Феномен Григорія Сковороди. Аналіз творчості. Байки
1. Феномен Григорія Сковороди у художньо-літературних колізіях ХІХ—ХХ ст.
Ідеї, літературну творчість Сковороди неодноразово використовували у творах нового письменства, особливо у перші десятиліття ХІХ ст., коли відбувалося становлення нової української літератури, бурлеск і травестія як вияв «низового бароко» стали альтернативою поважного книжно-церковного письменства, романтизм оновлював у літературі мотиви, теми, образні системи зверненням передусім до фольклорних (народних) джерел, шукаючи там тривку опору в національному самоствердженні і нових літературних героїв. Тоді Сковороду бачили символом віджилого часу, а твори його — застарілим раритетом. Водночас його постать вабила своїми романтичною незвичайністю і легендарністю.
Публікація творів Сковороди та спогадів про нього почалася з 30-х років ХІХ ст., проте петербурзькі та московські видання коментували їх упереджено та спотворювали зміст і пафос, що спонукало М. Костомарова стати на захист поета і філософа в журналі «Основа». Особою Сковороди у ХІХ ст. цікавилися письменники Г. Квітка-Основ’яненко, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Франко.
Важливою є тема «Сковорода і Шевченко», до якої зверталися дослідники (П. Попов, Ю. Барабаш, Л. Ушкалов), виявивши неоднозначне ставлення Т. Шевченка до Григорія Сковороди. Із вірша Шевченка «А. О. Козачковському» («Давно те діялось») відомо: ще у школі він «списував Сковороду» у саморобну «маленьку книжечку». Ніде пізніше він не називав творів, які «списував», але то, очевидно, були твори Сковороди, які ходили у списках — вірші, байки, адже за тих часів його текстів ще не друкували.
Своє ставлення до Сковороди Шевченко висловив у передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» (1847). Переймаючись проблемами національної самоідентифікації у письменстві першої половини ХІХ ст., Шевченко називав шотландського поета Бернса «народним і великим» та жалкував, що й «наш Сковорода таким був би, якби його не збили з пливу латинь, а потім московщина». Ю. Барабаш вважає, що така критична оцінка Сковороди зумовлена тим, що Шевченко не цілком знав його життя і твори. Суворий його присуд Сковороді можна пояснити різкістю суджень, якими пронизана вся передмова до «Кобзаря». Він не заперечував спадщини Сковороди, але вважав, що той не зумів розкритися через тодішню освітню схоластику («латинь») і через «московщину», яка відірвала його від живої національної мови і справи. Так міг сказати представник нової літературної генерації про покоління, яке залишилося в минулому зі своїми культурними надбаннями, що інерційно тяжіли над новим часом і заважали художньому пошуку. Шевченко побачив у творчості Сковороди втрачену можливість для української літератури.
Рецепція особи і творчої спадщини Сковороди у перші десятиліття ХІХ ст. розвивалася у міфологічному напрямі, тобто не досліджувалася і не вивчалася, а міфологізувалася. Міфологізувалися справжні і вигадані історії його життя, погляди та ідеї, і сам він ставав міфологічним образом. І тільки через десятки літ після того І. Франко одним із перших спробував дати особі і літературній спадщині Сковороди науково виважену оцінку, сформулювати та обґрунтувати думку про межовий характер творчості Сковороди. Він характеризував Сковороду як предтечу нової української літератури («се старий міх, налитий новим вином», «мішанина старої традиції з новим духом», «зароджується тип новочасного письменника»), водночас дорікав йому за схоластику і незрозумілий стиль. Інтерпретація І. Франком постаті Сковороди («індивідуальна поява зі своїми власними поглядами») заклала певну традицію сприймання і тлумачення його не лише в науковому літературознавстві, а й у літературно-художніх творах ХХ ст.
Через двісті років після народження Сковорода воскрес у складних перипетіях національно-культурного відродження і став складником «українізації». «Душевна потреба згадати Сковороду» (Г. Хоткевич) виявилася своєчасною реакцією на екзистенційні та художні пошуки 20-х років ХХ ст. Біографія, філософські та літературні твори мислителя стали об’єктом вивчення, дослідження, інтерпретації. Проте в усьому цьому помітні були принаймні дві тенденції:
1) Сковороду використовувала зі спекулятивною метою більшовицька ідеологія, і тоді «сродний труд» перетворювався на гасло про працю на благо суспільства; «самопізнання і самовдосконалення» прикладалося до стратегії формування «нової» людини радянського взірця; «громадянин всесвіту» підлагоджувався під соціалістичний інтернаціоналізм;
2) на противагу колишньому народницькому розумінню його спадщини, Сковороду «припасовували» до модерністичних пошуків з їх виразною індивідуальною домінантою, і тоді «кучерявий стиль» цілком вписувався в необарокову парадигму, захоплення античністю відповідало настановам неокласиків, доктрина самопізнання і внутрішньої свободи людини збігалася з філософією вітаїзму.
