Твір на тему Реальність зображення петербурзького побуту в повісті М. Гоголя «Шинель», 9 клас, зарубіжна література

Повість М. Гоголя «Шинель» входить до циклу повістей, що дістали назву «Петербурзьких». Усі їх об’єднує насамперед образ міста — одного з найпрекрасніших, найвишуканіших і майже неймовірних. Він, абсолютно реальний, конкретний, відчутний, раптом перетворюється на міраж, на місто-примару.

Я відчула це білою червневою ніччю, коли вперше відвідала це місто. Здійнялися мости над Невою: ліворуч Миколаївський, праворуч — Палацовий, а між ними, обличчям до ріки і спиною до міста — «кумир на бронзовому коні» — Петро І.

Тут сторіччя з чвертю тому жив Акакій Акакійович Башмачкін — породження саме цього міста, маленька людина, затерта великими будинками, розтоптана «великими» чиновниками.

Місто-монстр убиває особистість, йому байдуже до якогось чиновника-службовця в якомусь департаменті. Акакій Акакійович — піщинка в цьому величезному місті, його завдання — втриматися в цьому світі, вижити в нерівній боротьбі за існування.

От чому Гоголь, підходячи до головної теми повісті, вживає слово «ворог», хоча ніяких батальних сцен тут не буде: «…є в Петербурзі сильний ворог усіх, хто одержує чотириста карбованців на рік жалування… ворог цей не хто інший, як наш північний мороз». Бідний Акакій Акакійович усе життя провів ніби в стані порогів: міста — ворога бідних, чиновників, що придушують тих, хто рангом нижче, морозу, від якого в поганенькій шинельці нікуди не дітися.

З мрією про можливу реставрацію шинелі, що відбула вік, піднімається Башмачкін на четвертий поверх сходами, «які всі облиті водою, помиями і пройняті наскрізь тим спиртуозним запахом, що їсть очі і, як відомо, обов’язково є на всіх чорних сходах петербурзьких будинків». Типові контрасти мегаполісу: парадні під’їзди і потаємні сходи, ошатні фасади і колодязі дворів, блискучий одяг і шинелі простих трудівників, що вже не підлягають ремонту.

Але ось мрія всього життя Башмачкіна збулася — нова шинель. І тут Акакій Акакійович, що загубився в багатолюдному Петербурзі, раптом ніби знайшовся в ньому. Його не просто помітили, а навіть відзначили запрошенням до помічника столоначальника — яка честь! І гордий собою Башмачкін іде в гості до високого чиновника. Він іде пустельними вулицями з поганим освітленням, бідними будинками. Але от усе частіше починають з’являтися красиво одягнені дами, чоловіки в шубах з бобровими комірами. Переходячи від фізичного і духовного мороку до світла, Акакій Акакійович ніби робить стрибок зі свого світу в чужий: тепер у нього Є на це право. Але на нього чекає зворотна дорога додому. Вона стане дорогою повернення до минулого, і Петербург знову все й усіх розставить по своїх місцях. Він «відчував, як зняли з нього шинель». Ще б пак! Адже це знімали шкіру.

Тепер Башмачкін знову незначна піщинка цього міста. Він намагається шукати справедливість спочатку в будочника, потім у пристава, у «значної особи». У руках цієї «значної особи» влада, і йому дано право говорити з усіма уривчастим і твердим голосом, «якому заздалегідь навмисно вчився в себе в кімнаті, на самоті і перед дзеркалом ще за тиждень до одержання нинішнього свого місця і генеральського чину». Так, таке буває тільки в столицях!

І знову спускається Башмачкін сходами, цього разу вони ведуть у нікуди. «Зникла і сховалася істота, ніким не захищена, нікому не дорога, ні для кого не цікава». У тому і жах самотності у великому місті, холодно-байдужому до людей, де «кожен умирає поодинці».

Після смерті Башмачкіна в місті з’являється фантом, що зриває шинелі «з усіх пліч, не розбираючи чину і звання». Така фантасмагорія могла відбутися тільки під пером Гоголя і тільки в Петербурзі, що став не тільки тлом, але і мало не головною діючою особою однієї з найнещадніших і найщемливіших з «Петербурзьких повістей».

Я б поставила в нинішньому Санкт-Петербурзі біля Калинкіного моста пам’ятник Башмачкіну. І бачу я цей пам’ятник таким: на постаменті фігура в шинелі. Але без обличчя. Від коміра — замість голови гусяче перо. Без голови і без обличчя — адже власного обличчя в Акакія Акакійовича не було, а якби й було, навряд чи помітив би його «Петербург невгамовний»…