Твір на тему Поема Анни Ахматової «Реквієм». Аналіз твору, 11 клас, зарубіжна література

Твір на тему Поема Анни Ахматової «Реквієм». Аналіз твору, 11 клас, зарубіжна література

Рану, нанесену батьківщині, кожний з нас відчуває в глибині свого серця.
В. Гюго

Справжня поезія прекрасна, тому що в ній виражена висока правда душі поета і нещадна правда часу. А. Ахматова розуміла це, розуміють це і читачі, що люблять її поезію і завжди, я впевнена, будуть любити її вірші, що западають у душу.

Щоб зрозуміти велику мужність душі Ахматової, треба знати найтрагічніший її твір «Реквієм», тому що правда — це не тільки загибель безневинних людей, кров і сльози, це ще й очищення від усякої скверни, від усього підлого, брудного і страшного, що відбувалося у період більшовицького терору проти власного народу. Замовчування цієї сторони життя нашої держави загрожує новими трагедіями. Відкритість очищає, унеможливлює те, щоб таке трапилось ще коли-небудь у нашій історії.

Поема «Реквієм» створювалася з 1935 по 1940 рік. У ті далекі роки поему можна було прочитати тільки в рукописних списках. Яку ж правду зберіг цей твір Ахматової, що його так довго боялися обнародувати? Це була правда про сталінські репресії. Про них Ахматова знала не з чуток: був арештований її єдиний син Лев Гумільов, батько якого, відомий російський поет М. Гумільов, у минулому царський офіцер, був розстріляний більшовиками ще в 1920-х роках.

Довгих сімнадцять місяців провела Ахматова в тюремних чергах, поки вирішувалась доля її сина. Одного разу її впізнали в цій скорботній черзі і запитали: «А це ви можете описати?» Ахматова твердо відповіла: «Можу». Це була клятва народу, з яким вона завжди була разом, розділяючи всі його нещастя.

Ахматова виконала свою клятву. Вона описала час, «когда улыбался только мертвый, спокойствию рад», коли народ страждав або у в’язницях, або біля них. Ахматова «трехсотая с передачею и со слезою своей горячею» під Хрестами (так називається в’язниця в Петербурзі) стоїть в черзі поруч з «невольными подругами» і молиться про усіх, хто стояв там «и в лютый холод, и в июльский зной».

їй хотілося б поіменно назвати цих страждальниць, «да отняли список, и негде узнать». Своєю поемою Ахматова поминала всіх по той і цей бік тюремних стін і сподівалася, що, навіть якщо їй закриють рот, «которым кричит стомильонный народ», її так само пом’януть у переддень її «похоронного дня». Завершує поему Ахматова заповітом: якщо коли-небудь, пише вона, їй у Росії захочуть поставити пам’ятник, то вона просить не споруджувати його ані коло моря, де вона народилася, ані в Царському Селі, де пройшла її щаслива юність.

А здесь, где стояла я триста часов
И где для меня не открыли засов.
Затем, что и в смерти блаженной боюсь
Забыть громыхание черных «марусь»,
Забыть, как постылая хлюпала дверь
И выла старуха, как раненый зверь.

Син Ахматової, пройшовши в’язниці і табори, на подив, залишився живий. Став відомим істориком і етнографом. У 1962 році Ахматова принесла поему в журнал «Новый мир». Відмовили. У тому ж році поема була передана за кордон і надрукована в Мюнхені. За життя Ахматова побачила тільки це видання, що, звичайно, не поширювалося на батьківщині, тому що опубліковано було, за поняттями того часу, незаконним шляхом. І тільки в 1980-ті роки ми змогли прочитати видану на батьківщині поему «Реквієм». Поезія Анни Ахматової, в тому числі і її «Реквієм», по праву вважається одним із найяскравіших явищ у російській поезії XX століття.