Унаслідок цього сковородинівський текст набув забарвлення з урахуванням інтелектуальних та художніх викликів Нового часу. Літературознавці і письменники періоду «українізації» небезпідставно шукали у ньому національну специфіку і відповідний менталітет.
Натурфілософські ідеї Сковороди особливо вплинули на формування художньої свідомості П. Филиповича, М. Драй-Хмари, М. Івченка. Сковородинівський апофеоз світла, сонячності як потужного космогонічного начала пронизав символіку «Сонячних кларнетів» П. Тичини, поезію раннього М. Рильського. Юрій Клен виразно відтворив світоглядну позицію «неокласиків» у вірші «Сковорода» (1928) через мотив «втечі в себе» (як опозицію, протидію чужому світові), що став провідною тенденцією усієї української модерністичної поезії 20-х років. Він наголосив на «прекрасному шляху ясної самоти» як усвідомленому виборі митця, що допоможе із «хаосу душі створити світ». Ця «ясна самота» стала основою герметичної естетичної свідомості В. Свідзинського, відкривши нові образні горизонти для медитаційної української лірики ХХ ст. Наскрізно присутній цей мотив і в поезії Є. Плужника, особливо у збірках «Рання осінь» та «Рівновага».
Нове зацікавлення філософією, біографією і творчістю Сковороди припадає на літературне покоління шістдесятників, яке шукало мисленнєві та художньо-образні опори передусім у національних традиціях минулого. Антропоцентризм, інтелектуалізм, «філософія серця», цінність індивідуума — все те, що було притаманне шістдесятникам, — перегукується зі сковородинівськими розмислами про людське буття, засноване на самопізнанні, самовдосконаленні і «сродній» діяльності, котра забезпечує як внутрішній (душевний) комфорт, так і гармонію міжособистісних стосунків.
Сковорода «перекладав» свої філософські та етичні концепти мовою художньої літератури (поезія, байки). Він сам забезпечував себе життєдайними концепціями, звернувшись передусім до античності. Шістдесятники, критично поставившись до марксистсько-ленінської філософії, шукали свою «античність»: крім народної мудрості, закарбованої в усній творчості, вони побачили у сковородинівських ідеях благодатний ґрунт для осмислення проблем сучасності. Ті ідеї виявилися досить близькими та зрозумілими передусім в екзистенційному сенсі. Тому цілком природним було звернення до них Л. Костенко, Д. Павличка, І. Драча, Б. Олійника, І. Калинця, В. Підпалого, В. Стуса, Вал. Шевчука.
Образ Григорія Сковороди неодноразово змальовано в літературних творах українських письменників. Одними з перших це зробили Т. Шевченко (повість «Близнецы») та П. Куліш (поема «Грицько Сковорода»). До нього вдався П. Білецький-Носенко у байках «Мудрець та старшина військовий» і «Сковорода». Художньо-біографічний роман про видатного українця написав
В. Поліщук (1929), а в 20-ті роки ХХ ст. П. Тичина розпочав роботу над поемою-симфонією «Сковорода», яку завершив наприкінці свого життя. Йому належить і вірш «Давид Гурамішвілі читає Григорію Сковороді “Витязя в тигровій шкурі”». Сковороду згадано в поетичних творах М. Рильського («Слово про рідну матір»), І. Драча (цикл «Сковородіана»), Б. Олійника (цикл «Сковорода і світ»). Образ Сковороди створено у повісті Л. Ляшенка «Блискавиця темної ночі», романі Г. Вовка «Мед з каменю», романі В. Шевчука «Предтеча», повісті В. Чередниченка «Молодість Григорія Сковороди». Його постать трактують неоднозначно — залежно від світоглядних та художніх орієнтацій їх авторів, однак завжди із зацікавленістю незвичайним життям, оригінальними думками і літературними творами.
Л. Ушкалов у книзі «Сковорода та інші» (2007) зазначив, що справжній «сковородинський бум» гуманістика переживає від початку 90-х років, за часів незалежності. Чимала кількість сковородинських студій, віддзеркалюючи стрімке зростання інтересу до української культури та зміну її статусу, засвідчувала також центральне місце Сковороди в українській традиції від давнини до сьогодні. Цю тенденцію помітив і О. Мишанич. Є факти і літературної рецепції образу Сковороди у творчості сучасних письменників, котрі включають «код Сковороди» у свою поезію та прозу (Є. Пашковський, О. Забужко, І. Андрусяк, І. Перепеляк, Г. Білоус, Ю. Гудзь).
