Твір на тему Життя і творчість Достоєвського Федора Михайловича. Аналіз творчості і творів Достоєвського Федора Михайловича, зарубіжна література

Федір Достоєвський — видатний російський мислитель-гуманіст, творчість якого пройнята почуттям любові до людини і невимовного болю за неї.

У художньому розвитку людства важко на звати іншого письменника, якого б стільки читали; і немає в історії світової літератури іншого митця, творчість якого була б такою суперечливою, а біографія такою драматичною; не знала література й подібної спадщини, навколо якої відбувалися б такі гарячі дискусії, ідеологічні битви, які почалися ще за життя автора і тривають до сьогодні.

За природою свого індивідуального таланту Достоєвський увійшов в історію літератури як художник трагедійний, безмежно чутливий до найтонших людських переживань. Своїми творами він ніби говорив сучасникам і майбутнім поколінням: у цьому жорсткому світі все так ганебно і страшно влаштовано, що людина змушена безмежно страждати. І до нього ніхто в світовій літературі не міг з такою силою зобразити цю безмірність людського страждання.

Жив він у надзвичайно складний і жорстокий час, сповнений винятково драматичних подій. І сам був постаттю дуже складною і суперечливою. В листі до Фонвізіної (лютий, 1854) він писав: «Я скажу вам про себе, що я — дитя століття, дитя зневіри і сумніву до цього часу і навіть (я знаю це) до могили. Яких жахливих мук коштувала і коштує мені тепер ця жадоба вірити, яка тим сильніша в моїй душі, чим більше в мені доказів протилежних». Народився Федір Михайлович Достоєвський 11 листопада 1821 року в Москві. Його батько працював лікарем у Марийський лікарні для бідних, на території якої пройшли дитячі роки хлопчика. З дитинства він пізнав, а згодом і розділив життя і думи «бідних людей», що стане однією з провідних тем у творчості письменника. З надією вивести сина «в люди» батько проти його волі везе до Петербурга і влаштовує слухачем Головного інженерного училища. Згодом письменник скаже, що то «була помилка». Його вабила література.

Свій творчий шлях він почав повістю «Бідні люди» (1846), що була схвально сприйнята М. Некрасовим і В. Бєлінським, яким сподобалось зображення в ній соціальної трагедії «маленької людини».

Повість здобула авторові популярність. Успіх був надзвичайним, його запрошують у петербурзькі літературні салони. Відбулось знайомство з І. Тургенєвим та багатьма видатними на той час митцями і критиками. Але наступні його твори: «Двійник» (1846), «Хазяйка» (1847), «Білі ночі» (1848), «Неточка Незванова» (1849) — не були прийняті критикою.

Розрив з В. Бєлінським зовсім не означав переходу Ф. Достоєвського на реакційні позиції. Намагаючись осмислити ідеї соціалістичного та комуністичного суспільства в Росії письменник зблизився з гуртком Петрашевського, На засіданні гуртка петрашевців Достоєвський читав відкритий лист В. Бєлінського до М. Гоголя, який було офіційно заборонено.

Після арешту петрашевського гуртка 23 квітня 1849 року Достоєвському було висунуто звинувачення у розповсюдженні забороненого листа і винесено вирок до страти, але за кілька хвилин до страти її відмінили за високим розпорядженням. Ці десять страшних хвилин очікування смерті увійшли в творчість письменника як символ людських страждань.

На письменника очікували нові випробування. В Різдвяну ніч його сильно побили та етапом відправили до Сибіру. Чотири роки каторги в Омську, далі — солдатчина в Семипалатинську.

Наприкінці 1859 р. Федір Достоєвський повертається, до Петербурга, де виступає на літературних вечорах. Перебування на засланні призвело до докорінних змін у світогляді Ф. Достоєвського. Упродовж 1859-1865 років сформувалася нова система ідей на підставі осмислення уроків каторги та революційної ситуації в Росії. Цей період літературної творчості письменника називають «другим дебютом», до якого належать такі твори: «Записки з Мертвого дому» (1861-1862); «Зимові нотатки про літні враження» (1863); «Записки з підпілля» (1864).

Можна сказати, що Достоєвський із 40-х років повернувся з Сибіру відразу в роки 60-ті. В Росії за цей час відбулися великі соціальні й політичні зміни. Ширився революційно-демократичний рух, очолюваний Чернишевським, Добролюбовим, Некрасовим. На ці роки припадає повернення з заслання Шевченка, який разом з російськими друзями виступає проти царського деспотизму, кріпосництва.

Достоєвський відразу ж розпочав активну літературну та громадську діяльність. Разом з братом Михайлом він організував і видавав журнали «Время» (1861-1863) та «Епоха» (1864-1865), у яких друкувалися твори не лише Достоєвського, а й інших відомих письменників того часу. У журналі «Время» письменник виступає проти революційно-демократичного руху, пропагує ідею християнства, «покори» російського народу (ідеї революції йому чужі). Згодом свої ідеї письменник відстоює і в журналі «Епоха».

