Висновки. Історія Давнього Риму
Давній Рим став завершальним етапом історії стародавнього світу загалом, і тому в еволюції його суспільства і держави знайшли яскравий прояв як конкретні особливості римської державності і культури, так і загальні риси багатьох древніх суспільств.
Соціально розчленоване суспільство і державність стали формуватися на італійському ґрунті пізніше, ніж в країнах Сходу і у грецькому світі. Самі ранні паростки цивілізації в Італії з’явилися в другій половині VIII ст. до н. е. в етруських містах і перших грецьких колоніях, тоді як в середовищі італійських племен ще зберігалися родові відносини. У VI ст. до н. е. оформляється первинна державність в Римі, мабуть, найрозвиненішому центрі італійських племен. Формування власне римської державності і соціальної структури з ранніх часів проходило в обстановці потужного впливу на Рим з боку етруських міст і колоній Великої Греції, що визначало складну поліетнічну і культурну основу римської цивілізації. До середини III ст. до н. е. сталося відоме згладжування різнорідності різних областей Апеннінського півострова, подолання поліцентризма культурного процесу і деяка соціально-політична уніфікація, яка посилювалася в ході поступового завоювання Римом Італії і створення Римсько-італійського союзу як нового типу політичного об’єднання. Процес романізації Італії означав створення нової економічної системи, істотних змін соціально-класової структури, нового типу державного устрою, основ нової культури. Найбільш важливою особливістю процесу романізації стало, з одного боку, завершення формування і розквіт полісно-громадських інститутів, з іншою — був намічений шлях до їх подолання.
Романізація Італії, з одного боку, вела до нівеляції полісно-громадських структур під римський зразок, з іншої — сама римська цивітас збагачувалася за рахунок запозичення ряду інститутів з грецьких полісів, етруських міст, італійських племінних утворень. В той самий час у рамках державного об’єднання Італії перетворення союзу полісів і громад на нове політичне і соціально-економічне ціле було абсолютно новим, ніж традиційна цівітас, соціально-політичне утворення. Консолідація і романізація Італії посилювалися і внаслідок того, що з середини III ст. до н. е. Рим вступив на шлях завоювання не італійських територій. Після Пунічних воєн III ст. до н. е. були утворені перші позаіталійські адміністративні одиниці-провінції. У I ст. до н. е. такі провінції охоплювали усе Середземномор’я. Створення провінційної системи з особливим статусом управління як завойованими і окупованими територіями різко виділяло Італію по своєму політичному і юридичному положенню як країну, де живуть римські громадяни або їх союзники, що належать частенько до одного етносу. Пограбування провінцій і приплив рабської сили і матеріальних цінностей в Італію сприяли створенню і впровадженню в ній класичного рабовласництва, нового типу товарної економіки. Встановлення економічних зв’язків між різними областями призводило до об’єднання навколо Риму відособлених полісно-громадських утворень, створенню нових надполісних установ і відносин.
Визрівання нових надполісних структур, відмирання або трансформація громадських інститутів до установ нового типу проходили в гострій соціально-політичній боротьбі, тривалих і кровопролитних громадянських війнах, у вогні яких сталося падіння республіканського ладу.
