Билини — епічні пісні про багатирів. Слов’янська міфологія
Билини — епічні пісні про багатирів. Саме у них знаходимо відтворення загальних, типових їх властивостей і історію їх життя, їх подвиги і прагнення, почуття і думки. Кожна з цих пісень говорить, головним чином, про один епізод життя одного багатиря і таким чином виходить ряд пісень уривчастого характеру, що групуються довкола головних персонажів. Число пісень збільшується ще внаслідок того, що є декілька варіантів однієї і тієї ж Билини. Усі Билини, крім єдності описуваного предмета, характеризуються єдністю викладу: вони пройняті елементом дивовижного, почуттям свободи і духом общини. Незалежний дух билинного епосу є відображенням старої вічової свободи, збереженої вільними козаками і вільними олонецькими селянами, не захопленими кріпацтвом.
Крім внутрішньої, відмічається ще і зовнішня єдність билин у вірші, лексиці і мові: Вірш Билин складається або з трохеїв з дактилічним закінченням, або зі змішаних трохеїв з дактилями, або з анапестів. Співзвуч немає зовсім і усе засновано на музичності вірша. Билини написані віршами, і це відрізняє їх від «побувальщин», в яких вже давно вірш розклався на прозаїчну розповідь. Лексика у Билинах вирізняється багатством поетичних оборотів. Вона рясніє епітетами, паралелізмами, порівняннями, прикладами та іншими поетичними фігурами, не втрачаючи в той самий час своєї ясності і природності викладу.
Билини зберігають досить велику кількість архаїзмів, особливо в типових частинах.
Гільфердінг кожну Билину поділяв на дві частини: перша — змінюється згідно з волею оповідача; друга — типова, яку оповідач повинен передавати завжди з можливою точністю, не змінюючи жодного слова. Типова частина складає усе істотне, що говориться про багатиря, а решта є тільки фоном для головного малюнка. Щоб надати уявлення про кількість билин, відмітимо статистику, наведену в «Истории Русской Словесности» Галахова. Одних билин київського циклу зібрано: в Московській губернії — 3, в Нижегородській — 6, в Саратовській — 10, в Симбірській — 22, в Сибіру — 29, в Архангельській — 34, в Олонецькій — до 300. Усіх разом приблизно 400, не враховуючи Билин новгородських, пізніших московських та ін.
Усі відомі нам Билини за місцем свого походження поділяються на: київські, новгородські і загальноруські, пізніші. Хронологічно, за О. Міллером, Билини поділяють на:
1) ті, що розповідають про багатирів-сватів;
2) ті, які називаються київськими і новгородськими (ймовірно, вони виникли до XIV ст.);
3) цілком історичні, що належать до московського періоду Російської держави, і ті, що стосуються подій останніх часів.
Останні два розряди билин не викликають особливого інтересу і не вимагають великих пояснень. Тому ними досі взагалі мало займалися.
Але величезне значення мають билини так званого новгородського і особливо київського циклу, хоча не можна дивитися на ці Билини як на оповідання про події, що дійсно мали колись місце у такому вигляді, в якому вони є у піснях: елемент дивовижного цілком суперечить цьому. Якщо ж Билини не є достовірною історією осіб, які дійсно жили колись на Руській землі, то їх зміст потрібно неодмінно пояснювати інакше.
Дослідники народного епосу використовували у цих поясненнях два методи: історичний і порівняльний. Власне кажучи, обидва методи у більшості досліджень зводяться до одного порівняльного, і навряд чи правильно посилатися на метод історичний. Насправді, історичний метод полягає в тому, що для відомого, наприклад, мовного явища шляхом архівних пошуків або теоретичного виділення пізніших елементів шукаємо все більш і більш давню форму і таким чином приходимо до первинної — простої форми. Зовсім не так використовували «історичний» метод для вивчення билин. Тут не можна було зіставляти нові редакції з давнішими, оскільки цих, останніх, зовсім не маємо. З іншого боку, літературна критика виокремила в найзагальніших рисах тільки характер змін, яким піддалися з часом Билини, не торкаючись зовсім окремих деталей. Так званий історичний метод у вивченні билин, власне кажучи, полягав у порівнянні сюжетів билинних із літописними. А оскільки порівняльним методом називався той, за яким порівнювалися сюжети Билин із сюжетами інших народних (здебільшого міфічних) або ж чужоземських творів, то і виходить, що тут різниця не в самому методі, а просто в матеріалі порівнянь. І так, по суті, тільки порівняльним методом і обґрунтовані чотири головні теорії походження билин:
1) історично-побутова;
2) міфологічна;
3) теорія запозичень;
4) змішана теорія, що користується натепер найбільшою довірою.
