МІФ ПРО СТВОРЕННЯ СВІТУ, Давньоєгипетський, Давньогрецький, Давньоіндійський, Давньокитайський, Слов'янський

Міф про створення Світу

На думку багатьох давніх народів, спочатку на місці сучасного Всесвіту, зокрема планети Земля, одвічно панував хаос, тобто безлад, невпорядкованість. Потім хаос змінився космосом, тобто ладом, упорядкованістю, красою. До речі, начебто далекі нині слова «космос» («упорядкованість, краса довкілля») і «косметика» («упорядкованість, краса обличчя») є однокорінними і народилися вони в Давній Греції.

Давньогрецький міф про створення світу

Докладно читати давньогрецький міф про створення світу

Спочатку був Хаос. Хто може точно сказати, що таке Хаос? Одні вважали його якоюсь божественною істотою, але без певної форми. Інші — і таких була більшість — твердили, що то велика безодня, сповнена творчої сили й божественного сім’я, немовби єдина, безладна маса, важка й темна, суміш землі, води, вогню і повітря. З тієї наповненої безодні, що таїла в собі всі зародки майбутнього світу, виринули два могутні божества — перше царське подружжя богів: Уран — Небо і Гея — Земля. Вони дали початок багатьом поколінням богів.
Від їхнього подружнього зв’язку пішов великий рід титанів, найстарший серед яких був Океан, бог могутньої ріки, що широким блакитним кільцем оперізувала всю землю. Молодшими братами титанів були циклопи і гекатонхейри — сторукі. У циклопів, диких, страхітливих на зріст, було тільки одне око посеред лоба, а гекатонхейри із ста руками мали нездоланну силу. Уранові не подобалися такі нащадки, які були або потворні, або жорстокі. Всі вони викликали в нього страх і відразу. Не сподіваючись від них ні вдячності, ані пошани до своєї батьківської влади, він скинув їх у бездонну прірву Тартару.
Звідти вже не було вороття. Тартар так само глибоко простягався під землею, наскільки високо над нею простиралося небо. Бронзове ковадло, кинуте з неба, летіло б дев’ять днів і дев’ять ночей, поки досягло б поверхні землі.
Так само довго, а може, й довше падало б те ковадло у глибини Тартару, де панує потрійна ніч. Той, хто потрапив би туди, не зміг би і за цілий рік дійти до краю цієї безмірної темряви. Він увесь час блукав би, підхоплений могутнім підземним ураганом. Кажуть, ніби десь посеред того страшного мороку стоїть сумна оселя Ночі, оточена непроникними хмарами. (Давньогрецький міф про створення світу)
Гея чула стогін титанів, що долинав із бездонних надр землі. Вона зненавиділа злочинного батька і влаштувала змову проти його жорсткої влади. Намовлянь матері послухався наймолодший з титанів — Кронос, який ще був на волі. Озброївшись залізним серпом, він підстеріг Урана, напав на нього, ганебно скалічив його і скинув з осяйного небесного трону. З крові, що витекла з рани повергнутого бога, постали три жахливі богині помсти — Ерінії із зміями на голові замість волосся. Уран, сховавшись у небесній блакиті, зійшов зі сцени божественної історії.
разом із богами народився світ. Над землею, яка твердою сушею видобулась із хаосу, світило молоде сонце, а з хмар спадали щедрі дощі. Піднялися перші ліси, і землю вкрила велика гомінка пуща. По невідомих пагорбах подекуди блукали тварини. Поступово все почало набувати знайомого вигляду. Струмки знайшли свої гроти, а озера — зручні улоговини; на тлі ясного неба вимальовувалися снігові гребені гір. Зірки ряхтіли в темному нічному просторі, а коли вони блідли, птахи видзвонювали свою першу вітальну пісню світанкові.
Світом правив Кронос разом із своєю дружиною реєю. Це був володар похмурий і підозрілий. Більшість своїх поневолених братів він залишив у безоднях Тартару. Він завжди пам’ятав прокляття батька, який передвістив, що і в нього син забере владу. Тому кожну дитину, яку народжувала рея, Кронос одразу ковтав. Уже п’ятеро дітей було в страшній титановій утробі. Коли народилася шоста дитина, рея дала Кроносові камінь, загорнутий у пелюшки. Він проковтнув камінь, гадаючи, що ковтає сина.
Виявляється, що в нашому розумінні грецьке небо було не дуже високе. Дорога того ковадла становила б тільки півтори відстані від Місяця до Землі. А рея в цей час зійшла на землю. Вона хотіла помити немовля, однак ніде не могла знайти джерельця. Вона помолилася Геї і вдарила жезлом об скелю. З твердого каменя витік ясний струмінь води. Скупавши немовля, вона назвала його Зевсом. Потім пішла на Кріт і поклала його в золотій колисці в Ідайському гроті, вхід до якого затуляв густий ліс, а стіни обплітав блискучий плющ. Зевс виростав під опікою гірських німф, годували його молоком кози Амалтеї. Дитина дуже любила козу. Коли Амалтея зламала собі один ріг, Зевс узяв його у свої божественні руки й благословив, і відтоді цей ріг завжди наповнювався всім, чого бажав його власник. Так з’явився ріг достатку, званий ще рогом Амалтеї. (Давньогрецький міф про створення світу)
Новий бог у золотій колисці був оточений любов’ю всієї природи. Голуби з берегів океану приносили йому амброзію, і щовечора прилітав орел, несучи в пазурах келих з нектаром. Бджоли збирали для нього найсолодший мед. Одна з німф зробила чудесну іграшку. Це була прозора куля із золотих кілець, між якими вився плющ. Коли, підкинута вгору, вона падала, за нею лишалася світла смуга. Щоб плач і вереск маленького Зевса не долинули до вух чуткого Кроноса, жерці реї виконували біля його колиски шумні військові танці під звуки бубнів, рогів та пискавок.
Зевс виріс і вийшов зі сховища,- тепер йому треба було боротися з батьком. Передусім він порадив матері, щоб вона непомітно дала Кро-носові блювотного. І Кронос у страшенних муках вивергнув проковтнутих нащадків. Це був цілий загін молодих прекрасних богів: сини — Аїд і Посейдон і три дочки — Гера, Деметра й Гестія. Саме в цей час померла добра коза Амалтея. Та навіть після смерті вона ще прислужилася своєму вихованцеві: з її шкури Зевс зробив собі щит, якого не могла пробити жодна зброя. Так виникла егіда — чудесний щит, що його Зевс брав завжди з собою в битву. Першою його битвою була битва з батьком. Полем бою стали рівнини Фессалії.
Кронос із титанами засів у горах Отріс, а Зевс із своїми союзниками розташувався на снігових вершинах Олімпу. Десять років війна точилася без видимих наслідків, і тоді Зевс вирішив поповнити свої загони новими силами. Він звільнив із Тартару циклопів і трьох велетнів, кожен з яких мав сто рук і п’ятдесят голів. І того ж дня почався запеклий бій. Страшний гуркіт моря змішувався із стогоном землі й неба. Під ногами безсмертних здригався Олімп, і те двигтіння чулося навіть у найдальших глибинах Тартару. З обох боків зчинився неймовірний гамір. Зірки падали з небозводу.
З вершини Олімпу Зевс безперервно кидав блискавиці, що їх удень і вночі кували циклопи. Громи розкочувались по горах, а на рівнини лився священний вогонь. Земля тріскалась у полум’ї, ліси спалахували, мов смолоскипи. Моря й ріки кипіли. Вогняна імла оточила титанів, їхні очі сліпли від нестерпного блиску. рвучкі вітри здіймали хмари пороху, і здавалося, наче вони несуть у чорних клубах громи й блискавиці. Коли хмари на мить розходились, у перших лавах воїнів було видно трьох сторуких велетнів, які разом кидали в титанів триста скель і обсипали градом каміння. Та все ж воно було не таке грізне, як Зевсові блискавиці, перед якими титани зупинялися приголомшені, бо ніхто з них досі не бачив такої жахливої вогняної зброї. Час від часу хтось із них, зомлівши, безпорадно падав у потоці червоного світла, серед страхітливого гуркоту громів. Тоді сторукі велетні (гекатонхейри) хапали їхні велетенські тіла, які, здавалося, вже були неживі, і кидали в безодні Тартару, між погаслі й вогнедишні кратери, смердючі болота і крижані гори, де вони вже навіки лишалися під владою непроникного мороку й нескінченної ночі.
Як колись достойний Уран, так тепер Кронос канув у забуття, звідки доходили про нього тільки неясні чутки. В народі про нього не говорили погано. На його честь влаштовували прадавнє свято Кронії, під час якого веселилися, згадуючи золотий вік, що нібито панував на землі за його часів. Кронос не мав ні храмів, ні жертовників. В Олімпії був пагорб, названий за його іменем, а неподалік стояв шанований Метроон, храм реї — «матері богів». Статуї Кроноса трапляються дуже рідко. Його зображали поважним літнім чоловіком з бородою, який прикриває голову плащем. Його дружину рею греки ототожнювали з азіатською богинею Кібелою. Вони зображали її опасистою жінкою, яка їде на колісниці, запряженій левами, тримаючи в руках гілку чи дубовий вінок і ключ; на голові в неї діадема з фортечних веж та бастіонів.
Нове покоління богів не довго користалося наслідками перемоги. Проти них повстав рід гігантів, синів Землі. Одні з них скидалися на людей, хоч і були велетенські на зріст, інші мали потворні тіла, що закінчувались клубками змій. Вони перевертали гори й робили з них барикади, щоб дістатися на Олімп. Богів охопила тривога, коли вони почули вигуки, що долинали знизу, і побачили на схилах своєї священної гори відважних загарбників. Тільки Зевс лишився спокійний і безстрашний, він визначив кожному з богів бойовий пост, а сам заходився бити ворога блискавками. Гіганти не відступали. Скелі, які вони шпурляли, сипались, мов град, і, падаючи в море, перетворювались серед його хвиль на острови. Блискавки не завдавали гігантам шкоди. Подивившись у Книгу Приречень, Зевс довідався, що перемогти гігантів може тільки смертна людина. Тоді Афіна привела Геракла.
Настав останній день битви. Усі боги і богині згуртувалися довкола Геракла. Герой щомиті брав нову стрілу і стріляв у густий натовп ворогів. раптом на поміч йому став несподіваний союзник. Під’їхав Діоніс із загоном своїх сатирів верхи на віслюках. Вражені гуркотом битви й диким виглядом гігантів, капловухі почали так ревти, що вороги, охоплені нестямним жахом, кинулися врозтіч. Тоді їх були вже легко добити. Залишився тільки один велетень — прекрасний Алкіоней. Цей первород-ний син Землі глузував з усіх ударів, бо досить було йому торкнутися того місця на землі, де він народився, як рани відразу гоїлись і до нього поверталися свіжі сили. Геракл схопив його, відніс далеко за межі його батьківщини і там убив.
Боротьба богів з гігантами була для грецького мистецтва протягом усіх віків невичерпним джерелом натхнення. Тріумф досконалості, благородства, розуму над грубою, потворною звірячою силою оспівувався у віршах поетів, прославлявся у храмових барельєфах, у картинах і малюнках на грецьких вазах. Після перських війн греки охоче вбачали в сценах війни з гігантами символічне зображення їхньої власної боротьби проти варварської Азії. (Давньогрецький міф про створення світу)
Гіганти були дітьми Геї. Стара богиня не могла простити богам, що вони так жорстоко винищили її нащадків. Перейнята жадобою помсти, вона народила страхітливе чудовисько, якого ще не бачив білий світ. Звали його Тіфон. Від голови до стегон у нього було велетенське людське тіло, а замість ніг звивалися клубки змій. Усе тіло його обросло пір’ям, тільки на голові й на бороді їжачилось жорстке волосся. Тіфон був вищий за найвищі гори, сягав зірок. Коли він розводив руки, то пальцями лівої руки торкався місця, звідки сходить сонце, а права занурювалась у морок на далекому заході. Він кидав найбільші скелі, як м’ячі. Він літав у повітрі, сповнюючи його криком і сичанням. З пащі в нього текла кипляча смола, а з очей вибухав огонь.
Коли боги побачили це чудовисько біля небесної брами, їх охопив страх. Вони втекли до Єгипту і там обернулися на тварин, щоб Тіфон не пізнав їх. Тільки один Зевс вступив у боротьбу з Тіфоном, озброївшись залізним серпом — жорстокою зброєю, якою колись Кронос покалічив свого батька Урана. Поранений Тіфон так сильно стікав кров’ю, що Фракійські гори стали червоні, і з того часу їх називають Гемос — Криваві гори. Нарешті він зовсім знесилився, і Зевс привалив його островом Сицилія. Кожного разу, коли Тіфон намагається звільнитися з того ув’язнення, сицилійська земля здригається, а крізь кратер Етни бухає вогонь, що вихоплюється з пащі повергнутого чудовиська.
Грецький народ і досі береже пам’ять про ті битви, хоча вже минуло стільки століть і стільки змін сталося на стародавній землі еллінів. Однак в уявленні сучасного грецького селянина постаті титанів, циклопів і гігантів злилися в одне ціле. По селах оповідають про якихось велетнів, званих гігантами, надлюдського зросту і неймовірної сили, в яких усього одне блискуче, мов огонь, око посеред лоба й дуже довгі бороди. Їхнім батьком був якийсь диявол, а матір’ю — чарівниця. Живуть вони в глибині землі, де зводять величезні будівлі, кладучи скелю на скелю.