Образ Сковороди використовували і в українському живописі ХІХ—ХХ ст. (С. Васильківський, І. Їжакевич, К. Трохименко, В. Касіян, Т. Яблонська). Скульптурні зображення філософа і поета створили І. Кавалерідзе, В. Савченко, В. Зноба, а на кіностудії ім. О. Довженка знято фільм «Григорій Сковорода».
Постать і творча спадщина Сковороди виявилися неоднозначними, а то й контраверсійними у парадигмі різноманітних літературних візій та наукових студій. Сковороду намагалися щиро пізнати, пристосувати до тих чи інших ідеологічних постулатів, але таке враження, що він уникав тих «тенет», як це робив і за свого життя. Одне ясно: Сковорода — літературний класик, «пізнаний і непізнаний Сфінкс» (Вал. Шевчук), до якого вабить все нові покоління у передчутті нових відкриттів та осягнень.
2. Він мудрий словом, розумом, життям (Про творчість Григорія Сковороди)
«А мій жребій – з голяками…»
(Г. Сковорода)
Найвидатнішою постаттю в культурному й літературному житті України XVII ст. був філософ, мислитель, письменник, педагог Григорій Сковорода. Його багатогранна філософська і літературна творчість – остання ланка переходу від давньої до нової української літератури.
Майбутній палкий захисник інтересів знедоленого народу народився 3 грудня 1722 р. у с. Чорнухи на Полтавщині, в сім’ї малоземельного козака. Людина універсальних знань і здібностей, він все своє свідоме життя присвятив пошукам істини, боротьбі проти соціальної нерівності.
Григорій Сковорода – це людина глибинного характеру, світлого серця і проникливого розуму. Людина, саме життя якої було оригінальним творінням. Освіченість його надзвичайна, він увібрав у своє єство філософську культуру людства. Г.Сковорода був новатором у жанрі притчі-трактату, байки-трактату. Він письменник-мислитель, який творчо використав платонівську форму філософського діалогу, автор поетичних творів у жанрі духовної лірики, медитацій із філософським змістом.
Основну групу байок збірки «Байки харківські» (1774) Сковорода присвятив прославленню суспільно-корисної, «сродної» праці, відповідної природним покликанням і здібностям людини.
Байки Сковороди були найвищим досягненням у цьому жанрі в давній українській літературі. Письменник утверджував у них найвищі людські чесноти – працьовитість, скромність, чесність, порядність і вивів цей жанр на самостійний шлях розвитку.
У спадщині Г. Сковороди також значне місце займають поетичні твори. Тридцять віршів він об’єднав у збірку «Сад божественных песней», тематика яких досить широка. Є в ній релігійні вірші, оригінальні псалми, медитації (роздуми) про суть життя, про взаємини між людиною і природою, про суспільну несправедливість, про справжнє щастя. В його ліричній поезії релігійні мотиви часто переплітаються зі світськими.
У філософських трактатах – а перу Сковороди належить близько двадцяти трактатів і діалогів – він розвивав цілий комплекс актуальних для свого часу ідей, виражав передові просвітительські погляди. Важливою для нього була проблема людського щастя. Він доводив, що людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі. Веління природи – це веління Бога в людині. Пізнання природи – це пізнання Бога. Філософські твори Сковорода писав образною мовою, пересипаною поетичними висловлюваннями, прислів’ями і приказками, порівняннями. Серед найвідоміших можна виділити «Розмову п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті».Постать Сковороди вражає, захоплює його незвична життєва поведінка, послідовність в обстоюванні свого вчення, безкомпромісність натури, панування над обставинами власного життя.
Широко освічений, талановитий, красномовний та розумний чоловік, Григорій Сковорода свідомо обрав долю жебрака, мандрівника, хоча його таланти давали можливість досягти високих посад, особливо в духовній ієрархії. Він, безумовно, був своєрідною особистістю, але при цьому випереджав свій час, значно перевищував загальний рівень тієї доби і проводив палку боротьбу з її ідеологією та забобонами. Сковорода був одним з тих мислителів, спосіб життя яких перебуває в повній гармонії з їхнім вченням. Сковорода жив так, як учив, і вчив саме так, як жив. Своїм вченням Григорій Сковорода заперечував багатство й боровся зі спокусами, які воно несе людині. Його ідеалом було багатство духу, чистота серця, душевний спокій, внутрішньо єдина й не розбещена мерзотами «світу» людина.
