• Реклама

Пес’ї печери (Сказання про Песиглавців). Слов’янська міфологія

Пес’ї печери (Сказання про Песиглавців). Слов’янська міфологія

Дуже давно з’явилися раптом біля річки Ведмедиці песиглавці. Трохи їх було — дві-три дюжини виродків, — а шкоди завдавали чималої. То подорожнього самотнього лютій смерті піддадуть, то викрадуть пригожу молодку. Кинуться мужики в гонитву, а тих собачих голів і слід пропав, ніби крізь землю провалилися. А був на селі старезний-престарезний знахар Світун. Час від часу він обмирав і лежав нерухомо, а коли опам’ятовувався, дивно розповідав про той світ. І ось заново прийшов в себе Світун та й мовить:

— Люди добрі, знайте: звірюки ці, песиглавці, оселилися в печерах, що на правому березі Ведмедиці, біля дубового гаю. Там я їх і побачив під час свого віщого сну. І три наші діви вкрадені — там же, у печерах.

— Піди сунься в оті печери, — в страху пробурмотів хтось із мужиків. — Переб’ють по одному. До того ж, там входів-виходів десятка півтора, не менше. Тут потрібно усе гарненько обміркувати.

— А ми їх перехитруємо. Потрібно в деякому віддаленні від печер спорядити трьох-чотирьох наших дів в ратному одіянні, з луками, мечами і щитами. Нехай одна прикинеться мертвою, із стрілою, що начебто стирчить з горла, а подружки її нехай на усі лади голосять по убитій і проклинають песиглавців. Ті на бабин дух ласі — спасу нема! Неодмінно вилізуть із печер.

Але дехто засумнівався:

— Де ж нашим дівам вистояти проти виродків песиглавих? Незвичні наші голубки ратоборствувати.

— Отже, потрібно вибрати міцних і хоробрих дів. І за місяць-другий навчити їх військовій кривавій справі.

На інший день зібралося на раду усе село. Судили-рядили, як бути. Вирішили нарешті, вже ближче до полудня: виконати усе, як замислив Світун. А п’ять молодок самі зголосилися на смертну справу.

Адже збулося, збулося незабаром те, що передбачив Світун! Двох песиглавців мужики порішили в сутичці, а одного в полон захопили. Спершу мовчав він, як риба, а коли підтягли його до залізного найгострішого кілка, щоб на той кілок дупою посадити, завищав, забився — і від страху лютого вказав усі потайні ходи-виходи з печер.

Тут-то знову здивував усіх знахар: велів відразу біля всіх нор і лазів запалити горючу сірку. Дим поповз всередину печер — і незабаром почали звідти виповзати виючі песиглавці. Перебили їх, ясна річ, усіх до єдиного. А потім і дівиці-полонянки вискочили, трохи живі від страху. Вже і світла білого побачити не сподівалися, мабуть!

Багато чого про життя проклятих песиглавців повідали вони на тому бенкеті, що влаштувався в селі після перемоги над нечистю. Шкода тільки, не бенкетував разом з усіма столітній старик Світун: заново впав в обмиранні.

А печери, що біля гаю дубової на іншому березі Ведмедиці, відтоді так і звуться — Пес’ї печери.

Пес’ї печери (Сказання про Песиглавців). Слов’янська міфологія

Повернутися на сторінку слов’янська міфологія

Комментарии закрыты.