У1862-1863pp. письменник, здійснюючи закордонні мандрівки,

цікавиться європейським життям, людьми, їх побутом та звичаями. Виходять у світ «Зимові нотатки про літні враження» (1863), «Записки з підпілля» (1864), які набагато випередили проблематику та образну систему наступних романів.

До 1865 року у Ф. Достоєвського сформувалася нова система ідей, яка знайшла своє літературне втілення у романах, які ще називають «великим п’ятикнижжям»:

«Злочин і кара» (1866),
«Ідіот» (1868),
«Біси» (1870-1872),
«Підліток»(1874-1876),
«Брати Карамазови» (1878-1880).

Творчість — це життя Достоєвського. Він реалізує свій давній задум — роман «Злочин і кара», який із січня 1866 р. починає друкуватися в «Руском вестнике» і здобуває авторові світову славу. Борги та кредитори змусили письменника поїхати до Європи, де були написані визначні романи «Ідіот» і «Біси». Але поза батьківщиною Достоєвський не міг довго жити й працювати, і він повертається до Росії.

З 1873 р. починає працювати над «Щоденником письменника». Спочатку твір друкують у журналі «Гражданин», а з 1876 р. він виходить самостійним виданням. Його художня форма унікальна. Поряд із публіцистичним, літературно-критичним матеріалом тут містяться «сюжети» з життя сучасної дійсності, а також художні твори, «щоденникова проза»: «Бобок», «Сон смішної людини», «Хлопчик з Христа на ялинці» та ін.

У 1875 р. виходить роман «Підліток», в якому відображені головні філософські, соціальні духовні пошуки письменника.

До автора славетних романів прийшло загальне визнання: він був відомий у Росії й на Заході. Але здоров’я письменника погіршувалось, давалися взнаки каторга та тяжкі роки боротьби за життя і творчість. У 1879-1880 pp. Достоєвський працював над романом «Брати Карамазови», останнім твором, який залишився незавершеним. 9 лютого 1881 р. Достоєвський помер.

«Злочин і кара» Достоєвського Федора Михайловича

Теорія Родіона Раскольникова і її катастрофа

«Злочин та кара» — перший з п’яти найкращих романів Достоєвського. Сам письменник цьому твору надавав великого значення: «Повість, яку я пишу тепер, можливо, найкраще, що я написав». Від змалював у творі таку безправність і безпросвітність життя, коли людині вже «немає куди йти».

Роман «Злочин і кара» був задуманий Достоєвським ще на каторзі. Тоді він називався «П’яненькі», але поступово задум роману трансформувався в «психологічний звіт одного злочину». Сам Достоєвський у листі видавцю М. І. Каткову чітко перекаже сюжет майбутнього твору: «Молода людина, виключена зі студентів університету, яка живе у крайній бідності… піддавшись деяким дивним незакінченим ідеям… зважилася разом вийти з кепського свого становища, убивши й пограбувавши одну бабу…» При цьому гроші, отримані таким шляхом, студент хоче використати у благих цілях: закінчити курс в університеті, допомогти матері й сестрі, виїхати за кордон і «потім усе життя бути чесним, твердим, неухильним у виконанні гуманного боргу перед людством». У цьому висловлюванні Достоєвського потрібно особливо підкреслити дві фрази: молода людина, що живе в крайній бідності» і «піддавшись деяким дивним незакінченим ідеям». Саме ці дві фрази є ключовими для розуміння причиново-наслідкового дій Раскольникова. Що було раніше: тяжке становище героя, яке призвело до хвороби і до хворобливої теорії, чи теорія, що стала причиною жахливого становища Раскольникова? Достоєвський у своєму романі зображує зіткнення теорії з логікою життя. На думку письменника, живий життєвий процес, тобто логіка життя, завжди спростовує, робить неспроможною будь-яку теорію — і найбільш передову, революційну, і найбільш злочинну. Виходить, робити життя по теорії не можна, і тому головна філософська думка роману розкривається не в системі логічних доказів і спростувань, а як зіткнення людини, одержимої вкрай злочинною теорією, з життєвими процесами, що спростовують цю теорію. Теорія Раскольникова побудована на нерівності людей, на обраності одних і приниженні інших. І вбивство лихварки задумане як життєва перевірка цієї теорії на окремому прикладі. Такий спосіб зображення убивства дуже яскраво виявляє авторську позицію: злочин, скоєний Раскольниковим, — це підла справа, з погляду самого Раскольникова. Але він зробив його свідомо, переступивши через свою людську натуру, через самого себе. Своїм злочином Раскольников викреслив себе з розряду людей, став знедоленим, ізгоєм. Я не стару вбив, я себе убив», — зізнався він Соні Мармеладовій. Ця відокремленість від суспільства заважає Раскольникову жити, його людська натура не приймає цього. Виявляється, людина не може йти без спілкування з людьми, навіть така горда людина, як Раскольников. Тому боротьба героя стає дедалі напруженішою, вона йде безлічі напрямків, і кожний приводить у глухий кут. Раскольников, к і раніше, вірить у непогрішність своєї ідеї і зневажає себе за слабість, за бездарність; раз у раз називає себе негідником. Але в той же ас він страждає від неможливості спілкуватися з матір’ю і сестрою, маючи про них так само болісно, як думає про убивство Лизавети. він намагається не робити цього, бо як почнеш думати, то неодмінно повинен будеш вирішити питання, куди ж їх віднести за своєю теорією — до якого розряду людей. За логікою його теорії вони належать до «нижчого» розряду і, отже, сокира іншого Раскольникова може упасти на їхні голови, і на голови Соні, Полечки, Катерини Іванівни.

