Твір на тему Античні байки. Їх значення та вплив на розвиток жанру байок, зарубіжна література

Твір на тему Античні байки. Їх значення та вплив на розвиток жанру байок, зарубіжна література

Байка (грецьке «айнос») — глибокодумне оповідання, що потребує, як загадка, відповідного тлумачення; згодом також апологос — «притча» як жанр народної усної творчості з давніх-давен сформувалися або проторували собі шлях у світ літератури.

Іншими словами: байка — коротка прозаїчна чи віршована розповідь, у якій діють символічні персонажі, що втілюють різні людські типи й ілюструють принципи моралі або практичної доцільності. Моральний урок або міститься в самому оповіданні, або може бути прямо сформульований в особливому, окремому від нього міркуванні.

Дійовими особами найчастіше є тварини, але іноді людські істоти чи неживі предмети. До форми байки близька притча (парабола), однак, на відміну від байки, притча найчастіше існує усередині великого тексту, а не самостійно. Жанр бестіарію теж має риси, що зближають його з байкою. Короткі байки іноді називають апологами.

З часів античності і до наших днів байка служить зразком життєвої мудрості, засобом навчання і формою сатири. На ранніх стадіях людської цивілізації казки про тварин сприймалися буквально; байка як літературний жанр виникла лише тоді, коли алегорично тварин стали символами людських достоїнств і пороків.

Байкова спадщина, яка «ходила» в народі, поступово зростаючи й ускладнюючись, була, за легендою, вперше літературно оброблена Езопом.

Із збірок, які збереглися до нашого часу, найстаріша укладена (І ст. н. є.) вільновідпущеник імператора Октавіана Августа — Федром, який переказав байки в латинських віршах. З книги Федра утворилася пізніша латинська прозаїчна версія, зв’язана з ім’ям якогось Ромула, що мала великий вплив на розвиток байкового жанру за середньовіччя і в епоху Відродження. ВIII ст. н. є. обробив байки Бабрій (очевидно, погречений римлянин), подавши текст у грецьких віршах; в ІV-V ст. н. є. — Авіан, латинською мовою в поетичній формі. В XI ст. складені дві прозаїчні версії, які використав монах Максим Плануда (1300) для свого збірника Езопових байок, до якого він додав також докладний «Життєпис Езопа».

Щодо подальшого поширення байок в європейській літературі, то досить буде згадати, що всі європейські письменники, які складали байки, тією або іншою мірою були «спадкоємцями» Езопа. В українській літературі можна простежити те ж саме наслідування; це буде особливо наочно для читача, коли він зіставить з байок такі, як «Ворон і Лисиця», «Мурашки й Цикада» з відповідними байками Л. Глібова: «Ґава й Лисиця», «Коник-Стрибунець».