Коли починається землетрус, селяни кажуть: «Мабуть, знову якась будівля гігантів валиться». Бог ув’язнив їх під землею за те, що вони колись повстали проти нього.
Коли Зевс вступив на небесний трон, на землі вже були люди, і перед їхніми переляканими очима відбувалися битви богів за владарювання над світом. Існували різні легенди про виникнення людського роду: нібито він вийшов просто з лона землі, спільної матері всього сущого; ніби ліси й гори створили людей, як дерева й скелі; ніби люди походять від богів — цього погляду дотримувались, зокрема, царі й знать. Але найохочіше сприймали легенду про чотири віки людства.
Спочатку був, звісно, золотий вік. Тоді панував Кронос. Текли молочні ріки, з дерев сочився найсолодший мед, а земля родила всього доволі сама, навіть не спонукаючись до того працею хлібороба. люди жили, як небожителі,- без турбот, без трудів, без смутку, їхнє тіло ніколи не старілось, а життя минало в нескінченних бенкетах і розвагах. Після падіння Кроноса скінчився золотий вік, а тогочасні люди перетворилися в благодійних духів.
Наступний вік був срібний, отже, значно гірший. люди розвивалися дуже повільно. Період дитинства тривав у них сто років, а коли вони доживали до зрілого віку, їхнє життя було коротке й сповнене злигоднів. Вони були злі й пихаті, не хотіли шанувати, як належало, богів і приносити їм жертви. Зевс усіх їх винищив до останнього, тільки в людській пам’яті вони залишились як благословенні душі.
У бронзовому віці жило грубе плем’я, що кохалося у війнах. люди мали силу велетнів, а серця тверді, мов камінь. Заліза вони не знали. Усе робили з бронзи: і міські мури, й будинки, і начиння, і зброю. Це був героїчний період. У той час жили великий Геракл і хоробрий Тезей, герої Фів і Трої. Вони здійснювали такі незвичайні подвиги, які вже не повторилися в наступному віці, залізному, що триває й досі.
Інші легенди оповідали, що людину створив один з титанів — Про-метей, виліпивши її з глини, змішаної із сльозами. А душу він дав їй з небесного вогню, укравши кілька іскорок із сонячної колісниці. Неподалік від міста Панопей показували цегляний будиночок, де Проме-тей свого часу й виконав цю роботу. Довкола лежали грудки глинястої землі, і від них мовби пахло людським тілом. Це начебто були залишки використаного матеріалу. Ще й нині червона беотійська земля нагадує про казку, в якій оповідається про творця людського роду.
Прометей розбудив у людині дух і дав їй силу владарювання над світом.
Залишившись без мудрого Прометеєвого керівництва, люди, змучені стражданнями, сповнені пожадливості, якої не могли вдовольнити, ставали злими й хтивими. Коли боги сходили на землю, вони наражалися на глузування й образи. На Олімпі казали, ніби в цьому винна злочинна кров гігантів, що просочила землю, з якої Прометей виліпив людей. А коли було смертельно ображено навіть Зевса,- цар лікаон під час вечері почастував його людським м’ясом — на небесній раді вирішили знищити людський рід потопом.
Послали вітри, щоб вони звідусіль позганяли хмари. З першим громом хлинули великі зливи. Моря й ріки вийшли з берегів. Найвищі будинки сховалися під водою. Між землею та морем зникла межа. люди плавали на кораблях по нивах, де нещодавно ходили за плугом. Здивовані й приголомшені нереїди плавали по вулицях затоплених міст. Усе живе рятувалося, безладно тікаючи. З білих хвиль виринали ясно-руді гриви левів, а вовк гнав отару овець до неіснуючої пристані. Втомлені птахи, не знаходячи ніде місця, де б вони могли сісти й перепочити, падали в безодню. На землі стало тихо й порожньо. Боги на вершині Олімпу чули тільки гул безмежного моря.
Найвищі гори зникли. Над хвилями підносилась тільки вершина Парнасу в Бестії. В безкрайньому океані хитався легкий човник, а в ньому тремтіли від страху двоє стареньких — Девкаліон і Пірра. Їхній слабкий зір не міг охопити всієї безмежності страшного лиха. Після дев’яти днів і дев’яти ночей мандрівки їхній човен пристав до вершини Парнасу. Вода почала спадати. Поволі з’являлися гори, за ними — вищі пагорби, нарешті показалися низини, вкриті мулом, у якому лежали трупи людей і тварин.
Побожні старенькі зайшли в дельфійський грот довідатися, що їм робити. Вони хотіли якимось чином знову заселити землю. З віщої печери пролунав голос: «Ідіть, затуливши покривалом обличчя, і кидайте позад себе кістки вашої матері». Пірра, яка була дочкою Епіметея і Пан-дори, обурилась, кажучи, що не годиться розкидати священні останки батьків. Але Девкаліон, син мудрого Прометея, зрозумів, що божество не може радити поганого, і так розтлумачив це: спільна мати всього живого — земля, а кістки землі — каміння.
Тоді вони вийшли у відкрите поле, затулили обличчя покривалами, розв’язали на собі пояси і, так ідучи крок за кроком, кидали позад себе каміння. І каміння, втрачаючи свою звичайну форму й твердість, оберталося в людей. З каменів, кинутих рукою Девкаліона, поставали чоловіки, а зі шматків скелі, кинутих Піррою,- жінки. Потомившись, старі сіли відпочити. Навколо відроджувався світ. Із заплідненої великими дощами землі з’явилися рослини, птахи й тварини. Неозора зелена гущавина вкрила землю, над якою співали жайворонки, пролітали лелеки й ластівки. Тільки після цього поволі де-не-де зводилися перші оселі. Їх будувало плем’я, народжене з каміння, і тому більш життєздатне, більш витривале в стражданнях і праці. Девкаліон, як патріарх, походжав серед своїх дітей, навчав їх усього, що конче потрібно у житті, навчав віддавати шану богам і будувати храми.
З вікон олімпійського палацу Зевс бачив, як світ відроджувався до нового призначення. Невдовзі він пересвідчився, що люди забули про кару, яка спостигла їхніх попередників, й анітрохи не стали кращими, однак більше вже не насилав на них потопу.

