Україна у міжнародних відносинах. УКРАЇНА У 1945—1991 рр. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Створення Народного комісаріату закордонних справ (НКЗС) УРСР
Вихід УРСР на міжнародну арену відбувався в складних внутрішніх і зовнішніх умовах. Ураховуючи зміни на міжнародній арені та прагнучи посилити зовнішньополітичний вплив СРСР, Кремль організував проведення т. зв. конституційної реформи, формально спрямованої на децентралізацію важливих наркоматів, зокрема НКЗС. Проте маніпуляції в цій сфері спрямовувалися не лише на прагнення отримати додаткові голоси в ООН і розширити «дипломатичний плацдарм» у США, а й на запобігання можливим звинуваченням Заходу щодо неправомірної національної політики Москви. З початку утворення НКЗС УРСР Кремль передбачав використати його для забезпечення підтримки національної політики КПРС, зокрема у здійсненні відповідної пропагандистської діяльності за кордоном. Адже вже наприкінці Другої світової війни на Заході «українське питання» часто розглядали в контексті боротьби ОУН і УПА проти комуністичного режиму.
1 лютого 1944 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про надання Союзним Республікам повноважень у галузі зовнішніх відносин і про перетворення у зв’язку з цим Народного комісаріату закордонних справ із загальносоюзного в союзно-республіканський Народний комісаріат». Верховна Рада СРСР ухвалила: «З метою розширення міжнародних зв’язків і зміцнення співробітництва… СРСР з іншими державами і враховуючи зростаючу потребу союзних республік у постановленні безпосередніх відносин з іноземними державами» встановити, що «союзні республіки можуть вступати у безпосередні відносини з іноземними державами і укладати з ними угоди», «обмінюватися дипломатичними і консульськими представниками». Відповідні поправки вносили до Конституції СРСР 1936 р.
Отже, після понад 20-річної перерви УРСР отримала змогу сформувати нове зовнішньополітичне відомство. 5 лютого 1944 р. Президія Верховної Ради УРСР видала указ про створення Народного комісаріату закордонних справ УРСР. 4 березня Верховна Рада УРСР прийняла відповідний закон і внесла зміни до Конституції УРСР. Республіка формально отримала право здійснювати зовнішню політику, у т. ч. вступати у безпосередні відносини з іноземними державами, укладати з ними угоди, призначати і відкликати власних дипломатичних і консульських представників в інших державах.
Наркомом закордонних справ призначили українського письменника і громадського діяча О. Корнійчука, який з 1943 р. обіймав посаду одного із заступників наркома закордонних справ СРСР В. Молотова. Він вважав, що одним із найважливіших завдань зовнішньополітичної діяльності НКЗС УРСР є встановлення дипломатичних зв’язків із сусідніми країнами, а також із Великою Британією та США. Нарком прагнув забезпечити участь представників УРСР у розв’язанні повоєнних проблем на міжнародних конференціях. Великого значення він надавав пропагандистській діяльності з метою інформування світової громадськості про Україну. У НКЗС УРСР було створено політичний, протокольно-консульський, секретно-шифрувальний і кілька обслуговуючих відділів. Загальний штат наркомату мав охоплювати 75 осіб, але реально працювало лише 40 осіб.
Із часом партійно-державне керівництво СРСР дійшло висновку, що О. Корнійчук не зможе на високому професійному рівні виконувати обов’язки керівника НКЗС. Офіційним аргументом його усунення називали незнання іноземних мов. 12 липня 1944 р. цю посаду обійняв Д. Мануїльський, якого одночасно призначили заступником голови Раднаркому УРСР, а 31 липня обрали членом Політбюро ЦК КП(б)У. Він здобув юридичну освіту в Сорбоннському університеті, володів європейськими мовами, мав досвід дипломатичної роботи, тривалий час працював у Комінтерні. З вересня 1943 р. Д. Мануїльський увійшов до складу створеної рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) комісії з питань мирних договорів і повоєнного миру. Свій досвід і здібності він використав для подальшого розгортання діяльності НКЗС УРСР, прагнучи перетворити його на ефективне знаряддя реалізації сталінського зовнішньополітичного курсу. Уже восени 1944 р. УРСР відвідали іноземні представники — делегація Польського комітету національного визволення, прем’єр-міністр Югославії І. Шубашич і заступник маршала Й. Броз Тіто — Е. Кардель. Тоді в Київському університеті ім. Т. Шевченка було створено факультет міжнародних відносин.
Кремль не дозволяв УРСР здійснювати самостійну зовнішню політику, встановлювати безпосередні відносини з іноземними державами, обмінюватися дипломатичними і консульськими представниками, як це передбачено поправками до конституції. Тому українська радянська дипломатія могла діяти лише в міжнародних організаціях, виконуючи роль філії НКЗС СРСР.
УРСР — співзасновниця Організації Об’єднаних Націй. Фіаско Ліги Націй вимагало створення нової, більш ефективної міжнародної організації, здатної гарантувати стабільний мир і безпеку в глобальному масштабі.
