Основоположник української байки Євген Гребінка. Творчий шлях і біографія Євгена Гребінка (1 частина)

    Основоположник української байки Євген Гребінка. Творчий шлях і біографія Євгена Гребінка (1 частина)

    Його пісні модні і зараз, хоч з дня його народження пройшли майже два сторіччя. Від українських кобзарів він перейняв пісенний дар і став одним з родоначальників поетів-пісенників. Його до цих пір не можуть поділити Росія і Україна, хоч він і вважається родоначальником української байки.
    Та те, хто є автором пісні — символу Росії, давно вже не прийнято згадувати. На рідній Україні його давно не читають…
    На жаль, як у родоначальника української прози Григорія Основьяненко було зовсім інше прізвище — Квітка, так і основоположник української байки Гребінка був не Гребінкою, а Гребёнкіним і українцем його можна назвати також умовно, як і його шкільного побратима — Сашу Афанасьєва (український поет Чужбинський).
    Не із столбових дворян, зобов’язаних знати свій Рід до 7-го коліна, був Євген Гребінка. Рід починався з його діда Івана Гребёнкіна, учасника Суворовських походів. Помер він у 1796 році, дослужившись до чину капітана, що давав тоді право на спадкове дворянство.
    Тоді ж його вдова Марія Іллівна разом з дітьми була внесена до дворянської Родовідної Книгу Вознесенської губернії, де він отримав сільце з півсотнею кріпаків за участь у придушенні пугачовського бунту….
    Батько Євгена, Павло Іванович, народився в 1767 році. У 1780 році віддали його в кадетський корпус (їх тоді в країні було всього три), після закінчення якого в 1787 році, він отримав звання корнета і прослужив 10 років в гусарах. Під командуванням Суворова брав участь в бойових походах проти турок, штурмі Анапи…
    Влітку 1897 узяв відпустку і поїхав з бойовим побратимом Василем Івановичем Марковичем в родовий маєток того в Калюжинцях. У маєтку разом з матір’ю Василя, жила і його двоюрідна сестра Ганнуся (її батьки померли від мору одночасно з батьком побратима)…
    Гребёнкін закохався в шістнадцятилітню Ганнусю з першого погляду. Через декілька місяців вони вже не могли жити один без одного. Павло попросив у матері побратима руки Ганни і отримав згоду. У грудні зіграли весілля. У придане Ганна принесла йому 20 душ кріпосних і 145 десятини землі навколо її хутора «Убєжище».
    Павло Іванович вирішив кинути службу, залишитися з дружиною і зайнятися господаркою. У грудні він відвіз в частину прохання про відставку і, отримавши дозвіл полкового командира, відбув до дружини.
    На жаль, імператор Павло, образившись на те, що суворовські перемоги в Альпах були фактично вкрадені Австрією і Великобританією, став укріплювати армію. В кінці 1897 року він видав указ, згідно якого вихід у відставку дворянина затверджувався особисто Імператором.7.12.1897 року Павло Іванович отримав наказ про відставку, а 23.02.98 цей наказ монаршим велінням був скасований, як і сотня подібних.
    Гребёнкін терміново був відкликаний в частину. Знову рутинна військова служба, тільки тепер уже без Суворова. У 1801 англійські наймити убили російського царя. Престолонаслідник, провів чищення вищого керівництва, що брало участь у вбивстві його батька. За вищими вичистили і нижчих. З’явилися нові вакансії. Влітку 1802 Павло Івановича поздоровляли з народженням дочки, названої на честь матері Ганною, а 20.08.1802 поздоровляли вже зі званням поручика.
    Служив би і далі, але взимку 1804/5 важко простудилася і згоріла в лихоманці улюблена дружина. Щоб не залишати дочку одну, подав прохання про відставку. Причина була поважною і 17.05.1805 він вийшов у відставку штаб-ротмістром. Так, з бойового офіцера Павло Іванович став поміщиком.