Будь-який літературний твір можна розкласти на декілька найголовніших моментів описуваної дії. Сукупність цих моментів становить сюжет твору. Таким чином, сюжети бувають більш менш складні. На одному й тому самому сюжеті можуть ґрунтуватися навіть декілька літературних творів завдяки різноманітності другорядних ознак, що змінюються, наприклад мотивів дії, фону, супутніх обставин і т. п., і які можуть здатися на перший погляд зовсім несхожими. Можна навіть стверджувати, що будь-який сюжет без винятку завжди становить основу більшої або меншої кількості літературних творів, і дуже часто бувають модні сюжети, які майже в один час обробляються на усіх кінцях земної кулі. Якщо тепер у двох або кількох літературних творах ми знайдемо загальний сюжет, то допускаються три пояснення:
1) або в цих місцевостях сюжети виробилися самостійно, незалежно один від одного і складають таким чином відображення дійсного життя або явищ природи;
2) або сюжети ці обома народами успадковані від загальних предків;
3) або один народ запозичив сюжет в іншого.
Вже а priori можна сказати, що випадки самостійного збігу сюжетів мають бути дуже рідкісні, і чим сюжет складніший, тим він має бути самостійніший. На цьому головним чином ґрунтується історично-побутова теорія, що випускає з уваги абсолютну подібність сюжетів руських Билин з творами інших народів або вважає її випадковим явищем. За цією теорією багатирі є представниками різних прошарків руського народу, билини ж — поетично-символічними оповіданнями історичних подій або картинами явищ народного побуту. На першому ж і другому припущеннях заснована міфологічна теорія, за якою схожі сюжети у творах індоєвропейських народів успадковані від загальних праарійських предків. Схожість між сюжетами не споріднених народів пояснюється тим, що у різних країнах на одне й те саме явище природи, що слугувало матеріалом для схожих сюжетів, дивилися люди однаково й однаково його тлумачили. Нарешті, на третьому поясненні заснована теорія запозичення, за якою сюжети руських Билин перенесені у Русь зі сходу і заходу.
Усі вище викладені теорії відрізнялися своєю крайністю. Наприклад, з одного боку, О. Міллер у своєму «Досвіді» стверджував, що порівняльний метод слугує для того, щоб у зіставлених творах різних народів різко виявилися відмінності. З іншого боку, Стасов прямо висловив думку, що билини запозичені зі Сходу. Врешті-решт, вчені-дослідники дійшли до переконання, що билини є дуже складним явищем, в якому змішані різнорідні елементи: історично-побутові, міфічні і запозичені. О. М. Веселовський дав деякі вказівки, які можуть керувати дослідником і убезпечити його від свавілля теорії запозичень. У ССХХIII номері «Журналу Министерства народного просвещения» вчений професор пише: «Для того щоб підняти питання про перенесення розповідних сюжетів, необхідно запастися достатніми критеріями. Необхідно врахувати фактичну можливість впливу і його зовнішні сліди у власних іменах і в залишках чужого побуту і в сукупності подібних ознак, тому що кожен окремо може бути оманливий». До цієї думки долучився і Халанський. І тепер дослідження билин поставлене на правильну точку зору. Нині головне прагнення дослідників билин спрямоване на те, щоб піддати ці твори найретельнішому аналізу, який остаточно повинен вказати на те, що саме у билинах становить безперечну власність руського народу як символічну картина природного, історичного або побутового явища і що запозичене в інших народів.
Відносно часу походження билин точніше за усіх виразився Л. Майков, який писав: «Хоча між сюжетами билин є і такі, які можна звести до епохи доісторичної спорідненості індоєвропейських відань, проте увесь зміст Билин, а у тому числі і ці прадавні перекази. представляються в такій редакції, яка може бути приурочена тільки до позитивно історичного періоду. Зміст Билин вироблявся протягом X, XI і XII ст., а встановився у другій половині удільно-вічового періоду в XIII і XIV ст.». До цього можна додати слова Халанського: «В XIV столітті влаштовуються пограничні фортеці, острожки, встановлюється погранична варта і в цей час склався образ багатирів, які стоять на заставі, оберігають межі Святоруської землі». Нарешті, за зауваженням О. Міллера, велика давність билин доводиться тією обставиною, що в них зображується ще оборонна політика, а не наступальна.