Криза республіки стала закономірним підсумком багатовікової еволюції полісу і цівітас як основних осередків античного світу. У Римській імперії складаються вже інші економічні, соціальні і політичні структури. З’явилася унікальна світова держава, що охоплює усе Середземномор’я, підтримувалася його відома економічна і культурна єдність, проходила романізація провінцій і їх поступове перетворення на рівноправні частини держави, уніфікація соціальних відносин, поширення класичного рабства і римського громадянства в провінціях. Організація імперського управління, що припускає досить розвинену цивілізацію, і ефективний контроль центральної влади створювали нову ситуацію, таку відмінну від світу суверенних полісів, що ворогують між собою, або механічного співіснування автономних полісів і східно-громадських структур в елліністичних монархіях. Це було вже нове імперське суспільство, новий тип держави. Проте цей новий порядок виростав з традиційних полісно-громадських основ. Полісні інститути були істотно перебудовані при переході до імперських відношень, але не можна говорити про їх повне знищення. Трансформовані полісно-громадські установи були органічно інтегровані в імперську систему, склавши основу римських муніципіїв. На муниципії перетворювалися колишні поліси, знову засновані міста отримували облаштування муніципального типу. Муніципії мали приписану до міста сільську територію, користувалися досить широкою автономією, вирішували свої справи на зборах громадян, обирали органи місцевого управління, тобто багато в чому відтворювали полісні порядки. Але вони вже не були ні суверенними полісами, ні автономними утвореннями усередині елліністичних держав. Римські муніципії були місцевими адміністративними одиницями, підлеглими або провінційному намісникові, або безпосередньо імператорові. В той самий час знайдене поєднання широкого місцевого самоврядування з досить ефективною централізацією влади в імператорському палаці і в провінційній ланці робило державний устрій Римської імперії I—II ст. досить стабільним і збалансованим.
Відома стійкість імперської системи, ефективне управління з боку центрального уряду і провінційного апарату доповнювалися реформуванням військової організації, наданням їй усеосяжного характеру завдяки комплектуванню армії з усіх вільних верств населення і відносно високому становищу рядових легіонерів і забезпечували Імперії в цілому відомий соціальний порядок і спокій. Ефективно функціонуюча економіка, що об’єднує усе Середземномор’я, відома впорядкованість в соціальних відносинах, стійке державне управління, широка місцева автономія створили сприятливі умови для розвитку римської культури. В процесі романізації провінцій, поширення класичного рабства і пов’язаних з ним соціально-політичних відносин відбувалося взаємозбагачення культури власне римсько-італійською, грецькою, за рахунок взаємодії з кельтською, іберійською, фракійською та ін. На основі римсько-грецької культури формується складніша і багатоскладна середземноморська цивілізація, що включає культурні досягнення і інших народів. Культура римської імперії I—II ст., яка сформувалася на основі синтезу і переробки культурних досягнень тодішньої середземноморської ойкумени, стала свого роду прообразом європейської культури пізнішого часу.
У I—II ст. досягла своєї вищої межі рабовласницька антична формація, з максимальною повнотою розкрилися рабовласницькі відносини, а протилежність рабства і його антипода — свободи досягла найбільшої глибини і визначеності. Якщо в творах грецьких авторів Платона, Арістотеля, Ксенофонта поняття рабства і свободи були осмислені як абстрактні філософські категорії, то в умовах розквіту рабовласництва римляни поглибили розуміння рабства і свободи шляхом ретельної юридичної розробки цих понять. У римському праві I—III ст. поняття рабства і свободи досягли такої кристалізації і внутрішньої повноти, які без особливих змін збереглися в праві середньовіччя і нового часу.
У рамках середземноморської цивілізації I—II ст. стала формуватися нова релігійна система, яка розвинулася у світову релігію християнства. Християнське віровчення виникло через заперечення тієї системи цінностей і духовних пріоритетів, які складали основу античної цивілізації, і в той самий час воно було подальшим їх розвитком. Споживчому відношенню до життя, що веде до бездуховності і моральної безвиході, культу багатства і влади, розділенню роду людського на вільних людей і рабів, що прирівнюються до худоби, нове віровчення протиставляло єдність людського роду, милосердя і доброту до малих і сірих, байдужість до матеріальних благ, багатства і влади, культивування морального життя, самоцінність кожної, навіть найменшої, людської особи.
В той самий час християнське віровчення формувалося на основі багатьох категорій етики і моралі, що розробляються в античній філософії: вчення про вищий розум як творця космосу, поняття морального обов’язку людини, положення про єдність людського роду, що включає як вільних, так і рабів. Християнство як світова релігія, яка вербує своїх адептів серед усіх народів, позбавлена вузьких націоналістичних рамок, могло зародитися, зміцніти і поширитися тільки на просторах світової держави і тільки у рамках середземноморської цивілізації, засвоївши багатий досвід римлян по синтезу і засвоєнню культурних досягнень багатьох народів Середземномор’я.