28 вересня 1944 р. на конференції з вироблення Статуту ООН у Думбартон-Оксі (США) представник СРСР А. Громико офіційно запропонував зарахувати до повноправних членів — засновників ООН, крім СРСР, всі 16 союзних республік. Аргументуючи свою позицію, Кремль, зокрема, наголошував, що всі члени Британської співдружності поставали на міжнародній арені як окремі суб’єкти і мали право голосу. Проте відповідь західних союзників на цю вимогу була негативною, що змусило Москву поступитися й виробити компромісне рішення. У лютому 1945 р. на Ялтинській конференції нарком МЗС СРСР В. Молотов запропонував союзникам включити до майбутньої міжнародної організації хоча б дві союзні республіки — УРСР і БРСР, які найбільше постраждали у війні. Президент США Ф. Рузвельт заперечував, натомість прем’єр-міністр Великої Британії В. Черчилль прихильно поставився до пропозиції СРСР, прагнучи зебезпечити членство в ООН країн Британської співдружності. Держсекретар США Е. Стеттініус пізніше згадував, що Сталін у приватній розмові з Ф. Рузвельтом наголошував на особливості «українського питання» для збереження єдності СРСР. Після дискусії між лідерами «великої трійки» рішення про прийняття УРСР і БРСР до ООН як її членів-засновників було прийнято. 23 квітня на нараді міністрів закордонних справ СРСР, США, Великої Британії та Китаю досягнуто спільного рішення про запрошення на конференцію делегацій УРСР і БРСР.
25 квітня 1945 р. конференція в Сан-Франциско (США) почала свою роботу в складі 26 країн, які підписали Вашингтонську декларацію 1 січня 1942 р., а також 20 держав, які оголосили війну Німеччині чи Японії до 1 березня 1945 р. Уже 26 квітня всі делегації конференції отримати меморандум і заяву уряду УРСР. Радянська сторона прагнула довести, що: УРСР є «соціалістичною державою», яка виникла в грудні 1917 р. «за волею народу»; Конституція республіки забезпечила право на самостійні відносини з іноземними державами, завдяки чому УСРР до 1923 р. мала дипломатичних представників в Австрії, Великій Британії, Італії та ін. Заявляючи про своє бажання приєднатися до ООН і «сприяти встановленню гарантій миру та безпеки після війни», уряд УРСР повідомляв, що український народ зазнав великих жертв у війні, віддав усі свої матеріальні ресурси на розгром ворога і тому зацікавлений у встановленні тривалого миру. Через кілька днів конференція офіційно запросила до участі у своїй роботі представників УРСР. Уже 6 травня делегація в складі 12 осіб на чолі з Д. Мануїльським брала участь у роботі конференції.
26 червня 1945 р. на конференції Об’єднаних Націй у Сан-Франциско делегація УРСР, як і представники інших 49 держав-засновниць, підписала Статут нової міжнародної організації. На той час Європа мала в ООН лише 13 представників, серед них СРСР, БРСР і УРСР. Отже, Україна стала членом ООН раніше, ніж Австрія, Італія, Іспанія, Німеччина, Португалія, Швеція та інші європейські держави. 22 серпня 1945 р. Президія Верховної Ради УРСР ратифікувала Статут ООН.
Характерно, що значну частину членів делегації від УРСР становили вчені (віце-президент АН УРСР академік О. Палладін, члени-кореспонденти АН УРСР П. Погребняк і М. Петровський, доктор геологічних наук В. Бондарчук). Проводячи активну роботу поза межами конференції, вони наголошували зв’язки з іншими вченими, діловими колами, журналістами. Так, було налагоджено зв’язок з Американо-Російським інститутом, розроблено конкретну програму співробітництва. О. Палладін і В. Бондарчук встановили зв’язки з ученими Каліфорнійського і Стенфордського університетів. Усі українські вчені виступали з науковими доповідями. В. Бондарчук і П. Погребняк здійснили наукове відрядження за маршрутом Оттава — Торонто — Вашингтон — Нью-Йорк — Лондон. Метою їхньої поїздки було налагодження культурних зв’язків з ученими і прогресивними українськими організаціями в Канаді та США.
Проте Кремль не збирався посилювати роль УРСР у міжнародних відносинах, тим більше надавати НКЗС УРСР самостійного значення. Москва вважала, що цей орган зобов’язаний здійснювати відведені йому функції винятково в межах загальнодержавної дипломатії. Давався взнаки суб’єктивний фактор, обумовлений усвідомленням керівництвом делегації УРСР факту посилення ролі республіки і водночас невизначеністю та неузгодженістю щодо конкретних обмежень функцій НКЗС УРСР. За цих умов 7 липня 1945 р., після завершення роботи конференції ООН, Д. Мануїльський повідомив М. Хрущову: «Свою роль українська делегація бачила в тому, щоб з основних питань, у яких кровно зацікавлена наша радянська держава, усебічно підтримувати лінію Союзної делегації. Проте з другорядних питань, як при обговоренні, так і при голосуванні займати самостійну позицію». Міністр закордонних справ навіть пропонував Хрущову обмінятися дипломатичними представництвами з іншими країнами, передусім Польщею, Чехословаччиною, Югославією, Канадою, з метою підняти престиж радянської України та підготувати ґрунт для вступу до ООН інших союзних республік.
Входження УРСР до складу країн — засновників ООН, активна робота української делегації на конференції в Сан-Франциско спонукали керівництво ООН і деяких західних держав на деякий час поставитися до УРСР як до повноправного учасника міжнародних відносин. Проте, зрештою, західні держави почали скептично ставитися до можливості УРСР самостійно реалізовувати своє конституційне право на представництво в міжнародних відносинах, що зумовило незначну зацікавленість у дипломатичній діяльності УРСР. НКЗС УРСР не мав змоги приймати самостійні рішення, встановлювати дипломатичні відносини із зарубіжними країнами тощо. Створення в 1944 р. НКЗС УРСР, входження до складу ООН передусім давали змогу республіці залучатися до зовнішньо-політичної діяльності СРСР, будучи підпорядкованою планам Кремля. Проте УРСР могла брати участь у діяльності міжнародних організацій, бути причетною до обговорення світових і регіональних проблем, здобувати досвід у дипломатичній сфері.
