Природа і населення Давньої Італії. Історія Давнього Риму

Природа і населення Давньої Італії. Історія Давнього Риму

Природа Апеннінського півострова у давнину

Апеннінський півострів нагадує своєю конфігурацією чобіток, який глибоко вдається до Середземного моря. Його геологічним продовженням є о. Сицилія, відокремлений від Італії трикілометровою Мессинською протокою. На північ від Сицилії розсипані дрібні Ліпарські (Еолійські) острівці. Уздовж західного узбережжя Італії розташовані великі — Сардинія і Корсика, а ближче до берега — невеликі Ільва (Ельба) і Капрея (Капрі) острова. Навколо усіх них плескалися хвилі Тирренського моря, з півдня Італія омивається Іонійським, а зі сходу — Адріатичним морями. Велика кількість островів і порізаність Тирренського і південного узбережжя Італії сприяли тут розвитку мореплавства. Берегова лінія на сході або круто обривається в морі, або рясніє мілинами і незручна для мореплавання. З півночі над Італією нависають потужні Альпи, а по центру уздовж півострова тягнуться невисокі, але молоді Апеннінські гори з діючим вулканом Везувієм, сицилійською Етною та їх липарським побратимом.
По площі Італія значно перевершує Грецію, більше в ній і низовин і долин, придатних для землеробства.
Проте природною родючістю відрізняються лише Етрурія з її червоноземами, Кампанія і частково Лацій з рихлим, вулканічним ґрунтом, а також Апулія з чорноземами.
Італія багачі Греції водними ресурсами. Найбільшою водною артерією є Падус, який греки назвали Еріданом. Розгалужуючись на рукави, він впадає в Адріатику. Припливи Падуса ліворуч — Тицін, Велика і Мала Дурія, а справа — Требія і Парма, судноплавні. У басейні цієї річки багато соковитих пасовищ. У Адріатику несуть свої води й інші річки — Рубікон, Метавр, Ауфід. У Тирренське море впадають Арно, Тибр, Ліріс і Вольтурн. При таненні снігів в Апеннінах навіть невеличкі річки широко розливаються, заболочуючи місцевість. Тосканське (на північ) і Помптинське (на південь від гирла Тибру) болота вважалися в давнину труднопрохідними.
Багато в Італії і озер: в Альпах — Вербан (лаго Маджоре), Бенак (Гарда), в Етрурії — Тразміменське, в Лації — Регильське, Альбанське, в Самнії — Фуцинське озеро.
До середини I тисячоліття до н. е. клімат Італії був прохолоднішим і вологішим, так що північна частина її перебувала в зоні помірного, а інша — субтропічного м’якого клімату. На півдні сніг був рідкістю. У давнину країна була багата рослинністю, Альпи вище 1700 м було вкриті хвойними деревами — сосною, ялицею, ялиною. Нижче їх змінювали широколистяні буки, дуби, благородні каштани. У Середній Італії вони змішувалися з вічнозеленими пініями, кипарисами, олеандрами, на схилах Апеннін і в горбистих рівнинах росли лаври, мирт. На півдні шелестіла тільки вічнозелена рослинність. З глибокої старовини в Італії плодоносили груші, яблука, виноград, а на півдні — маслинові дерева, гранати і мигдаль. Із злаків культивували полбу, пшеницю, ячмінь. Італійці вирощували льон, бобові і городні культури. Ліси і гаї густо покривали країну. Про це говорять назви деяких місць — Цімінський ліс в Етрурії, Віминал (від vimen — вербова лоза) — пагорб у Римі та ін. В лісах водилися вовки, ведмеді, кабани, зайці, на гірських схилах — сарни, газелі. Дуже рано були приручені вівці, свині і бики, що стали головними жертовними тваринами. За однією з версій, Італія отримала своє найменування від «vitulus» — бик, бичок, від іншого варіанту слова «бик» (bos, vis) йде назва міста Бовіан. Моря були багаті рибою і молюсками. З раковин, що добуваються в Тарентинській затоці, отримували пурпур. Корисних копалин було небагато, але вони мали важливе значення: залізо, мідь і олово на острові Ільва, в Південній Етрурії і у Бруттії, сланці в Етрурії, срібло у Бруттії, золото в Альпах, будівельний камінь і мармур в Апеннінах. Багатством були сіль і глина, краща, — в Кампанії.

