Творчий шлях Є. Гребінки

    Творчий шлях Є. Гребінки

    1. Романсеро Євгена Гребінки

    «Романсеро» — це узагальнена назва іспанських збірників, у яких, починаючи з ХVІ ст., іспанські впорядники містили поширені й популярні в їхній країні поетичні твори, що іменувалися романсами. Особливість їх у тому, що вони були восьмискладовими (хорей) віршами, а парні рядки в них пов’язувалися голосним асонансом.
    Підкреслений звукопис цього жанру на якомусь етапі привернув увагу композиторів, і вони стали створювати на слова тих творів свої романси — музичні композиції з постійним розвитком єдиного мелодійного руху. В?ХІХ ст. поети вже не дуже дотримувалися формального канону іспанських романсів (щодо восьмискладовості вірша й ін.), а термін «романс» монопольно привласнили музиканти. Збірники їхніх (як і поетичних) романсів, на мою думку, теж можна називати іспанським словом «романсеро». Зокрема, і збірник (чи добірку) пісень-романсів одного автора. Євгена Гребінку теж можна долучити до них, оскільки він створив кілька поезій, що, покладені на музику, цілком укла­даються в поняття, яким музиканти називають свої пісні-романси.
    У творенні по-справжньому популярних пісень-романсів Євгенові Гребінці належить, либонь, перше місце серед українських поетів. Та й не тільки українських. Світова естрада на неофіційному конкурсі нещодавно спробувала визначити три найпопулярніші у ХХ столітті естрадні пісні. Перше місце віддано іспанській поетесі Консуело Веласкес за романс на її слова «Бесаме мучо». Їй минуло лише шістнадцять років, коли вона створила цей шедевр, ще будучи, кажуть, і не закоханою, і не цілованою («бесаме мучо» перекладається як «пригорни мене міцніше»). Третє місце посіла одна з пісень групи «Бітлз», що записана на їхній платівці «Yellow Submarine» (1969), а на другому місці — наш земляк Євген Гребінка з романсом «Черные очи». Його з успіхом виконують на всіх континентах, окрім, можливо, Арктики: і вокалісти-професіонали, і самодіяльні музиканти вулиць та ресторанів. Менш відомі інші його романси — «Молода еще девица я была», що теж писаний російською мовою, та «Казак на чужбине» (переспів українського варіанта), який протягом тривалого часу входив до репертуару Російського народного хору імені М. П’ятницького, а українською йому вдалося створити теж дуже популярну згодом пісню-романс «Ні, мамо, не можна нелюба любить».
    Загальновідомо, що розквіт поетичної творчості романсового характеру припадає на епоху романтизму. А в російському Петербурзі романтизм (із певним запізненням щодо розвитку цього стилю в європейських літературах) став домінуючим у 20—30-х роках ХІХ ст. Саме тоді з’явилися популярні й донині «Только узнал я тебя» А.Дельвіга, «Я?помню чудное мгновенье» О.Пушкіна, «Нелюдимо наше море» М.Язикова, «Ты не пой, соловей, под моим окном» О.Кольцова й ін. Основні роки творчого життя Є.Гребінки теж минули (як знає­мо) в Петербурзі, і він не міг не відчути впливу романсового настрою російської столиці. Йому не вдалося оминути й епізодів прощання з?класицизмом (десяток-другий байок Є.Гребінки — це типово класицистичний жанр), але найбільш вартісне в його поетичному доробку — це таки ліричні твори романсового характеру. Він уніс у них суто український поетичний чар (як Гоголь у російську прозу), і вони дуже швидко знайшли прихильників.
    Один із кращих романсових творів Є. Гребінки українською мовою — «Ні, мамо, не можна нелюба любить»; він публікувався з назвою «Українська мелодія» в 1840 році та в основі мав суто український, відомий ще з фольклору, мотив: мати змусила дочку вийти за нелюба й та помирає, не стерпівши такої наруги над своїми почуттями. Структурно твір має вигляд діалогу дочки з матір’ю; мати під хрестом на могилі дочки «рано й вечір… квилить», намагаючись випросити в Бога прощення за свій згубний вчинок, але — даремно; у підтексті твору звучить одвічна істина, що антилюдські, протиприродні вчинки?— непрощенні. Поетам-романтикам у такий спосіб удавалося помічати в людях причину їхньої великої туги за чимось назавжди втраченим і неминучість їхньої спокути та болючого каяття. У проміжку між материним наполяганням віддатися за нелюба й пізнішим її (матері) каяттям звучить у романсі мотив доччиної покори; дочка не зважується перечити матері, бо вона — мати, у чому неважко помітити ще й зв’язок творчості Є. Гребінки з ідеями просвітництва, яке покладало великі надії на дидактичні, виховні функції літератури:

