Байки П. Гулака-Артемовського

    Байки П. Гулака-Артемовського

    1. Батько та син

    2. Дві пташки в клітці

    3. Дурень і розумний

    4. Лікар і Здоров’я

    5. Пан та Собака

    6. Рибалка

    7. Рибка

    8. Солопій та Хівря, або Горох при дорозі

    9. Твардовський

    10. Тюхтій та Чванько

    11. Цікавий і мовчун

     

    Батько та син
    Байка П. П. Гулака-Артемовського

    «Ей, Хведьку, вчись! Ей, схаменись! —
    Так панотець казав своїй дитині: —
    Шануйсь, бо, далебі, колись
    Тму, мну, здо, тло — спишу на спині!»
    Хведько не вчивсь — і скоштовав
    Березової кашки,
    Та вп’ять не вчивсь і пустував —
    Побив шибки і пляшки;
    І, щоб не скоштувать од батька різочок,
    Він різку впер в огонь та й заховавсь в куток.
    Аж батько за чуб — хіп! — і, не знайшовши різки,
    Дрючком Хведька разів із шість оперезав!..
    Тоді Хведько скрізь слізки
    Так батькові сказав:
    «Коли б було знаття, що гаспидська дрючина
    Так дуже дошкуля, то, песька я дитина,
    Коли б я так робив:
    Я б впер дрючок в огонь, а різки б не палив!»

     

    Дві пташки в клітці
    Байка П. П. Гулака-Артемовського

    «Чого цвірінькаєш, дурний, чого голосиш?
    Хіба ж ти трясці захотів?
    Що заманулося, чого ти не попросиш,
    Чи сім’ячка, просця, пшонця, чи то крупів, —
    Всього ти в кліточці по саме нельзя маєш,
    Ще й витребенькуєш, на долю нарікаєш», —
    Так в клітці підлітка корив снігир старий.
    «Ой дядьку, не глузуй! — озвався молодий. —
    Недарма я журюсь і слізками вмиваюсь,
    Недарма я просця і сім’ячка цураюсь.
    Ти рад пожорні сій, бо зріс в ній і вродився;
    Я ж вільний був, тепер в неволі опинився».

     

    Дурень і розумний
    Байка-приказка П. П. Гулака-Артемовського

    «На що, до халепи, той розум людям здався?» — Раз Дурень здуру — бовть!.. Розумного питався. «На те, — озвався сей, — коли кортить вже знать, Щоб дурням на сей спрос цур дурнів відвічать».

     

    Лікар і Здоров’я
    Байка-приказка П. П. Гулака-Артемовського

    Йшов Лікар у село — селу на безголов’я, А із села біжить, злякавшися, Здоров’я: «Куди, Здоров’ячко? — пита він. — Як ся можеш?» «Та цур тобі!.. я йду, куди ти не заходиш!»