    Земляки обрали його земським комісаром Пирятинської округи. По громадських справах частенько доводилося навідуватися в Пирятин, їздити в маєтки місцевих дворян. Більше 5 років він прожив одинаком, довгими безсонними ночами згадуючи померлу дружину. Але влітку 1810 він у справах заїхав до відомого Пирятинському козака Івана Чайковського.
    Господар був десь у справах і до Павла Івановича вийшла його дочка Надія. Серце Павла Івановича вкололо, так вона була схожа на його Ганнусю. І було їй стільки ж, скільки і Ганнусі, при їх першій зустрічі. Довго улещував Павло Чайковських, але навесні 1811 таки зіграли весілля. У належний час, 21.01(2.02) 1812 з’явився на світ Євген.
    Хрещеним батьком Євгена і всіх подальших дітей Гребёнкіна став його побратим Василь Маркович. Але недовго довелося насолоджуватися юною дружиною і сином Павлу Гребёнкіну. Спалахнула Велика Вітчизняна війна. Він записався добровольцем в Малоросійський кавалерійський полк. Разом з полком відступав з боями до Бородіно, а потім йшов до самого Парижу…
    Повернувся він до сім’ї на початку 1815.А 8.11.1815 Василь Маркович був вже хрещеним батьком його другого сина Михайла. У 1817 хрестив Аполлона, в 1819 — Миколу, в 1821 — Олександра, в 1823 — Констянтина, в 1825 — Петра і, нарешті, в 1827 — донечку Людмилу. Без любові навряд чи б вийшло у Павла і Надії стільки дітей. Та ось виростити і нагодувати таку ораву важкувато. Вийшовши у відставку, Павло Іванович впритул зайнявся сільським господарством. Тільки командир з нього був хороший, а землероб — нікчемний. Не мав він поняття про сівозміни, не знав кращих культур для своєї землі, до того ж, не розбираючись в сільському господарстві, наказував селянам, що і коли сіяти. Ось і збирали вони, деколи, менше, ніж посіяли…
    У побратима Василя Марковича стіл ломився від страв, постійно гостювали десятки людей, а у Павла Івановича кожна копійка була на рахунку. Майже нічого не давала земля. Мав вже більше сотні кріпосних і більше двохсот десятини землі, а розпорядитися ними як слід не міг. У посівну і жнива наймав батраків. Побудував їм навіть будинок в саду, використовуючи його поза жнивами як школу, для дітвори своїх кріпаків.
    Батько поглинений господарством, мати в постійних турботах про молодших дітей. Євгеном займалася няня-годувальниця. Повезло хлопцю з тією нянею-годувальницею. Весела була, добра. Знала сотні казок і пісень. Ніколи ці казки не повторювалися, а в улюблені пісні вона часто вплітала власні слова, і ці пісні ставали такими своїми, такими близькими і зрозумілими, мов лились з самого серця. Ось під ці її пісні і заколисуючі казки, і пройшло дитинство Євгена. Батько не чванився своїм дворянством і Євгену дозволялося грати з челяддю і дітьми селян. Замурзаний і розпатланий хлопчисько нічим не відрізнявся від кріпосних однолітків.
    Хіба тільки тим, що вже в шість років навчився у матері читати. А у вісім років для хлопчика найняли домашнього вчителя — семінариста Павла Гуслістого, що хотів стати ученим-ботаніком. Євген вбирав науку, слухаючи захоплюючі розповіді Гуслістого про життя лісових жителів, подорожуючи під його керівництвом в дивовижний світ рослин і мінералів. На все життя перейняв від першого вчителя Євген захоплення ботанікою і вже, ставши дорослим, викладав ботаніку і мінералогію в інституті Корпусу Гірничих інженерів….
