Семаргл — Вогонь-Сварожич. Слов’янська міфологія
Семаргл (Вогонь-Сварожич) — вогонь, Симаргл, Огонь-Сварожич, Агни, Огневід, Семиглавий Вогнекрилий Вовк (Пес), втілення Сили Сварога (Небесного Вогню) на Землі, природна Сила Всесвіту.
Симарьгл або Семаргл — божество у вигляді священного крилатого пса, пантеро-грифона. Семаргл був тісно пов’язаний з русаліями, святом на честь красивих крилатих птицедів, які були божествами зрошування полів. Зображення Семаргла було встановлене в Києві разом із сім’ю головними божествами староруського пантеону. Пізніше був ототожнений з Переплутом.
Семаргл — Вогонь у переносному розумінні — та полум’яна Сила, яка надихає воїнів в жорстокому бою і запалює серця хоробрих витязів.
Вогонь — первинна з усіх Стихій. Головний же прояв вогняної стихії — в сонячній енергії. Тому Вогонь нерідко вважають молодшим братом Сонця і від того величають Сварожичем, тобто нащадком Сварога.
Символи Вогню — будь-яка форма плетіння, у тому числі і сплетення волосся, свічка (лучина), що горить, і крила.
Вогонь — всесильна і загадкова субстанція. Усі народи світу вважають його очищаючою природною силою. Він очищає від страхів і тривог, від псування, хвороб і ворогів. Недаремно вогонь горить в усіх святилищах незалежно від їх релігійної належності.
Щоб бути в повній гармонії з Природою, необхідно як можна частіше сидіти у відкритого вогню, який легко зачаровує і усипляє, створюючи усередині людини душевну легкість і спокій.
Щоб вмилостивити вогонь і зробити його дружнім — слід «нагодувати» і «напоїти» вогонь жертовними приношеннями, а щоб випадково не образити — у вогонь не слід плювати, мочитися і лихословити на нього.
Згідно з відданнями, Вогонь являється семиглавим, звідси власне і його ім’я — Семаргл. Кожна голова Семаргла — це Ангірас (сучасне — ангел), вогняна сила-посередник між людьми і богами.
З язиків полум’я Семаргла народжуються саламандри, легендарні ящірки, які по волі богів або чародіїв можуть переміщатися по землі і повітрю і карати пожежами неугодних.
Під час прощальної вогняної кради Семаргл возносить з димом душі померлих до Міжсвіття, а під час жертвопринесень доносить до богів підношення і людський глас.
Слов’яни розрізняють три види Вогня-Сварожича:
1. Найчистішим вважається вогонь, засвічений енергією рук або здобутий тертям двох шматків дерев. Його добувають в урочистих або надзвичайних випадках, наприклад, для розпалення святкового вівтарного вогню, купальського кострища або для очищення селян від епідемій і запобігання масовому падінню худоби. Цей обряд виконується тільки літніми чоловіками.
2. Другий вид — вогонь, висічений кресалом, засвічений від сірників або здобутий від Сонця з використанням лінзи. Такий вогонь використовується для розпалювання звичайного жертовного вівтарного вогню, для розпалювання кради і в повсякденних справах (для приготування їжі, для обігріву і так далі).
3. Третій вид — це вогонь небесний, вогонь від удару блискавки. Він вважається одночасно страшним, тому часто є причиною пожеж, і чудотворним, тому як виганяє із землі бісів і нав’ю нечисть. Такий вогонь використовується у святилищах з непогасним вівтарним вогнем.
Вогонь на основі дерева або вугілля вважається Живим; на основі газу або нафтопродуктів — Мертвим.
Живий вогонь є очисним. На живому вогні куються праведні мечі, шляхом легкого випалення їм очищаються від накопиченого негативу старі предмети побуту і знахідки. Стрибання через вогнище і ходіння по вугіллю очищає тіла і душі людей від енергетичного негативу і хвороб. А проведенням між двох вогнищ з Живим вогнем стад домашньої худоби очищають від наговорів і псування.
Будучи первородною стихією, вогонь у волхованні по праву займає особливе положення. За допомогою вогню передаються заклинання і освітлюються обереги, на вогні готується зілля, у вогні народжуються Ангели-хранителі і Духи-провідники в потойбічні світи.
В ті часи, коли поля для сівби випалювалися вогнем, а золою удобрювали поля і городи, Семаргл шанувався ще і як дух родючості, в жертву якому приносили худобу і зерно.
Слов’яни називали вогонь — Сварожичем, сином Неба-Сварога.
Сварожич і Редигост представляються розпорядниками воєн; хроніки і тому, і іншому дають священного коня, по ході якого слов’яни гадали про результат своїх громадських починань. Радигост, блискавичний бог, вбивця і пожирач хмар (небесних корів), і водночас променистий гість, який являється з поверненням весни.
Земний вогонь, як те саме полум’я, яке розпалюється Перуном у хмарах, визнавався сином Неба, зведеним долу, в дар смертним, блискавкою, що падає з повітряних висот, і тому з ним також поєднувалася ідея почесного божого гостя, прибульця з небес на землю.
Іншим богом, який керував стихією вогню, був — Перун. У Литві істукан Перуна стояв під дубом, а перед ним на жертовнику горів непогасний вогонь, охорона якого покладалася на жерців і вейделоток.
Густинський літопис говорить: «йому ж (Перкуну), яко богові, жертву приношаху і вогонь незгасний з дубоваго древня невпинно паляху; аще б сталося за нерадением служащаго ієрея коли цьому вогню угаснути, таковаго ієрея без жодного извета і милості убиваху».