Він був філософом – і став творцем людських душ, він був духовним сіячем – і проросли зерна, посіяні його рукою. Сходив усю Україну, мандрував Європою, мав багато друзів, які вдячно називали себе його учнями. Минали роки, але роздуми мислителя не втрачали актуальності, тому й вважають Григорія Сковороду найвидатнішим українським філософом, відомим усьому світові.
Його погляди мають загальнолюдську цінність, ніколи не стануть застарілими і вчитимуть мудрості і доброти майбутні покоління людей. Це цілий світ, у якому багато цікавого і для всіх нас. Такі його риси як сміливість думки, непохитність ідеалів. вірність інтересам простих людей, душевна щедрість, жага до знань завжди спонукають людину до самовдосконалення.
…На могилі філософа, як він і заповідав, викарбували: «Світ ловив мене, та не впіймав». Своїм життям він показав: якщо не вимагати від світу багато й неухильно йти за своїм покликанням, то можна, й живучи у світі, бути вільним від нього.
На скрижалях духовної історії України і всього світу його ім’я закарбоване навічно. Таємниці духу Сковороди ще довго будуть розгадуватися, бентежачи серце, розум і уяву…
3. Філософські погляди Г. С. Сковороди
Ім’я українського філософа і поета-байкаря Григорія Савича Сковороди (1722—1794) займає дуже високий рейтинг серед імен знаменитих філософів. На думку автора даної наукової роботи, його філософська система не тільки оригінальна, але і досить сучасна.
Вибір філософських поглядів Сковороди як теми контрольної роботи зроблений автором цілком свідомо. Багато положень в цих поглядах автор розділяє і загострює увагу на тих моментах, які вважає для себе дуже важливими. Тематично робота складається з трьох частин. У першій частині стисло викладаються біографічні дані і предфілософський шлях Г. С. Сковороди. У другій — власне філософська система Сковороди, а в третій — зв’язок філософської спадщини Сковороди з сучасністю.
Шлях Г. Сковороди в філософію був довгим. З прожитих 72-х років він віддав філософській роботі лише останні 25 років свого життя. Тільки в 70-80-х роках XVIII ст. він почав створювати свої філософські діалоги, трактати, притчі і, мандруючи по Україні, став проповідувати своє філософське вчення. А шлях майже в 50 років був тільки підготовкою до цієї мандрівки в образі «старця» — бродячого філософа-наставника.
З чого ж складався цей предфілософський шлях?
Григорій Савич Сковорода народився на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. Декілька років (з перервами) він вчився в Києво-Могилянській академії. Потім перебував в придворній капелі в Петербурзі. У складі посольської місії був декілька років в Угорщині. Після повернення працював викладачем — спочатку в Переяславській семінарії (викладав поэтику), а потім в Харківському колегіумі (читав курс лекцій по етиці). З Харківського колегіуму він був вигнаний за прочитаний ним курс християнської гречності, концепція якого не співпадала з офіційно-церковною. За роки, витрачені на навчання і викладання, у нього не тільки нагромаджувався життєвий досвід, але й формувалося усвідомлене відношення до світу, його проблем.
Придбання життєвого досвіду і формування світогляду відбувалося під дією поєднання двох взаємодоповнюючих і навіть сприятливих чинників: його багатосторонньої обдарованості, з одного боку, і соціальної обстановки, що різко міняється — з іншої. Біографи зазначають, що у Сковороди був глибокий розум, феноменальна пам’ять, поетичні здібності, виключно музичний слух і голос. Він писав вірші, складав музику, грав на декількох інструментах, мав здібності до малювання.
Своєрідність історичного моменту полягала в тому, що це був час звільнення від феодального гніту і первинного накопичення капіталу, що супроводився моральним розтлінням, користолюбством, пожадливістю, розпустою, владою речей, духовною зпустошеністтю.
Особливість творчої поведінки Григорія Сковороди (яка потім відбилася і на характері його філософського вчення) полягала в тому, що при негативному відношенні до світу, що грузнув в користолюбстві, він обрав таку позитивну форму боротьби зі злом, при якій центр тягаря з області критики політичних відносин в суспільстві був переміщений в сферу освіти, культури та моралі.
Причому його власний образ життя повністю співпадав з тим вченням, яке він сам проповідував.
