Парфянське царство. Історія Середньої Азії

    Парфянське царство. Історія Середньої Азії

    Парфія, яку звільнив з-під влади Селевкідів місцевий сатрап Андрагор, не дістала жаданого спокою й стабільності, бо невдовзі, вже в середині III ст. до н. е., її завоювали споріднені зі скіфами та массагетами напівкочові племена — парни, які повстали проти лукавих грецьких торговців. Вождь парнів, Аршак, взяв собі царський титул, а всі його наступники йме ну вал и себе Аршаками. Спершу це царство (його назвали Арша-кидським або Парфією) існувало у складі власне Парфії та сусідньої Гірканії, проте вже в II ст. до н. е. воно завоювало Мідію й розширило свої західні кордони до Месопотамії (парфянського царя Мітрідата І проголосили в 141 р. до н. е. «царем» у Вавилоні). Парфія, таким чином, об’єднала Іран і Туран (Середню Азію) й стала світовою державою.
    У середині II ст. до н. е., коли під натиском кочівників розпалося Греко-Бактрійське царство, Парфянська держава вціліла. Проте вона вступила в затяжний і небезпечний конфлікт із могутнім Римом. Наприкінці І — на початку II ст. н. е. Парфянське царство значно ослабло через криваві міжусобиці, що їх уміло розпалював і з вигодою для себе використовував Рим, і, зрештою, втратило свою незалежність — потрапило до рук римських ставлеників.

    Наростав сепаратизм у Гірканії, Маргіані. Парфія зазнала кілька дошкульних поразок від римських легіонів. У НІ ст. н. е. владу в ній захопив володар Перейди (одне з васальних царств) Арташар Сасанід. У Парфянській державі розвивалися ремесла, пожвавився грошовий обіг, виростали міста (Помпей Трога називав Парфію — ясна річ, перебільшуючи — країною «тисячі міст»). Основним парфянським містом була Ніса (її руїни лежать поблизу нинішнього Ашгабада). Недалеко від неї було споруджено царську резиденцію Аршакилів та їхню гробницю.
    Кочівники-парни внесли суттєві корективи в парфянське суспільство. Вони поставили місцеве населення, за словами античного автора, «між рабством і волею» — обклали селян-общинників податками, прикріпили їх до землі та зобов’язали цю землю обробляти (у формі державної повинності). У храмових і державних господарствах Парфії використовувалася також рабська праця.
    Парни не зробили Парфію сильною централізованою державою: вони не мали відповідного досвіду. її державні структури залишалися аморфними, значною мірою архаїчними. Царя обирали ради племінної знаті та жерців. Траплялося, що на політичний Олімп сходив не царський син, а якийсь далекий родич. Дрібні держави, що входили до складу Парфянського царства, зберігали автономію.

    Парфянське царство. Історія Середньої Азії

    Попередня сторінка Історія Стародавнього Сходу

    ЗМІСТ

    Наступна сторінка Історія Стародавнього Сходу

     

    Комментарии закрыты.