    За три роки наставник чудово підготував Євгенія за програмою трирічної початкової школи. На черговому банкеті у свого побратима Василя Марковича Гребёнкін опинився поряд з колишнім вчителем Пирятинського повітового училища , викладачем знаменитої Ніжинської гімназії вищих наук, Семеном Андрущенко, своїм старим товаришем по службі у Малоросійському козачому полку. Семен порадив віддати сина до нього в гімназію, обіцяючи підтримку при вступі, проте порекомендував найняти вчителя по іноземних мовах — латині, німецькому, французькому, історії і російській літературі. Без складання вступних іспитів по цих предметах в Ніжинську гімназію кн. Безбородько можна було потрапити тільки в підготовчий клас з восьмирічними дітлахами.
    Що там робити підлітку! Андрущенко рекомендував і репетитора — випускника Харківського університету Матвія Кучерявого. Як відомо, в університет приймали тільки дворян. У дворян же заведено шанування родоводу. Ось тепер довгими вечорами на сімейних чаюваннях, Матвій розповідав про своїх предків, славетних запорізьких козаків. Надія Іванівна згадувала полковників, сотників і значкових товаришів Чайковських — своїх дідів і прадідів. Павло Іванович розповідав про свої походи, про штурм Анапи. Про подвиги батька, суворовського офіцера. Так сама Історія входила в життя хлопчика. Історія його Роду, історія його Батьківщини.
    Майже рік займався Кучерявий з Євгеном і 3.08. 1825 Євген, склавши належні іспити, був прийнятий відразу в 4 клас Ніжинської гімназії вищих наук. Він перескочив через цілий розряд навчання. Річ у тому, що Ніжинська гімназія вищих наук, заснована в 1820, мала дев’ятирічний курс навчання, розділений на три розряди, по три класи в кожному. Дворянські діти поступали в клас, відповідний їх знанням. Наприклад, в 1830 році Яків де Бальмен був зарахований відразу до 7 класу, переступивши, таким чином, через 2 розряди.
    До вступу Євгена, гімназія була закритим закладом. Гімназисти повинні були жити в гуртожитку і були на повному пансіонаті (як наші учні ПТУ). Але після загадкового самогубства першого директора гімназії масона Кукольника, саме в 1825 році, новий директор гімназії І. С. Орлай, супротивник закритих закладів, добився дозволу учням жити не на казармовому стані, а знімати квартири. Звичайно, дозволити собі це міг не багато хто. Адже і квартири в Ніжині були дорогими, і за харчування господарі здирали не по Божеські.
    Павло Іванович примудрився втиснути сина на квартиру до свого приятеля Андрущенко. Тож з оплатою було хоч якесь полегшення. Перший рік вчитися було дуже важко. Домашні вчителі все ж таки не могли замінити всебічної гімназичної підготовки. Батько пише йому: «Мені здається, що ти завдяки протекції Семена Матвійовича, а не завдяки своїм знанням, поступив в 4-й клас, тому раджу тобі зайнятися науками понад покладений час, щоб порівнятися з товаришами і виправдати довіру Семена Матвійовича». Женя займався до пізньої ночі, а втомившись від занять, занурювався в світ художніх книг бібліотеки Андрущенко, що налічує декілька тисяч книг.
    Саме тут Женя вперше взнав Пушкіна, Дельвіга, Жуковського. З Андрущенко дружив і часто у нього бував молодий викладач латині Іван Григорович Кульжинській. Він звернув увагу на допитливого хлопчика, став його другом-наставником. Слухав його розповіді про життя на хуторі, про няніни пісні, про подвиги козаків, повідані матір’ю і Кучерявим. Хлопчик все це переказував так захоплююче, що Іван Григорович порадив йому записати все це на папері.
    Ніжинська гімназія вищих наук в цей час могла змагатися з Царськосільським ліцеєм по числу молодих талантів. Коли Женя поступив в гімназію, в ній ще вчилися майбутні зірки Російської Літератури — Микола Гоголь, Нестор Кукольник, Олександр Данілєвський, Віктор Забіла. Правда, їм , учням випускного розряду було не до дрібноти, на кшталт Євгена, молодшого їх на цілий розряд. Але саме вони задавали тон в гімназії.