У 50—60 роки XVIII ст. Сковорода створює в основному літературні твори. Він написав біля 50 пісень і віршів, створив цикл байок під назвою «Байки Харківські», зробив перекази ряду античних мислителів. У своїх творах в противагу моралі, заснованої на багатстві, золоті і владі, Григорій Сковорода прославляє людину малих бажань і обмежені матеріальні потреби. Байки Сковороди за своїм ідейним змістом служать як би прелюдією до його філософської творчості. Вже в байках звучить один з його головних філософських принципів. Його суть складається у визнанні законними і природними тільки тих потреб і прагнень людини, які відповідають природній, а не соціальній відмінності людей. Мораль його байок часто перевищує їх безпосередній сюжет.
Необхідність переходу від творіння байок безпосередньо до філософської творчості особливо явно відчувається в моралі байки №19: «…Світло й тьма, тління і вічність, віра і безчестя — складають світ цей і потрібні одне для одного. Хто пітьма — хай буде пітьмою, а син світла — хай буде світлом. Від плодів їхніх розпізнаєте їх…»
Оскільки тема роботи має філософську спрямованість, то обмежимо предфилософский період вказаними фактами і перейдемо безпосередньо до аналізу філософської системи Сковороди.
Формально філософська система Сковороди укладається в один рядок. Основа цієї системи полягає в існуванні «двох натур» і «трьох світів». Розшифровка існування «двох натур» слідує безпосередньо з трактату «Про Бога»: «…Весь світ складається з двох натур: одна — видима, друга — невидима. Видима натура зветься твар, а невидима — Бог. … у стародавніх [людей] Бог звався «розум всесвітній». Йому в них були різні імена: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та ін. А в християн найвідоміші йому імена такі: дух, Господь, цар, отець, розум, істина. …Що ж до видимої натури, то їй також не одне ім’я, наприклад: речовина чи матерія, земля, плоть, тінь та ін. …»
Питання про Бога, який складає першооснову усього сущого — «вищу всіх причин причину», внутрішню причину розвитку всього світу, є одним з основних питань в філософській системі Сковороди. Своїм уявленням про Бога він поставив себе в опозицію по відношенню до церкви, що дотримується біблійної легенди про створення світу Богом протягом шести днів. На відміну від церковного, його Бог — вічний початок — невловимий і невидимий, оскільки він, «будучи присутнім у всім, не є ні частиною, ні цілим, не має міри, часової і просторової характеристики». Таке розуміння Бога, що ототожнюється з природою, отримало в філософії назву пантеїзму. Сам термін «пантеїзм» був уперше введений англійським філософом Джоном Толандом, хоч уявлення про тотожність Бога і природи були закладені ще нідерландським філософом Бенедіктом Спінозою.
Представлення Сковороди не можна віднести ні до чистого ідеалізму, ні до чистого матеріалізму. У нього Бог і матерія співіснують поряд, хоч невидима натура завжди первинна — тобто у Сковороди мета розвитку матерії задана Богом. Оскільки будь-який розвиток світу розуміється Сковородою як здійснення мети, то розвитком управляють внутрішні закони, які визначають можливі кордони саморозвитку. Ці кордони саморозвитку задані Богом і від людей не залежать. Творчість же можлива тільки в рамках відведених Богом — природними законами — кордонів.
Розберемо тепер, що ж переховується під існуванням «трьох світів», кожний з яких також володіє двома натурами — видимою і невидимою.
Першим і головним світом у Сковороди є весь Всесвіт — макрокосм. Макрокосм включає в себе все народжене в цьому великому світі, складеному з паралельних незліченних світів. У цьому світі немає ні початку, ні кінця — він вічний і безмежний. Метою пізнання цього світу є не опис окремих предметів, а розкриття їх невидимої натури — збагнення їх внутрішнього значення, бо через внутрішню суть окремих речей можна осягнути «таємні пружини розвитку всього Всесвіту». При цьому Сковорода вважає, що внутрішня невидима суть речей завжди пов’язана з видимою через зовнішню форму, яка визначається мірою, ритмом, симетрією, пропорцією.
Другим з «трьох світів» є малий світ — мікрокосм — світ людини. Звернемося до трактату під назвою «Симфонія, названа книга АСХАНЬ, про пізнання самого себе». У цьому трактаті від імені одного з дійових осіб — «Друга» — задається питання з подальшою на нього відповіддю: «…А що ж таке людина? Що б воно не було: чи діло, чи дія, чи слово — все те марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій людині. …вся оця різновида плоть, уся незмірна незліченність і видимість сходиться в людині і пожирається в людині. …».
