнішньополітичні пріоритети згодом призвели до суттєвих розбіжностей і розриву.
Українсько-польська війна
У Львові польські політичні партії утворили Польський комітет народовий, який у своєму першому зверненні до населення закликав «усіх боєздатних поляків до зброї». 1 листопада 1918 р. розпочалися бої у Львові. Вже наступного дня авторитетні українські політики К. Левицький, М. Лозинський, Р. Перфецький, Л. Ганкевич, митрополит А. Шептицький та інші зустрілися з польськими представниками. Однак мирні пропозиції української сторони (державний кордон по Сяну, культурна автономія поляків у Східній Галичині) польські політики відкинули, домагаючись для відроджуваної Речі Посполитої не тільки Перемишля, а й Львова. Надії українців, які покладалися на посередників — представників Антанти, не виправдовувалися, оскільки ті займали відверту пропольську позицію.
Використовуючи чисельну перевагу, польська сторона здобувала чимдалі відчутнішу перевагу у місті. Польські війська контролювали залізницю Перемишль — Львів, що давало змогу надати суттєву допомогу львівському угрупованню. Через Перемишль на Львів просувалася бригада генерала Б. Роя. З Любліна через Раву-Руську на Львів рухалась інша бригада, під командуванням одного з найближчих соратників Ю. Пілсудського полковника Е. Ридз-Смігли. 21 листопада 1918 р. українські війська під тиском переважаючих сил поляків змушені були залишити Львів. Уряд ЗУНР, члени УНРади, вся українська адміністрація та державні органи й установи переїхали спочатку у Золочів, потім у Тернопіль, а на початку січня 1919 р. — до Станіслава. Робота державного апарату ЗУНР переважно зосереджувалась навколо воєнних питань.
Утрата Львова змусила керівників ЗУНР насамперед взятися за організацію власної армії, основою для формування якої став легіон українських січових стрільців, поповнений новобранцями. Командних кадрів вищої кваліфікації в армії не вистачало. Серед галичан їх було дуже мало: отамани (генерали) О. Букшований, С. Горук, Г. Коссак, О. Микитка, С. Шухевич, полковники В. Курманович, М. Маринович, підполковник М. Тарнавський. Для розв’язання проблеми офіцерських кадрів керівництво ЗУНР звернулося за допомогою до уряду УНР, призначало на посади командирів колишніх офіцерів австрійської, німецької, а також російської армій. Директорія надіслала загін імені Гонти отамана А. Долуда, Козятинську стрілецьку бригаду полковника Кравчука, артилерійську бригаду. На службу прийнято добре підготовлених, досвідчених фронтовиків австрійців і німців, зокрема, підполковників А. Кравса (Краузе), А. Шаманека, отаманів А. Бізанца, В. Лобковіца, А. Вольфа та ін. В УГА було зараховано колишніх офіцерів російської армії генерала О. Грекова, полковника Д. Канукова, талановитого високоосвіченого штабного офіцера М. Какуріна.
На початку грудня 1918 р. командування створюваною Українською галицькою армією обійняв генерал М. Омелянович-Павленко із Наддніпрянської України. Начальником штабу було затверджено полковника російської армії Є. Мишківського. Саме він за короткий час створив боєздатну армію у складі трьох корпусів по чотири бригади в кожному. З 12 бригад 11 називали відповідно до території формування: Коломийською, Бережанською, Золочівською, Сокольською, Равською, Львівською і т. д. Бригада складалася з 3—5 куренів піхоти, технічних і допоміжних відділів. Курінь мав три стрілецькі та одну кулеметну сотні. Сотня складалася з трьох чот. Крім стрілецьких корпусів і бригад, формувалися й інші частини. Зокрема, українські артилерійські підрозділи були створені вже у перші дні, однак гармат катастрофічно не вистачало. У Красному створили перший авіаційний загін у складі 20 літаків, хоча придатними для польотів було лише кілька машин. Його командиром призначили сина І. Франка сотника П. Франка. До весни 1919 р. армія була повністю сформованою, а її склад сягнув 100 тис. бійців. Однак постійно не вистачало озброєнь, боєприпасів.