Що стосується місця, де виникли билини, немає однозначної думки: найпоширеніша теорія припускає, що билини — південно-руського походження, що їх первинна основа південно-руська. Тільки із часом, внаслідок масового переселення народу з Південної Русі на Північ, перенесені туди й билини, а потім на первинній своїй батьківщині вони були забуті внаслідок впливу інших обставин, що викликали козацькі думи. Проти цієї теорії виступив Халанський, засуджуючи у той же час і теорію первинного спільноруського епосу. Він говорить: «Спільноруський давній епос — така ж фікція, як і давня спільноруська мова. У кожного племені був свій епос — новгородський, словенський, київський, полянський, ростовський, чернігівський (оповіді в Никонівському літописі)». Усі знали про Володимира, як про реформатора усього староруського життя, і усі співали про нього, при чому відбувався обмін поетичним матеріалом між окремими племенами. У XIV і XV ст. Москва стала збирачкою руського епосу, який у цей же час все більше і більше зосереджувався у київський цикл, оскільки київські билини зробили на інші асимілюючий вплив, внаслідок пісенної традиції, релігійних відносин і т. п. Таким чином наприкінці XVI століття було закінчено об’єднання билин в київський круг (хоча, втім, не усі билини до нього прилучилися: до таких належить весь новгородський цикл і деякі окремі билини, напр. про Суровця Суздальця і про Саула Леванідовича). Потім із Московського царства поширилися билини на всі напрямки Росії шляхом звичайної передачі, а не еміграції на північ, якої не було. Такі у загальних рисах погляди Халанського на цей предмет. Майков говорить, що діяльність дружини, виражена в подвигах її представників — багатирів, і є предмет билин. Як дружина примикала до князя, так і дії багатирів завжди пов’язані з однією головною особою.
Наскільки вивчення билин ще досі недосконало і до яких суперечливих результатів воно привело деяких вчених — можна судити хоч би тільки за таким фактом: Орест Міллер, ворог теорії запозичень, який старався скрізь у билинах знайти чисто народний російський характер, говорить: «Якщо відбився який-небудь східний вплив на російських билинах, так тільки на тих, які і усією своєю побутовою лексикою відрізняються від лексики старослов’янської; до таких належать билини про Солов’я Будимировича і Чурила». А інший російський учений, Халанський, доводить, що билина про Солов’я Будимировича стоїть в найтіснішому зв’язку з великороськими весільними піснями. Те, що О. Міллер вважав зовсім чужим російському народу — тобто самосватання дівчини, — за Халанським, існує досі в деяких місцях Південної Росії.
Немає сумнівів, що билини зазнали сильних зміни. Але точно вказати, якими саме були ці зміни, нині вкрай важко. На підставі того, що багатирська або героїчна природа сама по собі скрізь відрізняється одними і тими самими якостями — надмірними фізичними силами і нерозлучним з подібним надлишком грубістю. О. Міллер доводив, що російський епос на перших порах свого існування повинен був відрізнятися такою самою грубістю. Але разом із пом’якшенням народних устоїв, таке саме пом’якшення простежується і в народному епосі. Тому, на його думку, цей процес пом’якшення потрібно неодмінно допустити в історії російських билин. На його думку, билини і казки виробилися з однієї і тієї ж основи. Якщо істотна властивість билин — історичне приурочування, то чим воно менше помітне у билині, тим вона ближче підходить до казки. Таким чином з’ясовується другий процес у розвитку билин: приурочування. Але, за Міллером, є і такі билини, в яких зовсім немає історичного приурочування, і не пояснює, чому він такі твори не вважає казками? («Досвід»). Потім, за Міллером, різниця між казкою і билиною полягає в тому, що в першій міфічний сенс забутий раніше і вона приурочена землі взагалі; у другій же міфічний сенс зазнав змін, але не забуття.
З іншого боку, Майков помічає у билинах прагнення згладжувати дивовижне. Дивовижний елемент в казках грає іншу роль, ніж у билинах: там дивовижні уявлення складають головну зав’язку сюжету, а у билинах вони тільки доповнюють зміст, взятий із дійсного побуту. Їх призначення — надати ідеальніший характер багатирям. За Вольнером, зміст билин міфічний, а форма — історична, особливо усі типові місця: імена, назви місцевостей і т. д. Епітети відповідають історичному, а не билинному характеру осіб, до яких вони відносяться. Але первинний зміст билин був зовсім інший, саме дійсно історичний. Це сталося шляхом перенесення билин з Півдня на Північ російськими колоністами: поступово колоністи ці стали забувати давній зміст; вони захоплювалися новими оповіданнями, які більше були їм за смаком. Залишилися недоторканними типові місця, а усе інше із часом змінилося.