Населення Апеннінського півострова в давнину

Італія була заселена з епохи палеоліту. Про це говорять знахідки знарядь з каменю і рогу в гроті Романеллі на півдні півострова, черепів неандертальського типу в Лації, печери з живописом давньокам’яного століття в Лігурії. Люди займалися тоді збиральництвом, полюванням і рибальством.
Всюди в Італії і на островах виявлені пам’ятники неоліту. В цей час люди жили вже не лише в печерах, але стали будувати хатини, частенько типу напівземлянок, їх заняттям ставало землеробство і скотарство.
З III тисячоліття до н. е. разом із каменем стали застосовувати мідь і виготовляти керамічний посуд. У цей період халколіта, або енеоліту, розвивалися зв’язки з Балканською Грецією та Іспанією.
У II тисячолітті жителі Італії вже знали бронзу. Її використовували для виготовлення зброї, але головним чином, прикрас. У Північній Італії на берегах озер і річок, а також на воді будували пальові селища. Поряд з ними виявлені пагорби із залишками знарядь праці, начиння, їжі. За купами змішаного із землею сміття ця культура дістала назву террамарської культури (італ. terra marna — жирна земля). Террамарці користувалися бронзовими сокирами, списами і шилами. За знахідками зерен пшениці і бобів, а також по зображенню плуга на альпійських скелях можна судити про розвиток землеробства, а по знахідках кісток рогатої худоби і свиней — про скотарство.
Жителі террамар спалювали своїх померлих і ховали їх попіл в глиняних урнах. Некрополі розташовувалися поряд із селищами. Заупокійні приношення одноманітні і бідні відповідно до майнової і соціальної рівності епохи родового ладу. У Середній і Південній Італії паралельно культурі террамар розвинулася інша культура бронзи, Апеннінська, тісно пов’язана з Егеідою. Вплив Егейського світу простежується в осушувальних спорудах, поширенні розписної кераміки мікенського типу, оформленні релігійних культів. Носії Апеннінської культури практикували похоронний обряд трупопокладення. Разом із апеннінцями селилися в прибережних районах Південної Італії і островів переселенці, мікенські греки. Своєрідна культура бронзового століття склалася в Сардинії. Поряд із селищами з хатин височіють складені з грубих каменів так звані нураги. Це зведені на кам’яній круглій основі вежі з рідкісними вузькими щілинами-вікнами, із заплутаною системою приміщень, розташованих на різних рівнях і сполучених вузькими кам’яними сходами. Призначення нурагів не зрозуміле. Вони могли слугувати сакральним цілям і притулком для давніх сардів у разі військових нападів.
У кінці II — початку I тис. до н. е. Італія вступила в залізне століття, представлене різними варіантами культури. Ще у середині XIX ст. біля Болоньї в містечку Вілланова були відкриті могильники з кремаціями. Попіл спалених вміщався в урни біконічної форми. Похоронний інвентар складався з кераміки, бронзового начиння, фібул і бритв, залізних знарядь, зброї і залишків кінської збруї. За цим варіантом називають Вілланову культуру раннього залізного століття у ряді інших місць — в Південній Етрурії, Альбанських горах і в самому Римі. Для них, зокрема, разом з біконічними урнами характерна урна у вигляді хатин. На північному заході Італії різновидом культури раннього заліза була культура Голасеккі, на північному сході в області венетів — культура Есте, у Бруггії — культура Toppe Галлі. Інтенсивність їх розвитку була різною. Швидше прогресували приморські райони, особливо ті, які знаходилися біля родовищ заліза.
