Твір на тему Ліричність Анни Ахматової, 11 клас, зарубіжна література

Твір на тему Ліричність Анни Ахматової, 11 клас, зарубіжна література

Меня, как реку,
Суровая эпоха повернула…
А. Ахматова

Великий російський поет Анна Ахматова володіла таємною внутрішньою гармонією. Уній усе було значуще — і карбована, скульптурна зовнішність, і духовний світ. Ахматовій чимало дісталося в житті: розставання, втрати близьких, в’язниці і табори, що випали на долю чоловіка і єдиного сина, наклепи, хвороби. Але висока воля душі допомогла їй не згинатися під будь-якими вітрами образ і несправедливостей.

Уже перш;: її книга, «Вечір», що вийшла накладом триста екземплярів у 1912 році, свідчила про те, що в російській літературі з’явився новий майстер із напрочуд чистим голосом, глибока інтимність якого підсилювала його щире громадянське звучання. Ахматова чуйно відгукувалася на ті грізні події, якими було переповнене XX століття, — Перша світова війна, революція, суворі тридцяті, «сорокові фатальні».

У 1917 році Ахматова на руїнах минулого життя приймає рішення, якому залишилася вірною все життя. Вона розділяє зі своєю Батьківщиною її нелегку долю, залишається в Росії. Ахматова приймає всі страхіття і несправедливості нового життя, вперто несучи звання російського інтелігента, охоронця російської культури, російського слова. І знаходить у собі сили сподіватися на духовне відродження народу. Тому вона мала повне право написати:

Все расхищено, предано, продано,
Черной смерти мелькало крыло,
Все голодной тоскою изглодано,
Отчего же нам стало светло?

У 30-ті роки Ахматова створює свій «Реквієм» — духовний пам’ятник мільйонам замучених у таборах, що залишилися без близьких. Вона оплакує свій народ, покоління людей, що «ни единого удара не отклонили от себя». Своє лихо вона змогла перелити в скорботні рядки поеми:

Перед этим горем гнутся горы,
Не течет великая река,
Но крепки тюремные затворы,
А за ними «каторжные норы»
И смертельная тоска.
Для кого-то веет ветер свежий,
Для кого-то нежится закат —
Мы не знаем, мы повсюду те же,
Слышим лишь ключей постылый скрежет
Да шаги тяжелые солдат.

Коли на нашу землю прийшло велике лихо, велика війна, спокійний і суворий голос Ахматової вимовив клятву:

Мы знаем, что ныне стоит на весах
И что совершается ныне.
Час мужества пробил на наших часах,
И мужество нас не покинет.
(«Мужество»)

Ще гриміли залпи і горіли міста, коли Ахматова почала по-новому осмислювати свою епоху. У 1943—1945 роках вона створює цикл «Північні елегії», у яких говорить про долю сучасників. Мудрий талант Ахматової помічав не тільки епохальні віхи історії. Ні, до кінця днів вона вміла бачити земний і «речовий» світ навколо себе, чути музику і птахів:

У меня не выяснены счеты
С пламенем, и ветром, и водой…
Оттого-то вдруг мои дремоты
Вдруг такие распахнут ворота
И ведут за утренней звездой.
(«Многое, еще, наверно, хочет…»)

Голос Ахматової до кінця залишався жіночим, високим і владним, наповненим то муками ревнощів, то світлою пам’яттю про кохання, яке пішло. Поет, «научивший женщин говорить», зумів говорити від імені всього покоління, філософськи осмислити високе таїнство життя і професії. Не випадково в циклі «Таємниці ремесла» Ахматова написала:

Не должен быть очень несчастным
И, главное, скрытным. О нет! —
Чтоб быть современнику ясным,
Весь настежь распахнут поэт.

Ахматова щедро ділилася з нами таємницями своєї людської і творчої суті, переливами свого поетичного «я». І в цьому — простота і велич її лірики.