Давньоєгипетський міф про створення світу

Докладно читати Давньоєгипетський міф про створення світу

За давньоєгипетським міфом, із глибин первісного Світового Океану на ймення Нун випірнуло Сонце, яке зігріло все навкруги, від чого виникло життя. За іншою версією єгиптян, спочатку із Нуна виник Першопагорб землі, де виріс надзвичайно красивий лотос, у пелюстках якого спала золота сонцесяйна дитина — бог сонця Ра. Щойно лотос розкрився, як Ра своїм сяянням освітив, обігрів і оживив світ. А іноді єгиптяни уявляли, що на цьому ж пагорбі Світовий Птах «великий Гоготун» зніс Світове Яйце, звідки й «вилупився» вже згаданий Ра. (Давньоєгипетський міф про створення світу)

Взагалі образ Яйця (хай і звичайнісінького пташиного, а не міфічного Світового) є плідним для вигадки, міфотворчості. Народження нового життя — завжди диво. Але коли рухома істота народжує таку ж рухому істоту (скажімо, корова — телятко), то це не до такої міри вражає, як поява з абсолютно нерухомого й «мовчазного» яйця жвавого й пискотливого курчати. Тут іноді дивується навіть наш сучасник, то що вже казати про прадавню людину. Зранку, йдучи полювати на мамонта, мисливець бачив у гнізді нерухоме («мертве») яйце, яке ще й дуже схоже на довколишнє рябе каміння. А ввечері, повертаючись до печери, з подивом помічав, що з раніше нерухомої шкаралупи з’являється досить активна «фізіономія» якогось пташеняти. У міфологічній свідомості первісних людей цей звичний нині факт міг викликати цілу бурю емоцій: «неживе» може «ставати» живим, значить смерть може перетворюватися на життя!

З давніх-давен люди шукали закономірності в природних явищах і особливо — в циклах1. Це було їм потрібно вже в найдавніші часи збирання і мисливства, щоб знати, в яку пору року «брати» в природи ягоди або гриби, дичину або рибу. Пізніше, у добу скотарства й особливо рільництва, люди стежили за природою ще пильніше. Адже від цього залежав урожай, а відтак — добробут і навіть виживання племені. (Давньоєгипетський міф про створення світу)

Нині і дитині відомо, що в природі існують різні цикли: добовий (ранок-день-вечір-ніч-ранок…); місячний (молодик-повний місяць-затемнення місяця-молодик…); річний (весна-літо-осінь-зима-весна…). Людство знає, що Земля крутиться, що є періоди зимового й літнього сонцестояння, сезони дощів та час весняних повеней. А давні люди не могли пояснити, чому на зміну дню приходить ніч. Особливо ж цікавими для них були питання народження й смерті рослин і тварин, а передовсім — самої людини. І, мабуть, уже прадавні люди, спостерігаючи за природними циклами, мріяли про безсмертя. Вони бачили, що місяць буває спочатку молодим, згодом — повним, а «померши» (зникнувши з неба), знову «народжується» молодим. Тоді чому ж і людині не можна робити те саме?