Застосування залізних знарядь підняло рівень економіки. Залізна сокира і плуг із залізним лемешем дозволили розширити ріллю і луги, що благотворно позначилося на землеробстві і скотарстві. Ріст виробництва зумовив розвиток обміну. В Етрурії та Умбрії знайдені вироби з прибалтійського бурштину. В образотворчому мистецтві Етрурії зустрічаються образи грецької міфології, що проникали в Італію разом із торговцями, а також скарабеї з Навкратіса, в Лації — грецькі вази і прикраси з благородних металів.
Поселення цього часу поступово перетворювалися на міста. У відданнях говориться про союз 30 латинських міст на чолі з Альба-Лонгою. Їх населення вже розділене майновими рамками. На це вказують поховання з багатим і бідним інвентарем. Рвуться родові зв’язки. У некрополях Болоньї, Вій та інших виявлені ритуальні поховання рабів, в Есті знайдена бронзова посудина із зображенням полонених з пов’язаними руками і воїнів. Це — найдревніше зображення рабів в Італії.
Антична традиція називає прадавнє населення Апеннінського півострова лігурами, або лігіями, які мешкали також на території Піренейського півострова і Франції. Сучасні учені вважають лігурів носіями культури неоліту. Залишки Лігурійської мови незначні, що утрудняє визначення етнолінгвістичної приналежності цього народу. Одні відносять його разом з корсами на Корсіці, сардами в Сардинії і сиканами в Сицилії до так званих середземноморців, інші визнають Лігурійську мову індоєвропейською. У епоху залізного століття лігури були відтіснені іншими племенами в північнозахідні райони Італії, де вони довго зберігали свою самобутність і примітивні форми життя.
З початку II тисячоліття до н. е. основну масу італійського населення складали племена, що говорили на індоєвропейських мовах. Серед них виділяють італіків, які розпалися на дві групи : латино-сикульську і умбро-осксько-сабелльську. Італіки — прийшлий народ. Про час і шляхи їх проникнення в Італію єдиної думки в науці немає.
У XIX ст. була висунена теорія, за якою італіки прибули з півночі через альпійські проходи. Пізніше затвердилася думка про прихід їх двома хвилями: на початку II тисячоліття вторглися племена протолатинів, які створили культуру террамар, а у наприкінці II тисячоліття — осксько-умбрська гілка, носії культури Вілланова. Оскільки була помічена близькість культур раннього металу у племен Дунайського басейну, південноросійських степів, Балканського і Апеннінського півостровів, зробили висновок, що італіки прийшли з придунайського ареалу. З середини XX ст. дослідники схиляються до гіпотези, за якою італіки прибули на Апеннінський півострів морем із-за Адріатики і не були першими носіями культури металу в Італії.
Окрім італіків на початку I тисячоліття до н. е. по Італії розселилися інші індоєвропейці — пеласги, іллірійці і греки. Це була друга, вже масова грецька хвиля. Потіснивши іллірійців — япігів та італіків, греки заснували колонії в Кампанії, Південній Італії і Східній Сицилії.
В середині I тисячоліття до н. е. на Паданській рівнині влаштувалися кельти, або галли, які спустилися через проходи в Альпах з долини верхнього Дунаю.
З IX ст. до н. е. у Сардинію стали проникати фінікійці. У VI ст. до н. е. фінікійська колонізація охопила захід Сицилії, пунійські факторії стали з’являтися на Тирренському березі Італії.