    Пан та Собака
    Байка-казка П. П. Гулака-Артемовського

    На землю злізла ніч… Нігде ані шиширхне;
    Хіба то декуди скрізь сон що-небудь пирхне,
    Хоч в око стрель тобі, так темно надворі.
    Уклався місяць спать, нема ані зорі,
    І ледве, крадькома, яка маленька зірка
    З-за хмари вигляне, неначе миш з засіка.
    І небо, і земля — усе одпочива,
    Все ніч під чорною запаскою хова.
    Один Рябко, один, як палець, не дрімає,
    Худобу панську, мов брат рідний, доглядає,
    Бо дарма їсти хліб Рябко наш не любив:
    Їв за п’ятьох, але те їв, що заробив.
    Рябко на панському дворі не спить всю нічку.
    Коли б тобі на сміх було де видно свічку.
    Або в селі де на опічку
    Маячив каганець.
    Всі сплять, хропуть,
    А деякі сопуть,
    Уже і панотець,
    Прилізши із хрестин, до утрені попхався…
    А наш Рябко, кажу, все спатки не вкладався.
    Знай, неборак, ганя то в той, то в сей куток:
    То зазирне в курник, то дейко до свинок,
    Спита, чи всі таки живенькі поросятка,
    Індики та качки, курчатка й гусенятка;
    То звідтіль навпростець
    Махає до овець,
    До клуні, до стіжків, до стайні, до обори;
    То знов назад чимдуж, — щоб часом москалі
    (А їх тогді було до хріна на селі),
    Щоб москалі, мовляв, не вбрались до комори.
    Не спить Рябко, та все так гавка, скавучить,
    Що сучий син, коли аж в ухах не лящить,
    Все дума, як би то піддобриться під пана;
    Не зна ж, що не мине Рябка обрадована!
    Як гав, так гав, — поки свінуло надворі;
    Тогді Рябко простягсь, захріп в своїй норі.
    Чому ж Рябку не спать? чи знав він, що з ним буде?
    Заснув він смачно так, як сплять всі добрі люде,
    Що щиро стережуть добро своїх панів…
    Як ось — трус, галас, крик!.. — весь двір загомонів:
    «Цу-цу, Рябко!.. на-на!.. сюди Рябка кликніте!.. »
    «Ось-ось я, батечки!.. Чого ви там, скажіте?»
    Стриба Рябко, вертить хвостом,
    Неначе помелом,
    І знай, дурненький, скалить зуби
    Та лиже губи.
    «Уже ж, бач, — дума він, — не дурне це в дворі
    Од самої тобі зорі
    Всі панькаються коло мене.
    Мабуть, сам пан звелів віддать Рябку печене
    І, що осталося, варене,
    За те, що, бач, Рябко всю божу ніч не спав
    Та гавкав на весь рот, злодіїв одганяв».
    «Цу-цу, Рябко» — ще раз сказав один псяюха,
    Та й хап Рябка за уха!
    «Кладіть Рябка», — гукнув. Аж ось і пан прибіг.
    «Лупіть Рябка, — сказав, — чухрайте! ось батіг!» —
    «За що?.. — спитав Рябко, а пан кричить: «Чухрайте!»
    «Ой! йой! йой! йой! А пан їм каже: «Не вважайте!»
    «Не буду, батечку!.. За що ж це честь така?.. »
    «Не слухай, — пан кричить, — лупіть, деріть Рябка!..»
    Деруть Рябка, мов пір’я,
    На галас збіглась двірня.
    «Що?.. як?.. за що?.. про що?… — не знає ні один.
    «Пустіть!.. — кричить Рябко. — Не будь я песький син,
    Коли вже вдержу більш!.. » Рябко наш хоч не бреше,
    Так що ж? Явтух Рябка, знай, все по жижках чеше.
    «Пустіть, швидчій, пустіть!..» — пан на весь рот гукнув
    Та й з хати сам умкнув.
    «Пустіть, — гукнули всі. — Рябко вже вдовольнився!.. »
    «Чим, люде добрі, так оце я провинився?..
    За що ж глузуєте?.. — сказав наш неборак. —
    За що знущаєтесь ви надо мною так?
    За що?.. за що?.. » — сказав та й попустив патьоки…
    Патьоки гірких сліз, узявшися за боки.
    «За те, — сказав один Рябкові з наймитів, —
    Щоб не колошкав ти вночі своїх панів,
    За те… але… щось тут… ходім, Рябко, лиш з хати,
    Не дуже, бачу, рот тут можна роззявляти:
    Ходім, братко, надвір». Пішли. «Се не пусте, —
    Сказав Явтух Рябку, — оце тебе за те
    По жижках, бра Рябко, так гарно пошмагали,
    Що пан із панею сю цілу ніч не спали».
    «Чи винен я сьому?.. Чи ти, Явтух, здурів?»
    «Гай, гай!.. — сказав Явтух. — Рябко! ти знавіснів;
    Ти винен, бра Рябко, що ніччю розбрехався;
    Ти ж знав, що вчора наш у карти пан програвся;
    Ти ж знав:
    Що хто програв,
    Той чорта (не тепер на споминки!) здрімає,