Циклічність «життя-смерть» людини здавна порівнювали з циклічністю «життя-смерть» природи: дитинство й юність (ранок або весна) — зрілість (день або літо) — старість (вечір або осінь) — смерть (ніч або зима). Коли кажуть «людина увійшла у свою осінь», це означає, що вона старіє.

Для відповіді на питання про закономірності природних ритмів і циклів первісним людям доводилося фантазувати. І досить влучні спостереження за реальною природою в їхній свідомості могли поєднуватися з найнеймовірнішою вигадкою. Можна лише уявити, як їхня буйна фантазія могла пояснити, скажімо, затемнення Сонця! Недаремно ж багато міфів (а згодом і казок) по всьому світу присвячені описові «поїдання» чи «захоплення в полон» Сонця або Місяця якимось драконом або навіть його відрубаною безсмертною головою. Отже, осмислення законів і ритмів природи було одним із плідних джерел міфологій різних народів світу.

У давніх єгиптян були міфи про те, як бог сонця Ра щоночі веде жорстоку боротьбу зі змієм пітьми Апопом, який щовечора випиває підземні води Нілу, щоб Ра на своєму човні не зміг вчасно приплисти до людей, інакше кажучи, щоб вчасно не настав ранок. І хоча Ра щоразу перемагає, щовечора двобій повторюється. (Давньоєгипетський міф про створення світу)

У багатьох міфологіях світу особливий інтерес викликав образ Змія-Дракона. Взагалі-то змія — істота «нижнього» світу, яка плазує в корінні Світового Дерева або в норі, під землею. Однак, наділена крилами, вона може сягати неба (гілля) і навіть ковтати Сонце, Місяць або зорі. Змієві-Дракону люди віддавна приписували дві головні риси: мудрість і злість. Щодо мудрості, нібито притаманної Змієві, то хід думки був таким. Ця істота живе довго, та ще й змінює шкіру, тобто омолоджується. А старий —значить досвідчений, мудрий. Змій буває в загадковому підземному світі, а, отже, бачить і знає багато таємниць.

Образи змієборців є в багатьох міфологіях світу.Як мовилося, єгипетський бог сонця Ра щодня перемагав злого змія пітьми Апопа.

Враховуючи «бойові якості» Змія-Дракона, кращого охоронця скарбів і шукати годі. Тож не дивно, що саме дракон охороняв золоте руно, за яким вирушили давньогрецькі герої на кораблі «Арго». Саме дракон стеріг золоті яблука Гесперид, що дарували вічну молодість. Саме дракон охороняв чарівні скарби нібелунгів, які зміг здобути лише германський герой Зігфрід. Чи звернули ви увагу на те, що в багатьох міфах і казках скарби, що їх охороняють Змії-Дракони, всіяні людськими черепами й кістками? З одного боку, це підкреслює міць охоронців, які вбивають нападників. А з другого — це натяк на те, що надмірна жага до збагачення для людини є смертельно небезпечною. Адже змії-охоронці вбивали саме тих, хто ризикував життям заради скарбів, багатства. Отже,нестримна жага до збагачення загрожує життю людей більше, ніж смертоносна зміїна отрута. (Давньоєгипетський міф про створення світу)

Таким чином, різні народи світу використовували міфічний образ Змія-Дракона як втілення зла, через що з’являлися й образи героїв-змієборців. Водночас цей образ у міфах тісно пов’язаний із морально-етичними проблемами, зокрема — із засудженням надмірної жаги людей до збагачення. Отож тут ми бачимо втілення в міфах шкали життєвих цінностей людини-народу-людства.

Давньоіндійський міф про створення світу

Але коли, чому і як хаос замінився космосом? Ось як яскраво й поетично це питання висвітлене в давньоіндійських книгах священних знань — «Ведах» (це слово споріднене з українським «відати»):

Буття і небуття тоді не було —
Повітря не було й склепіння неба.
Що покривало? Де? Що захищало?
Була вода? Глибокая безодня?
І смерті не було, безсмертя — також,
Між днем і ніччю не було відміни,
Те дихало саме, одне, без вітру.
І більш нічого не було, крім Того…
І хто це знає, й хто про це повіда?
Звідкіль цей Всесвіт народивсь та виник?
Боги пізніш за Нього народились?
А як Оце створилося, хто знає?
Світобудова ця звідкіль взялася?
Чи створено її було, чи йнакше?
В найвищім небі хто її пильнує,
Той, певно, зна, чи, може, й він не знає?

На всі ці питання різні народи світу відповідали по-різному, але в їхніх міфах є багато спільного. Так, і мешканці Дворіччя — шумери й аккадці, і давні індійці, і єгиптяни, і слов’яни уявляли, що спочатку існував Світовий Океан води, а вже з нього постав світ. Цікаво, що таке прадавнє міфічне пояснення виникнення світу певними деталями нагадує пояснення сучасне, наукове. Тепер існує теорія, згідно з якою життя на Землі зародилося саме у воді, а потім деякі види водяних жителів ставали спочатку земноводними, поки, зрештою, не оселилися на суші. Та й досить побіжного погляду на глобус або карту світу, аби помітити, що більша частина земної кулі вкрита водою.

Схожий міф про походження світу мають народи Індії. Із Світового Океану постав вогонь, і від його тепла зародилося Золоте Яйце. Воно плавало у водах Світового Океану, доки не виник Прабатько Брахма, який розбив Яйце навпіл: з верхньої (золотої) половини Яйця утворилося Небо, з нижньої (срібної) — Земля, а між ними Брахма помістив повітряний простір. (Давньоіндійський міф про створення світу)

Для відповіді на питання про закономірності природних ритмів і циклів первісним людям доводилося фантазувати. І досить влучні спостереження за реальною природою в їхній свідомості могли поєднуватися з найнеймовірнішою вигадкою. Можна лише уявити, як їхня буйна фантазія могла пояснити, скажімо, затемнення Сонця! Недаремно ж багато міфів (а згодом і казок) по всьому світу присвячені описові «поїдання» чи «захоплення в полон» Сонця або Місяця якимось драконом або навіть його відрубаною безсмертною головою, як в одному з давньоіндійських міфів про дракона Раху. Отже, осмислення законів і ритмів природи було одним із плідних джерел міфологій різних народів світу.

Чергування дня і ночі вельми поетично пояснено в міфах Індії. Жили брат Яма і сестра Ямі. Раптом Яма помер, і дівчина почала плакати. Вона плакала постійно й невгамовно. Боги питали в неї: «Чому ти так довго плачеш?». А Ямі відповідала їм: «Як же мені не плакати, коли мій брат помер лише сьогодні?» Адже чергування дня і ночі тоді ще не було, і скільки б часу не минуло, все одно це було «сьогодні». Тоді боги придумали ніч, яка приходила на зміну дню. І нарешті Ямі заспокоїлася, бо її брат помер не «сьогодні», а «вчора», «позавчора», «поза-позавчора» тощо. Одне слово — давно. Відтоді й кажуть: «Чергування дня і ночі приносить забуття горю» або «Час — найкращий лікар».

Наші далекі пращури, як мовилося, жили в дуже незатишному й небезпечному світі. З-за кожного пагорба чи дерева щомиті міг вискочити величезний шаблезубий тигр чи печерний лев. У прибережних очеретах і травах чатували велетенські отруйні гадюки. І для всіх них напівгола й майже неозброєна людина часто ставала легкою здобиччю. Ці жахи в уяві первісних людей, як у дитячих снах, перетворювалися на фантастичні образи жахливих тварин: лютих зміїв-драконів (гр. drakon — «змій»), вогнедишних биків, вепрів-перевертнів, мідних птахів-людожерів тощо, а згодом — і злих духів.

