Боги Арес, Афродіта, Ерот і Гіменей. Міф про Ареса, Афродіту, Ерота, Гіменея, Нарциса, Адоніса
М. А. Кун. Легенди і міфи Давньої Греції

Боги Арес, Афродіта, Ерот і Гіменей. Міф про Ареса, Афродіту, Ерота, Гіменея, Нарциса, Адоніса. М. А. Кун. Легенди і міфи Давньої Греції 

Арес (у римлян — Марс) — бог війни, який несе загибель і руїни, давньогрецький ідеал хороброго воїна. Він порівняно з іншими богами Греції користувався меншою пошаною. Це позначається і в тому, що сам бог Зевс, за словами греків, недолюблює свого сина Ареса, який весь час зводить чвари, губить людей і радіє, коли під час бою рікою ллється людська кров. У римлян Афродіта — Венера; Ерот — Амур, або Купідон; Гіменей — бог шлюбу

Арес

Бог війни, несамовитий Арес,— син громовержця Зевса і Гери. Не любить його Зевс. Часто говорить він своєму синові, що він найненависніший йому серед богів Олімпу. Зевс не любить сина за його кровожерність. Якби Арес не був його сином, він давно скинув би його в похмурий Тартар, туди, де томляться титани. Серце лютого Ареса радують тільки жорстокі битви. Несамовитий, він носиться серед гуркоту зброї, криків та стогону битви поміж бійцями, в блискучому озброєнні, з величезним щитом. Слідом за ним несуться його сини, Деймос і Фобос — жах і страх, а поряд з ними богиня розбрату Еріда і богиня Енюо, яка сіє вбивства. Кипить, гуркоче бій; радіє Арес; із стогоном падають воїни. Тріумфує Арес, коли уб’є своїм жахливим мечем воїна і хлине на землю гаряча кров. Не перебираючи, разить він і направо, і наліво: купа тіл навколо жорстокого бога.
Лютий, несамовитий, грізний Арес, але перемога не завжди супроводить його. Часто доводиться Аресові поступатися на полі битви войовничій дочці Зевса Афіні Палладі. Перемагає вона Ареса мудрістю і спокійною свідомістю сили. Нерідко й смертні герої здобувають перемогу над Аресом, особливо якщо їм допомагає ясноока Афіна Паллада. Так уразив Ареса мідним списом герой Діомед під мурами Трої. Сама Афіна спрямувала удар. Далеко рознісся по війську троянців і греків жахливий крик пораненого бога. Немов десять тисяч воїнів скрикнули враз, стаючи до завзятого бою,— так закричав від болю вкритий мідними обладунками Арес. Жахнулися греки і троянці, а несамовитий Арес понісся, оповитий темною хмарою, закривавлений, із скаргами на Афіну до батька свого Зевса. Але батько Зевс не став слухати його скарг. Він не любить свого сина, якому приємні лише чвари, битви та вбивства.
Якщо навіть дружина Ареса, найвродливіша з богинь Афродіта, приходить на поміч своєму чоловікові, коли він у розпалі бою зустрінеться з Афіною, і тоді перемагає улюблена дочка громовержця Зевса. Войовниця Афіна одним ударом кидає на землю прекрасну богиню кохання Афродіту. Зі сльозами підіймається на Олімп вічно юна, дивно прекрасна Афродіта, а вслід їй лунає тріумфуючий сміх і глузування Афіни.

Афродіта

Афродіта — спочатку була богинею неба, яка посилає дощ, а також, мабуть, і богинею моря. На Афродіті і її культі дуже позначився східний вплив, головним чином культ фінікійської богині Астарти. Поступово Афродіта стає богинею кохання. Бог кохання Ерот (Амур) — її син

Не зніженій, легковажній богині Афродіті втручатися в криваві битви. Вона пробуджує в серцях богів і смертних любов. Завдяки цій владі вона панує над усім світом.
Ніхто не може втекти від її влади — навіть боги. Тільки войовниця Афіна, Гестія та Артеміда не підкоряються її могутності. Висока, струнка, з ніжними рисами обличчя, м’якою хвилею золотого волосся, що як вінець, лежить на її прекрасній голові, Афродіта — втілення божественної краси і нев’янучої юності. Коли вона йде у сяйві своєї краси, в запашних шатах, тоді яскравіше світить сонце, пишніше розцвітають квіти. Дикі лісові звірі біжать до неї з лісових хащ, до неї зграями злітаються птахи, коли вона проходить лісом. Леви, пантери, барси та ведмеді лагідно лащаться до неї. Спокійно йде серед диких звірів Афродіта, горда зі своєї променистої краси; її супутниці Ори і Харити, богині краси і грації, прислуговують їй. Вони одягають богиню в розкішні шати, зачісують її золоте волосся, вінчають її голову блискучою діадемою.
Коло острова Кіфери народилась Афродіта, дочка Урана, з білосніжного шумовиння морських хвиль. Легкий, пестливий вітрець приніс її на острів Кіпр (За назвою острова Кіпру Афродіту часто називали Кіпрідою). Там оточили юні Ори створену з морських хвиль богиню кохання. Вони прибрали її в золототкані шати і увінчали вінком із запашних квітів. Де тільки ступала Афродіта, там буйно виростали квіти. Все повітря було сповнене чудовими пахощами. Ерот і Гімерот (Гімерот — бог жагучого кохання) повели прекрасну богиню на Олімп. Гучно вітали її боги. З того часу завжди живе серед богів Олімпу золота Афродіта, вічно юна, найвродливіша з богинь.