Хоча непогасний вогонь шанувався литовцями як особливе божество під ім’ям Знича, але що поклоніння йому належало до культу громовика — це очевидно з самого розпалення священного полум’я при істуканові Перкуна. У Литві розповідали, що колись Перкун, разом з богом пекла, мандрував по землі і спостерігав за людьми: чи зберігають вони священний вогонь? і при цьому наділяв богиню жнив, тобто Землю, нев’янучою юністю (силою родючості).
Безліч прикмет, що досі живуть в народі, повір’їв і обрядів свідчать про старовинне поклоніння вогню як стихії божій і емблемі грозового полум’я. Плювати на вогонь — найбільше нечестя: за таку образу святині — на губах і мові винного висипають прищі, що називаються в обласному говорі огник і жижка. Дітям звичайно говорять: «не плюй на вогонь, а то огник вискочить!». Не можна кидати у вогонь нічого нечистого — ні соплей, ні калу; паршу на тілі приписують дії вогню, що карає за подібні проступки.
Лучину, що горить, або свічку слід гасити благоговійно: полум’я задувати губами, нагар знімати пальцями, а вцілілий залишок дбайливо класти на місце; погасити ж вогонь абияк, тобто вдарити лучину об підлогу або затоптати її ногою, вважається великим гріхом, за який роздратована стихія відплатить пожежею у будинку нечестивця.
Хто розводить в печі вогонь, той, за литовським повір’ям, зобов’язаний здійснювати це мовчки і не озираючись. Не то вогонь, караючи за порушення належного благоговіння, вийде з печі і запалить хату. За вказівкою галицького прислів’я, «вогонь святий мітиться, як го не шануешь»; у сербів є клятва: «тако ме живи оган(ь) не сажегао!».
За старих часів кидали хліб-сіль в полум’я пожежі, як це досі робиться у чехів і в Литві. Також у слов’янських народів існувала тотожність вогню з грозовим полум’ям в різних повір’ях про вплив його на земні врожаї. У ті дні, коли виїжджають унавожувати і орати землю, селяни ні за що не дають зі свого дому вогню; вони переконані, що у того, хто позичить чужій людині вогонь, хліб не уродиться, і навпаки — у того, хто випросить собі вогню, урожай буде хороший. І у всякий інший час селяни неохоче дають вогонь, побоюючись неврожаю. Якщо ж і дадуть, то не інакше як з умовою, щоб узяте гаряче вугілля після розведення вогню у будинку було негайно повернене назад. Хто ніколи не відмовляє своїм сусідам в гарячому вугіллі, у того відбереться щастя і хліб в полі не простоїть без потрави.
Щоб очистити просо від бур’янів і оберегти від псування, усі зерна, призначені до посіву, пропускаються через полум’я, тобто крізь дим засвіченої соломи, або перед самим початком посіву укидають жменю проса у вогонь і вірять, що воно уродиться «чисте як золото». Болгари, виїжджаючи орати або сіяти, посипають біля воза попелом і гарячим вугіллям.
Отже, вогонь — божество, яке творить урожаї; погашення його і віддача в чужий будинок — знак безпліддя і переходу достатку в сторонні руки. Коли печуть хліби, то спостерігають, куди нахиляться вони головами (верхівками): якщо всередину печі — це провіщає прибуток, а якщо до гирла (до виходу) — збиток. Заради цього зв’язку вогню з родючістю і вказаного вище зближення його із золотом, — із стихією цією не роздільне поняття про багатство, що дарується нею, і сімейний добробут. Народ дає вогню назви: багач, багаття. Звідси пояснюється, чому домівка отримала значення місця де живе домовий, який оберігає майно домогосподаря і множить його доходи. Окрім впливу на родючість, вогню приписуються ті ж очисні і водночас цілющі властивості, що і блискавці.
Протидіючи мороку і холоду, він проганяє і демонів всяких бід і хвороб, в яких первісні народи бачили породження темної, нечистої сили. З розпаленням вогню спрадавна асоціювалася думка про життя, що відроджується, а з його погашенням — думка про смерть. Вогонь найчистіший-світлий, і в цьому сенсі свята стихія, що не витримує нічого затьмарюючого, у переносному розумінні: нічого злого і гріховного. Вважаючи за найбільше нечестя смітити хлібом, цим «даром божим», селяни ретельно збирають розсипані крихти і кидають їх в полум’я вогнища, як у святилище вседосконалої чистоти; так само поступають вони і із залишками інших освячених страв.
Таким чином, Вогонь був священний для наших предків і дуже сильно шанувався. Це далеко не всі пов’язані з Вогнем традиції, але вони дають уявлення про вірування слав’яно-аріїв і їхні звичаї.
ДІЗНАЙТЕСЯ БІЛЬШЕ
Змій Вогняний — втілення зміїної хитрості і сили, який літає над селами і проникає в хати самотніх дівчат і жінок. Якщо Вогняний Змій полюбить дівицю, то любка незцілима довіку.
Змій Горинич — в російських билинах і казках представник злого начала, дракон з 3, 6, 9 або 12 головами. Пов’язаний з вогнем і водою, літає по небу, але одночасно співвідноситься і з низом — з річкою, норою, печерою, де в нього заховані багатства.
Змій-Ящір — Владика підземного нижнього Світу Наві, породжений його надрами. А закони Наві первинні і невід’ємні від законів Природи, означає, що Змій — це мудрість, первинна спіраль сходження.
Семаргл — Вогонь-Сварожич. Слов’янська міфологія
Повернутися на сторінку слов’янська міфологія