    Той батька рідного, роасердившись, програє;
    Ти знав, кажу, Рябко, що пан не буде спати:
    До чого ж гавкав ти?.. нащо ж було гарчати?
    Нехай би гавкав сам, а ти б уклавсь тихенько,
    Забравшись в ожеред, та й спав би там гарненько.
    Тепер ти бачиш сам, що мокрим він рядном
    Напався на тебе — і, знай, верзе притьмом:
    Що грошей вчора він проциндрив щось не трохи,
    Що паню через те всю ніч кусали блохи,
    Що буцім вчора він грать в карти б не сідав,
    Коли б сьогоднішню був ніч хоч закуняв;
    Що буцім ти, Рябко, так гавкав, як собака,
    Що буцім по тобі походить ще й ломака;
    Що, бачся, ти йому остив, надосолив,
    І, бачся, він тебе за те й прохворостив.
    А бач, Рябко, а бач!.. не гавкай, не ганяйсь;
    Ляж, хирний, та й мовчи і з паном не рівняйсь!
    Чого брехать? нехай наш пан здоровий буде:
    Він сам і без собак сю панщину одбуде».
    Послухав наш Рябко поради Явтуха.
    «Нехай тяжка йому година та лиха, —
    Сказав, — що за моє, як кажуть люди, жито
    Та ще й мене і бито!
    Коли моє невлад,
    То я з своїм назад.
    Чи баба з воза, — що ж? велика дуже вада!..
    Кобилі легший віз, сьому кобила й рада».
    Отак сердега наш Рябко помірковавсь,
    Та й спать на цілий день і цілу ніч попхавсь;
    Заснув Рябко, захріп, аж ожеред трясеться.
    Рябку й не сниться, не верзеться,
    Що вже москалики в коморі й на дворі —
    Скрізь нишпорять, мов тут вони й господарі,
    Що вовк ягнят, а тхір курчаток убирає.
    Аж тут і надворі туж-туж усе світає.
    «Цу-цу, Рябко!.. — тут всі, повибігавши з хат. —
    Цу-цу, Рябко!.. на-на!.. » — гукнули, як на гвалт.
    А наш Рябко тобі і усом не моргає,
    Хоч чує, та мов спить і мов недочуває.
    «Тепер-то, — дума він, — мій пан всю нічку спав,
    Бо не будив його Рябко і не брехав?
    Тепер-то він мені свою покаже дяку,
    Тепер уже не втре мені, як вчора, маку…
    Нехай цуцукають… Мене сим не зведуть,
    Поки самі сюди обід не принесуть;
    Та ще й тогді, не бійсь, поскачуть коло мене,
    Поки візьму я в рот хоч страву, хоч печене!»
    «Цу-цу!.. — сказав іще Рябкові тут Явтух. —
    Цу-цу!… — задихавшись, мов з його перло дух. —
    Ходім, Рябко!..» — «Еге? Ходім!.. — Не дуже квапся,
    Сам принеси сюди…» — Іди ж хутчій, не бався!.. »
    «Ба, не піду, Явтух!» — «Іди, бо кличе пан!.. »
    Сказав та й зашморгнув на шиї він аркан.
    «Чешіть Рябка!» — гукнув. Аж тут їх щось з десяток
    Вліпили з сотеньку київ Рябку в завдаток.
    «Лупіть Рябка!» — кричить тут пан, як навісний;
    Рябко ж наш тільки вже що теплий та живий.
    Разів із шість Рябка водою одливали
    І стільки ж раз його, одливши, знов шмагали,
    А потім перестали.
    Рябко спитать хотів, але Рябків язик
    Був в роті cпутаний, неначе путом з лик,
    І герготав щось, як на сідалі індик.
    «Постій, — сказав Явтух Рябкові, — не турбуйся,
    Я правду всю скажу: ото, Рябку, шануйся,
    Добра своїх панів, як ока, стережи,
    Зарання спать не квапсь, в солому не біжи,
    Злодіїв одганяй та гавкай на звірюку.
    Не гавкав ти, Рябко! За те ж ми, бач, в науку,
    Із ласки, з милості панів,
    Вліпили сотеньок із п’ять тобі київ».
    «Чорт би убив твого, Явтух, з панами батька,
    І дядину, і дядька
    За ласку їх!.. — сказав Рябко тут наодріз. —
    Нехай їм служить більш рябий в болоті біс!
    Той дурень, хто дурним іде панам служити,
    А більший дурень, хто їм дума угодити!
    Годив Рябко їм, мов болячці й чиряку,
    А що за те Рябку?
    Сяку мать та таку!
    А до того іще спороли батогами,
    А за вислугу палюгами,
    Чи гавкає Рябко, чи мовчки ніччю спить,
    Все випада-таки Рябка притьмом побить.
    Уже мені, бачу, чи то туди — високо,
    Чи то сюди — глибоко:
    Повернешся сюди — і тута гаряче,
    Повернешся туди — і там-то боляче!
    Хоч би я тісто вніс псяюсі із діжею,
    То б він розтовк і ту над спиною моєю.
    З ледачим все біда: хоч верть-круть, хоч круть-верть,
    Він найде все тобі хоч в черепочку смерть».