Пігмаліон

Викладено за поемою Овідія «Метаморфози»

Афродіта дарує щастя тому, хто вірно служить їй. Так дала вона щастя і Пігмаліонові, великому кіпрському митцеві. Пігмаліон ненавидів жінок і жив самотньо, уникаючи шлюбу. Одного разу зробив він з блискучої білої слонової кістки статую дівчини незвичайної краси. Немов жива, стояла ця статуя в майстерні художника. Здавалося, вона дихає; здавалося, що ось-ось вона ворухнеться, піде і заговорить. Цілими годинами милувався художник своїм витвором і покохав нарешті створену ним самим статую. Він дарував статуї дорогоцінне намисто, зап’ястя і серги, одягав її в розкішний одяг, прикрашав голову вінками з квітів. Як часто шепотів Пігмаліон:
— О, якби ти була жива, якби могла відповідати на мої слова, о, який би був я щасливий!
Але статуя була німа.
Настали дні святкувань на честь Афродіти. Пігмаліон приніс богині кохання в жертву білу телицю з визолоченими рогами. Він простяг до богині руки і з молитвою прошепотів:
— О, вічні боги, і ти, Афродіто! Якщо ви можете дати все благаючому, то дайте мені дружину, таку ж прекрасну, як та статуя дівчини, що зробив я сам.
Пігмаліон не наважився просити богів оживити його статую, він боявся прогнівити такою просьбою богів-олімпійців. Яскраво спалахнуло жертовне полум’я перед зображенням богині кохання Афродіти. Цим богиня нібито давала зрозуміти Пігмаліонові, що боги почули його благання.
Повернувся художник додому. Він підійшов до статуї, і, о щастя, о радість! Статуя ожила! Б’ється її серце, в її очах світиться життя. Так дала богиня Афродіта красуню-дружину Пігмаліонові.

Нарцис

Викладено за поемою Овідія «Метаморфози»