    «О мамо, голубко, не плач, не ридай,
    Готуй рушники і хустки вишивай.
    Нехай за нелюбом я щастя утрачу;
    Ти будеш весела, одна я заплачу!»

    За рік до написання цього романсу Є.Гребінка створив ще одну «Українську мелодію», але російською мовою (1839). Туга й страждання тут огорнули вже не матір, а дочку, хоч корінь їх той самий: дівчину звінчали з нелюбом, у чому вирішальна роль належала таки їй, рідній мамі. Дочка, проте, не дуже дорікає їй, бо вважає, що більша вина тут за… долею. Ось така, мовляв, моя доля, і тому мене зламали, як калину, скосили й висушили «на солнце», як траву зелену, і «волю девичью связали». Текст пісні не дає підстав говорити, що дівчина від такої наруги над її почуттями пішла з життя (як у романсі українською мовою); вона нібито залишається живою, але приречена жити під хрестом невимовних страждань. Полегшує їх тільки нарікання на долю, якої нібито (майже за Фройдом) не уникнути:

    Я ль не красная девица
    У родной моей была?
    С нелюбым меня свенчали,
    Волю девичью связали:
    Это доля моя!

    Російська мова в цьому романсі видається лиш на позір російською; насправді російським у ньому сприймається хіба що вираз «красная девица»; все інше цілком українізоване і графічно («доля», «воля», «нелюб»), і синтаксично, і настроєво (чи, як зараз кажуть, ментально). Згадаймо відомі Шевченкові рядки: «Така її доля, о Боже мій милий…». Щоб передати цю поезію російською мовою, потрібен зовсім інший словесний і звуковий ряд, а найголовніше — інакші порухи в душі та серці. Є.Гребінка в мелодії робити цього не зважувався (чи професійно не зміг), бо тоді треба було б «долю» назвати «судьбою», «волю» — «свободою», для «нелюба» знайти щось на зразок «немилого» і т. д. У такому випадку зламається ритм, зникне чар поезії та «запрозаїзується» весь художній задум. Років через десять після смерті Є. Гребінки П. Куліш скаже, що його роман «Чорна рада», публікований і російською, й українською мовами, — це не той самий, а два різні твори…
    Первісно (тобто — у ранньоіспанському варіанті) романси були переважно ліро-епічними творами; тобто таким жанровим утворенням, в якому поєднано суб’єктивно-об’єктивні форми нарації, ліричні візії — із сюжетним (фабульним) центром, що був фактично есте­тичним кодом романсу. Є. Гребінка ніби залишався вірним такій формі романсу аж до створення «Песни», що більш відома за її першим рядком: «Молода еще девица я была». Епічне начало в ній уже ставало тільки тлом, на якому розгортається більш важлива для твору почуттєва думка: стан закоханості, який не зникав у ліричної героїні протягом усього життя. Навіть виростивши чотирьох дочок і ставши вдовою, вона здатна спалахнути давньою любов’ю до сивого й зраненого генерала, який колись був «молодым барином», попросив її напоїти коня, а потім — «крепко руку мне пожал // Наклонился и… поцеловал». Тоді їй «целу ноченьку… спать было невмочь», і тепер, через багато літ, вона знову «целу ночку не спала, // Целу ночку молодой опять была». Оця метафора про молодість на схилі літ є суто романтичною гіперболою; вона перекриває в романсі його епічне начало й наближає твір до жанру суто ліричного утворення. Менше в ньому домінує й українізованість, залишившись зовнішньо лише в деяких словесних одиницях: «напой» (коня) від українського «напій»; «целу» (ночку) від українського «цілу» та ін. Украї­нськість як код переведено в цьому романсі цілком у внутрішню стихію твору; її не здатне здолати навіть русифіковане редагування тексту, до якого вдавалися, скажімо, невідомий композитор чи окремі співаки; перший рядок романсу («Молода еще девица я была») вони озвучують, наприклад, у такий спосіб: «Помню, я еще молодушкой была». «Молодушка» — це, звичайно, звучить більш по-російськи, ніж «молода девица», але, як кажуть, одна ластівка весни не робить; редаговані окремі слова не спроможні цілком змінити внутрішній (український) зміст усього тексту.