До III ст. н. е. антична цивілізація, заснована на максимальному освоєнні рабовласницьких відносин, збагатила скарбницю світової цивілізації видатними досягненнями, вичерпала свої внутрішні потенції, вступила в період розкладання. Політична нестабільність, загроза розпаду Середземноморській імперії стали проявом загальної кризи античної цивілізації, її економічної структури, що припускає товарне виробництво, соціальної структури, заснованої на різкій протилежності світу свободи і світу рабства, політичної системи, що покоїться на дуалізмі сильної центральної влади і широкої автономії муніципія, культурних цінностей, які вже не задовольняли запитів основної маси населення.
У кінці III ст. Імперії і її панівному класу вдалося здолати загальну кризу і нейтралізувати руйнівно діючі тенденції. Проте соціально-економічна і політична стабілізація пізньої Імперії була досягнута ціною глибокої трансформації колишніх відносин, заснованих на рабстві, античній формі власності, античному місті, античній системі цінностей. Період пізньої Римської імперії став часом розкладання антично-цивільних структур і формування нових протофеодальних відносин, тобто, за своєю суттю, епохою соціальної революції, в якій одна історична формація змінювала іншу. В процесі соціальної революції IV—V ст. на місце антично-цивільних відносин як пануючих виступали відносини феодальної залежності, які в епоху пізньої Римської імперії набули форми прикріплення різних груп населення до місця проживання і до своїх занять. Основними громадськими класами були вже не класи рабовласників, вільних дрібних виробників і рабів, а клас земельних магнатів-протофеодалів і клас основних виробників.
На місце античної форми власності як єдність приватної і колективної власності в строго певному колективі громадян поступово стала впроваджуватися розщеплена форма власності нового типу, яка в майбутньому розвинеться в різні форми феодальної власності. Істотну трансформацію в період пізньої Римської імперії зазнали античні політичні інститути, на місце яких прийшла влада абсолютного монарха, римського домінуса, що володарює через величезний і ретельно організований бюрократичний апарат, перетворював повноправного античного громадянина на безправного підданого, головною функцією якого стала виплата податків, що йдуть на утримання всесильної бюрократії. Держава в період пізньої Імперії прагне поглинути і підпорядкувати суспільство, і між ними поступово розвинулися непримиренні протиріччя. Особливістю соціально-політичної обстановки пізньої Римської імперії було загальне невдоволення населення, у тому числі багатьох прошарків панівного класу, імперською державністю. Історія пізньої Імперії — це історія усе більш зростаючого розриву між суспільством і державою, в процесі якої імперська державність, позбавлена живильних зв’язків з суспільством, усе більше розкладалася. У цьому процесі дезінтеграції суспільства і держави послідовно консолідувала свою організацію християнська церква, яка ставала державою в державі і тисячами ниток була пов’язана з суспільством, з найрізноманітнішими верствами населення. Послаблення імперської державності призвело до дроблення Імперії, виділення її східної половини в особливу державу — Східну імперію — Візантію, в якій формування нових феодальних відносин проходило у рамках великої територіальної держави, що зберігала спадкоємність з античними традиціями. Навпаки, в Західній Римській імперії спостерігається все більша деградація імперської державності, відчуження суспільства і держави, зміцнення незалежності потужної церковної організації. Західна імперія вже не могла протистояти внутрішній дезинтеграції, натиску варварів на кордони. Варварські загони готів, вандалів, свевів, саксів, франків проривають римські кордони і утворюють власні королівства на території Західної Римської імперії. Західна імперія розпадається на декілька варварських королівств, у рамках яких починається складний синтез відживаючих античних порядків і інститутів варварських суспільств, формування принципово нових відносин, що розвинулися пізніше в європейський феодалізм.
Висновки. Історія Давнього Риму
Попередня сторінка з ІСТОРІЇ РИМУ
Повернутися до змісту ІСТОРІЯ РИМУ
Наступна сторінка з ІСТОРІЇ РИМУ