Спочатку бої між українськими та польськими формуваннями мали локальний і стихійний характер. Тільки в першій половині грудня 1918 р., коли бойові дії набули значного масштабу, утворився українсько-польський фронт. Він починався від Тісної і Хирова, йшов до Львова і далі через Любачів, Раву-Руську, Белз — до Ярослава. До початку 1919 р. основні бої відбувалися навколо Львова. УГА провела дві операції з метою захопити місто, але обидві виявилися невдалими. У лютому — березні 1919 р. УГА здійснила Вовчухівську наступальну операцію, кінцевим завданням якої було звільнення Львова та вихід на лінію р. Сян. Перший етап операції, який передбачав захоплення залізниці Перемишль — Львів, вдалось успішно здійснити. У цей час у Галичину прибула військова місія Антанти на чолі з генералом Л. Бартелемі для переговорів з українським урядом.
Заперечуючи факт існування української влади в Східній Галичині й ухиляючись навіть від обговорення її майбутнього устрою, Польща за особливо скрутних для неї обставин домагалась припинення вогню й укладення перемир’я. 25 лютого за посередництва місії Антанти було підписано перемир’я між українською та польською сторонами. На переговорах за участі делегацій ЗУНР і Польщі Л. Бартелемі в ультимативній формі виклав пропозиції щодо демаркаційної лінії, яку згодом назвали «лінією Бертелемі». Українцям ця лінія здалася проведеною в інтересах поляків. Делегація ЗУНР відкинула претензії на галицькі землі й визначила лінію розмежування по р. Сян, тобто по кордону республіки. Українці відхилили пропозиції представника Антанти і з 28 лютого воєнні дії відновилися. Успішність цих дій змінювали поразки. У середині березня відбувся перелом на українсько-польському фронті. УГА втратила наступальну ініціативу, Львів був розблокований, а Вовчухівська операція закінчилася невдало.
У квітні 1919 р. на українсько-польському фронті відбувалися локальні бойові дії, але поступово ініціатива продовження війни переходила до Польщі. Перевага польських військ стала вирішальною після того, як керівництво Антанти перекинуло на територію Польщі 80-тисячну армію Ю. Галлера. До особового складу 3 дивізій армії Ю. Галлера входили колишні військовополонені поляки з німецької та австро-угорської армій, а також емігранти польського походження. Спорядили цю армію Франція і США. Дивізії Ю. Галлера за попередніми планами готувалися для боротьби з більшовиками, але їх використали в Східній Галичині та Волині.
У середині травня на українсько-польському фронті розпочалися кровопролитні бої. Після втрати Дрогобицького нафтового району УГА змушена була відступити на південний схід і наприкінці травня українські війська й урядові інституції опинилися в глухому куті, де Збруч впадав у Дністер. Крім польських військ, поряд знаходилися румунські та більшовицькі. У цей момент поляки повірили, що остаточно зламали опір УГА і перекинули на захід окремі військові частини армії Ю. Галлера.
На певний час бої на фронті припинились, що дало змогу українцям реорганізувати свою армію, а 7 червня розпочалась наступальна операція УГА, яка увійшла згодом в історію як «Чортківська офензива». Прорвавши польську лінію фронту біля Ягольниці, три галицькі корпуси розгорнули наступ на Чортків — Теребовлю — Тернопіль, Бугач — Бережани та Галич. Успішний наступ викликав серед українського населення бажання вступити до армії 90 тис. добровольців, але для них не вистачило зброї, і до війська взяли лише 1/6 бажаючих.
За нових умов, за ініціативою Є. Петрушевича, уряд одностайно вирішив піти у відставку, а 9 червня на спільному засіданні Президії Виділу УНРади та Ради державних секретарів було прийнято рішення передати всю повноту влади уповноваженому диктаторові Є. Петрушевичу. Встановлення диктатури у ЗОУНР викликало невдоволення частини галицького суспільства, спробу заарештувати диктатора, здійснену з ініціативи сотника І. Сіяка. Проте його дії отримали відсіч військових частин, і він відступив за Збруч, де приєднався до Директорії. Проти диктатури виступили також лідери галицьких і буковинських соціал-демократів О. Безпалко і С. Вітик, які домагалися утворення одного спільного уряду для всієї України. Директорія також не визнала диктатури і утворила законом від 4 липня 1919 р. у складі уряду УНР окреме Міністерство у справах ЗОУНР, яке очолив С. Вітик. Голова Директорії, Головний отаман С. Петлюра не підтримав «самовільного» наступу галичан.