Раскольников повинен, за своєю теорією, відступитися від тих, за кого страждає. Повинен зневажати, ненавидіти, убивати тих, кого любить, і він не може цього пережити. Йому нестерпна думка про те, що його теорія схожа з теоріями Лужина і Свидригайлова, він ненавидить їх, але не має права на цю ненависть. «Мати, сестра, як люблю я їх! Чому тепер я їх ненавиджу?» Людська натура його тут найбільш гостро зіткнулася з його нелюдською теорією. Але теорія перемогла. І тому Достоєвський ніби приходить на допомогу людській натурі свого героя. Відразу ж після цього монологу він дає третій сон Раскольникова: той знову убиває стару, а вона з нього сміється. Сон, у якому автор виносить злочин Раскольникова на суд народний. Ця сцена оголює весь жах діяння Раскольникова.

Достоєвський не показує морального відродження свого героя, тому що його роман зовсім не про це. Завдання письменника полягало в тому, щоб показати, яку владу над людиною може мати ідея і якою страшною і злочинною може бути ця ідея.

Таким чином, ідея героя про право сильного на злочин виявилася абсурдною. Життя перемогло теорію.

Індивідуалістичний бунт головного героя

«Злочин і кара» — це роман про Росію середини XIX століття, яка пережила епоху найглибших соціальних перетворень та моральних струсів. Із перших сторінок роману ми дізнаємося про те, що Раскольников зважився на якусь справу. У нього є мрія, до здійснення якої він дуже близький.

А місяць тому, майже помираючи з голоду, він змушений був закласти у старої баби, лихварки, каблучку — подарунок сестри. Велику ненависть та відразу відчуває він до вередливої та нікчемної старої, яка наживається на чужому горі, злиднях. Пізніше, у трактирі, Раскольников випадково почув розмову студента з офіцером про «глупу, беззмістовну, нікчемну, злу, хвору стару, нікому не потрібну і, навпаки, усім шкідливу».

Півроку тому Раскольников написав статтю «Про злочин», де виклав свою теорію психологічного стану злочинців упродовж усього злочину. Він доводив, що цей стан більш схожий на хворобу — потьмарення розуму, розпад волі, випадковість та нелогічність учинків. Ми майже нічого не знаємо про ту велику працю думки, у результаті якої у свідомості Раскольникова розвинулася його ідея. Вона розкривається лише після вбивства.

У жахливому брудному трактирі слухає Раскольников трагічну розповідь колишнього чиновника, а тепер п’янички Мармеладова про сімнадцятирічну дочку Соню, її подвиг, жертву заради спасіння родини: вона стала на шлях проституції, щоб заробляти хоч якісь гроші для сім’ї. Вражений почутим, Раскольников робить висновок, що людина звикає до всього. Так і Мармеладов.

Ще один удар, крок до бунту — лист матері про Дуню, сестру, яка «сходить на Голгофу». Дуню, яка моральну свободу не віддасть за комфорт заради власної вигоди. Зустріч Раскольникова з п’яною збезчещеною дівчиною теж виявилася доленосною. Де ж вихід? Хіба можна обійтися без жертв? Треба щось зробити. «Або відмовитися від життя зовсім! — крикнув він раптом у запалі, — слухняно прийняти долю такою, якою вона є, раз і назавжди, і задушити в собі все, відмовившись від усілякого права діяти, жити і любити!» Але Раскольников хоче «діяти, жити і любити».

Вбивство старої потрібне Раскольникову для перевірки своєї здатності на злочин, а не для перевірки ідеї. Логічних заперечень своєї ідеї Раскольников так і не побачив. Він був упевнений у неможливості щось змінити: людське страждання нескінченне, а світ поділений на пригнічених і на тих, хто пригнічує, володарів і підлеглих, або, за Раскольниковим, — на «пророків» та «твар тремтячу».