     

    Рибалка
    Байка П. П. Гулака-Артемовського

    Вода шумить!.. вода гуля!..
    На березі Рибалка молоденький
    На поплавець глядить і примовля:
    «Ловіться, рибочки, великі і маленькі!»
    Що рибка смик — то серце тьох!..
    Серденько щось Рибалочці віщує:
    Чи то тугу, чи то переполох,
    Чи то коханнячко?.. не зна він, — а сумує!
    Сумує він, — аж ось реве,
    Аж ось гуде, — і хвиля утікає!..
    Аж — гульк!.. з води
    Дівчинонька пливе
    І косу зчісує, і брівками моргає!..
    Вона й морга, вона й співа:
    «Гей, гей! не надь, Рибалко молоденький,
    На зрадний гак ні щуки, ні лина!..
    Нащо ти нівечиш мій рід і плід любенький?
    Коли б ти знав, як Рибалкам
    У морі жить із рибками гарненько,
    Ти б сам пірнув на дно к линам
    І парубоцькеє оддав би нам серденько!
    Ти ж бачиш сам, — не скажеш: ні —
    Як сонечко і місяць червоненький
    Хлюпощуться у нас в воді на дні
    І із води на світ виходять веселенькі!
    Ти ж бачив сам, як в темну ніч
    Блищать у нас зіроньки під водою;
    Ходи ж до нас, покинь ти удку пріч, —
    Зо мною будеш жить, як брат живе з сестрою!
    Зирни сюди!.. чи се ж вода?..
    Се дзеркало, — глянь на свою уроду!..
    Ой, я не з тим прийшла сюда,
    Щоб намовлять з води на парубка невзгоду!»
    Вода шумить!.. вода гуде…
    І ніженьки по кісточки займає!..
    Рибалка встав, Рибалка йде,
    То спиниться, то вп’ять все глибшенько пірнає!..
    Вона ж морга, вона й співа…
    Гульк!.. приснули на синім морі скалки!..
    Рибалка хлюп!.. За ним шубовсть вона!..
    І більше вже нігде не бачили Рибалки!

     

    Рибка
    Байка П. П. Гулака-Артемовського

    В ставочку Пліточка дрібненька
    Знічев’я зуздріла на удці черв’яка,
    І так була раденька! І думка то була така,
    Щоб підвечірковать смачненько:
    Ну, дейко! до його швиденько!
    То збоку ускубне, То спереду поцупить,
    То хвостика лизне, То знизу вп’ять підступить,
    То вирне, то пірне, То сіпне, то смикне,
    Вовтузиться, ялозиться і пріє, —
    Та ба!.. та ротеня таке узеньке, бач,
    Що нічого не вдіє, Хоч сядь — та й плач!
    «Ой горенько мені на світоньку, — мовляє, —
    За що мене так доля зневажає?
    Тим пельку і живіт дала з ковальський міх,
    Тим зуби, мов шпички; а нам, на глум, на сміх,
    Рот шпилькою неначе простромила!..
    Ой правду дядина небога говорила,
    Що тільки на світі великим рибам жить!
    А нам, малим, в кулак трубить!»
    Так Пліточка в воді на долю нарікає,
    А на гачку черв’як все хвостиком киває!..
    Черв’як кива — аж ось!
    Зі дна Гульк Щука!.. бовть!.. вона
    За удку хіп! А удка — сіп!..
    З води шубовсть в окріп!..
    «Ой лишенько! Оце ж як дядина збрехала!..» —
    Із ляку Пліточка сказала.
    І більш не скаржилась на долю пліточок,
    За ласенький на удочці шматок:
    Що Бог послав, — чи то багато, чи то трошки, —
    В кушир залізши, їла мовчки!

     

    Солопій та Хівря,
    або Горох при дорозі
    Байка-казка П. П. Гулака-Артемовського