Наступ УГА тривав три тижні. Українські війська відвоювали у ворога майже половину зайнятої ним території, приблизно до лінії Броди — Красне-Перемишляни — Дністер. 15 червня українці зайняли Тернопіль. У Львові та на околицях міста виникла паніка. Однак червневий наступ зазнав поразки через катастрофічний брак спорядження та зброї.
Поляки, отямившись від несподіванки, перегрупували свої сили і 28 червня 1919 р. перейшли у контрнаступ. Виснажені у боях українські війська почали відступати, що завершилося в середині липня 1919 р. їх переходом на лівий берег Збруча, де УГА об’єдналась з Дієвою армією УНР. Разом з армією за Збруч перебрався провід ЗУНР. За спогадами тогочасних політичних діячів, в останні дні перебування на своїй території Начальна команда УГА провела опитування, як діяти далі. Розглядали 4 варіанти подальших дій: перехід за Збруч до Директорії, перехід до більшовиків, перехід на територію Румунії та капітуляція перед поляками. Лише в останній момент перевагу було надано першому варіанту.
Зовнішньополітична діяльність Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР)
Міжнародну сферу було визнано як одну з пріоритетних у діяльності уряду ЗУНР. Уже 10 листопада вирішили направити дипломатичні місії до провідних столиць Європи. У другій половині листопада 1918 р. у Відні заснували Українську пресову службу, завдання якої полягало у розповсюдженні інформації серед міжнародних пресових агенцій про ЗУНР. У своїй зовнішньополітичній діяльності ЗУНР домагалася міжнародного визнання права українців на створення власної держави. Західно-Українська Народна Республіка встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Югославією, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією. Головне завдання зовнішньої політики полягало в реальному визнанні ЗУНР на Паризькій мирній конференції, яка мала вирішальний вплив на формування кордонів післявоєнної Європи. Однак у держав-переможниць у Першій світовій війні переважали геополітичні розрахунки, в яких не приділено уваги ні ЗУНР, ні Україні. У боротьбі з більшовиками Антанта робила ставку на дві сили: російський «білий» рух і новостворену Польську державу.
Коли Паризька мирна конференція розпочала свою роботу (12 січня 1919 р.), на західноукраїнських землях уже перебували дві антантівські місії. Найчисельнішу з-поміж них (до 70 офіцерів) очолював французький генерал Л. Бартелемі. Уперше прибувши до Львова, він привіз до блокованого міста зброю для оточених польських військ. Укладене за участю Л. Бартелемі перемир’я на українсько-польському фронті тривало недовго.
19 березня 1919 р. завдяки діяльності галицьких представників на Паризькій мирній конференції (дипломатичну делегацію ЗУНР очолював В. Панейко) «Рада чотирьох» звернулася за підписами В. Вільсона, Л. Джорджа, Ж. Клемансо та В. Орландо до українського і польського командування із закликом припинити воєнні дії та укласти перемир’я за посередництвом Антанти. Зважаючи на несприятливу ситуацію на фронті, уряд ЗУНР вирішив прийняти заклик керівників Антанти, але домовитися про перемир’я з поляками не вдалося.
На початку квітня 1919 р. у Парижі на конференції було створено союзну комісію для укладення перемир’я між Україною і Польщею під головуванням бурського генерала Л. Боти. Комісія виробила лінію розмежування польських і українських військ («лінія Боти»). І хоча симпатії членів комісії були на боці поляків, вироблений проект угоди з територіального боку більше задовольняв українців порівняно з «лінією Бартелемі». Українці підтримали рішення комісії Боти (13 травня), а поляки їх відхилили. У середині травня розпочався загальний наступ польських військ, посилених армією Ю. Галлера.
Делегація ЗУНР у Парижі виступила з рішучим протестом проти продовження збройної агресії. 21—22 травня 1919 р. відбулось засідання Вищої Ради мирної конференції з метою припинення українсько-польської війни, але Польща наступати не перестала. На початку червня польські війська захопили майже всю Галичину. Однак унаслідок проведення «Чортківської офензиви» українцям вдалося звільнити значну частину своєї території.