Етруски. На межі VIII—VII ст. у Італії зафіксовані етруски, або туски. Так називали цей народ римляни, греки іменували їх тирренами, або тирсенами. Самоназва етрусків була расени. Від них збереглося багато пам’ятників матеріальної культури. Це залишки міст, великі некрополі, окремі будови, начиння, витвори образотворчого мистецтва і близько 11 000 написів. Етруський алфавіт має локальні варіанти. На думку більшості вчених, він пішов від західногрецького, тому написи легко читаються, але лише мало що в них зрозуміло. Мова етрусків і їх походження складають суть великої наукової проблеми. Одні етрускологи вважають етруську мову залишком доіндоєвропейських мов прадавнього населення Середземномор’я і Передньої Азії, зокрема північнокавказьких. Інші відносять етруський до індоєвропейських мов і бачать його близькість до пеласгійської або до хеттської. Багато хто визначає етруський як змішаний, який містить різні мовні компоненти.
Різні і теорії походження етрусків. Починаючи з XVII ст. в науці панувала думка про їх східне походження. У Росії на початку XX ст. його дотримувався В. І. Модестов. Ця теорія базувалася на розповіді Геродота про прихід тирренів з Лідії і на східних мотивах в їх культурі. У XVIII ст. деякі учені, ототожнюючи етноніми расенів і ретів, що мешкали в Альпах, оголосили етрусків північними прибульцями. Це було підтримано в XIX ст. Нібуром і Моммзеном, а в XX ст.— германськими дослідниками, які надавали особливе значення в історії нордичним народам. Нині північна теорія зійшла нанівець. У XIX — на початку XX ст. італійські історики захищали теорію автохтонності етрусків. У основі її лежало свідоцтво Діонісія Галікарнаського. Але в сучасній науці стало переважати представлення М. Паллоттіно про те, що етруски нізвідки в «готовому» вигляді не приходили, а склалися як етнос в Італії з різнорідних елементів — місцевих, а також прийшлих, у тому числі з Егеіди — Балкан і Малої Азії. І це цілком відповідає характеру їх складної мови і культури.
Етнічна карта Італії середини I тисячоліття до н. е. надзвичайно строката, але в ній вже позначилися племінні території. На схилах Альп і Апеннін, а також на північному заході мешкали лігури, які дали назву області, і затоці Тирренського моря. У долині Падуса з V ст. до н. е. влаштувалися кельти, яких римляни іменували галлами, звідки цей район дістав назву Галлії Цізальпінської (тобто по цей бік Альп). У Середній Італії виділилися заселена етрусками область Етрурія, зайнята умбрами, — Умбрія, піценами — Піцен. Латини осіли в Лації, її оточували землі сабінів, еквів, герніків і вольсків, що говорили на італійських мовах. Самній заселили оскські племена самнитів і близьких їм сабеллів (марси, марруцини). Населення Кампанії пішло від змішення осків з авзонами, або аврунками, спорідненими латинам. У південних областях, Луканії і Бруттії населення складалося з племен оскського кореня, а в Апулії і Калабрії — преимущественно з япигів іллірійського походження. Основна маса сицилійського населення належала до сикулів, близьким по мові латинам, і до древніших сиканів, яких відносили до середземноморців. Серед італійців в центрі і на півдні Апеннінського півострова і на островах значне місце займали греки.
Племена і народності Італії знаходилися на різних східцях соціально-економічного, політичного і культурного розвитку. В результаті римського завоювання Італія романізувалася, з різних її етнічних компонентів складалася єдина італійська народність. Італійці говорили на латинській мові, яка поступово витіснила з ужитку інші мови і діалекти, так що етруська і лігурійська мови до I ст. до н. е. були забуті повністю.

Колонізація Італії і Сицилії греками в VIII—VI ст.

У становленні і розвитку цивілізації на території Італії велику роль зіграли греки, які колонізували Південну Італію і Сицилію.
Перші поселення греків в Сицилії, на Ліпарських островах і, можливо, в Кампанії відносяться ще до мікенського періоду (друга половина II тисячоліття), проте особливої інтенсивності освоєння благодатних місць досягло під час так званої Великої грецької колонізації VIII—VI ст. до н. е.