    Спромігся Солопій весною на горох,
    Та й, сівши з Хіврею, собі міркують вдвох,
    Чи то продать його, чи то його посіять:
    «А що ж тут мірковать?
    Не полінуйсь провіять, —
    Озвалась Хівря тут, — в мішечки позсипай,
    Та й сіять на поле, під дощ, мерщій чухрай!»
    «Воно-то, Хівре, бач, тут не за тим ідеться…
    Але посіять так, як у людей ведеться!..
    Нехай йому лихе!.. горох ласенька річ,
    І дітвора за ним полізе хоч у піч!
    Ти ж раєш сіяти горох на перелозі!..
    Ей, Хівре!.. переліг лежить наш при дорозі:
    Ей, обскубуть горох наш зеленцем, — побач!..
    В лопатках обнесуть!.. тогді — хоч сядь та й плач!»
    «Якої вражої ти матері сумуєш?
    Цур дурня! навісний!
    Чи ти ж того не чуєш,
    Що як уродить Бог, то дасть на долю всіх?
    Чи це ж не глум тобі, не сором і не сміх?
    Враг батька зна — чого безглуздому жахаться!
    Тадже ж, як кажуть то, коли вовків лякаться,
    То нічого ходить з сокирою і в ліс!..
    Іди ж, кажу, та сій! Не мимри там під ніс!
    Аби лиш, господи, на ниві нам вродило,
    То буде й нам, і всім… чи чуєш ти, мурмило?
    Не будь уїдливий, як бридка та оса,
    І довше не спрітайсь, бо вилаю, як пса!»
    «Ей, Хівре, — Солопій сказав їй, — не сварися,
    Бо, далебі, горох наш згине!.. схаменися!..
    Ну, сількось!.. я піду, посію, та не там,
    А де-небудь в кутку, що й враг не найде сам».
    «Не перебендюй-бо так довго, Солопію!
    Бо я горох сама, де схочу, там посію;
    Сама я й викошу, як треба, на покіс,
    І ось тобі тогді я дулю дам під ніс!..
    Але, мій голубе, прошу тебе по ласці:
    Послухай часом тих, що ходять у запасці;
    Плюнь, серце, на того, хто так тобі сказав,
    Що буцім Бог жінкам волосся довге дав
    За те, що розум їм укоротив чимало;
    То погань так верзла, школярство так брехало!
    А я ж то й мужиків, — крути ти не верти, —
    Не раз вже бачила таких дурних, як ти!
    От так!.. питай людей, бо той, хто їх питає,
    Мов старець без ціпка, по стежках не блукає.
    Не раз ти за двома зайцями польовав,
    Зате ж ні одного, гонившись, не піймав;
    Не раз ти жаловав ухналиків стареньких,
    Зате ж ти стільки вже згубив підків новеньких!
    Отак ти і тепер горох запропастиш,
    Коли б ти й сам пропав!» —
    «Чого ти там гарчиш?» —
    Сказав наш Солопій та й, з серця, дейко з хати!
    Запрігши гулих, він ну переліг орати!

    Зорав, посіяв він горох, заволочив,
    Аж тут і дрібний дощ ріллю його змочив.
    Зійшов горох, піднявсь, підріс, зацвів рясненько:
    Хто йшов, той приглядавсь горохові пильненько.
    Тим часом вже почав вбиваться й в лопатки;
    Аж [тут] прийшла черга і на самі стручки.
    Хто йде, — горох скубне: гребець скубне у жменю;
    Іде косар і жнець — нагарбають в кишеню;
    Прискочить дітвора — і в пелену смикне…
    Зібрав наш Солопій горох, та, знай, клене
    І, на чім світ стоїть, по-сороміцькій лає,
    Усіх батьків з того він світа вивертає:
    «Стонадцять би копиць з рогами вам чортів!
    А, бісів народе!.. коли б ти околів!
    Коли б ти кожним був стручечком подавився!
    Щоб в пельці він тобі кілком був зупинився!
    Коли б то тріснув був од його твій живіт,
    Ніж мав оце мене так посадить на лід!
    Щоб горошиночки в твоїх кишках бісовських
    Так набубнявіли, як барабан московський!»
    Багацько дечого співав тут Солопій,
    Молився за ввесь рід хрещений і за свій,
    І вже роззявив рот, щоб по кацапській лаять,
    Та засоромився, і, часу щоб не згаять,
    Гукав, і верещав, і пінивсь, і плювавсь,
    Неначебто його і справді хто злякавсь!..
    До Хіврі сікався, за макогін хапався
    І не на жарт-таки, сердега, розгулявся;
    То вп’ять по доброму ладу він їй казав:
    «Бач, Хівре навісна, що наш горох пропав!
    Бач, шкапо гаспидська, чого ти наробила!
    Та ти ж мене навік оце запропастила!..
    » І ще смачненьке щось збиравсь сказати він їй…
    «Послухай, бовдуре, — сказала Хівря, — стій!
    Уже, як бачу я, тебе не переперти:
    Хто дурнем уродивсь, тому і дурнем вмерти!
    Але, мовляв, іще б сюди й туди з дурним:
    От годе та біда — з дурним, та ще й з лихим!
    Казала я тобі, що як нам Бог уродить,
    То буде нам і всім, і злодій не зашкодить;
    Аж так і є: хоч ти посіяв два мішки,
    Хоч тілько хто хотів, той наші рвав стручки…
    (Нехай йому в користь!), а все ж, хвалити Бога,
    Зібрав ти сім мішків гороху з перелога!
    Де п’ють, то там і ллють; без шкоди не бува,
    Аби здоровенька лиш наша голова!
    Але ти хочеш, щоб не їли кози сіна
    І ситі щоб були? Ой, мудрий дуже з сина!..
    Ну, цур тобі та пек! роби ти, що хоти:
    Ори, мели і їж… Хоч голову скрути,
    Про мене!.. Я тепер і не роззявлю рота;
    Та вже ж побачимо, яка твоя робота!
    Та й люде ж, сіючи, хоч тратять, а орють:
    То дурні, от як ти, несіяні ростуть!..
    Ей, схаменешся ти, та пізно, Солопію!»
    «Та вже ж, хоч схаменусь, — сказав він, — хоч посію,
    Та не по-твоєму; зроблю, як сам умію;
    Зроблю, щоб і стручка ніякий біс не вкрав».