Участь України у діяльності ООН та інших міжнародних організаціях
Делегація УРСР увійшла до складу різних органів та організацій ООН і брала участь у їхній роботі. Уже в січні 1946 р. на І сесії Генеральної Асамблеї ООН УРСР було обрано членом Економічної та соціальної ради. Водночас її зарахували до складу Ревізійної комісії ООН і Комісій з прав людини та народонаселення. Представники УРСР увійшли також до Комітету в справах біженців і переміщених осіб, Статистичної комісії та ін. У 1947 р. УРСР стала членом Економічної комісії ООН у Європі, яка опікувалася проблемами економічної відбудови європейських країн, а в 1948 р. — однією із співзасновниць Всесвітньої організації охорони здоров’я, увійшла до складу Всесвітньої метеорологічної організації, Міжнародного союзу електрозв’язку, Всесвітнього поштового союзу.
У листопаді 1947 р. у жорсткому протистоянні США і СРСР, які прагнули посилити свій вплив і послабити вплив противника, УРСР було обрано до складу непостійних членів Ради Безпеки ООН на 1948—1949 рр. Як непостійний член УРСР належала і до Комісії з атомної енергії, Комісії ООН з озброєнь звичайного типу та Комітету з прийому нових членів ООН.
Делегація УРСР в ООН брала активну участь в обговоренні важливих світових проблем. Так, у січні 1946 р. УРСР направила до Ради Безпеки ООН звернення з вимогою негайно розглянути становище в Індонезії, яка стала жертвою агресії з боку Нідерландів. Упродовж 1946—1949 рр. дипломатичні представники УРСР в ООН виступали на захист індонезійського народу, вимагаючи припинення агресії й надання Індонезії права на незалежність. У листопаді 1948 р. делегація УРСР подала на розгляд Ради Безпеки ООН пропозицію про врегулювання палестинської проблеми, яка виникла внаслідок арабо-ізраїльського конфлікту.
УРСР брала участь у діяльності міжнародних організацій, роботі міжнародних конференцій. До 1951 р. вона стала постійним членом 12 міжнародних організацій і тимчасовим — 8.
У 1946 р. делегація УРСР працювала на Паризькій конференції з питань розроблення і підписання мирних договорів із колишніми союзниками нацистської Німеччини. Фактично українські дипломати допомагали МЗС СРСР обстоювати вигідні для Москви умови мирних договорів із Болгарією, Італією, Румунією, Угорщиною та Фінляндією. Так, у процесі вирішення питання про греко-болгарський кордон Д. Мануїльський розповсюдив серед учасників конференції лист, у якому аргументував незаконність територіальних претензій Греції до Болгарії. Зрештою Паризька конференція схвалила поправку делегації УРСР, завдяки чому Болгарія обстояла свою територіальну цілісність. Як учасник Паризької конференції УРСР 10 лютого 1947 р. уклала мирні договори з Болгарією, Італією, Румунією, Угорщиною та Фінляндією. Принципове значення цих договорів для України полягало в тому, що уряди Румунії та Угорщини відмовилися від претензій на етнічні українські землі, які раніше належали їхнім країнам, і визнали відповідні міжнародні угоди.
Делегація УРСР взяла участь у Белградській конференції, покликаній переглянути конвенцію із судноплавства Дунаєм від 1921 р., урахувавши нові політичні реалії в цьому регіоні. Усупереч американо-британському проекту конвенції делегація УРСР разом з країнами «народної демократії» забезпечила прийняття радянського проекту. 18 серпня 1948 р. українська делегація спільно з делегацією СРСР підписала нову Дунайську конвенцію, яка задовольняла інтереси Москви та її сателітів, хоча УРСР не стала членом Дунайської комісії.
Після смерті Сталіна став можливим вступ УРСР до спеціалізованих установ ООН, які раніше вважались «ідеологічно шкідливими». Дипломати розглядали міжнародні гуманітарні організації в контексті «ідеологічної класової боротьби», прагнучи використовувати їх трибуни з метою пропаганди «переваг соціалістичного устрою». Інколи це вдавалося, адже, незважаючи на відставання від західних держав у багатьох напрямах розвитку, щодо деяких показників УРСР могла продемонструвати на міжнародній арені «переваги над капіталістичними країнами». Так, згідно з опублікованими порівняльними даними ООН про розвиток житлового будівництва, упродовж 1954—1959 рр. в УРСР житловий фонд порівняно з попереднім періодом збільшився в 4,7 раза, натомість у ФРН — лише на 9%.
У квітні 1954 р. УРСР стала членом Постійної комісії ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), яка із часу створення в 1946 р. перебувала під потужним впливом США. Діяльність представництва УРСР у ЮНЕСКО розгорталась у контексті ідеологічного протиборства. Водночас у ЮНЕСКО представники УРСР мали змогу працювати більш відкрито й активно, ніж безпосередньо в ООН. Вони брали участь у роботі конференцій, семінарів, симпозіумів, нарад із питань науки, освіти, культури. У 1956 р. було створено спеціальну Комісію УРСР у справах ЮНЕСКО. За участю представників УРСР у ЮНЕСКО підготовлено чимало важливих рішень: про мирне використання атомної енергії, заборону використання масових засобів інформації для пропаганди війни, захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту, ліквідацію неписьменності тощо.