Щодо мудрості, нібито притаманної Змієві, то хід думки був таким. Ця істота живе довго, та ще й змінює шкіру, тобто омолоджується. А старий — значить досвідчений, мудрий. Змій буває в загадковому підземному світі, а, отже, бачить і знає багато таємниць. Саме цей варіант тлумачення образу Змія використав англійський письменник Р. Кіплінг, створюючи образ старого мудрого пітона Каа в оповідках про Мауглі. Мабуть, невипадково образ досить симпатичного змія Каа виник саме в Індії, де значна частина населення і сьогодні поклоняється цим плазунам. У південних штатах країни змій тримають у дворах приблизно так, як у нас собак, та ще й кажуть, що «своїх», тобто членів родини, гади не чіпають. Коли ж сім’я переїздить до нового будинку, то обов’язково забирає із собою «своїх» змій. (Давньоіндійський міф про створення світу)

Образи змієборців є в багатьох міфологіях світу. Так, давньоіндійський войовничий бог грози та грому Індра врятував увесь світ, убивши величезного дракона, який неймовірно збільшився і випив майже всю воду на землі.

Враховуючи «бойові якості» Змія-Дракона, кращого охоронця скарбів і шукати годі. Чи звернули ви увагу на те, що в багатьох міфах і казках скарби, що їх охороняють Змії-Дракони, всіяні людськими черепами й кістками? З одного боку, це підкреслює міць охоронців, які вбивають нападників. А з другого — це натяк на те, що надмірна жага до збагачення для людини є смертельно небезпечною. Адже змії-охоронці вбивали саме тих, хто ризикував життям заради скарбів, багатства. Згадайте оповідки про Мауглі. Борючись за коштовний анкас, люди вбивали одне одного так часто, що Багіра назвала цей золотий виріб із червоним, схожим на око, рубіном «червонооким убивцею». А Мауглі додав, що треба повернути анкас змії-охоронниці, «Матері Кобр», негайно, бо він «вбиватиме, людей так само швидко, як падають од вітру горіхи». Отже,нестримна жага до збагачення загрожує життю людей більше, ніж смертоносна зміїна отрута.

Давньокитайський міф про створення світу

Докладно читати про китайську міфологію

В міфах багатьох народів виникнення світу пов’язане з образом Світового Яйця. Воно могло плавати у водах Світового Океану або бути знесеним на Першопагорбі серед хвиль цього ж Океану. Так, саме в Яйці спав аж 18 тисяч років першопредок китайців Пань-гу. Потім він розплющив очі, але нічого не побачив, бо навколо нього в шкаралупі був суцільний морок. І сповнила туга його серце. Не знаходячи виходу з того Яйця, Пань-гу схопив невідомо ким приготовану сокиру і щосили вдарив. Прогриміло так, ніби тріснула гора, — і величезне Яйце розкололось. Усе легке та чисте миттю піднялося догори й утворило Небо, а все важке та брудне опустилося додолу й утворило Землю. Але ще існувала небезпека, що вони можуть з’єднатися знову. Тому Пань-гу, дбаючи про майбутнє світу, ногами вперся в Землю, а головою — в Небо. Він ріс щодня на 1 чжан (близько 3 метрів) і на таку ж відстань віддалялося Небо від Землі. Минуло ще 18 тисяч років. Пань-гу стояв між Небом і Землею, не даючи їм з’єднатися. Нарешті Небо остаточно відділилося від Землі й не з’єдналося б з нею навіть без допомоги Пань-гу. Відтоді на Землі можна було жити й людям. (Давньокитайський міф про створення світу)

Згодом люди стали розмірковувати над такими питаннями: за якими законами цей світ побудований і живе? з чим його будову можна порівняти? Наприклад, аби ми краще зрозуміли, якою є величезна планета Земля, вчені створили її маленьку модель — глобус. І нам значно легше уявити, де саме знаходиться Україна, які є океани, материки тощо. Давні люди теж відчували потребу в якійсь маленькій моделі світу, аби краще зрозуміти, осягнути його будову. І така міфічна «модель світу» виявилася зовсім поруч, вона росла під боком. Варто було лише включити творчу уяву, і такою моделлю ставало звичайнісіньке дерево з корінням, стовбуром і гіллям. У свідомості давніх людей воно «перетворювалося» на міфологічне Світове Дерево, яке об’єднувало три найголовніших рівні світобудови: верх — середину — низ. Людина чітко визначила своє місце у світі: воно було між небом (верх) і землею (низ). Китайці, послідовники вчення мудреця Конфуція, вважають, що, оскільки людина живе між небом і землею, то вона поєднує в собі як «небо» (високі поривання, мрійливість, піднесеність), так і «землю» (практичність, приземленість). Але, якщо точніше, людина живе не між небом і землею, а на самій землі, по якій ходить і яка її годує. Водночас багато народів уявляли існування ще й підземного світу, який був третім, нижнім рівнем світобудови. (Давньокитайський міф про створення світу)

Деяким народам до вподоби припало не Світове Дерево, а Світова Гора, на якій зазвичай мешкали їхні боги.В китайців така гора називалася Кунь-Лунь — країна безсмертя. Вона зображена на багатьох китайських малюнках, циновках, вишивках, посуді тощо.

З давніх-давен люди шукали закономірності в природних явищах і особливо — в циклах. Це було їм потрібно вже в найдавніші часи збирання і мисливства, щоб знати, в яку пору року «брати» в природи ягоди або гриби, дичину або рибу. Пізніше, у добу скотарства й особливо рільництва, люди стежили за природою ще пильніше. Адже від цього залежав урожай, а відтак — добробут і навіть виживання племені.

Для відповіді на питання про закономірності природних ритмів і циклів первісним людям доводилося фантазувати. І досить влучні спостереження за реальною природою в їхній свідомості могли поєднуватися з найнеймовірнішою вигадкою. Можна лише уявити, як їхня буйна фантазія могла пояснити, скажімо, затемнення Сонця! Недаремно ж багато міфів (а згодом і казок) по всьому світу присвячені описові «поїдання» чи «захоплення в полон» Сонця або Місяця якимось драконом або навіть його відрубаною безсмертною головою… Отже, осмислення законів і ритмів природи було одним із плідних джерел міфологій різних народів світу.

«Уроборос» та «Ян і Інь»

Поступово люди звикали до коловороту часу. Різні народи стали задумуватися, як зобразити його у вигляді нескінченного взаємоперетікання (ночі в день, а дня — в ніч; молодика в повний місяць, а повного місяця — знову в молодика і так до безкінечності). Інакше кажучи, люди захотіли зобразити нескінченність. Одним із найвідоміших її зображень є прадавній знак «змія, що поїдає свій хвіст» (вчені називають його «уроборосом»), який нагадує кільце. Уроборос є знаком як безкінечності, так і вічності та мудрості. Одна половина цього міфічного плазуна темна, а інша — біла. Це означає і чергування дня й ночі, і співіснування добра й зла.

Дуже популярний нині знак, який дівчатка залюбки носять як прикрасу, «дві риби» — символ одвічної природної двох парних протилежних начал: «ян» (чоловічого) та «інь» (жіночого). Недаремно «ян-інь», як і уроборос, зображено саме двома кольорами, білим і чорним. Китайці вважають, що після того, як Пань-гу розколов Світове Яйце, з верхньої частини шкаралупи («ян») виникло Небо, а з нижньої частини («інь») — Земля. А поєднання цих двох протилежних начал означає одночасно і світову рівновагу, і нескінченність: день-ніч, чоловік-жінка, життя-смерть, творіння-руйнація, добро-зло і навіть парні-непарні числа тощо.