    Зробив наш Солопій, як сам здоровий знав:
    Він на другу весну, плуг і рала забравши
    І між пшеницею і житом пооравши,
    Всередині горох увесь посіяв свій.
    «Тепер-то, — дума наш дурненький Солопій, —
    Тепер-то мій горох вже, мабуть, розцвітає!
    Нехай цвіте, нехай тим часом доспіває;
    Ось як пійду в жнива пшеницю й жито жать,
    То часу марно щоб так-сяк не зваковать,
    Скошу і свій горох, в копиці поскладаю,
    То й з ним управлюся, і разом жнив не згаю».
    Пійшов в жнива, та ба!.. Ні зерна не застав!
    Прициндрив Солопій горох і просвистав.
    А за горохом в гурт — і жито, і пшеницю!
    І тільки зо всього соломи взяв з копицю!
    А як же це? От так: пронюхали в селі,
    Що Солопій горох посіяв на ріллі,
    Між житом та поміж пшеницею своєю,
    — Давай ходить в горох!.. ходили і хіднею
    Пшеницю й жито так пом’яли та стовкли,
    Що сучий син, коли і місце їх знайшли!..
    Що ж Хівря? Румсає!.. А що ж чинить небозі?
    Як тільки ж зуздріла роззяву на порозі,
    Зняла торбинки дві з рядниночки з кілка.
    «А, бач, гадюко, бач?.. Ти жаловав стручка,
    Тепер за ту сяку нікчемну горошинку
    Ти обголив мене і дрібную дитинку!
    Так от якого нам ти підпустив тхора,
    Що я зосталася з дітьми без сухаря!
    Бач, пико гаспидська! чортівський Солоп’яго!
    До чого нас довів ти, бридкий скупендяго!
    Іди ж тепер відсіль!.. щоб твій і дух не пах!
    Не вмів свого, — носи ж ти хліб чужий в торбах!» —
    Сказала… та й торби на його почіпляла
    І між старців, мов пса, Солопія прогнала!

    Послухайте мене ви всі, Солопії,
    Що, знай, мудруєте і голови свої
    Чорт батька зна над чим морочите до ката:
    Як в борщ, замість курчат, нам класти кошенята,
    Як груші на вербі і дулі вам ростуть,
    Як їсти дасть біга, та ще й гладкими буть,
    Як локшину кришить для війська із паперу,
    Як квашу нам робить з чорнила і тетерю,
    Як борошно молоть без жорнів, — язиком,
    Як бджоли годовать без меду, — часником,
    Як каву пить панам з квасолі, — з буряками,
    Як ниви засівать без сім’я, — кізяками,
    Як з кожного зерна сім кварт горілки гнать,
    Як сіно нам пером косить, як кіньми жать,
    Щоб людям і сніпка не дать на заробіток,
    І пташці ні зерна погодовати діток, —
    Заплюйте лиш оцю, скажені ви, бридню!
    Де треба руки гріть, там треба і огню.
    Та вже з вас не один орав під небесами,
    А як на землю зліз, пійшов в старці з торбами!

     