УРСР активно діяла і в інших органах ООН. Так, у 1954 р. вона вступила до Міжнародної організації праці (МОП). Радянське керівництво розглядало МОП як «арену класової боротьби за соціальні права трудящих», прагнучи розвінчувати «реакційну політику» західних держав і пропагувати «соціальні досягнення» СРСР. УРСР брала участь у щорічних сесіях Генеральної конференції Адміністративної ради, інших органах МОП, була членом 4 галузевих комітетів. Її представники вносили конкретні пропозиції щодо захисту прав трудящих, зокрема: резолюцію про усунення дискримінації за статевою ознакою в питанні заробітної плати; поправки про навчання та перепідготовку робітників за рахунок держави чи підприємства, про щорічний медичний контроль робітників; резолюцію про видавничу діяльність тощо.
У 1955 р. УРСР стала членом Міжнародного бюро освіти (МБО). Представники України брали участь у щорічних міжнародних конференціях з освіти, у роботі секцій і комітетів МБО.
З 1957 р. УРСР брала участь у діяльності Міжнародного агентства з використання атомної енергії (МАГАТЕ). Виконуючи вказівки союзної дипломатії, представники УРСР виступали з вимогами заборони ядерної зброї й використання атомної енергії лише в мирних цілях. Так, на ХІІ сесії Генеральної Асамблеї ООН (1957 р.) міністр закордонних справ УРСР Л. Паламарчук заявив, що для послаблення міжнародної напруги необхідно радикально розв’язувати проблеми роззброєння, повністю заборонити атомну і водневу зброю, припинити її виробництво. На тлі прискорення реалізації програми вдосконалення зброї масового знищення в СРСР подібні заяви радянських дипломатів були цинічними. Проте аналогічно виглядали й деякі інші дії української радянської дипломатії. Так, у зв’язку з подіями в Угорщині, ігноруючи факт окупації цієї країни військами країн Організації Варшавського договору з метою встановлення прокомуністичного режиму, представник УРСР в ООН В. Сапожников виступив проти направлення до Угорщини спостерігачів ООН, заявивши, що «імперіалістичні країни намагаються прикрити авторитетом ООН своє втручання у внутрішні справи Угорщини для того, щоб перешкодити налагодженню нормального життя в країні».
У 1957 р. у Нью-Йорку відкрито Постійне представництво УРСР при ООН, яке очолив П. Удовиченко. На нього покладали завдання підтримувати зв’язки уряду УРСР з керівними органами ООН і державами — її членами. Постійні представництва УРСР було створено також у Женеві при Європейському відділі ООН і в Парижі при ЮНЕСКО.
Робота постійних представництв сприяла активізації участі УРСР у міжнародному житті. Так, якщо в 1947 р. делегації УРСР виїжджали на 3 міжнародні конференції, то в 1957 р. — на 37. Представники УРСР взяли участь у роботі Дипломатичної конференції з морського права (1962), Конференції ООН з питань консульських відносин (1963), Міжнародної конференції з питань цивільної відповідальності за ядерну шкоду (1963), Міжнародної конференції зі сприяння міжнародному морському судноплавству (1965), Міжнародних конференцій з прав людини (1968 і 1969) тощо.
У 1965 р. УРСР приєдналася до конвенцій про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, у 1966 р. — міжнародних пактів про права людини, у 1967 р. — Договору про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, у 1968 р. — Конвенції про незастосування строку давності до військових злочинів і злочинів проти людства, у 1970 р. — Конвенції про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден.
У 1967 р. у прес-релізі, підготовленому для зарубіжних кореспондентів, було зазначено: «Україна бере участь у роботі 60 міжнародних організацій та їхніх органів, є стороною майже 100 міжнародних договорів, конвенцій і угод…». Упродовж 1961—1970 рр. представники УРСР у міжнародних організаціях понад 260 разів вносили проекти резолюцій, поправки, доповнення до різних документів з важливих проблем міжнародного співробітництва.
У 70-ті роки УРСР підписала й ратифікувала 64 міжнародні документи: Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів і в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення (1971), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1973), Міжнародну конвенцію електрозв’язку (1976), Додаткові протоколи до Женевських конвенцій 1949 р. про захист жертв війни (1977), Конвенцію про визнання навчальних курсів, дипломів про вищу освіту та вчених ступенів у державах Європи (1979) та ін.
УРСР була співавтором проектів багатьох важливих документів із питань міжнародного життя: Декларації про зміцнення міжнародної безпеки (1970), резолюцій «Про незастосування сили у міжнародних відносинах і заборону назавжди застосування ядерної зброї» (1972), «Про визначення агресії» (1974), «Про недопустимість політики гегемонізму в міжнародних відносинах» (1979), Декларації про поглиблення та зміцнення розрядки міжнародної напруженості (1977) та ін.
У 1979 р. УРСР була членом 70 міжнародних організацій та органів, а також учасником 125 міжнародних договорів, конвенцій та угод. У 1984 р. республіка входила до складу 15 спеціалізованих установ ООН і понад 70 їхніх постійних чи тимчасових органів. Лише на 42-й сесії Генеральної Асамблеї ООН (1987 р.) УРСР була співавтором 40 проектів резолюцій, а її представники зробили понад 60 виступів щодо розглядуваних проблем.
Активність УРСР вплинула на обрання її 38-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН непостійним членом Ради Безпеки ООН на 1984—1985 рр. Міністр закордонних справ УРСР В. Кравець кілька разів головував на засіданнях Ради Безпеки ООН.