Наші далекі пращури, як мовилося, жили в дуже незатишному й небезпечному світі. З-за кожного пагорба захисники людей чи дерева щомиті міг вискочити величезний шаблезубий тигр чи печерний лев. У прибережних очеретах і травах чатували велетенські отруйні гадюки. І для всіх них напівгола й майже неозброєна людина часто ставала легкою здобиччю. Ці жахи в уяві первісних людей, як у дитячих снах, перетворювалися на фантастичні образи жахливих тварин: лютих зміїв-драконів (гр. drakon — «змій»), вогнедишних биків, вепрів-перевертнів, мідних птахів-людожерів тощо, а згодом — і злих духів.

Звичайно ж, у людей виникало бажання або задобрити цих почвар (принісши їм жертву), або знищити їх. Але оскільки людина була для цього заслабкою, то в неї виникала мрія про сильного захисника — героя, який би звільнив землю від лютих звірів та страшних природних явищ: землетрусів, посух, буревіїв, тайфунів, ураганів, потопів, цунамі, вивержень вулканів тощо. Це були перші зернятка міфів про богів чи героїв-захисників. Так в китайців — стрілець І. Тут у міфологіях різних народів можна знайти багато схожих елементів. Скажімо, хоча китайці й греки жили далеко одні від одних, китайський стрілець І та давньогрецький Геракл напрочуд схожі, бо обидва звільняли людей від надзвичайно сильних і лютих ворогів. До того ж почвар-людожерів вони знешкоджували в усіх трьох природних стихіях: на воді, на землі й у небесах, що відповідає моделі Світового Дерева: вода/коріння — земля/стовбур — небо/гілля.

На воді стрілець І знищив велетенського удава, який здіймав величезні хвилі, перевертав човни й ковтав рибалок.На землі стрілець І здолав велетенського кабана- людожера, влучивши в ногу стрілами і впіймавши його. Майже те саме зробив з ериманфським вепром і Геракл. До слова, чи не тому обидва герої не вбивали, а лише приборкували вепрів, що як китайці, так і греки хотіли приписати своїм улюбленцям ще одне важливе діяння — приручення диких тварин, перетворення їх на свійських?

Китайський герой наводив лад і в небі. Стрілець І вбив лютого птаха, якого люди прозвали «Великим вітром»2. Коли він летів над землею, здіймався шалений вітер, тайфун, який знищував усе на своєму шляху. Крім того, китайський герой застрелив дев’ять із десяти смертоносних сонць, які зависли над землею й відмовилися йти спочивати на ніч (так давні китайці уявляли велику посуху). Десять сонць так розжарили землю, що від спеки почало плавитися каміння й метали, стали помирати люди, бо в їхніх жилах закипала кров. Після влучних пострілів стрільця І смертоносна спека спала, адже замість десяти сонць відтепер світило лише одне, вціліле, та й те з переляку зблідло й сховалося на ніч (пояснення чергування дня і ночі). Коли вбиті сонця впали на землю, то виявилися золотими триногими воронами, дітьми того самого верховного китайського бога Хуан-ді, який і послав стрільця І зі Світової Гори Кунь-Лунь на землю допомогти людям. Він суворо наказав лише налякати, але в жодному разі не вбивати сонць. Але стрілець І так перейнявся горем людей, так глибоко співчував їм, що забув про наказ свого повелителя, за що й поплатився — його було позбавлено безсмертя, і він помер на землі як звичайна людина.

У багатьох міфологіях світу особливий інтерес викликав образ Змія-Дракона. Взагалі-то змія — істота «нижнього» світу, яка плазує в корінні Світового Дерева або в норі, під землею. Однак, наділена крилами, вона може сягати неба (гілля) і навіть ковтати Сонце, Місяць або зорі. Змієві-Дракону люди віддавна приписували дві головні риси: мудрість і злість. Щодо мудрості, нібито притаманної Змієві, то хід думки був таким. Ця істота живе довго, та ще й змінює шкіру, тобто омолоджується. А старий — значить досвідчений, мудрий. Змій буває в загадковому підземному світі, а, отже, бачить і знає багато таємниць.

Але найпоширенішим був образ Змія-Дракона як втілення зла. Таких прикладів — тисячі. Мабуть, тут багато важило те, що смертоносні укуси гадів становили одвічну небезпеку життю людини. Уже в найдавніших міфах різних народів світу образ Змія-Дракона є уособленням страшних стихійних лих: смерчів,вирів тощо. І давніх людей, які мали міфічну уяву, можна зрозуміти, адже смертоносна спіраль смерчу чи глибоченна вирва водоверті зовнішньо дійсно нагадують гігантську кобру, що приготувалася до атаки, розкривши свій «капюшон». Схожість посилюється ще й тим, що і смерч, і вир, і кобра є небезпечними для життя людини. Образи змієборців є в багатьох міфологіях світу.Китайський стрілець І та давньогрецький Геракл теж перемагали зміїв: велетенського удава і лернейську гідру. Враховуючи «бойові якості» Змія-Дракона, кращого охоронця скарбів і шукати годі. Тож не дивно, що саме дракон охороняв золоте руно, за яким вирушили давньогрецькі герої на кораблі «Арго». Саме дракон стеріг золоті яблука Гесперид, що дарували вічну молодість. Саме дракон охороняв чарівні скарби нібелунгів, які зміг здобути лише германський герой Зігфрід. Чи звернули ви увагу на те, що в багатьох міфах і казках скарби, що їх охороняють Змії-Дракони, всіяні людськими черепами й кістками? З одного боку, це підкреслює міць охоронців, які вбивають нападників. А з другого — це натяк на те, що надмірна жага до збагачення для людини є смертельно небезпечною. Адже змії-охоронці вбивали саме тих, хто ризикував життям заради скарбів, багатства. Згадайте оповідки про Мауглі. Борючись за коштовний анкас, люди вбивали одне одного так часто, що Багіра назвала цей золотий виріб із червоним, схожим на око, рубіном «червонооким убивцею». А Мауглі додав, що треба повернути анкас змії-охоронниці, «Матері Кобр», негайно, бо він «вбиватиме, людей так само швидко, як падають од вітру горіхи». Отже,нестримна жага до збагачення загрожує життю людей більше, ніж смертоносна зміїна отрута. Таким чином, різні народи світу використовували міфічний образ Змія-Дракона як втілення зла, через що з’являлися й образи героїв-змієборців. Водночас цей образ у міфах тісно пов’язаний із морально-етичними проблемами, зокрема — із засудженням надмірної жаги людей до збагачення. Отож тут ми бачимо втілення в міфах шкали життєвих цінностей людини-народу-людства.

Давньокитайський міф про створення світу

У китайського народу є численні міфи про створення світу і людей, їх життя серед первісної природи і боротьбу за існування.
Особливо багато міфів про богів. Одні з них, як розповідалося в міфах, допомагали людям: вчили їх видобувати вогонь, розпізнавати цілющі рослини, приручати тварин, обробляти землю тощо. Інші боги були жорстокими. І тоді проти них повставали герої, які боролися за справедливість.
Прочитай один з міфів про богиню Нюйву, яка вважалась найдавнішим жіночим божеством, праматір’ю людей.