    Саме вони виробили своєрідну мову, на якій написані і блискучі реалістичні твори Гоголя, і захоплюючі романтичні повісті і п’єси Нестора Кукольника і чарівні історичні романи Олександра Данилевського і прекрасні гумористичні повісті Віктора Забіли. Та і романи, і повісті Гребінки написані тією ж мовою, що і Гоголя. Мовою ніжинської гімназії 20-30 років. З легкої руки Кукольника та Гоголя в гімназії виходили рукописні журнали — «Звезда» „Северная зоря» і «Парнаский навоз». Епідемія часопиства захопила всю гімназію… З’явилися альманахи «Метеор литературы», «Литературное эхо», навіть екзотичний альманах «Литературный промежуток, составленный в один день +1/2″
    Миколою Прокоповичем 1826 року». Не минула епідемія і Євгена. Разом з приятелем Василем Домбровським (майбутній професор Київського університету) він видає альманах „Аматузия”. М.Михайлов, що вчився в гімназії в ті часи, стверджує, що альманах був створений українською мовою («Ліцей кн. Безбородько». СПБ.1859. ч. 11 стр.65). Велику частину альманаху складали вірші самого Євгена. Андрущенко в листі до старшого Гребёнкіна від 11.11.1826 не може не похвалити хлопчика: «Евгений Ваш…строчит весьма пристойные вирши, которых он большой любитель…
    Результаты одобрений, которые получает Евгений от всех своих наставников, ставит его в число учеников «хороших», а по словесности — в число «очень хороших» Гімназистам в тій «Аматузії» більше всього сподобалися сатиричні вірші Євгена. Тоді він зібрав всіх гімназистів-ровесників, що пишуть вірші і разом вони створили поетичний альманах «Пифия». Свій рукописний екземпляр він переслав батькам, які з гордістю давали читати його всім сусідам.
    Чотирнадцятирічний хлопчина хвалиться в листі старшій сестрі Ганні своїми 10 віршами, що ходять серед гімназистів і тим, що Кульжинський відіслав в «Дамський журнал» для публікації його байку «Миша» і вірш про Мазепу, написані мало російською мовою.
    У перші роки навчання в гімназії панувала справжня свобода. Мало того, що серед гімназистів ходили заборонені вірші Рилєєва, Чаадаєва, Пушкіна, так ще гімназисти-старшокласники могли собі дозволити замкнути наглядача в коморі.
    Ця «вольниця» розділила викладачів гімназії на два табори. Ліберальний очолював професор юриспунденції М.Г.Белоусов, консервативний, — професор політичних наук М.В.Білевич. Гімназисти самі дали привід для перемоги консервативної частини. Петя Маркос приніс в гімназію заборонені вірші Рилєєва і пушкінську оду «Вольность». І вірші Рилєєва, і Пушкінська ода були переписані в десятках екземплярах і розійшлися майже між всіма гімназистами. Наглядач Кальдер вилучив оду у Євгена. Свободі настав кінець.
    І у гімназії, і в Росії. Цар зажадав розробки нового статуту повітових училищ і гімназій. Цей статут був розроблений і затверджений 28.12.1828. . Відтепер повітові і міські училища стали нижчими учбовими закладами із закінченим курсом, гімназіям же додані нижчі класи. Перехід з повітового училища в гімназію став неможливим. Гімназії тепер призначалися тільки для виховання дітей дворян і чиновників. Різкі заходи прийняті до припинення виховання вільними вчителями-французами. Початкової освіти не передбачалось — в статуті передбачалися лише міські і повітові училища нижчого типу, а не елементарні народні школи.
    Цього року Гребінка опинився у безгрошів’ї, частковим винуватцем якого був Женя, що приїжджав влітку на канікули. Дорогою додому, проїжджаючи біля річки, він побачив, як тоне якийсь товстун, а його діти бігають по берегу і кричать, що батько не вміє плавати. Він врятував потопаючого. Врятував на свою голову.
    Наступного дня Ісак Рубінштейн приїхав з подякою в їх «Убєжище» і запропонував батькові на знак подяки, участь грошима в його, Рубінштейна, чудовому і перспективному проекті. Віддав йому Павло Іванович всі вільні гроші. Більше він їх не бачив. Прийшов час віддавати молодших дітей в гімназію, а грошей на це не залишилося. Довелося Михайлу, Миколі і Сашку поступати в Пирятинське повітове училище , а не в гімназію. З того часу і став Гребінка антисемітом.