Але хто не шанує золотосяйної Афродіти, хто відкидає дари її, хто повстає проти її влади, того нещадно карає богиня кохання. Так покарала вона сина річкового бога Кефіса і німфи Лавріони, прекрасного, але холодного, гордого Нарциса. Нікого не любив він, крім самого себе, лише себе вважав гідним любові.
Одного разу, коли він заблудився у густому лісі під час полювання, побачила його німфа Ехо. Німфа не могла сама заговорити з Нарцисом. На ній тяжіла кара богині Гери: мовчати повинна була німфа Ехо, а відповідати на запитання вона могла, лише повторюючи їх останні слова. З захопленням дивилась Ехо на стрункого красеня-юнака, схована від нього лісовою гущавиною. Нарцис оглянувся навколо, не знаючи, куди йому йти, і голосно крикнув: (Міф про Нарциса)
— Ей, хто тут?
— Тут! — почулась голосна відповідь Ехо.
— Іди сюди! — крикнув Нарцис.
— Сюди! — відповіла Ехо.
З подивом оглядається прекрасний Нарцис довкола. Нікого немає. Здивований, він голосно вигукнув:
— Сюди, швидше до мене!
І радісно відгукнулась Ехо:
— До мене!
Простягаючи руки, поспішає до Нарциса німфа з лісу, але гнівно відштовхнув її прекрасний юнак. Пішов він поспішно від німфи і сховався у темному лісі.
Сховалась у лісовій непрохідній гущавині і знехтувана німфа. Вона страждає від кохання до Нарцісса, нікому не показується і тільки сумно відгукується на кожний поклик нещасна Ехо.
А Нарцис лишився, як і раніше, гордим, самозакоханим. Він відкидав кохання всіх. Багатьох німф зробила нещасними його гордість. І якось одна із знехтуваних ним німф вигукнула:
— Покохай же і ти, Нарцисе! І хай не відповідає тобі на твою любов людина, яку ти покохаєш!
Здійснилося побажання німфи. Розгнівалася богиня кохання Афродіта на те, що Нарцис відхиляє її дари, і покарала його. Одного разу, навесні, під час полювання Нарцис підійшов до струмка і захотів напитися холодної води. Ще ні разу не торкалися вод цього струмка ні пастух, ні гірські кози, ні разу не падала в струмок зламана гілка, навіть вітер не заносив у струмок пелюсток пишних квітів. Вода його була чиста і прозора. Як у дзеркалі, відбивалося в ній усе навколо: і кущі, що розрослися на березі, і стрункі кипариси, і блакитне небо. Нагнувся Нарцис до струмка, спершись руками на камінь, що виступав з води, і віддзеркалився в струмку весь, в усій своїй красі. Отут-то і спіткала його кара Афродіти. З подивом дивиться він на своє відображення у воді, і сильне кохання опановує його. Повними любові очима дивиться він на своє відображення у воді, воно манить його, кличе, простягає до нього руки. Нахиляється Нарцис; він не йде від струмка; не відриваючись, милується самим собою. Він не їсть, не п’є, не спить. Нарешті, повний відчаю, вигукнув Нарцис, простягаючи руки до свого відображення: (Міф про Нарциса)
— Ох, хто страждав так жорстоко! Нас розділяють не гори, не моря, а тільки смужка води, і все ж не можемо ми бути з тобою разом. Вийди ж зі струмка!
Замислився Нарцис, дивлячись на своє відображення у воді. Раптом жахлива думка прийшла йому в голову, і тихо шепоче він своєму відображенню, нахиляючись до самої води:
— О, горе! Я боюсь, чи не покохав я самого себе! Адже ти — я сам! Я люблю самого себе. Я почуваю, що небагато лишилося мені жити. Ледве розцвівши, зів’яну я і зійду в похмуре царство тіней. Смерть не лякає мене; смерть принесе кінець моїм мукам кохання.
Залишають сили Нарциса, блідне він і почуває вже наближення смерті, але все ж не може відірватися від свого відображення. Плаче Нарцис. Падають його сльози в прозорі води струмка. По дзеркальній поверхні води пішли кола, і зникло прекрасне відображення. З жахом вигукнув Нарцис:
— О, де ти! Вернись! Залишся! Не покидай мене, адже це жорстоко. О, дай хоч дивитися на тебе!
Але ось знову спокійна вода, знову з’явилося відображення, знову, не відриваючись, дивиться на нього Нарцис. Тане він мов роса на квітах у промінні гарячого сонця. Бачить і нещасна німфа Ехо, як страждає Нарцис. Вона, як і раніше, любить його; страждання Нарциса болем стискають її серце.
— О, горе! — вигукує Нарцис.
— Горе! — відповідає Ехо.
Нарешті, змучений, слабнучим голосом скрикнув Нарцис, дивлячись на своє відображення:
— Прощай!
I ще тихше, ледве чутно, пролунала відповідь німфи Ехо:
— Прощай!
Схилилась голова Нарциса на зелену прибережну траву, і темрява смерті вкрила його очі. Вмер Нарцис. Плакали в лісі молоді німфи, і плакала Ехо. Приготували німфи юному Нарцисові могилу, але коли прийшли по його тіло, то не знайшли його. На тому місці, де схилилася на траву голова Нарциса, виросла біла запашна квітка — квітка смерті; нарцисом називають її. (Міф про Нарциса)

Адоніс

Міф про Адоніса і Афродіту греки запозичили у фінікійців. Ім’я Адоніс не грецьке, а фінікійське і означає «пан». Фінікійці ж запозичили цей міф у вавилонян, в яких був міф про богиню кохання Іштар і прекрасного Тамуза — бога, який вмирає і кожної весни воскресає (Міф про Адоніса і Афродіту)

Викладено за поемою Овідія «Метаморфози»