Створення людей

У ті часи, коли земля відділилася від неба, були на ній гори, ріки, трава та дерева і навіть птахи та звірі, комахи та риби, але не було жодної людини, і тому світ був простим і тихим. По землі бродив великий дух Нюйва. В серці своєму Нюйва відчувала страшенну самотність і розуміла, що для того, аби аби ожвити землю, чогось бракує.
Якось Нюйва присіла на березі ставка, зачерпнула долонею жовтої глини, змочила її водою і, дивлячись на своє відображення у ставку, виліпила щось схоже маленьку дівчинку. Поставила її на землю, і раптом — о диво! — ця маленька фігурка ожила, закричала уа-уа» і почала радісно підскакувати. І Нюйва дала їй ім’я Шень — що значить людина, перша людина була дуже маленькою, але її створила богиня. Тому ця людина відрізнялася від птахів, що літають, від тварин, які бігають на чотирьох ногах. Та водилась вона як господар всесвіту. Нюйва була дуже задоволена своїм творінням і, продовжуючи цю справу, виліпила з глини багато людей обох статей.
Голісінькі люди оточили богиню, танцювали і радісно кричали. А потім вони розбіглися на всі боки.
Надивувавшись і заспокоївшись, Нюйва продовжувала працю. З-під її пальців продовжували поставати живі люди. Чуючи їх сміх, вона вже не почувалась такою самотньою — світ був заселений її синами та доньками. Нюйва бажала заселити усю землю цими маленькими розумними істотами, працювала дуже довго й страшенно стомилася.
І тоді богиня взяла до рук довжелезний мотузок, а може, це була зірвана з гірського урвища ліана*, занурила його в рідку глину і струсила цю глину на землю. В тих місцях, куди падали шматочки глини, з’являлися маленькі рухливі чоловічки.
Так Нюйва полегшила собі працю. Здавалося, вона на цьому могла б спинитися, але замислилася, що можна зробити, аби людський рід продовжувався і без неї. Адже люди з часом помирали, і створювати їх щоразу заново було б дуже важко. Тому богиня наказала жінкам виходити заміж за чоловіків, аби народжувати дітей.
Так рід людський почав продовжуватися сам собою, і людей на землі ставало все більше і більше.

Ліана — дерев’яниста рослина з виткими довгими стеблами; росте, обвиваючись навколо опори; нагадує мотузок.

Слов’янські міфи про створення світу

Докладно читати про Слов’янську міфологію

У чистому вигляді слов’янські міфи не збереглися.
Ранні відомості про східнослов’янську міфологію беруть свій початок у літописних джерелах. «Повість минулих літ» розповідає, що князь Володимир Святославович здійснив спробу 980 року створити загальнодержавний язичницький пантеон. У Києві на пагорбі поза межами княжого двору були поставлені ідоли богів Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Сімаргла і Мокоші. Головними божествами пантеону були громовержець Перун і Велес (Волос).
Введення християнства в слов’янських землях (з IX ст.) поклало кінець офіційному існуванню слов’янської міфології.

На початку часу світ перебував у пітьмі. Та Всевишній явив Золоте Яйце, в якому знаходився Рід — Батько всього сущого.
Рід народив Любов — Ладу-матінку і, силою Любові зруйнувавши свою тем¬ницю, породив Всесвіт — безліч зіркових світів, а також наш земний світ.
Сонце вийшло тоді з обличчя Його.
Місяць світлий — з грудей Його.
Зірки часті — з очей Його.
Зорі ясні — з брів Його.
Ночі темні — з дум Його.
Вітри буйні — з подиху…
(«Книга Коляди»)
Так Рід породив усе, що ми бачимо навкруги,— все, що при Роді, все, що ми звемо Природою. Рід відділив світ видимий, тобто Яв, від світу невидимого, духовного — Нові. Рід відділив Правду від Кривди.
У колісниці вогняній Рід утвердив Грім гримлячий. Бог Сонця, що вийшов з обличчя Рода, був утверджений у золотій лодочці, а Місяць — у срібній. Рід випустив зі своїх вуст Дух Божий — птаха Матір Сва. Духом Божим Рід на¬родив Сварога — Небесного Батька. Сварог закінчив створення світу. Він став хазяїном земного світу, владикою Божого Царства. Сварог утвердив 12 столпів, що підпирають небосхил.
Рід став Небесним Джерелом і породив води Великого Океану. З піни вод Океану з’явилася Світова Качечка, що породила багатьох богів-ясунів і демонів-дасунів. Рід народив Корову Земун і Козу Седунь, молоко яких розлилося і стало Молочним Шляхом. Потім він створив камінь Алатирь, яким він і став збивати збивати це молоко. З отриманого таким чином масла й була створена Мати Сира Земля.

Міф про Прометея.
Велич подвигу Прометея,
його самопожертва заради людей

Овіяна солоними морськими вітрами, пропечена ясним південним сонцем Еллада. Саме так, милозвучно й ласкаво, називали свою землю давні греки, себе ж іменували еллінами. Мало у світі народів, які, попри свою нечисленність, так доленосно вплинули б на історію й культуру всього людства. Сьогодні важко уявити наше життя без крилатих висловів «троянський кінь» чи «скринька Пандори», без слів «фізика» чи «геометрія», «драма» чи «лірика», «хронологія» чи «педагог». Усі вони народилися саме в Елладі. Тож можна зрозуміти англійського поета XIX ст. П. Шеллі, який переконано заявив: «Усі ми — греки!»
Еллінська міфологія дуже розмаїта. Як і багато інших народів світу, давні греки вірили, що з первісного хаосу виникли два божества: Уран (Небо) і Гея (Земля). У них з’явилися перші діти — титани, такі великі, що й сьогодні слова «титан» або «титанічний» означають щось надзвичайно величне, надлюдське. Тому деяких діячів культури за великий творчий доробок називають «титанами». Так, кажуть, що Тарас Шевченко або Іван Франко — «титани духу».
У титанів теж з’явилися діти — майбутні олімпійські боги. Так їх називали тому, що, за уявленням еллінів, вони мешкали переважно на грецькій горі Олімп. На відміну від велетнів-титанів, олімпійці були подібні на людей. Але давні греки сказали б навпаки: це люди були схожі на олімпійців. Тільки олімпійські боги були більшими і красивішими за людей. Саме звідси походить вислів «божественна краса», або «неземна краса», тобто краса, притаманна не людям, а богам. Але найголовніше те, що олімпійці, як і титани, були безсмертними. Тому-то на людей іноді й кажуть, що вони є «простими смертними». Ще одним поколінням дітей Геї й Урана були могутні гіганти — свавільні велетні із змієподібними ногами. Однак про них згодом.
Отже, люди жили поруч з Ураном і Геєю, титанами, олімпійцями й гігантами. І стосунки між ними іноді складалися дуже непросто.
Із появою титанів почалася боротьба богів за владу.