Однією з перших грецьких колоній в Італії було місто Куми, засноване жителями Евбейської Халкіди в Кампанії приблизно 750 р. до н. е.; першою колонією в Сицилії було місто Наксос (734 р. до н. е.). У кінці VIII і VII ст. до н. е. одне за іншим створюються поселення, які густо заповнюють прибережну смугу Італії від Кум на південь вздовж Тирренського та Іонічного узбережжя до Брундізії і усієї Сицилії. Найбільш великими з них, такими, що зіграли велику роль в історії півдня Італії, були міста Сіракузи (засновано коринфянами в 733 р. до н. е.), Сібаріс (засновано ахейцями в 720 р. до н. е.), Тарент (єдина колонія Спарти, 706 р. до н. е.), Гела (засновано родосцями і крітянами в 688 р. до н. е.).
Деякі з цих міст досягли такої багатолюдності і процвітання, що самі, у свою чергу, змогли створити власні колонії. Так, Сіракузи створили міста Акри, Касмени і Камаріну; Куми заснували Неаполь, Дікеархію (римляни перейменували її в Путеоли), Занклу (Мессану, 725 р. до н. е.), Абеллу і Нолу; Сібаріс заснував Посейдонію (приблизно 700 р. до н. е.), Гела незабаром стала метрополією Акраганта (приблизно 580 р. до н. е.). Грецькі міста, як правило, розташовувалися на морському узбережжі, із зручною гаванню в родючій місцевості і з моменту створення були самостійними полісами зі своєю адміністрацією, власним економічним побутом, політичними інтересами, своєю долею. В той самий час вони знаходилися в тісних економічних і культурних зв’язках з метрополією, отримуючи звідти військову допомогу, нові партії колоністів, ремісничу продукцію. Колонії зазвичай копіювали політичний устрій своєї метрополії, підтримували постійні культурні контакти. З іншого боку, греки, які опинилися далеко від рідних місць, повинні були встановити певні відносини з місцевим населенням. Південні області Італії з початку I тисячоліття до н. е. населяли войовничі племена осків, які жили в умовах примітивного побуту, луканів, япігів і бруттіїв, Сицилію — племена сиканів, елимів і сікулів. Характер відносин греків з місцевим населенням мінявся з часом. У VIII—VII ст. до н. е. грецькі колонії і місцеві племена знаходилися в натягнутих відносинах, співіснували, не встановлюючи постійних контактів. Проте у міру зміцнення грецьких міст греки починають проникати у внутрішні області, підпорядковують своєму економічному і культурному впливу деякі місцеві племена, які, у свою чергу, починають переймати еллінські виробничі навички і форми життя. Відома стабілізація відносин з місцевим населенням і його деяка еллінізація разом із сприятливою загальною соціально-економічною і політичною ситуацією в Центральному Середземномор’ї сприяли соціально-економічному і культурному підйому міст Великої Греції (так стали називати населену греками Південну Італію і Сицилію), які перетворилися на великі політичні центри Середземномор’я, що грали в його долях значну роль.
Економічний підйом, зростання населення і його добробуту сприяли соціальній диференціації і формуванню громадської структури полісів Великої Греції, багато в чому аналогічної їх метрополіям. Слід зазначити, що процес соціально-економічного розвитку стимулювався в силу постійних контактів з полісами Балканської Греції, в яких в VII—VI ст. до н. е. розгортається запекла боротьба із залишками родових установ і закладаються основи рабовласницьких відносин.