Підтвердженням високого рівня кваліфікації українських дипломатів було неодноразове призначення їх на відповідальні керівні посади в ООН та інших міжнародних організаціях. Так, у 1981 р. В. Мартиненко був віце-президентом Комітету із соціальних питань ЕКОСОР, у 1985 р. Ю. Кочубей — головою Адміністративної комісії Генеральної конференції ЮНЕСКО, а з 1987 р. — заступником Генерального директора ЮНЕСКО, у 1987 р. Г. Удовенко — головою ІІ комітету Генеральної Асамблеї ООН, а в 1989 р. — головою спеціального політичного комітету Генеральної Асамблеї ООН. Співробітники МЗС УРСР працювали на різних посадах у секретаріатах і робочих органах міжнародних організацій.
У березні 1985 р. відбувся візит до США парламентської делегації СРСР, яку очолював лідер УРСР В. Щербицький. Його приїзд викликав значний інтерес, адже з огляду на критичний стан тогочасного керівника СРСР К. Черненка В. Щербицького на Заході вважали одним із найвірогідніших наступників найвищої кремлівської посади. Він зустрічався з президентом США Р. Рейганом, державним секретарем Дж. Шульцем, кількома губернаторами штатів. Прес-конференції В. Щербицького транслювали телекомпанії в загальнонаціональній мережі.
Зовнішньоекономічні зв’язки України з іншими країнами
Зовнішньоекономічне співробітництво УРСР з іншими країнами почалося відразу після завершення Другої світової війни. 18 грудня 1945 р. УРСР приєдналася до міжнародної організації — Адміністрації допомоги і відбудови Об’єднаних Націй, створеної в 1943 р. у Вашингтоні з метою надання без будь-якого відшкодування допомоги країнам, окупованим нацистською Німеччиною. Фонд ЮНРРА формували внески держав — учасниць Антигітлерівської коаліції, які не були окуповані під час Другої світової війни. Міжнародна організація доставила в УРСР продовольства на суму 100,3 млн дол. США, устаткування і матеріалів для промисловості та сільського господарства на 34,4 млн дол., медичного обладання на 2,3 млн дол. Особливо важливими були поставки продовольства (288 тис. т). Сучасні вчені визнають, що міжнародна допомога врятувала чимало людських життів. У 1947 р. ЮНРРА було замінено новою структурою — Міжнародною організацією у справах біженців (МОБ). Загалом допомога республіці тривала до 1 квітня 1948 р. За цей час УРСР отримала з 15 країн світу товарів майже на 207 млн дол.
Однак у наступні роки сутність зовнішньоекономічного співробітництва УРСР з іншими країнами зводилася переважно до її участі в системі зовнішньоекономічних зв’язків СРСР. Республіка фактично виконувала роль одного з економічних регіонів, покликаного забезпечувати експортні поставки. Ця сфера в СРСР перебувала винятково під контролем загальносоюзних відомств, які не враховували ні республіканських кордонів, ні національних меж. За цих умов підприємствам, розташованим на території УРСР, Москва часто нав’язувала невигідні для них умови співробітництва. Крім того, запланована центром спеціалізація обумовлювала структурну диспропорцію економіки республіки. Так, медичні препарати до УРСР поставляли Болгарія, Польща, Угорщина, натомість розвиток фармацевтичної промисловості республіки гальмувався.
Водночас у цій ситуації були й певні переваги, адже Москва здійснювала тиск не тільки на УРСР, а й на всі союзні республіки і країни — члени Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), змушуючи їх до співробітництва. Завдяки цьому підприємства, розміщені на території республіки, змогли експортувати своїм торгово-економічним партнерам продукцію, яка не завжди була конкурентоздатною на світовому ринку. Натомість із «братніх країн» надходила достатньо дешева та якісна продукція, яка мала підвищений попит у населення.
Зовнішньоекономічне співробітництво УРСР спочатку розвивалося переважно з країнами «соціалістичного блоку» і координувалося по лінії РЕВ. У межах цієї організації СРСР надавав кредити для будівництва капіталомістких об’єктів важкої індустрії, сприяв нарощуванню промислового потенціалу поставками енергоносіїв і сировини за низькими цінами, допомагав кадрами технічних спеціалістів тощо. Оскільки УРСР межувала з країнами Центрально-Східної Європи, її індустріальний потенціал використовувався в інтересах економік «соціалістичних країн». Республіка постачала електроенергію, вугілля, кокс, чугун, прокат чорних металів, залізну та марганцеву руду, природний газ, металургійне та хімічне обладнання, судна, літаки, тепловози, трактори, комбайни, екскаватори, турбіни, верстати тощо. Натомість УРСР від цих країн отримувала автомобілі, тролейбуси, трамваї, промислове устаткування, деякі види промислової сировини, медикаменти, товари широкого вжитку, які розподіляли в масштабах СРСР. Значною була частка УРСР у забезпеченні сусідніх країн. Так, лише криворізька залізна руда задовольняла відповідні потреби: НДР — на 90%, Угорщини — на 82%, Польщі — майже на 80%, ЧССР — на 75%. Великою була і частка УРСР в експорті СРСР важливих видів продукції: залізної руди — 95%, чугуну — 75%, прокату чорних металів — 70%, цукру — 65%. Постійно збільшувалася кількість зарубіжних економічних партнерів. У 1957 р. УРСР експортувала свою продукцію до 31 країни світу, у 1960 р. — до 41, у 1970 р. — до 95. У 70-ті роки поставки експортної продукції за кордон забезпечували понад 1,1 тис. підприємств республіки.