    За хуліганство по відношенню до наглядача і розповсюдження крамольних віршів були виключені з гімназії Петя Мартос( це його назвав Бузина кріпосником) Сашко Данилевський і Микола Прокопович. Вимушені були піти, не закінчивши курс навчання, Віктор Забіла і Нестор Кукольник.
    Реакційна професура писала донос за доносом на Білоусова і його друзів. Писала у все вищі і вищі інстанції. Але поки професура зображала павуків в банці, гімназисти жили своїм життям. Після випуску Гоголя, відходу Забіли і Кукольника, Женя став першим поетом гімназії.
    Йому доручалося писати оди на честь високопоставлених відвідувачів і здравниці на честь свят. Як і належить поетові, він закохався. Обраницею серця стала сестра побратима Миколи Новицького — Маруся. Наступив 1830 рік. Доноси професури дійшли до самого Бенкендорфа. За його дорученням на початку 1830 в гімназію прибув з надзвичайними повноваженнями дійсний статський радник Э.Б.Адеракс.
    Три місяці шерстив він гімназію. Кінчилося тим, що всі ліберальні професори, у тому числі і покровитель Гребінки Андрущенко, були звільнені з гімназії, а сама гімназія реорганізована в позаштатний физико-механічний ліцей. Але Євгеній не дочекався цього розгрому. У 1831 він закінчив гімназію із званням дійсного студента і правом на 14 чин.
    Якраз в цей час спалахнуло польське повстання. Його кохана Маруся заявила, що мріє побачити Євгена в офіцерському мундирі. У відповідь Женя на дворянських зборах Пирятинського повіту 7 вересня 1831 записався обер-офіцером в ескадрон Резервного Малоросійського полку. Майже два місяці вони провели в безплідному очікуванні майбутніх боїв з повстанцями.
    Та граф Паскевич придушив повстання і без резервних українських частин. На початку листопада цар наказав повернути на Україну і розпустити всі резервні частини. Женя відхилив пропозицію залишитися в армії і виїхав додому. На жаль, удома його чекала нудьга типового життя провінціала.
    Вільний час, якого стало так богато, він витрачає на складання віршів. Живе він в Малоросії от і вірші того часу пише українською. С Марусею бачиться дуже рідко. Йому соромно бути перед нею, дочкою багатого лікаря, бідним сином занепалого поміщика. Восени 1833 в Пирятин з Петербургу приїхав його шкільний друг Аполлон Мокрицький, учень художника Венеціанова.
    Він, з-за безгрошів’я, змушений був відкласти навчання в Академії і виїхати додому на підробіток. Він взявся намалювати портрет Євгена. В цей же час, в «Убєжище» нагрянув побратим Павла Гребёнкіна — Василь Григорович, , конференц-секретар Академії Художеств, що вже 20 років жив в Петербурзі .
    Він стільки розповідав про Петербург, українське земляцтво, перспективи служби, що Павло Іванович твердо вирішив — його дітям, в першу чергу Євгену, місце тільки в Петербурзі. Він з’їздив до свого побратима Василя Марковича і той дав Євгену лист до свого сина Александера, що вже дослужився в Петербурзі до генерала.
    Збори зайняли майже місяць, але перед різдвом 1834 Євген був вже в Петербурзі. Прийняв його Александер не дуже люб’язно, але допоміг влаштуватися реєстратором у вченій експедиції при комісії духовних училищ.
    Йому належало жалування 750 рублів в рік, чорний формений віцмундир з оксамитовим коміром і білими гербовими ґудзиками, а також формений кашкет з гербом. Якщо врахувати, що вчитель гімназії в цей час отримував 350 рублів річних, посада цілком пристойна, о до того ж залишає багато часу для творчості.
    Євген пише 7.03.1834 побратиму Миколі Новицькому: «Думал я дорогою: что со мною будет в Петербурге, что я там буду делать? А оказалось, что Петербург это колония просвещённых малороссиян.