У заснованих на нових місцях полісах Великої Греції, природно, не могло бути міцних родових традицій, сильних родових установ, проте формування соціальної і класової структур проходило в напруженій внутрішній боротьбі різних прошарків. Організація інтенсивного виробництва, сільського господарства вимагала робочих рук, які забезпечувалися ростом числа рабів, залученням до праці місцевого поневоленого або залежного населення. Наявність в соціальній структурі поневоленого місцевого населення надавала громадським стосункам в грецьких полісах особливий характер. Вільні громадяни, у свою чергу, належали до декількох прошарків: аристократія, висхідна до знаті метрополії, великі землевласники, власники ремісничих майстерень, торгових кораблів із заповзятливих колоністів, які склали панівний клас. Основна маса вільних громадян, проте, працювала на дрібних парцелах, в ремісничих майстернях, була зайнята в роздрібній торгівлі і складала особливий клас населення. Між аристократією, демократично налагодженими вільними бідняками і поневоленим місцевим населенням йшла постійна соціально-політична боротьба. В процесі цієї боротьби у багатьох грецьких колоніях в VIII—VII ст. до н. е. встановилося панування олігархії, яка представляла інтереси знаті і нової аристократії. Олігархія, яка проте знаходилася у владі, провела запис діючих правових норм, які відбивали вимоги полісної демократії. Збереглися свідчення про імена законодавців Залевка в Локрах і Харонда в Кампанії, які зробили кодифікацію діючого права і закони яких відрізнялися великою суворістю по охороні виникаючої приватної власності. Кодифікація діючого права — показник досить високого рівня соціально-політичного розвитку, формування в полісах Великої Греції соціально розчленованого суспільства і державності.
Економічне зміцнення полісів привело до зростання впливу демократично налагоджених прошарків населення, до росту соціальної напруженості. В результаті гострих соціальних зіткнень у багатьох містах Великої Греції олігархічний лад знищується, а владу захоплюють тирани, які виступають представниками широких демократичних кругів. Внутрішня соціально-політична боротьба була ускладнена існуванням постійної зовнішньої небезпеки з боку сильного Карфагена, який міцно облаштувався на заході Сицилії і претендує на землі Центральної Сицилії.
Удачливі проводирі міських ополчень часто очолювали демократичні круги населення і знищували олігархічні режими. Такі перевороти відомі у багатьох містах Великої Греції: Сіракузах, Акраганті, Сибарісі, Кротоні, Таренті та ін. Про характер встановлених тираній можна судити по подіях в місті Куми. У 524 р. до н. е. популярний в Кумах знатний громадянин Аристодем зумів розбити етрусків, які осаджували місто, і після цієї перемоги вчинив державний переворот. Прибічники куманської олігархії були убиті, їх майно конфісковане і розподілене серед бідних громадян. Аристодем оголосив загальну рівність громадян, перерозподілив землю і відмінив борги. Рабів, що убили своїх панів, він відпустив на волю. Аристодем правив 32 роки, і при ньому Куми настільки зміцніли, що змогли завдати декілька поразок могутнім етрускам в Лації і придбали великий політичний вплив.
У боротьбі з політичними супротивниками тирани застосовували найсуворіші методи розправи. Прославився особливою жорстокістю тиран Акраганта Фаларіс (VI ст. до н. е.), який поміщав людей в розжарену порожнисту статую бронзового бика, де нещасні знаходили тяжку смерть. Проте тиранічні режими виявилися недовговічними, і на зміну їм при слабкості демократичних угрупувань, як правило, знову приходила олігархія.
З багатьох полісів Великої Греції деякі придбавали великий політичний вплив. У VI ст. до н. е. найсильнішими полісами Сицилії були Гела і її колонія Акрагант (римляни називали це місто Агрігентом).
Найбільшої політичної могутності Гела досягла при тиранах Гіппократі і Гелоні (друга половина VI ст. до н. е.). Гелон втрутився у внутрішню боротьбу в Сіракузах і під приводом допомоги аристократам Сіракуз захопив владу в цьому великому грецькому місті (485 р. до н. е.). Передавши владу над Гелою своєму братові Гієрону, Гелон став правителем Сіракуз і проводив успішну зовнішню політику. Він зруйнував сусідні міста Камаріну і Мегару, а жителів переселив в Сіракузи. У союзі з Гелою і Акрагантом Гелон отримав дуже важливу перемогу над великою армією Карфагена під Гімерою в 480 р. до н. е., яка надовго забезпечила переважання греків над карфагенянами в Сицилії і перетворила Сіракузи на один з найсильніших полісів. V—IV століття до н. е.— час економічного розквіту і політичного переважання в Сицилії Сіракуз.