Роль УРСР у зовнішньо-економічних зв’язках СРСР постійно посилювалася. Республіка допомагала в будівництві та забезпеченні устаткуванням і матеріалами, наданні науково-технічного сприяння значній кількості підприємств, які зводили в країнах «соціалістичної співдружності», а також «соціалістичної орієнтації». Зростала кількість підприємств, установ та організацій, які брали участь у різних формах співробітництва. Так, у 1960 р. із 385 об’єктів, які споруджували в інших країнах за допомогою СРСР, УРСР надавала допомогу 257. У 1970 р. республіка постачала устаткування та матеріали до 450 підприємств і об’єктів. За участю УРСР, зокрема, будували 25 об’єктів в Індії, 18 — в Ірані, 13 — в Афганістані, 12 — в Індонезії тощо. Фахівці з металургійних підприємств УРСР відіграли значну роль у будівництві найбільшого в Азії Бхілайського металургійного заводу в Індії.
Керівництво УРСР виконувало вказівки союзних відомств, підпорядковуючи національні інтереси республіки загальносоюзним. Одним із небагатьох винятків був конфлікт на засіданні Президії ЦК КПРС у вересні 1965 р. Перший секретар ЦК КПУ П. Шелест спробував протестувати проти рішення Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР, яке без консультацій з урядом УРСР продало Швейцарії 450 тис. т соняшникової макухи. Обурившись діями Москви, він навіть подав доповідну записку, у якій пропонував УРСР вийти з-під опіки зовнішньоторговельних союзних відомств. Однак цей випадок був винятком із правил, установлених союзним центром, який не збирався у своїй політиці враховувати інтереси республіки.
Характерно, що, підпорядковуючись союзному уряду, УРСР змушена була забезпечувати електроенергією не тільки країни — члени РЕВ, а й Італію та Німеччину. До об’єднаної енергетичної системи надходила енергія Чорнобильської АЕС. З метою забезпечення європейських країн електроенергією на території України будували також Хмельницьку і Південноукраїнську АЕС. Отже, згідно з планами Москви, країни Європи отримували «чисту» електроенергію за помірну плату, а Україна зводила на власній території небезпечні АЕС.
На території УРСР діяли майже всі головні транспортні шляхи, які з’єднували СРСР із європейськими «соціалістичними країнами», — енергосистема «Мир», нафтопровід «Дружба», газопроводи «Братство» і «Союз», залізничні магістралі. На той час республіка не отримувала плати за використання своєї території, але створення цієї інфраструктури було перспективним і вигідним.
До кінця 80-х років зовнішньоекономічні зв’язки УРСР продовжували розширюватися. Держкомітет УРСР зі статистики зафіксував у 1989 р. понад 2 тис. учасників зовнішньоекономічних зв’язків. На 1 січня 1990 р. в УРСР виникло 82 спільних підприємства, у створенні яких брали участь організації та фірми 26 закордонних країн. Загалом підприємства республіки в
1989 р. поставили на експорт продукції на 6,3 млрд крб, у т. ч. на 0,3 млрд крб завдяки прямим зв’язкам з іноземними партнерами. Щодо експортних поставок найбільший внесок зробила Донецька область, яка відправила в зарубіжні країни продукції на 1,02 млрд крб. 72% експорту республіки становили сировина, матеріали і товари народного споживання, 22% — машини і устаткування.
Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. проголосила право республіки як суб’єкта міжнародного права на безпосередні відносини з іншими державами, укладання з ними договорів, обмін торговельними представництвами з метою ефективного забезпечення національних інтересів в економічній сфері. Передбачалось створення республіканського зовнішньоекономічного банку. 3 серпня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про економічну самостійність Української РСР», де передбачалось здійснення зовнішньоекономічної політики. Проте на той час зовнішньоекономічна сфера ще не стала одним із пріоритетних напрямів діяльності України.
На межі 80—90-х років економічне становище республіки погіршувалося. Демократичні революції та повалення комуністичних режимів у країнах Східної Європи, розпад РЕВ призвели до втрати економічних зв’язків з традиційними зарубіжними партнерами, які швидко переорієнтовувалися на співробітництво з країнами Заходу. Виник дефіцит товарів, які раніше поставляли «братні країни».
Суттєві зміни в системі зовнішньоекономічних зв’язків спричинило проголошення державної незалежності України. У процесі розпаду СРСР союзні відомства було усунуто від управління, а 14 вересня 1991 р. взагалі ліквідовано. За нових умов кожен товаровиробник мусив самостійно виходити зі своєю продукцією на зовнішній ринок. Однак Україна виявилася значною мірою не готовою до здійснення самостійної зовнішньоекономічної діяльності, що мало негативні наслідки. Не випадково у грудні 1991 р. міністр закордонних справ А. Зленко наголошував, що на передній план виходило зовнішньоекономічне питання.
Роль України у здійсненні зовнішньополітичної діяльності Радянського Союзу
З огляду на особливості функціонування МЗС УРСР за умов залежності від Москви практична діяльність української радянської дипломатії на міжнародній арені була спрямована на обслуговування загальносоюзних, а не національних інтересів України. УРСР змушена була дотримуватися зовнішньої політики загальносоюзного уряду, беззастережно приймаючи всі рішення, вимоги і практичні дії Кремля. Офіційно це зумовлено тим, що зовнішньополітична діяльність УРСР повністю збігалася з курсом КПРС і СРСР, тому республіка реалізовувала своє суверенне право на безпосередні дипломатичні відносини із зарубіжними країнами через посольства і консульства СРСР, які представляли інтереси всіх союзних республік.