25 червня 1919 р. Вища Рада мирної конференції в Парижі дала Польщі офіційний дозвіл окупувати всю Східну Галичину, вивести свої війська на лінію Збруча і використати для цього армію Ю. Галлера. Проте не йшлося про включення Східної Галичини до складу Польщі, їй дозволили правити цим краєм тимчасово за умови, що вона поважатиме права місцевого населення й надасть йому певну автономію. Польські війська ще раніше окупували Волинь.
Уряд радянської України намагався встановити контакти з керівництвом ЗУНР. Офіційні пропозиції УСРР щодо утворення союзу уряд ЗУНР отримав навесні 1919 р. (7 березня і 9 травня). Умови другої пропозиції, зокрема, були такими: уряд ЗУНР розриває відносини з Директорією УНР та відкликає всіх галичан з її військ; оголошує про свій союз із радянською Україною; укладає з радянським урядом угоду проти Польщі та Румунії; УГА підпорядковується командуванню Червоної Армії; у галицькі військові частини радянський уряд призначає своїх політичних комісарів; радянський уряд не втручається у внутрішні справи Східної Галичини. Фактично йшлося про перетворення західно-українських земель на плацдарм боротьби за європейську пролетарську революцію.
У липні 1919 р., коли польські війська окупували територію до Збруча, більшовики надіслали Є. Петрушевичу ще одне звернення (воно фактично повторювало попередні) із закликом розірвати стосунки з С. Петлюрою і укласти союз проти Польщі та Румунії. Йшлося також про створення спільної армії з єдиним командуванням. Керівництво ЗУНР із великим недовір’ям сприйняло радянські пропозиції, залишивши їх без відповіді. Натомість об’єднані українські армії здійснили спільний наступ проти більшовиків. Згодом трагічні події осені 1919 р. призвели до капітуляції УГА перед денікінцями. Відповідно до укладеного на початку листопада договору галичани у повному складі переходили у розпорядження головного командувача Збройних сил Півдня Росії, за умови, що вони не будуть воювати з іншими українцями і дадуть їм змогу поновити свої лави. Є. Петрушевич заявив, що в тогочасних умовах створити самостійну Україну неможливо, оголосив про вихід ЗОУНР із складу УНР і разом з іншими державними діячами виїхав до Відня, де сформував еміграційний уряд.
Українська Галицька армія після поразки свого тимчасового союзника — військ Денікіна, опинилася під контролем Червоної Армії. Більшовики примусово перетворили її на т. зв. Червону Українську галицьку армію (ЧУГА), завбачливо розподіливши всі три її бригади по різних дивізіях Червоної Армії. За цих умов більшість галицьких вояків чекала лише нагоди, щоб перейти на бік УНР для продовження визвольної боротьби за національну державність. 6 квітня 1920 р. кінна бригада отамана Ю. Шепаровича, а перед початком польсько-українського наступу проти більшовиків 2-га і 3-тя бригади ЧУГА оголосили про приєднання до армії УНР. Однак, побоюючись за долю щойно підписаної з поляками Варшавської угоди, С. Петлюра не прийняв їх до республіканської армії.
Представники уряду ЗУНР в екзилі здійснювали наполегливу роботу на міжнародній арені, зокрема на Паризькій конференції, а потім у Лізі Націй, щодо захисту інтересів українського населення Галичини. Однак Антанта, не зважаючи на всі намагання українців 14 березня 1923 р., пропозицію спеціальної комісії Ради послів країн Антанти, ухвалила рішення про анексію Східної Галичини Польщею без будь-яких застережень. 15 березня 1923 р. Національна Рада ЗУНР терміново надіслала ноти протесту до Ради послів у Парижі, Ліги Націй. Це була остання дія екзильного уряду ЗУНР. У травні 1923 р. Є. Петрушевич розпустив уряд і державні установи, а також дипломатичні представництва та місії ЗУНР.
Окупація Північної Буковини, Бессарабії
та Закарпаття іноземними військами.
Українці, що проживали в Буковині, Бессарабії, Закарпатті, прагнули об’єднатися із співвітчизниками Наддніпрянської України та Галичини, однак досягти цього не вдалося через агресію сусідніх держав.
Уже 11 листопада 1918 р. Румунія, скориставшись виступами народних мас, захопила Чернівці та всю Буковину. 28 листопада 1918 р. румунський король організував у Чернівцях фарс — скликав Генеральний конгрес Буковини, який прийняв нав’язану резолюцію про об’єднання всієї Буковини з королівською Румунією. 18 грудня цей документ затвердив король. Сен-Жерменський (10 вересня 1919 р.), а потім Севрський мирний (10 серпня 1920 р.) договори закріпили передання Буковини Румунії.