За Ягичем, увесь російський народний епос наскрізь християнські пройнятий міфологічними оповідями, апокрифічного і неапокрифічного характеру. З цього джерела запозичено багато що і в змісті і в мотивах. Нові запозичення відсунули на другий план давній матеріал, і тому билини можна розділити на три розряди:
1) пісні із запозиченим біблейським змістом;
2) пісні із запозиченим змістом, який пізніше оброблений самостійно;
3) цілком народні пісні, але такі, що містять епізоди, звернення, фрази, імена, запозичені з християнського світу.
О. Міллер не зовсім з цим погоджується, доводячи, що християнський елемент у билині стосується тільки зовнішності. Взагалі можна погодитися із Майковим, що билини піддавалися постійній переробці відповідно до нових обставин, а також впливу особистих поглядів співака. Теж саме говорить Веселовський, який стверджує, що билини є матеріалом, що піддавався не лише історичному і побутовому застосуванню, а й усім випадковостям усного переказу («Південноросійські билини»). Вольнер у билині про Сухмана вбачає навіть вплив новітньої сентиментальної літератури XVIII ст., а Веселовський про билину «Як перевелися багатирі» говорить ось що: «Дві половини билини пов’язані загальним місцем дуже підозрілого характеру, який показує, що зовнішньої сторони билини торкнулася естетично виправляюча рука». Нарешті, в змісті окремих билин не важко помітити: різночасові нашарування (тип Альоші Поповича), змішення кількох спочатку самостійних билин в одну (Вольга Святославич або Волх Всеславич), тобто об’єднання двох сюжетів, запозичення однієї билини в іншої (за Вольнером, початок Билини про Добриню взятий із Билини про Вольгу, а кінець з Билини про Івана Годиновича), нарощування (билина про Солов’я Будимировича у Кирші), велике або менше псування билини (рибніковська поширена Билини про Бериного сина, за Веселовським) і т. п.
Залишається ще сказати про один аспект билин — про їх теперішню епізодичність, уривчастість. Про це ґрунтовніше за інших говорить О. Міллер, який вважав, що спочатку билини складали цілий ряд самостійних пісень, але з часом народні співаки стали зчіплювати ці пісні у великі цикли: відбувався, словом, той самий процес, який в Греції, Індії, Ірані і Німеччині призвів до створення цілісних епопей, для яких окремі народні пісні слугували тільки матеріалом. Міллер визнає існування об’єднаного, цілісного Владимирова круга, що тримався в пам’яті співаків, які свого часу утворили, ймовірно, тісно згуртовані братчини. Тепер таких братчин немає, співаки роз’єднані, а за відсутності взаємності ніхто між ними не виявляється здатним зберігати у своїй пам’яті усі без винятку ланки епічного ланцюга. Усе це дуже сумнівно і не засновано на історичних даних. Завдяки ретельному аналізу можна тільки припустити, разом з Веселовським, що деякі билини є, по-перше, продуктом виділення билин із київського циклу і вторинної спроби привести їх в цей зв’язок після відокремленого розвитку.
ДІЗНАЙТЕСЯ БІЛЬШЕ
Земина (Гея, Протева, Мідгард (Серединний Світ) — онучка Сварога і донька Дажьбога, мати родів ярийських, Супруга Тарха-Перуна, чому її іноді іменують і богинею Тарою.
Лада — слов’янська богиня любові і краси. Лада-Берегиня, Світла Богородиця і Велика Мати Божа, жіноча іпостась Сварога у Яв’єму світі, Закон Вселенської Любові і Милосердя, дружина Білбога, Богиня краси, любові і одружень, тому раніше весільний змова називалася «ладини». Лада — Велика богиня весни. Свято Лади наставало тоді, коли починав танути сніг, і тривало до початку весняних робіт.
Мара двулика (Макош, Кошмара)— язичницька богиня слов’ян, яка пряде нитку долі. Представлялася пізніше як домовий дух в образі жінки з великою головою і довгими руками, яка пряде ночами в хаті.
Билини — епічні пісні про багатирів. Слов’янська міфологія
Повернутися на сторінку слов’янська міфологія