Отже, згідно з представленнями Сковороди, все, що здійснюється в світі — макрокосмі, знаходить своє завершення в людині — мікрокосмі. З позицій вчення Сковороди можливості пізнання світу людиною нічим не обмежені. Прагнення людини до пізнання ототожнюється з прагненням людини до Бога без посередників, бо Богом є сама природа, а людина — її витвір, — пізнаючи Бога — пізнає самого себе. У цьому значенні Сковорода заперечує агностицизм — вчення про непізнаваність світу.
Дуже тонким моментом в теорії пізнання Сковороди є той факт, що він не пов’язує множення людиною своїх пізнань із зростанням матеріальних потреб, задовільнення яких розуміється як досягнення людського щастя. Швидше навпаки: чим краще людина пізнає саму себе і оточуючий її світ, тим розумніше і скромніше повинні бути її потреби.
Ця думка особливо яскраво виражена в «Притчі, названій «Еродій»:
«…Вмій малим ти вдовольняться. За великим не женися,
Сіті кинуто на лови, їх ти вельми бережися.
Я кажу вам, що не треба у розкошах жити,
На таких, кажу, повсюди розпинають сіті.
Триста впало у неволю з пристрасті в цім часі,
Шістсот плачуть у хворобах – дуже були ласі. …».
Що ж до щастя, то як буде показано нижче, воно пов’язане не із задоволенням все зростаючих матеріальних потреб, а з радістю праці.
Існуючий же світ Сковорода характеризував в одному трактаті як: «світ є бенкет скажених, торжище що хитаються, море що хвилюються, пекло що мучаться», а в іншому, як: «світ є море що топляться, країна є виразкою прокажених, огорожа лютих левів, острог приваблених, торжище блудних, піч, роспаляюча пристрасті, бенкет скажених, хоровод п’яно-навіжених, і не протверезяться, поки не втомляться, стисло сказати, сліпі за сліпим в безодню грядущі».
Можливість подолання людиною моральних вад Сковорода зв’язує не із зовнішніми обставинами, а з внутрішніми якостями людини. Взагалі науку про людину Сковорода вважає вищою з всіх наук. Людське щастя він розглядає тільки через призму внутрішньої натури людини. З філософії Сковороди слідує, що внутрішня натура, в кінцевому результаті, виражається через взаємодію з певним виглядом праці. Тема «спорідненої праці» — ця одна з самих найважливіших тем, що розвиваються Сковородою. Ця тема перейшла з його байок в філософію і досягла такої висоти, що придбала значення загального принципу, що визначає не тільки людське щастя, але навіть значення людського буття.
Третім — з існуючих «трьох світів» — є символічний світ, що ототожнюється Сковородою з Біблією. Біблії також приписується існування двох натур — зовнішньої і внутрішньої. Сковорода вважає, що представлені в Біблії легенди — це фантазія, обман, фальсифікація, небилиці, брехня, з одного боку, але в них закладене таємниче значення, корисне і повчальне знання — з іншого.
Сковорода і сам написав декілька притч з вигаданими образами, але з глибоким внутрішнім значенням. Тому і Біблію він розглядав як інструмент збагнення прихованої таємниці. Збагнення внутрішньої натури Сковорода пов’язує з пізнанням краси. Він вважає, що зовнішня форма — це випадкове, явище, що вноситься в природу, а внутрішня натура — це істинне джерело краси.
Застосовуючи філософію двох натур і трьох світів до людини, Сковорода робить висновок, що людина здійснює прекрасні вчинки і щаслива тільки тоді, коли вона погодить свою поведінку і образ життя зі своїми природними схильностями.
У філософському вченні Сковороди не тільки сама сильна і яскрава, але і сама важлива для сучасності є теза про щастя людини і людства загалом. У попередніх главах вказувалося, що у вченні Сковороди щастя людини не пов’язується з все більш повнішим задовільненням її потреб.
У Сковороди розуміння щастя має більш глибоке коріння. Суть щастя він зв’язує з образом життя самої людини. Найбільш повно ця суть розкривається через вислів Сократа: «…Інший живе для того, щоб їсти, а я — їм для того, щоб жити. …» — яким Сковорода відкриває свій трактат під назвою «Ікона Алкивіадська». Своїм розумінням щастя Сковорода як би захищає людську природу від примітивного її зведення до споживання і користі. Сам він обрав такий образ життя, який з його слів допомагав йому не жити краще, а бути краще. Прагнення бути краще він зв’язував з поняттям чистої совісті: «краще годину чесно жити, чим поганить цілий день».