Через деякий час румуни зайняли також територію Бессарабської губернії, що належала Росії. Румунська окупація краю викликала невдоволення українського населення. У ніч на 28 січня 1919 р. у Хотинському повіті на півночі Бессарабії розпочалося підготовлене більшовиками повстання. Після того як в цю місцевість ввели частини регулярної королівської румунської армії, повстанці перейшли через р. Дністер на територію України.
Долю Бессарабії мав вирішити укладений після підписання всіх мирних договорів Версальського циклу «Бессарабський протокол» (28 жовтня 1920 р.). Проте його міжнародно-правові засади були такими сумнівними, що США не підписали цього документа, а Японія не ратифікувала.
Після проголошення незалежності Угорщини Закарпаття ввійшло до її складу. Щойно сформований угорський уряд, переконавшись у сепаратизмі закарпатських українців, терміново оприлюднив законопроект про автономію Руської Крайни і ввів пост міністра русинів-українців, який обійняв О. Сабова. Однак, користуючись слабкістю угорського уряду, Чехословаччина з відома Антанти на початку 1919 р. захопила західну частину краю (12 січня 1919 р. чеські війська зайняли Ужгород), а Румунія — південно-західну.
Боротьба за возз’єднання в єдиній Українській державі охопила практично все Закарпаття, але за браком єдиного керівного органу не набула такого масштабу, як у Східній Галичині. Найтісніший зв’язок із державницьким рухом в Україні та Галичині підтримувала східна частина краю. На Рахівщині та значній частині Мармарощини за ініціативи Гуцульської народної ради постала Гуцульська республіка з центром у с. Ясиня. До Ради входили 38 українців, 2 змадяризовані німці і 2 євреї, головою її обрали С. Клочурака. Прапор республіки був синьо-жовтий.
Делегація Гуцульської республіки взяла участь у всенародних зборах угорських українців, які відбулися 21 січня 1919 р. у Хусті. Виконуючи волю народу, 420 делегатів, які з’їхалися з усього краю, висловились за об’єднання із соборною Україною і просили, щоб нова держава в майбутньому забезпечила «окремішнє положення угорських українців».
Проголошення радянської влади в Угорщині в березні 1919 р. вплинуло на суспільно-політичне життя в Закарпатті. На його неокупованій території утворилися Ради робітничих і селянських депутатів, сформувалася червона дивізія, яка у складі Угорської революційної армії воювала проти чеських і румунських військ. Угорський радянський уряд надав краю автономію в складі трьох округів (Марамароський із центром у Хусті, Березький — у Мукачевому та Ужанський — у Середньому) і не заперечував проти приєднання цієї території до УСРР. Радянська влада проіснувала в Закарпатті лише 40 днів.
8 травня 1919 р. у Парижі ухвалили рішення про передання Закарпатської України Чехословаччині. Того самого дня в Ужгороді було створено Центральну руську народну раду, яка й винесла рішення про прилучення Закарпаття до Чехословаччини. Приєднання Закарпатської України до Чехословаччини оформив Сен-Жерменський мирний договір з Австрією. Проти цієї акції не заперечували ні Директорія, ні ЗУНР.
Отже, Західно-Українська Народна Республіка була знищена інтервенцією Польщі, Румунії, Чехословаччини. Унаслідок окупації іноземними військами західноукраїнські землі виявилися розділеними між кількома державами: Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Волинь увійшли до складу Польщі, Північна Буковина, Бессарабія — Румунії, Закарпаття — Чехословаччини. Об’єктивними факторами, які призвели до нестабільності та занепаду західноукраїнської державності, були передусім збройна інтервенція Польщі та інших держав, розруха народного господарства, відсутність матеріальних ресурсів і фахівців із різних галузей діяльності. Воєнну поразку зумовив брак військових кадрів, озброєнь і боєприпасів. Міжнародна ситуація загалом виявилась несприятливою, а власних ресурсів було замало для відсічі інтервентів як із Заходу, так і з Півдня.
Взаємне поборювання, неспроможність втілити в життя всенародне прагнення до возз’єднання, соціально-політичний консерватизм не дали змоги на практиці створити єдину соборну Українську державу.
Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