    Все присутственные места, все академии, все университеты переполнены земляками и при назначении человека на службу малоросс обращает особенное внимание на ум и способности… Моё дело- составлять записки или переводить с французского бумаги, а другие переписывать.
    Комиссия является частью Министерства народного просвещения, ёй подчинены все академии, семинарии и прочие духовные училища …Я бываю также у В. И. Григоровича… Он уроженец Пирятина и служит секретарём в Академии художеств. 20 лет пребывания в Петербурге не смогли изменить его мало российского произношения. Он много знающий человек и служит мне ключом ко всему прекрасному, что только есть в академии…»
    Буває Євгеній не тільки у батькового побратима . Вже давно до Петербургу перебрався з Вільно Нестор Кукольник, чию історичну п’єсу «Рука всевишнего Отечество спасла” високо оцінив сам Імператор і нагородив автора перснем з діамантом.
    Ясно, що Євген бував на вечорах і у знаменитого земляка. Кукольник як би став провідником нової ідеології Російської імперії: «Православ’я, Самодержавство, Народність». Ця ідеологія цілком відповідала і світогляду Євгена…
    Він став друкувати свої байки і вірші на українській мові в «Сын Отечества”, Миколи Греча. Восени 1834 Греч запропонував йому брати участь в створенні 24-томної російської енциклопедії. З того часу Євген став завсідником літературного салону Миколи Греча. Незабаром у Греча вийшла перша збірка Євгенових „Малороссийских приказок” і ім’я Гребінки стало популярним серед петербурзьких українців.
    Адже вперше були опубліковані байки у віршах українською мовою. Тоді ж він познайомився і побратався з автором безсмертного «Коника-Горбоконика» Петром Єршовим. Той став частенько навідуватися з друзями до Євгена. Так почалися літературні Гребінкіни п’ятниці під українські горілки та полтавське сало.
    У батька в „Убєжищі” справи йшли погано. Величезний борг Рубінштейн і не думав віддавати. Заявив, що проект зазнав фіаско, він збанкрутував і всі гроші пропали. У Євгена зарплата була пристойна, та і за участь в створенні Енциклопедії він повинен був отримати рублів п’ятсот. До того ж вийшла в світ його книжечка « Малороссийские приказки”, а в альманаху „Осенний вечер” опублікована його повість «Малороссийское предание».
    Тож і відправив батько до нього в столицю ще двох синів — дев’ятнадцятирічного Михайла і п’ятнадцятирічного Миколу, давши наказ влаштувати Михайла в полк, а Миколу в гімназію. Разом з ними до Петербургу прибув і Євгенів побратим Микола Новицький. Пішов Євген вирішувати їх питання до Василя Григоровича.
    Там якраз знаходився вихователь царських дітей Василь Жуковський. Подумали разом два Василя і вирішили, що з цією справою краще всього може справитися їх друг — інспектор гімназій, професор університету Петро Плетнев. Із запискою Жуковського пішов Євгеній до Плетньова.
    Плетньов був сам літератором, близьким приятелем Пушкіна, Гоголя, і навіть Кукольника. Мало того, він встиг прочитати «Малорусские приказки» і був в захопленні від Гребінкиних байок.
    Плетньов запросив Євгена на свої літературні вечори, а справу його братів вирішив без труднощів — Микола був влаштований в 4-у Латинську гімназію, а Михайло призначений в дворянський полк.
    Зима 1834/35 була дуже суворою. Морози, небувала річ, доходили до 400. Але Євгенія, здавалося, мороз не брав. До певного часу не брав. Микола його побратим, загорював. Робота, на яку він влаштувався, — чиновник нижчого розряду в канцелярії Мінпросвіти, його гнітила. Перспектив не було ніяких. Вирішив він повернутися додому.
    Гірко було Євгену прощатися з побратимом. Ще гірше стало, коли одержав від нього листа зі звісткою про те, що Маруся вийшла заміж за приїжджого офіцера.