Найбільшої глибини теза про щастя досягає на тому моменті, коли Сковорода визначає саму суть «чесного життя» і «чистої совісті». Виявляється ця суть розкривається через трудову діяльність людини. У Сковороди не всяка праця веде до чесного життя і чистої совісті. У нього праця — це не обов’язок, не борг, не примушення (як суспільство вважає сьогодні), а, навпаки, вільний потяг людини. Процес праці розглядається як насолода і відчуття щастя навіть незалежно від його результатів. Такій праці Сковорода дає визначення «споріднена». Розділення людей, що займаються «спорідненою» і «неспорідненою» працею — це і є сама глибока думка, на яку можна спиратися при розв’язанні сучасних проблем людства. Думка про те, що щастя людини полягає в праці, і що вона зробила мавпу людиною, відвідувала багатьох філософів і раніше. Але визначення праці з позицій джерела свободи і щастя, або джерела страждання і нещастя людей зустрічається досить рідко. У Сковороди вперше ця тема визначилася як головна і в літературних творах, і в філософських трактатах. Вся його творчість виходить з розуміння того, що людство може об’єднати тільки праця з суспільною користю і особистим щастям — «споріднена» праця. Праця ж «неспоріднена» — джерело деградації і людини, і людського суспільства.
Сучасна екологічна криза — це свідчення того, що людство займається в основному «неспорідненою» працею і ще не усвідомило роль «спорідненої» праці, пов’язаної з суттю самої людини. Тільки на основі пізнання людиною своїх природних здібностей — своєї функції в природі, можна перейти на перспективну траєкторію розвитку.
Передова частина людства чуйно вловлює цю думку Сковороди. Світова громадськість зараз визнає, що щастя і мир на планеті залежать в більшій мірі не від того, що люли уміють робити, а від того, на що направлена їх діяльність.
Заняття «спорідненою» працею накладає відбиток і на образ життя людини. Біографи Сковороди, наприклад, стверджують, що письменник Лев Толстой любив Сковороду саме за те, що його образ життя гармоніював з його вченням. Сам же Толстой страждав від дисгармонії між власним вченням і безсиллям порвати з життям, не відповідним його ідеалам.
Філософська спадщина Г. С. Сковороди багатогранна. Вона охоплює самі різноманітні аспекти людського життя: науку, релігію, культуру, мистецтво. Цілком природно, що про все написати неможливо, так і у автора роботи немає таких глибоких знань по кожному з напрямів. Однак, що можна однозначно зтверджувати, так це те, що всі грані спираються на загальний центральний стержень, що розглядає проблему природи людини і її призначення. Цей стержень включає в себе і сам образ Сковороди, що підтвердив практикою життя силу свого вчення.
Немає особливої потреби писати про те, що вчення Сковороди виникло не на пустому місці. Можна лише відмітити, що ще грецький філософ Сократ, на чиї вислови часто спирався Сковорода, вважав моральність-доброчесність і знання-мудрість тотожними поняттями. Мандри Сковороди в образі «старця» також нагадують проповіді Сократом своїх ідей на вулицях і площах.
Значення філософської спадщини Г. С. Сковороди в тому, що на неї можна спиратися в наш непростий час, коли людина накликає на себе небезпеку результатами своєї ж праці, коли при збільшенні числа храмів зберігається зростання злочинності, коли праця людини втратила всяку привабливість, а життя стало безцільним (якщо вона не пов’язана з накопиченням капіталу) і незахищеним.
Багато які з перерахованих проблем можуть отримати розв’язку, якщо відродити тему «спорідненої» праці, поставлену Сковородою майже 250 років тому. Незважаючи на те, що ця тема отримала розвиток в українській літературі, вона все ще чекає свого збагнення.
4. Значення алегоричних образів байок Г. Сковороди
Г. С. Сковорода — перший український байкар, який використав досвід створення байок від Езопа та Федра: багатство змісту, досконалість форми, виразність алегорії, викривальну силу.
Першу байку він написав віршем 1760 року в Харкові. Причиною написання байки, як твердить сам автор, було те, «що багато хто з учнів,
Нітрохи для цього не народжені, навчалися». Сказана езопівською мовою гірка правда мала свою дію— єпископ звільнив від непосильної праці понад 40 «недорослів», яких учив Сковорода. Вже перша спроба показала, який великий вплив мав цей жанр на читачів.
Писати байки Сковороду спонукало саме життя з безліччю явищ і фактів, вартих осміяння, осуду та бажання виправити вади, навчити, передати свій життєвий досвід, поділитися наслідками багатьох роздумів. Зразком цього жанру була для нього класична грецька та римська байка і передусім творчість Езопа. Виразно позначився на байках Сковороди і вплив усної народної творчості, зокрема влучних прислів’їв та приказок із їх мудрістю і дотепністю, висловленою в лаконічній, афористичній формі.