    Вершиною романсової творчості Є. Гребінки слід вважати згадані на початку «Черные очи» (1843). Ознаки епічності в них зведено нанівець; тут цілком відсутній другий суб’єкт, до якого мав би бути звернений перший — ліричний герой; його, той суб’єкт, замінено метонімічною деталлю, яка є його власністю (чи найхарактернішою рисою). Точніше кажучи, дівчина, в яку ліричний герой безмежно закохався, запала йому в душу виключно вогненними чорними очима, котрі й стали другою дійовою особою романсу.
    Виняткова популярність твору посилюєт­ься значною мірою дуже емоційною (із «салонним», навіть «циганським» придихом) мелодійністю. Але мелодію здебільшого підказує композитору літературна основа майбутнього музичного твору. Доводилося бути свідком, як найрізноманітніша за соціальним та віковим станом аудиторія в буквальному розумінні мліла й шаленіла, почувши вже перші акорди романсу, і водночас намагалася повторювати (підспівувати) разом з вокалістом слова поета; одне слово, жертовний потяг ліричного героя до чорних дівочих очей не залишає байдужим нікого. Бо ж у вогні тих очей, переконує ліричний герой твору, здатне палати не лише (повторю) «сердце бедное» закоханого, а й усе те, «что лучшего в жизни Бог нам дал». Такий душевний стан раз на віку переживає, мабуть, кожна людина, а все, що належить кожному, навряд чи може під­датися аналітичному розборові. Можна, звичайно, говорити про високу емоційність тексту, якої досягнуто акцентами на контрастних характеристиках явищ і почуттів. Очі «жгучие и прекрасные», «Как люблю я вас! Как боюсь я вас» — це типово романтичний прийом зіставлення явищ, що несумісні за життєвою природою. О. Довженко називав такий прийом «законом художнього сусідства», естетика якого виникає внаслідок взаємопосилення сусідніх значень: у музиці, скажімо, сумний звук підсилюється бадьорим; у живописі червоний колір змушує зелений яскравіше світитися, а в літературі (у нашому випадку) емоційнішими, відтак, сприймаються почуття любові й відчуття страху. Можна ще говорити про той драматизм усього поетичного тексту, який у дівочих очах виник з поєднання траурного настрою «по душе моей» і переможного їхнього полум’я, в якому «згоріло» серце закоханого. Такий розвиток основного мотиву романсу вів би начебто до трагічного фіналу, але твір вивершується все-таки оптимістичною втіхою; ліричний герой переконує себе, що сумувати й печалитися не слід, бо згоріти в таких вогненних очах навіть почесно чи гідно… Скільки б не продовжувати такий приблизний аналіз романсу, він мало що дадасть до тієї естетичної насолоди, яку одержуєш від звичайного (без аналізу) читання тексту. Його хочеться читати й читати, а в кого є відповідні дані, то й співати, у чому слід вбачати найбільше художнє досягнення авторів подібних шедеврів. Про те, що автор потрапив ним у найчутливішу точку рецептора, свідчить і багатолітнє вже прагнення різних співаків чи композиторів «продовжити» текст Гребінки. Відомо, що музику до нього створив русифікований німець Флоріан Герман, що в 1859 році романс потрапив до збірника циганських пісень, що в 1884 році його вперше опубліковано з нотами, але хто додавав до нього нові рядки — є лише окремі припущення. Так, існує версія, що трохи подовжив текст, будучи безмежно закоханим у свою красуню-наречену, геніальний російський співак Федір Шаляпін; окремі нові рядки романсу звучать у «циганському» виконанні Ніколая Сліченка. А всі інші… Наведу лише кілька:

    Скатерть белая залита вином,
    Все цигане спят непробудным сном…
    Часто снитесь мне —
    Ночь кругом темна…
    Поцелуй меня, не отравишься,
    Поцелуй меня, потом я тебя,
    Потом вместе мы поцелуемся і т. д.