Отже, «самостійність» українських радянських дипломатів у питаннях зовнішньої політики була умовною і мала імітаційний характер. Вона виявлялася насамперед у тому, що дипломати мали змогу самостійно виконувати завдання Москви. Отримавши завдання, Київ повинен був підготувати «українські аргументи» для його виконання. Л. Паламарчук, міністр закордонних справ УРСР у 1954—1965 рр., говорив членам республіканської делегації в ООН: «Іншого за змістом, ніж делегація Союзу, ми говорити і обстоювати не можемо, то ж треба те саме викладати принаймні дохідливіше і переконливіше». У звітах про свою роботу МЗС УРСР завжди наголошував, що основні зусилля делегацій УРСР були спрямовані на обстоювання позиції Кремля. З трибун різних міжнародних організацій представники УРСР виступали на захист «генерального курсу» зовнішньої політики СРСР. Перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький відверто заявляв: «Будучи членом ООН та інших міжнародних організацій, Українська Соціалістична Радянська Республіка неухильно проводить в життя послідовну зовнішню політику КПРС і Радянської держави…». До того ж усі радянські дипломати перебували під наглядом КДБ і були позбавлені будь-якої ініціативи в роботі й права вільного пересування. Крім того, заздалегідь ретельно дібрані кадри дипломатів фактично здійснювали самоконтроль, розуміючи, що будь-яке серйозне відхилення в їхніх діях призведе в кращому разі до завершення дипломатичної кар’єри.
Залежність МЗС УРСР від Москви виявлялася, зокрема, в тому, що загальнодержавне керівництво періодично робило заяви від імені УРСР. Так, на пропозицію Великої Британії щодо обміну дипломатичними місіями з УРСР міністр закордонних справ СРСР Молотов запевняв, що Київ не зацікавлений у розширенні дипломатичних контактів. Представники УРСР у міжнародних інстанціях завжди узгоджували свою позицію з настановами відповідних зовнішньополітичних служб МЗС СРСР і мислили категоріями, запрограмованими зверху. Для виконання тієї чи іншої місії українські дипломати отримували від МЗС СРСР спеціальні інструкції або пропозиції щодо доцільності тих чи інших дій. Одержані від міжнародних делегацій матеріали представники відправляли до Москви і лише після їхньої санкції та відповідних інструкцій надсилали відповідь. Інколи, не маючи чітких інструкцій Москви, МЗС УРСР по кілька місяців не відповідало на запити міжнародних організацій, ускладнюючи їхню роботу.
Інколи дипломатичну діяльність від імені УРСР здійснювали представники посольств СРСР. Так, напередодні підписання в 1948 р. нової Дунайської конвенції, у розробленні якої брала участь делегація УРСР, міністр закордонних справ СРСР А. Вишинський заявив, що до складу Дунайської комісії входитиме лише представник СРСР. Протокол про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту від імені УРСР підписав посол СРСР у Франції С. Виноградов, повноваження підписати Статут ЮНЕСКО від імені УРСР було передано послу СРСР у Великій Британії Я. Малику.
Невідповідність між формальним зовнішньополітичним статусом УРСР та її фактичним становищем абсолютно залежної території радянської держави обумовлювала реальне ставлення західних держав до членства УРСР у міжнародних організаціях. Розглядаючи її як своєрідного сателіта СРСР, західні держави ігнорували Київ і прагнули вирішувати питання безпосередньо з Москвою.
Незважаючи на підпорядкованість Кремлю, вихід України на міжнародну арену мав загалом позитивне значення, адже УРСР виконувала переважно «благородні місії»: обстоювати ідею співробітництва між народами в усіх галузях, зокрема зміцнювала культурні зв’язки з іншими державами; послідовно підтримувала національні прагнення народів світу, їх боротьбу за визволення тощо.
Початок формування основ самостійної зовнішньої політики України
Осмислюючи нові реалії суспільно-політичного розвитку СРСР наприкінці 80-х років, українська дипломатія прагнула боротися проти зацентралізованості та монополії союзного МЗС у сфері зовнішньої політики. Одним із перших кроків, спрямованих на концептуальне визначення УРСР у цій сфері, був розгляд 29 квітня 1990 р. колегією Міністерства закордонних справ УРСР питання «Про участь МЗС УРСР у розробці концепції діяльності УРСР на міжнародній арені в нових умовах». В основу концепції пропонувалося покласти новий розподіл обов’язків між загальносоюзним і республіканським МЗС, зокрема щодо встановлення двосторонніх відносин. Така постановка питання за умов перебування УРСР у складі СРСР була рішучим і важливим кроком української дипломатії на шляху формування основ самостійної зовнішньої політики, хоча на той час Москва ще могла стримувати подальше вирішення цього питання.
Важливою складовою механізму розроблення та забезпечення міжнародної правосуб’єктності України була законотворча діяльність Верховної Ради УРСР, передусім практична робота Комісії у закордонних справах. Так, 28 червня 1990 р. комісія зобов’язала МЗС УРСР підготувати і внести на її розгляд пропозиції щодо законодавчого забезпечення зовнішньополітичної діяльності УРСР. Ідеї та пропозиції українських дипломатів, накопичені в процесі обговорення питань, пов’язаних із зовнішньополітичною діяльністю УРСР, відіграли суттєву роль у подальшому розвитку державотворчих процесів в Україні, зокрема створили підґрунтя для підготовки та ухвалення Декларації про державний суверенітет.
