МІФ «СТРИБА». Слов’янська міфологія

    МІФ «СТРИБА». Слов’янська міфологія

    У полянина Житія та його дружини Добрині народилася вродлива донька, яку волхви нарекли Поляною. Росла вона як з води. І стала дивовижною красунею, якої світ не бачив. Багато красенів-парубків сваталися до неї, та Поля була вірна Стрибі — найпрудкішому з усіх юнаків округи. Міг він навіть обігнати стрілу, яку випустили з найтугішої тятиви.
    Тож воєвода посилав Стрибу гінцем в різні кінці, коли була в тому потреба.
    Щасливі були і Поляна, і Стриба, стали вони до весілля готуватися. Та на заваді стала врода Поляни. Бо її краса осліпила навіть грізного громовержця Перуна з Вирію. І надумав бог блискавки взяти злюб з Поляною.
    «Бути Поляні Богинею!» — вигукнув громовержець так, що його почули всі поляни. І зраділи, що матимуть такого могутнього, всесильного родича, який щедро поливатиме їхню Землю дощем, а ще, дивись, вогняними стрілами відганятиме ворогів.
    Про Стрибу всі забули. Всі, крім Полі.
    Вона боялася злюбу з Перуном і тихо плакала за своїм коханим.
    Та ось вбрали Полю в найкращий одяг і повели до урочища Перуна, аби віддати в жони громовержцеві.
    Все плем’я полян ішло за Перуновою нареченою. І похнюплений Стриба також.
    Ось і задрижала Земля, всі попадали навколішки, лише Поляна стояла горда, як богиня, — у золотому осяяні, з пучком вогненних стріл у руці з’явився Перун. Молодецькі сріблясті вуса спадали, аж на його могутні груди. Горіли золоті кучері на голові. Сяяли його очі.
    Усміхаючись, бог-красень став наближатися до Полі.
    «Прощай, кохана моя Полю!» — скрикнув розпачливо Стриба, вихопив короткого мисливського меча і вгородив собі в серце.
    Жахно скрикнув натовп. Жалібно зойкнула Поля, залившись слізьми. Спохмурнів Перун і сказав: «Ні, не хочу, щоби на злюбі моєму лилися кров і сльози. Хай же ти, чарівна Поляно, нікому не дістанешся!».
    Сліпуче сяйнули блискавки, вдарив грім. У неймовірному страхові люди припали до Землі. А коли підвели голови, то не побачили красуні Полі. Замість неї виросло дерево — високе й струнке, як дівчина.
    «То — Поля!» — вжахнулися передні.
    «Що то за дерево?» — допитувалися задні.
    «Тополя», — відказували їм.
    Так і пристала до дерева назва — ТОПОЛЯ.

    А Перун злітав у Вирій, приніс звідти пригорщу Живої Води, бризнув на лице мертвому Стрибі й — ожив юнак.
    «Будь моїм побратимом, Стрибо! — сказав Перун. — Адже обидва ми осиротіли без нашої Полі. Чи згоден?»
    «Згоден», — відповів Стриба.
    Перун схопив за руку побратима, потягнув за собою і… обидва легко злетіли в небо, полинули у Вирій. Там Стриба з дозволу Рода вкусив молодильне яблуко і став безсмертним.
    «Роде, — звернувся Перун до Сокола, — дай крила для ніг мого побратима Стриби — його я хочу зробити богом І вітрів, без яких не буде життя на Землі».
    І тоді Сокіл-Род пустив дві сльозинки, і до ніг Стриби впало два крила. І врочисто промовив Перун: «Тепер ти володар вітрів на світі, тепер ти не Стриба, а СТРИБОГ!».
    Так вони стали побратимами — Перун і Стрибог.
    Стриба щодуху ганяє хмари по світу, а Перун їх розпанахує стрілами, пускаючи життєдайний дощ на Землю в потрібному місці.

    Так вони творять добро: без вітру й без дощу й справді немає життя на Землі.

    МІФ «СТРИБА». Слов’янська міфологія

    Повернутися на сторінку слов’янська міфологія

    Комментарии закрыты.