    Кому все це належить і чи додає воно щось суттєве до тексту Є. Гребінки — питання риторичні; те, що письменник створив як цілість, — не піддається жодному подовженню. Це те саме, що дорощувати людині ще одну руку чи ногу; а якщо, не дай Боже, ще й другий язик чи третє вухо… Потворність таких наслідків цілком очевидна, хоча дехто вдається до чогось подібного навіть у наші дні. У 30-х роках ХХ століття, як відомо, хтось пробував дописати «кінцівку» до повісті І. Франка «Борислав сміється»… Такі витвори можуть бути матеріалом хіба лиш для пародій чи епіграм…
    Суттєвим для літературознавства (хоч і не дуже) може бути факт існування прототипів певних літературних образів. Чи можна, зокрема, говорити про якийсь конкретний жіночий прототип, що мав такі вогненні, як у романсі Є. Гребінки, чорні очі? Найімовірніше — так. Створити (без натури) якийсь шедевр, мабуть, неможливо в принципі. Т. Шевченко записав 12 липня 1857 року в своєму «Журналі», що великий Карл Брюллов жодної лінії не дозволяв собі провести без моделі; а йому ж, мовляв, із його геніальністю, це могло б бути дозволено. Є. Гребінка, мабуть-таки, зустрічався з якоюсь жінкою, котра надихнула його на створення «Чорних очей»; як наслідок, тему любові піднесено до найвищих поетичних небес, а поет, відтак, потрапив до пантеону безсмертних. Без цього романсу про «романсеро» Є. Гребінки в широкому розумінні навряд чи й можна було б говорити. Шкода тільки, що в найширших колах це не вважають надбанням української культури. Самі російські фахівці часом дивуються: «Черные очи» — найвідоміший російський романс, але написано його (слова!) етнічним українцем і зрусифікованим (музика!) німцем.
    …Шляхи мистецтва незбагненні; Г.Квітка-Основ’яненко одного разу вжив таке словосполучення: «шалун Гребенка». Воно стосувалося якоїсь причетності Є.Гребінки до затримки з публікацією комедії Г.Квітки-Основ’яненка «Дворянські вибори». «Шалун» перекладається українською мовою як «пустун» чи «шибеник». Не зашкодило б, щоб схожих на Є.Гребінку «пустунів» було якнайбільше в літературі. Вони, можливо, створили б щось подібне й таке популярне у світі, як «Черные очи», також українською мовою. «Червона рута» В.Івасюка була на цьому шляху, але це вже тема іншої розмови.

    2. Ліричність балади Є. Гребінки «Човен»

    Творча спадщина Євгена Гребінки дуже різноманітна. Велику частину творів письменника становлять байки, в яких він оригінально та художньо довершено викриває одвічні людські вади. Але є у творчому доробку Гребінки і ліричні твори.
    Одним із найвідоміших та найдовершеніших творів Євгена Гребінки є балада «Човен». Домінуючим напрямом у ліриці за часів написання поезії був романтизм, отож і «Човен» витримано у традиціях романтизму. Емоційної напруженості надає баладі провідний її образ — образ човна. Цей образ, як на мене, є дуже глибоким. Човен у морі є уособленням особистості, яка потрапляє у море подій та нестандартних ситуацій, у море життя.
    Образ човна містить певні елементи трагічності, що є в цілому характерним для романтичних творів. Складне протистояння особистості та навколишнього світу і створює конфлікт, напруження в поезії.
    Балада «Човен» дуже сподобалась мені не тільки змістом та образністю, а й художньою мовою. Гребінка використовує типові для фольклору порівняння й образи, ритміка наближена до народної пісні. Море життя постає перед читачем грізним та небезпечним:

    Заграло, запінилось синєє море,
    І буйнії вітри по морю шумлять,
    І хвиля гуляє, мов чорнії гори
    Одна за другою біжать.
    Як темная нічка, насупились хмари,
    В тих хмарах, мов голос небесної кари,
    За громом громи гуркотять.