Визнання своєї провини — це для Раскольникова визнання власної неспроможності та нікчемності. Але ідея непорушна. «Двійники» й «антиподи» Родіона Раскольникова.

Двоїстість — характерний прийом зображення у Достоєвського. Двоїстість реалізується, по-перше, через роздвоєність свідомості героя. У ньому ніби живуть двоє: один за інстинктом прагне допомагати, рятувати принижених і потерпаючих людей, а другий, розсудливий, цинічно аналізує вчинки першого й піддає їх критиці. По-друге, в романі ціла низка героїв, які так чи інакше інтерпретують обидві названі сторони особистості Раскольникова, їх умовно називають «двійниками» й «антиподами» головного героя.

«Двійниками» Раскольникова в романі є Лужин, Свидригайлов і Лебезятников. Вони втілюють окремі сторони, прояви його «теорії надлюдини», темного боку його особистості.

Лужин, на відміну від Раскольникова, не піде вбивати, але не через високі моральні переконання, а через те, що звик усе робити чиїмись руками, зберігаючи бездоганний моральний вигляд і респектабельність. За його «економічною» теорією, можна піти на будь-що заради власної вигоди, зиску. Не випадково Раскольников одразу відчув: якщо довести до логічного кінця міркування Лужина, то вийде, що людей і вбивати можна. Отже, виходить, цей Лужин живе за його теорією про виняткову особистість, Наполеона, якому все дозволено.

Свидригайлов, почувши сповідь Раскольникова перед Сонею, зазначив, що вони з Родіоном «одного поля ягоди». Але, на відміну від Раскольникова, Свидригайлов не мучився питанням про те, чи справді так влаштований світ. Він жив за теорією про вседозволеність для тих, хто має гроші і владу. І тільки рішуче «ні» Дуні та її постріл змусили побачити: не все можна купити. Більше того: те, що продається, автоматично стає несправжнім. Так перед ним розкрилася прірва, у яку він давно впав, може, тому він і вчинив самогубство.

До «антиподів» Раскольникова належать Разуміхіна, Порфирій Петрович та Соня. Всі ці образи втілюють різні сторони світлого, доброго в головному герої.

Разуміхін — друг Раскольникова, який цінував у ньому доброту, працелюбність, талант. Це свого роду можливий шлях розвитку Й життя головного героя. Не випадково саме Разуміхіна обирає Дуня, сестра Раскольникова, собі до пари.

Порфирій Петрович — слідчий, який веде справу про вбивство старої лихварки Альони Іванівни, — людина розумна, як і сам Раскольников. Не випадково їхні роздуми збігаються, вони мають однакову логіку. Але Порфирій Петрович оцінює факти з точки зору закону, яким керується в житті. Це також один із варіантів життя головного героя — можлива кар’єра самого Раскольникова, якби він обрав шлях Порфирія Петровича.

Соня — не просто по-іншому повторює злочин Раскольникова. її злочин проти моралі — це і злочин проти себе, своєї душі. От тільки, на відміну від Раскольникова, вона це точно усвідомлює. і благає Бога простити їй, бо робить це не заради себе, а для порятунку близьких. Соня -— це втілення християнської моралі, якої потрібно дотримуватися за будь-яких обставин: лише тоді людина не схибить, не піддасться на викладки «лукавого розуму людського». Саме Соня рятує Раскольникова великою силою християнської любові.

«Двійники» і «антиподи» в романі відображають і підкреслюють суперечності характеру головного героя, двоїстість його натури, і водночас вони детально змальовують основні риси Раскольникова, подаючи перспективи розвитку його ідеології та моралі.

Жанрові особливості роману

Жанрові особливості роману Достоєвського «Злочин і кара» не можна окреслити певними межами. І не тільки тому, що цей твір складний щодо свого задуму і великий за обсягом. Можна назвати декілька жанрово різних визначень, і кожне з них буде по-своєму справедливим. Роман — філософський, бо в ньому постає проблема засудження войовничого індивідуалізму й так званої «над особистості» перебуває в центрі уваги. Роман — психологічний, оскільки йдеться передусім про людську психологію, у різних ЇЇ, навіть хворобливих проявах. А до цього ще можна додати й інші більш конкретніші жанрові особливості, пов’язані вже із самою структурою твору: внутрішні монологи; діалоги-дискусії дійових осіб; картини майбутнього світу, в якому б запанувала ідея індивідуалізму. Також роман є поліфонічним: кожний з героїв стверджує свою ідею, тобто має власний голос. Отже, різножанровість «Злочину і кари» є в даному разі головною умовою успішної творчої реалізації масштабного авторського задуму (його дидактичної настанови).