Але богиня кохання, яка так покарала Нарциса, знала й сама муки кохання. Вона любила сина царя Кіпру Адоніса. Ніхто зі смертних не був рівний йому красою, він був навіть кращий від богів-олімпійців. Забула через нього Афродіта і Патмос, і квітучу Кіферу. Адоніс був їй миліший навіть від світлого Олімпу. Весь час проводила вона з юним Адонісом. З ним полювала вона в горах і лісах Кіпру, подібно до діви Артеміди. Забула Афродіта про свої золоті оздоби, про свою красу. Під пекучим промінням і в негоду полювала вона на зайців, лякливих оленів і сарн, уникаючи полювання на грізних левів і вепрів. І Адоніса просила вона уникати небезпек полювання на левів, ведмедів і вепрів, щоб не трапилося з ним нещастя. Рідко покидала богиня царського сина, а покидаючи його, кожного разу благала пам’ятати про її прохання. (Міф про Адоніса і Афродіту)
Одного разу, коли не було Афродіти, собаки Адоніса під час полювання натрапили на слід величезного вепра. Вони підняли звіра і з лютим гавканням погнали його. Адоніс радів такій багатій здобичі; він не передчував, що це його останнє полювання. Все ближче гавкіт собак, ось уже промайнув величезний кабан серед кущів. Адоніс уже готується пронизати розлютованого кабана своїм списом, як раптом кинувся на нього кабан і своїми величезними іклами смертельно поранив улюбленця Афродіти. Вмер Адоніс від страшної рани.
Коли Афродіта дізналася про смерть Адоніса, то, повна невимовного горя, сама пішла вона в гори Кіпру шукати тіло улюбленого юнака. По стрімких гірських кручах, серед похмурих ущелин, по краях глибоких прірв ішла Афродіта. Гостре каміння і колючки тернини поранили ніжні ноги богині. Краплі її крові падали на землю, лишаючи слід усюди, де проходила богиня. Нарешті знайшла Афродіта тіло Адоніса. Гірко плакала вона над загиблим прекрасним юнаком. Щоб завжди зберігалася пам’ять про нього, звеліла богиня вирости з крові Адоніса ніжному анемону. А там, де падали з поранених ніг богині краплі крові, виросли пишні троянди, ясно-червоні, мов кров Афродіти. Зглянувся Зевс-громовержець на горе богині кохання. Звелів він братові своєму Аїду і дружині його Персефоні відпускати щороку Адоніса на землю із смутного царства тіней померлих. З того часу півроку залишається Адоніс у царстві Аїда, а півроку живе на землі з богинею Афродітою. Вся природа радіє, коли повертається на землю до ясного проміння сонця юний, прекрасний улюбленець золотосяйної Афродіти Адоніс. (Міф про Адоніса і Афродіту)

Ерот

Прекрасна Афродіта панує над світом. У неї, як і в Зевса-громовержця, є посланець; через нього виконує вона свою волю. Цей посланець Афродіти — син її Ерот, веселий, жвавий, пустотливий, підступний, а часом і жорстокий хлопчик. Ерот носиться на своїх блискучих золотих крилах над землями і морями, швидкий і легкий, як подув вітерця. В руках його маленький золотий лук, за плечима — сагайдак зі стрілами. Ніхто не захищений від цих золотих стріл. Без промаху влучає в ціль Ерот, він як стрілець не поступається навіть самому стріловержцю золотокудрому Аполлону. Коли влучає в ціль Ерот, очі його світяться радістю, він з тріумфом закидає свою кучеряву голівку і голосно сміється.
Стріли Ерота несуть із собою радість і щастя, але часто приносять вони страждання, муки кохання і навіть загибель. Самому золотокудрому Аполлонові, самому хмарогонцеві Зевсу немало страждань завдали ці стріли.
Зевс знав, як багато горя і лиха приносить з собою у світ син золотосяйної Афродіти. Він хотів, щоб умертвили його ще при народженні. Але хіба могла допустити це мати? Вона сховала Ерота в непрохідному лісі, і там у лісових нетрях вигодували маленького Ерота молоком своїм дві люті левиці. Виріс Ерот, і от носиться він по всьому світу, юний, прекрасний, і сіє своїми стрілами в світі то щастя, то горе, то добро, то зло.

Гіменей

Є ще один помічник і супутник Афродіти — це юний бог шлюбу Гіменей. Він летить на своїх білосніжних крилах попереду весільних процесій. Яскраво горить полум’я його шлюбного факела. Дівочі хори кличуть під час весілля Гіменея, благаючи його благословити шлюб молодих і послати їм радість у їхньому житті.

Боги Арес, Афродіта, Ерот і Гіменей. Міф про Ареса, Афродіту, Ерота, Гіменея, Нарциса, Адоніса. М. А. Кун. Легенди і міфи Давньої Греції 

1. Зміст (М. А. Кун. Легенди і міфи Давньої Греції)

2. Боги (М. А. Кун. Легенди і міфи Давньої Греції)

3. Герої (М. А. Кун. Легенди і міфи Давньої Греції)

4. Давньогрецький епос (М. А. Кун. Легенди і міфи Давньої Греції)

5. Троянський цикл мифів М. А. Кун. Легенди і міфи Давньої Греції

6. Фіванський цикл мифів (М. А. Кун. Легенди і міфи Давньої Греції)

7. Аргонавти (М. А. Кун. Легенди і міфи Давньої Греції)

8. Одіссея (М. А. Кун. Легенди і міфи Давньої Греції)