    Євгеній так описує свої тодішні відчуття в «Записках студента»: «Я хочу не думать о ней, я презираю её; а несносное воображение беспрестанно мне её представляет; она не стоит того, чтобы я о ней думал: она хоть и хорошенький бюстик, но без души; её глаза хоть и глядят так упоительно, но в них светится огонь сладострастия — и больше ничего; её улыбка хоть и очаровательна, но полна лжи…
    Так вовсе я не хочу думать о ней, хочу заставить себя забыть её и между тем всё больше думаю…». На душі стало гірко і холодно, як на дворі. Через тиждень після фатального листа Євгенії повалився в лихоманці. Більше місяця пролежав він з запаленням легенів. Але — видужав і знов почалися літературні суперечки на численних вечірках в салонах петербурзьких літераторів.
    Євген встигав все — і возитися з нудними паперами в своїй комісії вдень, і виступати мало не на щоденних літературних вечорах в різних салонах, і писати по ночах свої українські байки і російські повісті . А з серпня 1835 він, по протекції Плетньова, став ще і викладати словесність в Дворянському полку.
    Доля обернулася кращою стороною. Хай нудна служба, та зате захоплююче викладання у Дворянському полку, поряд з друзями по гімназії — географію викладав Єгор Гудима, історію — Вася Прокопович, з якими він в гімназичні роки ділив квартиру.
    Мало того, брата Миколу ніжинське земляцтво влаштувало в Академію мистецтв за рахунок департаменту шляхів сполучення. У тому ж 1835 прибув до Петербургу Аполлон Мокрицький і, завдяки протекції свого родича Василя Григоровича, знов став вчитися в Академії Мистецтв.
    Перший час він жив у Григоровича, а потім зняв затишну квартирку в тому ж будинку(№56 на 4-ій лінії Васильківського острова), де мав державну квартиру: «чудово мебльовані 2 кімнати, приймальня і кабінет, крім того, опочивальня і кухня” Євген. З грошима у Мокрицького було, як завжди, сутяжно, тому в листопаді запросив розділяти з ним квартиру земляка і товариша по навчанню в Академії — Івана Сошенко…
    Зате у Євгена закінчилося вічне безгрішшя. Він пише побратиму Миколі Новицькому: „ Мені пропонують читати лекції в школі, яка створюється при власній канцелярії Його Величності, дають 1000 рублів…” Власне кажучи, він хоче показати сестрі побратима, що він не бідняк і по стану в суспільстві вище її чоловіка — картяра!
    Роботи багато, але він не відмовляється ні від літератури, ні від літературних вечорів, які тепер влаштовує кожну п’ятницю, супроводжуючи їх потужними вливаннями українських наливок і ерофеїчів під знамените полтавське сало! Пару разів на ці вечори до нього притягав Аполлон свого співмешканця Івана Сошенко.
    На жаль, Іван нічого окрім «Четьі-мінєї» не читав, в дискусіях не приймав участі. Він себе відчував як безпородний пес в елітній мисливській зграї. Перестав приходити. Замість нього на одну з Гребінкиних літературних вечорниць притягнув Аполлон Сошенкового земляка — Першого малювальника знаменитого кімнатного живописця Ширяева — Тараса Шевченка. Тарас був повною протилежністю боязкому і неговіркому Сошенко.

    Основоположник української байки Євген Гребінка. Творчий шлях і біографія Євгена Гребінка (1 частина)

    1. Основоположник української байки Євген Гребінка. Творчий шлях і біографія (1 частина)

    2. Основоположник української байки Євген Гребінка. Творчий шлях і біографія (2 частина)

    3. Творчий шлях Є. П. Гребінки

    4. Свавілля чиновників у байках Євгена Гребінки

    5. Творча особливість байок Євгена Гребінки

    6. Літературна спадщина Євгена Гребінки (1 частина)

    7. Літературна спадщина Євгена Гребінки (2 частина)

    8. Місце байкарської творчості Є. Гребінки в літературі XIX ст.

    9. Романсеро Євгена Гребінки

    10. Ліричність балади Є. Гребінки «Човен»

    11. Тематика байок Євгена Гребінки

    12. Творча особливість байок Євгена Гребінки

    13. Творчий Шлях Євгена Гребінки

    Повернутись на сторінку Байки Езопа, Федра, Ла Фонтена, І. А. Крилова, Г. Сковороди, Л. Глібова, Є. Гребінки, П. Гулак-Артемовсього, Народні байки

    Комментарии закрыты.