Декларація про державний суверенітет, прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р., фактично ознаменувала початок новітнього етапу в історії української дипломатії й зародження самостійної зовнішньої політики України. Вона визначала головні принципи зовнішньої політики України як суб’єкта міжнародного права і рівноправного учасника міжнародного спілкування. У розділі «Міжнародні відносини» було проголошено демократичний і миролюбний характер зовнішньої політики, сформовано її стратегічні напрями. Декларація передбачала «безпосередні зносини з іншими державами» шляхом укладання з ними договорів, обміну дипломатичними, консульськими і торговельними представництвами.
3 серпня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про економічну самостійність УРСР», у якому, зокрема, було передбачено вступ України до міжнародних економічних і фінансових організацій.
Важливим зовнішньополітичним актом стала Постанова Верховної Ради УРСР «Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України в сфері зовнішніх зносин» від 25 грудня 1990 р. Цей документ забезпечував вихід України на новий рівень міжнародних відносин. Зокрема, передбачалось: встановлення дипломатичних зв’язків з іншими державами; гарантування участі України в загальноєвропейському процесі та європейських структурах; підготовка проектів законів, що мають регулювати зовнішньополітичні відносини України; створення системи підготовки кадрів у сфері міжнародних відносин і зовнішньої політики.
Відповідні зміни відбувались і в системі підготовки фахівців-міжнародників. У травні 1988 р. факультет міжнародних відносин Київського університету ім. Т. Шевченка було перейменовано на Інститут міжнародних відносин і міжнародного права. У грудні 1990 р. на основі цього закладу створено Український інститут міжнародних відносин, де діяли відділення міжнародних відносин, міжнародного права, міжнародних економічних відносин і підготовче відділення для іноземних громадян.
Хоча республіка мала конституційне право укладати міжнародні двосторонні договори, до прийняття Декларації про державний суверенітет України воно мало суто формальний характер, адже зовнішньополітичні можливості УРСР, яка залишалася складовою СРСР, були обмеженими. У процесі реалізації права на нові міжнародні відносини УРСР вдалося закласти фундамент майбутніх відносин із деякими країнами, підписавши з ними низку угод. 27—28 вересня 1990 р. відбувся офіційний візит Президента Угорської Республіки А. Гьонца в Україну, під час якого сторони визнали право народів обох держав самостійно визначати свій політичний статус, домовились поважати територіальну цілісність одна одної. 13 жовтня 1990 р. було підписано Декларацію про засади та основні напрями розвитку українсько-польських відносин, а 17 жовтня — Заяву про відносини між УРСР і Білоруською РСР. 19 листопада 1990 р. УРСР уклала Договір про основи відносин із РРФСР, який став правовою основою двосторонніх відносин на наступні 7 років.
У березні 1991 р. офіційний візит до України здійснив президент Турецької республіки Т. Озал. Було підписано Спільну заяву і Декларацію про принципи та цілі відносин між обома державами. Характерно, що в тексті Декларації сторони посилалися на «добрі традиції», закладені в Договорі про дружбу і братерство між Туреччиною та УСРР від 2 січня 1922 р.
Тим часом світова спільнота не поспішала робити кроки назустріч Україні, насторожено спостерігаючи за її зусиллями щодо здобуття державної незалежності. Так, у листопаді 1990 р. українська делегація не отримала статусу спостерігача на Нараді з безпеки і співробітництва в Європі, яка відбувалася в Парижі. Міністр закордонних справ УРСР А. Зленко на знак протесту вийшов зі складу союзної делегації, очолюваної М. Горбачовим і повернувся до Києва.
Після прийняття Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. процес визначення пріоритетів зовнішньої політики держави, утвердження її самостійної дипломатичної служби та розвитку дво- і багатосторонніх відносин набув системного й послідовного характеру. Цей процес полегшувався у зв’язку з тим, що загальносоюзне зовнішньополітичне відомство перебувало в стані невизначеності та вимушеної реорганізації.
Оскільки незалежна Україна потребувала кредитів, до Києва з візитами прибували представники розвинутих держав. Так, лише у вересні 1991 р. Україну відвідали міністри фінансів Франції (П. Береговуа), США (Н. Брейді), ФРН (Т. Вайгель). Водночас активізувалися міжнародні контакти на найвищому рівні. Наприкінці вересня Голова Верховної Ради України Л. Кравчук відвідав Канаду і США, 5 жовтня зустрівся з головою бундестагу ФРН Р. Зюсмут. 17 жовтня відбувся візит в Україну міністра закордонних справ Г. Геншера. Наприкінці жовтня з офіційним візитом у Бразилії перебувала урядова делегація на чолі з В. Фокіним.
У вересні 1991 р. у Києві було відкрито Генеральне консульство Канади, а в листопаді Туреччина оголосила про встановлення консульських відносин з Україною.
Міжнародне визнання України як незалежної держави й повноцінного суб’єкта міжнародних відносин розпочалося лише після підвердження Акта проголошення незалежності України на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. Завдяки цьому були створені правові та політичні передумови для формування незалежної Української держави, а отже, і для постання України як повноправного суб’єкта міжнародних відносин.
Здобуття Україною державної незалежності сприяло легітимним умовам зовнішньополітичної діяльності на основі самостійності та рівноправності у міжнародних відносинах. 5 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Звернення до парламентів і народів світу, в якому, зокрема, наголошували, що Україна розширюватиме співробітництво з усіма країнами світу на засадах рівноправності й суверенності, невтручання у внутрішні справи один одного, визнання територіальної цілісності й непорушності існуючих кордонів.
Держави міжнародного співтовариства реагували на ці події адекватно, одна за одною визнаючи Україну. Проте це був лише початок міжнародного визнання нової держави України як повноправного суб’єкта міжнародних відносин.
Україна у міжнародних відносинах. УКРАЇНА У 1945—1991 рр. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