    Твардовський
    Байка П. П. Гулака-Артемовського

    «Нуте, хлопці! швидко, шпарко!
    Музики, заграйте!
    Гей, шинкарю, гей, шинкарко,
    Горілки давайте!»
    Ріжуть скрипки і бандури,
    Дівчата гопцюють;
    Хлопці, піт аж ллється з шкури,
    Коло їх гарцюють.
    Бряжчать чарки, люльки шкварчать,
    Шумує горілка;
    Стук, гармидер, свистять, кричать,
    Голосить сопілка.
    Пан Твардовський в кінці стола
    З поставця черкає.
    «Гуляй, душа! тра-ла-ла-ла!» —
    На ввесь шинк гукає.
    В батька й матір отамана
    І громаду лає;
    Скрутив жида, як гамана,
    Ще й усом моргає!
    Сікнувсь улан — він вздовж його
    Шаблюкою тріснув.
    Улан — тю-тю!.. га-га!.. го-го!..
    Зайцем в кутку приснув.
    Взяв набакир писар шапку,
    Пан грішми забрязкав.
    Аж гульк! писар — верть в собаку
    І на всіх загавкав.
    А шевцеві пан Твардовський
    В такі знаки дався,
    Що, мабуть, із час московський
    Барилом качався.
    В ніс втеребив дві бурульки;
    З бурульок, мов з кухви,
    Б’ють під стелю через рульки
    Джерела сивухи.
    Б’ють джерела… пан-гульвіса
    Кухоль підставляє;
    Аж зирк в кухоль! — що у біса?
    В’юн на дні іграє!
    «Дух святий, миряни, з нами!
    Вилупіть лиш баньки!»
    В’юн утік, а цап з рогами
    Вилазить із склянки.
    Мекнув, мов його родимець
    Почав мордувати.
    Та й стриб в комин; аж гульк — німець
    Стоїть серед хати!
    Ніс — карлючка, рот свинячий,
    Гиря всі в щетині;
    Ніжки курячі, собачий
    Хвіст, ріжки цапині.
    Дриг ногою!.. круть ріжками!..
    В пояс поклонився:
    «Ну, Твардовський, час, із нами
    Щоб ти розплатився!
    Гуляв єси, верховодив,
    Усім взнаки дався;
    Дівчат дрочив, жінок зводив,
    Над всіма знущався.
    Чого душа забажала,
    Мав всього ти стільки!..
    Курей, ковбас, м’яса й сала,
    Бочками горілки.
    Нагрів і нам ти чуприну,
    Як сам здоров знаєш:
    Окульбачиш, мов скотину,
    Та всюди й гасаєш.
    Годі глузувать з чортами,
    Слова — не полова.
    Чи забув, яка між нами
    З тобою умова?
    Лиса гора… бритва… палець…
    Паперу під карти…
    Гайда в пекло!.. Кров не смалець, —
    З чортами не жарти.
    В письмі стоїть, читай сміло:
    На кагал бісовський
    З начинкою душу й тіло
    Одписав Твардовський.
    Служить йому чорти мають
    (Так прийшлось в умову),
    Поки в Римі не піймають,
    Амінь сьому слову!
    Що тепер, Твардовський, буде,
    Про те в пеклі знають:
    Сю корчму хрещені люде
    Римом називають».
    «Бач, чортяка!.. бач, падлюка!..
    Як умудрувався!
    Се вже, бач, німецька штука, —
    Твардовський озвався.
    Та вже ж чи йти в пекло справді,
    То й підем, байдуже!
    Але й ти роби по правді
    І не чванься дуже.
    Заглянь в контракт свій зі мною, —
    Яка там умова?»
    «Ще три штуки за тобою;
    Витнеш — ні півслова!»
    «От, бач, висить над дверима,
    Завбільшки із цапа,
    Перед твоїми очима
    Мальована шкапа.
    Нехай шкапа підо мною
    Огиром гарцює;
    Нехай крутить головою,
    Стриба і басує.
    Ти тим часом піску в жменю:
    Гарапник тройчатий
    Сплети з піску, як ременю,
    Коня поганяти;
    Ще ж попасать коня треба,
    Стать на одпочинок:
    То вже, гляди, щоб, як з неба,
    Вродився будинок.
    Будинок з лушпин горіха,
    Отам за байраком;
    Із борід жидівських стріха,
    Цвяхована маком.
    От і гвіздок на починок
    Чверть ліктя завдовжки.
    По три в кажду вбий з мачинок,
    А менше — ні трошки».
    Біс перистий свиснув, кляснув, —
    Аж кінь вже басує;
    Батіг з піску в руці ляснув…
    Твардовський сумує.
    Скік в стремена, давай драла…
    Аж що за одмінок?
    Стріха в хмарах заблищала,
    І стоїть будинок.
    «Виграв справу! Бач, псяюха,
    задихавсь, мов скажений.
    Ну, тепер, скупайсь по уха
    В водиці свяченій».
    «Змилуйсь, свате, я в сій зроду
    лазні не купався».
    Скорчивсь, зморщивсь — шубовсть в воду
    Та й назад порвався.
    Захлинувся чхнув і приснув,
    Тричі закрутився,
    Тричі тупнув, тричі свиснув,
    Аж шинк затрусився.
    Хмара, як ніч, налетіла,
    І сонце сховалось;
    Галок, круків, ворон сила
    На стрісі зібралось!
    Крукають, кавчать, мекечуть
    Всіма голосами:
    То завиють, то шепечуть
    Бряжчать ланцюгами!
    «Ну, Твардовський, другу справу
    виграли чортяки!»
    «Не кваптесь лиш: ще на славу
    втру я вам кабаки.
    Куц програв, куц виграв справу.
    Ще як доведеться.
    Виграй третю, — глянь на лаву:
    Що тобі здається?
    Цмокнись з жінкою моєю,
    Вона твоя буде;
    Як я жив на світі з нею
    Про те знають люде.
    Будь ти їй за чоловіка
    (Остання умова).
    Присягайсь любить довіка,
    Та тогді й ні слова!
    Нехай піп вам руки зв’яже,
    Тепер, по сій мові,
    Люде добрі, що чорт скаже, —
    Бувайте здорові!»
    А чортові не до солі:
    Хвостиком киває,
    Ніс скопилив, мов ґринджоли,
    І дверей шукає.
    Стриб по хаті, хап за клямку,
    Твардовський — по пиці,
    Трісь по гирі — розбив склянку
    І горщик з полиці.
    «Ей, не бийсь, — кажу, — Твардовський!
    Ґвалт, рятуйте, люде!
    Бо вилаю по-московській, —
    Сором слухать буде».
    А тим часом скік к одвірку —
    Ну цапом стрибати!
    З прогонича зуздрів дірку —
    Та й шморгнув із хати.
    «Ой, держіть, ловіть псяюху!» —
    Усі загукали,
    А псяюхи нема й духу:
    Поминай, як звали!
    «Жінко люба, годі плакать, —
    Твардовський озвався, —
    Хотів з чортом вас посватать, —
    Та й чорт одцурався.
    Мабуть, всі чорти — бурлаки,
    Та ще й розум мають,
    Знають, де зимують раки, —
    Од жінок втікають.
    Може, в пеклі інше діло,
    В нас сього немає:
    Жінка гризе душу й тіло,
    Мужик попиває!
    Нуте ж, хлопці, швидко, шпарко!
    Музики, заграйте!
    Гей, шинкарю! Гей, шинкарко!
    Горілки давайте!»