Боротьба богів

Після титанів Гея народила трьох жахливих сторуких велетнів — гекатонхейрів. Переляканий їхнім виглядом і могутністю, батько-Уран зачинив їх у Тартарі — похмурому, вічнотемному підземному світі, який, за міфічними уявленнями греків, був настільки ж віддаленим від земної поверхні знизу, як небо — зверху. І застогнала мати-Земля від страшного тягаря, бо не хотіла бути в’язницею власних дітей. Відтоді вона почала підбурювати титанів повстати проти батька, але ті боялися чинити опір Уранові. І лише наймолодший із них, Кронос, відняв у батька трон і запанував сам. Так влада над світом на певний час перейшла до титанів.
Кронос узяв собі за дружину богиню Рею. Він дуже боявся втратити владу так само, як її отримав, адже почув, що один із його дітей може зробити з ним те саме, що він зробив з Ураном. Аби уникнути цього, Кронос почав живцем ковтати всіх своїх новонароджених дітей. Вчені припускають, що так у міфі «законсервувалися» згадки про найдавніші людські жертвоприношення.
Так він проковтнув аж п’ятеро немовлят. Тоді Рея, жаліючи їх і чекаючи на чергову дитину, поїхала на острів Крит. Там, потай від усіх, у глибокій печері, вона народила хлопчика — Зевса, майбутнього володаря світу. А поки що над немовлям зібралися хмари, адже якби Кронос дізнався про вчинок Реї, то негайно проковтнув би малюка. Але замість Зевса Рея підсунула чоловікові довгий камінь, загорнутий у пелюшки. У Дельфах був камінь, який елліни на свята прикрашали стрічками і мастили оливою, бо вірили, що саме його Рея віддала чоловікові замість Зевса. Проковтнувши камінь, Кронос подумав, що позбувся чергової дитини і може не боятися за владу. Тим часом малого Зевса вигодувала своїм молоком коза Амалтея. Після смерті цієї тварини з її рога еллінська богиня щастя і благоденства Тїхе сипала на людей різні блага, багатства, тому він отримав назву «ріг достатку». Іноді кажуть, що на людину посипалися нагороди й блага, як із рога достатку. А коли Зевс виріс, то дав Кро-носові напій, який примусив того вивергнути всіх поглинутих дітей. Прекрасні й сяючі, майбутні боги-олімпійці вийшли на білий світ.

Титаномахія

Однак Кронос із титанами й не думали віддавати владу новим, значно дрібнішим за них богам, які закріпилися на високому Олімпі. Почалася жорстока війна Зевса та його братів і сестер за владу над світом — титаномахія (від «титан» і «махія» — війна, боротьба). Вона тривала довго: титани трясли Олімп, як дерево, жбурляли велетенські брили в олімпійців, а ті відповідали їм «взаємністю». Через десять років, бачачи, що війні кінця не видно, Зевс покликав на допомогу в’язнів-гекатонхейрів. Страшні, величезні й могутні п’ятдесятиголові й сторукі велетні почали з корінням виривати з поверхні матері-Землі цілі гори й жбурляти ними в титанів. Звичайно ж, олімпійці, насамперед Зевс зі своїми страшними блискавками, теж від них не відставали. Земля тріщала, мов шкаралупа горіха під чоботом, скрізь стояв неймовірний гуркіт, шугали блискавки й вирувало полум’я, від жахливого жару почали закипати ріки й моря, а повітря наповнилося смородом і димом, тож усе оповив суцільний морок. Не витримали титани такого страшного натиску — і невдовзі олімпійці святкували перемогу.
Зевс жорстоко розправився з бунтівниками. Так, могутнього Атланта він примусив на краю землі тримати на плечах величезне й важке склепіння неба. Придивіться до стін старих будинків: на них можна помітити кам’яні фігури кремезних чоловіків, які на спинах чи плечах, згинаючись під тягарем, тримають балкони або еркери. їх називають «атлантами» — на згадку про покараного титана, що поплатився за участь у титаномахії. Цікаво, що маленький шийний хребець, який тримає голову людини, теж називається атлантом. Та й назва океану — «Атлантичний» — не дає людям забути бунтівного титана. Більшість бунтарів олімпійці скували міцними ланцюгами й кинули аж до Тартару. А щоб титани не звільнилися і знову не загрожували олімпійцям, біля мідних незламних воріт Тартару Зевс звелів поставити надійну охорону — сторуких велетнів-гекатонхейрів. Так над світом запанували олімпійці.

Прометей

Титан Прометей у титаномахії участі не брав. Син богині справедливості й правосуддя Феміди, він не був прибічником вирішення проблем за допомогою грубої сили, до чого звикла більшість інших його могутніх братів-титанів. Прометей був розумним, про що свідчить його ім’я, що в буквальному перекладі означає «провидець», «той, хто думає наперед». А ось брата його звали Епіметей («той, хто міркує заднім числом», інакше кажучи — дурень). За одним із міфів, Прометей був «батьком» людства. Першу людину він виліпив із глини і зрозумів, що глиняна фігурка ожила, коли та чхнула. У Греції було містечко, де подорожнім охоче показували рештки глини, з якої Прометей виліпив людей. Це два чималих валуни розміром із добрячий віз кожен. А пахла та глина подібно до запаху тіла людини.
Славетний байкар Езоп розказував, що глину, з якої зліплено людей, Прометей замішав не на воді, а на сльозах. Тому не варто впливати на людину силою, бо це ні до чого доброго не приведе. У разі ж необхідності краще людину заспокоювати й переконувати. Ось до такого ставлення люди чуйні.
Боги доручили Епіметею розподіляти поміж живими істотами здатність до виживання у світі. І той витратив усі запаси життєстійкості на тварин. А коли черга дійшла до людей, їм майже нічого не залишилося. Адже, скажімо, найсильніша людина не зрушить з місця такої ваги, яку тягне будь-який віл. Отже, людина неспроможна тягти й плуга, через що приречена на голодну смерть або напівголодне животіння. А людські нігті та зуби є дуже слабкими й крихкими, їх навіть не можна порівнювати з пазурами лева або іклами кабана. Тому, якщо беззбройна людина зійдеться в двобої з левом чи вепром, то його результат майже неодмінно буде не на користь «дитини Прометея», обділеної Епіметеєм. Крім того, в людини немає такого хутра, яке має ведмідь. Тому вона приречена на замерзання там, де виживає ця тварина. Словом, куди не кинь, а люди виявилися значно беззахиснішими перед хижаками та злими силами природи, ніж тварини.

Велич подвигу Прометея, його самопожертва заради людей

Тому Прометей захотів допомогти людям. Він вирішив дати їм розум — іскру божественного вогню, який палав на Олімпі. Як відомо, вогонь, полум’я здатні освітлювати все навколо, протистояти темряві. А вислів «вогонь Прометея» означає світло розуму, пізнання, культури, цивілізації, які уславляються в міфах про Прометея. Титан навчив смертних будувати житло, обробляти землю за допомогою тварин, пояснив їм природні цикли. Крім того, навчив їх рахувати й писати, обдарував схильністю до мистецтва. Словом, перетворив первісних людей на «людей розумних». Про це написав у трагедії «Прометей закутий» (V ст. до н. е.) видатний еллінський драматург, «батько трагедії» Есхіл.
Зевс суворо наказав охороняти божественний вогонь. Але непокірний титан, співчуваючи людям, викрав іскру полум’я, яке палало на Світовій Горі Олімп. Заховавши її в очеретину, він прокрався повз охорону, спустився на землю й віддав божественний вогонь смертним. Чи знав він про те, що прогнівить Зевса? Звичайно, знав, на те ж він і провидець-Прометей. Але любов до людей (її ще називають гуманізмом), співчуття до них перемогли.

Давньогрецький міф про створення світу

Давньоєгипетський міф про створення світу

Давньоіндійський міф про створення світу

Давньокитайський міф про створення світу

«Уроборос» та «Ян і Інь»

Давньокитайський міф про створення світу

Створення людей

Слов’янські міфи про створення світу

Міф про Прометея. Велич подвигу Прометея, його самопожертва заради людей

Давньогрецький міф про створення світу Давньоєгипетський міф про створення світу

Давньоіндійський міф про створення світу

Давньокитайський міф про створення світу

Слов’янські міфи про створення світу

Міф про Прометея.
Велич подвигу Прометея,
його самопожертва заради людей

Давньогрецький міф про створення світу
Давньоєгипетський міф про створення світу