    Море розбиває човен на тріски, але ліричний герой не доходить з цього висновку, що така доля очікує на кожного, хто вирушає в далекі мандри морем життя. Наскільки мені відомо, балада «Човен» є автобіографічною: сам Євген Гребінка мусив залишити хутір, де він виріс, щоб вирушити в далеке плавання і підкорити «білий світ». Мені дуже сподобалося те, що ліричний герой, попри свій страх перед світом, вважає потрібним це метафоричне плавання. Мене вразило те, що письменник, який жив понад сто років тому, висловив ставлення до життя, яке притаманне мені та багатьом моїм одноліткам: я теж упевнений, що для досягнення своєї мети кожна людина мусить щось робити, навіть якщо вона відчуває невпевненість або страх. Сам автор балади щиро зізнається у своїх побоюваннях, але вирішує не ховатися від світу, сподіваючись на те, що зможе «випливти» зі складних ситуацій, з якими він стикатиметься у життєвому морі:

    Як човнові море, для мене світ білий
    Ізмалку здавався страшним;
    Да як заховаться? не можна ж вік цілий
    Пробути з собою, одним.
    Прощай, мій покою, пускаюсь у море!
    І, може, недоля і лютеє горе
    Пограються з човном моїм.

    Балада «Човен» Євгена Гребінки є глибоко ліричним твором, який зворушує читача своєю щирістю. Письменник майстерно поєднує елементи фольклорних творів, власні знахідки та думки на тлі морально-етичних поглядів романтизму. Цікаво, що попри те, що рішення ліричного героя є досить різким і категоричним, балада не втрачає від того своєї краси та ліричності. Певно, було б непогано, якби і ми вміли вирішувати свою долю з таким ліризмом та красою, тоді, напевне, наше життя сприймалося б нами дещо по-іншому…

    3. Тематика байок Євгена Гребінки

    Серед зачинателів української літератури визначне місце посідає Євген Гребінка — байкар, прозаїк і поет.
    Байки митця тісно пов’язані з народно — пісенними джерелами. У них змальовано біль і горе народу, засуджено несправедливість.
    Українське народне прислів’я про зерно й полову лежить в основі байки «Пшениця», де показано, що «найкраще зерно» йде на дно, «полова ж навісна пливе собі по хвилі». Цей простий, зрозумілий приклад байкар використовує, щоб показати вищість скромності, гідності над пихатістю та зазнайством.
    Не міг Євген Гребінка як справжній патріот не висловити обурення несправедливістю по відношенню до трудового народу. Це гнівне викриття крутійства та безсоромності судових чиновників звучить у байці «Ведмежий суд». Хижаки розтерзують беззахисну жертву, безглуздо звинувачуючи Вола у тому, що «на панській винниці пив, як мошенник брагу, їв сіно, і овес, і сіль…» Судді та донощувачка Лисичка прагнули насамперед вигоди для себе, а не встановлення справедливості.
    У цій чудовій, лаконічній байці виразно постає картина продажності й несправедливості можновладців, безправності бідних людей.
    Твори Євгена Гребінки, перейняті щирим співчуттям до простого люду, справедливо посіли визначне місце в скарбниці надбань українського народу.
    Усвідомлення призначення людини на землі у вірші Є. Гребінки «Човен»
    Найхарактернішою рисою ліричних поезій Є. Гребінки є тісний зв’язок їх з народно — творчістю.
    Романтичний вірш «Човен» має автобіографічний характер. Молодий поет кидається в розбурхане житейське море. Змальовуючи схвильованість героя, Є. Гребінка звертається до народної поетики, використовуючи такі порівняння: хвилі, мов чорнії гори, хмари, як темная нічка, громи, мов голос небесної кари.
    Незважаючи на небезпеки, поет готовий служити своєму народові, бо від життя неможливо сховатися.

    Да як заховаться? Не можна ж вік цілий
    Пробути з собою одним.
    Прощай, мій покою, пускаюсь у море!

    Цей вірш чітко окреслив позицію Є. Гребінки, який дбав про розвиток рідного слова і добробут свого народу.

    Творчий шлях Є. Гребінки, Романсеро Євгена Гребінки, Ліричність балади Є. Гребінки «Човен», Тематика байок Євгена Гребінки

    Повернутись на сторінку Байки Езопа, Федра, Ла Фонтена, І. А. Крилова, Г. Сковороди, Л. Глібова, Є. Гребінки, П. Гулак-Артемовсього, Народні байки

    Комментарии закрыты.