Одним із самих найбільших, якщо не найбільшим, державним утворенням Південної Італії був Тарент. Розташований в глибині великої затоки з прекрасною, добре захищеною гаванню, Тарент мав в розпорядженні велику і родючу територію, захоплену у місцевих племен мессапів. Для Тарента характерний комплексний розвиток його економіки: сільського господарства, ремесла і торгівлі. Тарентинці добре освоїли родючі землі околиць. У місті процвітало хліборобство, особливо культура пшениці; широка популярність тарентинських вин — свідоцтво добре організованого виноградарства; однією з важливих галузей було оливководство. Усією Італією славилися тарентинські вівці, що давали шерсть найвищої якості. Щоб вівці не забруднили свою дорогоцінну шерсть, їх навіть одягали в спеціальні попони. Тарент був також одним з важливих ремісничих центрів. Тут виробляли знаменитий одяг з шерсті, забарвлений пурпурною фарбою, яку отримували з раковин багрянок, яких відловлювали в Тарентській затоці. Тарент мав найбільший у Великій Греції торговий і військовий флот, міг озброїти 30 тис. воїнів і 3 тис. вершників. Будівництво суден, виробництво озброєння (мечів, копій, шоломів, щитів та ін.) вимагали багатьох видів ремесел. Тарент був одним із найважливіших торгових пунктів в Південній Італії. Велика кількість тарентських монет, знайдених в різних місцях Адріатичного та Іонічного узбереж, в Східній Сицилії,— свідоцтво активної торгівлі Тарента.
На відміну від багатьох полісів Великої Греції в Таренті досить стійкими були демократичні традиції, а демократичне правління, що змінило олігархічний режим VII—VI ст., з невеликими перервами трималося аж до римського завоювання (III ст. до н. е.). Як і в інших грецьких містах, в Таренті велася напружена соціально-політична боротьба, в процесі якої до влади приходили тирани. Найбільш відомим з тарентських тиранів був філософ Архіт (IV ст. до н. е.), який протегував ремеслу і торгівлі. При ньому Тарент досяг найбільшого розквіту. Тарент був великим культурним центром Південної Італії. Економічне процвітання міста, міцні демократичні традиції призвели до активного громадського життя, яке сприяло активному культурному життю в місті. За словами Страбона, в Таренті святкових днів було більше, ніж робітників. Відомі імена тарентинських письменників, таких, як Леонід, філософ Архіт — прибічник піфагорійської філософії, видатний учений, один із засновників механіки. Тарентинець Лівій Андроник вважається одним із засновників римської літератури.
Тарент грав велику політичну роль в Південній Італії. Він уклав союз з Римом в 334 р., за яким Рим зобов’язувався не заходити у води Тарентської затоки. У боротьбі з місцевими племенами тарентинці часто запрошували до себе на службу полководців з Балканської Греції з їх арміями, які, закінчивши відповідну військову кампанію, покидали місто.
Існування грецьких полісів на півдні Італії і в Сицилії відігравало велику роль в загальній соціально-економічній і політичній ситуації в Італії. Передові форми економіки, громадських відносин, полісний лад, цивілізований спосіб життя сприяли процесу історичного розвитку місцевих італійських племен, призводили до швидшого розкладання родових відносин і до формування у них ранньокласового суспільства і державної організації.

Природа і населення Давньої Італії. Історія Давнього Риму

Попередня сторінка з ІСТОРІЇ РИМУ

Повернутися до змісту ІСТОРІЯ РИМУ

Наступна сторінка з ІСТОРІЇ РИМУ