     

    Тюхтій та Чванько
    Байка-казка П. П. Гулака-Артемовського

    Наш віршомаз Тюхтій старих людей шанує:
    Гарасько як звелів, — він так і компонує.
    Чи справжки, чи на жарт що тільки написав,
    То так на дев’ять рік те в бодню і запхав;
    А на десятий рік, як вийме й прочитає, —
    Побачить сам здоров, що там ладу біс має,
    То в грубу так-таки і впре шпаргалля все!..
    От брат його, Чванько, слабкий уже на се!
    Що начеркав, те так в друкарню і несе!
    Але громада їх однако поважає:
    Того ні сном не зна, другого не читає!
    Скажіть, будь ласкаві: хто з їх дурніший двох?
    Та глузду, гріх казать, скупенько у обох!..
    Так перший же хоч тим за працю надолужить,
    Що в дев’ять рік хоч раз теплом собі услужить;
    Другий — такий дурний, що з холоду дрижить,
    А книжок же його з півсажня так лежить…

     

    Цікавий і мовчун
    Байка-приказка П. П. Гулака-Артемовського

    Цікавий, Мовчуна зустрівши раз, спитав:
    «Від чого голосний так дзвін той на дзвіниці?»
    «Від того, що (коли не втнеш сеї дурниці)
    Всередині, як ти, порожній він», — сказав.

    Життя і творчість П. П. Гулака-Артемовського (1790—1865)

    Гуманний зміст і мораль у байках П. Гулака-Артемовського

    Художня самобутність байки «Пан та собака»

    «Пан та Собака» Гулака-Артемовського — зразок реалістичної байки

    Засудження свавілля й деспотизму в байці «Пан та Собака» П. Гулака-Артемовського

    Тема кріпацтва у творі П. Гулака-Артемовського «Пан та Собака»

    Майстерність творення алегоричних образів у байках П. Гулака-Артемовського

    Петро Гулак-Артемовський — класик нової української літератури

    Байки П. Гулака-Артемовського

    Повернутись на сторінку Байки Езопа, Федра, Ла Фонтена, І. А. Крилова, Г. Сковороди, Л. Глібова, Є. Гребінки, П. Гулак-Артемовсього, Народні байки

    Комментарии закрыты.