Протягом 1769—1774 років, перебуваючи у Харкові та навколишніх селах, Сковорода написав 30 байок. Вони й склали збірочку «Байки Харківські».
Більшість байок — твори оригінальні, а коли часом Сковорода й використовує якусь фабулу Езопа, то насичує її цілком новим змістом. Так, у байці «Олененя і Кабан» письменник відтворює ситуацію, подібну до тієї, в яку потрапляють Езопові граки, убравшись у пір’я павича. Але якщо Езоп лише застерігає від такого роду вчинків, щоб не потрапляти в смішне становище, то Сковорода викриває не стільки прагнення похизуватися чужою пишною одежею, скільки намагання використати свою «нову одежу» на те, «щоб… проломлюватися крізь законів громадянських загороди».
У багатьох байках провідною є думка про необхідність жити «за природою», про те, що праця за нахилом, за покликанням, за здібностями приносить насолоду людині й користь суспільству. Чи не найкраще розкрито цю думку в байці «Бджола і Шершень». Тут ідеться не лише про природженість праці, а й про життєву необхідність трудитися. Труд творчий, труд за природними нахилами — це джерело справжнього щастя. І горе, коли людина не за свою справу береться. «Природжене діло є людини найсолодший бенкет»,— стверджує Григорій Сковорода.
Ідея природженості праці є провідною і в байках «Орел і Черепаха», «Жайворонки».
Обстоюючи важливу роль природного нахилу, Григорій Сковорода звертає увагу на велике значення практики, досвіду («Дві Курки»).
У системі поглядів, що їх викладено в «БайкахХарківських», значне місце посідає одне з важливих питань філософського вчення Сковороди — роздуми про людське щастя. На думку письменника, щастя не треба шукати ні за морем, ні на небі, воно завжди поруч або в самій людині. У байці «Зозуля і Дрізд» стверджується: «Щасливий той, хто поєднав природжену свою роботу з загальною. Вона є справжнє життя». Проте щастя людини не лише в природженій праці, а й у дружбі, щирій, безкорисливій («Пес і Вовк», «Соловей, Жайворонок і Дрізд»).
Спадщина Г. С. Сковороди є дорогоцінним надбанням української і світової культури, в якій митець возвеличував любов простого народу до праці, засуджуючи дармоїдство і паразитизм. Своїми байками автор продовжив кращі світові традиції цього жанру. «Байки Харківські» відбивали філософські погляди Г. С. Сковороди і створили ґрунт для сатири майбутнього. У байках засуджуються різні людські вади — обмеженість, дурість, самодурство, нерозсудливість, звучить повага до народної мудрості.
Феномен Григорія Сковороди, Аналіз творчості, Байки, Феномен Григорія Сковороди у художньо-літературних колізіях ХІХ—ХХ ст., Він мудрий словом, розумом, життям (Про творчість Григорія Сковороди), Філософські погляди Г. С. Сковороди, Значення алегоричних образів байок Г. Сковороди
1. Григорій Сковорода. Біографія
2. Життя і творчість Григорія Сковороди
3. Григорій Сковорода. Афоризми
4. Кого і за що засуджує Г. Сковорода у своiх байках
5. Ідея «сродної праці» у байках Г. Сковороди
6. Художнє втілення в байках філософських роздумів Г. Сковороди
7. Велич і безсмертя Григорія Сковороди
8. Григорій Сковорода й українське письменство 1920-х років
9. Література рідного краю: Григорiй Сковорода
10. Аналіз байки Григорія Сковороди «Бджола та Шершень»
11. Повчальний зміст байок Г. Сковороди
12. Філософські погляди Григорія Сковороди
13. Поезія Григорія Сковороди як спосіб вираження світоглядних думок
14. Внесок Григорія Сковороди в утвердження жанру байки
15. Афористика Григорія Сковороди
16. Феномен Григорія Сковороди у художньо-літературних колізіях ХІХ—ХХ ст.
17. Він мудрий словом, розумом, життям (Про творчість Григорія Сковороди)
18. Філософські погляди Г. С. Сковороди
19. Морально-етичні ідеали творчості поета-філософа Григорія Сковороди
20. Значення алегоричних образів байок Г. Сковороди
Повернутись на сторінку Байки Езопа, Федра, Ла Фонтена, І. А. Крилова, Г. Сковороди, Л. Глібова, Є. Гребінки, П. Гулак-Артемовсього, Народні байки