Творчий шлях Є. Гребінки
Основоположник української байки Євген Гребінка. Творчий шлях і біографія (1 частина)
Основоположник української байки Євген Гребінка. Творчий шлях і біографія (2 частина)
Творчий шлях Є. П. Гребінки
Свавілля чиновників у байках Євгена Гребінки
Творча особливість байок Євгена Гребінки
Літературна спадщина Євгена Гребінки (1 частина)
Літературна спадщина Євгена Гребінки (1 частина)
Місце байкарської творчості Є. Гребінки в літературі XIX ст.
Романсеро Євгена Гребінки
Ліричність балади Є. Гребінки «Човен»
Тематика байок Євгена Гребінки
Творча особливість байок Євгена Гребінки
Творчий Шлях Євгена Гребінки.
Байки Євгена Гребінки
Літературна спадщина Євгена Гребінки (частина 2)
Порівняно зі своїми попередниками Є. Гребінка зумів надати умовно-абстрактному жанру поглибленої життєвості, суспільної вагомості, викривальної спрямованості. Є. Гребінка розширює жанрові межі байки, урізноманітнює її форми (народна казка й гумореска, драматична сценка й жартівливе оповідання); він майстерно динамізує сюжет байкового твору, збагачує його образно-поетичну систему, наснажує виразним народно-національним колоритом. «Як байкопис, — зазначав І. Франко, — займає Гребінка перше місце в нашім письменстві. Його байки визначаються ярким національним і навіть спеціально лівобережним українським колоритом, здоровим гумором і не менш здоровою суспільною і ліберальною тенденцією. По дусі наступник великоруського байкописа Крилова, він, усе-таки, зумів висловити свобідніший дух українського народу». Поетичні досягнення в жанрі байки Є. Гребінки, як і П. Гулака-Артемовського та деяких інших авторів передшевченківської доби, ставали міцним фундаментом для його подальшого розквіту вже в межах критичного реалізму в творчості Л. Глібова.
Поетичний доробок Є. Гребінки російською мовою за своїм обсягом і тематикою значно ширший, ніж українською. Його російські твори позначені переважно романтичною тональністю; їх романтичний колорит помітно виявляється у посиленій увазі до сильних пристрастей, складних душевних переживань, до постійного пошуку ліричним героєм свого місця в житті, до заглиблення поета у стан самотності, до злиття з непорочною природою. Один з провідних мотивів лірики Є. Гребінки — роздуми про долю і покликання поета в суспільстві. Ліричний автор-суб’єкт Гребінки невдоволений жорстоким світом, де все «пахнет и златом, и кровью». Єдиним «властелином» його «убитой души» виступає журба — «чудная гостья… неземная» («Печаль»), і він поривається у небесне безмежжя, в захмарні висоти, щоб кинути виклик тим, хто «ближних гнетет» і «честь продает» («Утешение», «Недуг», «Моя месть»). Ліричний герой з іншої Гребінчиної медитації («Скала») усвідомлює гострий конфлікт з меркантильністю, з жорстокою сучасністю й осмислює їх як підступну «толпу», яка намагається «уязвить» і «растоптать» його дзвінкі «струны», подавити поетичне «вдохновенье». Себе ж він бачить ураженим у серце «певцом», сповненим «пламенных дум». При цьому Є. Гребінка майстерно використовує гіперболу, драматичну напругу, емоційні монологи, влучні антитези тощо. Загалом же його рефлективно-медитативна лірика відзначається абстрактно-психологічною характерністю, поетикою «жахів», часом підкреслено перебільшеними романтичними штампами, пафосно-риторичною лексикою. Пізніше у ліриці Є. Гребінки з’являється образ митця-громадянина, щирого й непідкупного, що «пел мир, и дружбу, и любовь», і його поет виразно протиставляє жорстокому тиранові, який «кровавою рукою подписывал законы рабства» («Два»). На цих та інших поезіях Гребінки помітно відчутний вплив Є. Баратинського та інших поетів пушкінської плеяди.
Широкою популярністю користувалися свого часу «Черные очи» («Очи черные, очи страстные…»), «Почтальон», «Песня» («Молода еще девица я была…») та інші поезії Гребінки, в яких майстерно поєдналася фольклорна стихія з романсово-пісенним стилем доби.
Виразну народнопоетичну основу мають поезії, написані Є. Гребінкою з метою ознайомити російського читача, кажучи його словами, «с прелестными чувствами нашей родины», — «Казак на чужбине (Украинская мелодия)», «Кукушка (Украинская мелодия»), «Украинская мелодия» («Не калина ль в темном лесе…») та ін., що були перекладами «в русские стихи малороссийских песен» (Є. Гребінка); вони пройняті тугою за втраченим щастям, смутком і журбою.
Помітну увагу привертають вірші Є. Гребінки, присвячені історичному минулому України — «Курган», «Нежин-озеро», «Украинский бард», поема «Богдан» (1843), написані як за історичними матеріалами, так і на основі національних народних переказів. Найзначніше місце серед творів цього циклу належить драматизованій поемі «Богдан. Сцены из жизни малороссийского гетмана Зиновия Хмельницкого», в якій, широко використавши ряд історичних джерел, козацькі літописи, народні пісні й думи, Є. Гребінка правдиво показав героїку українського визвольного руху. Поема складається з двох частин — розлогого прологу і власне поеми з дев’яти розділів. У пролозі, витриманому в романтичному стилі, оригінально переплітаються елементи фантастики й реальності. Перед читачем постає майстерно виписана картинка весняної місячної ночі на Дніпрі; виступають русалки, лісові духи, які оспівують своє безтурботне існування, і водночас «тени людей замогильних» («Тень Павлюка», «Тень Остраницы», «Тень Наливайки», а також простих людей — «Тень молодой девушки»), які розповідають про жорстокі знущання польської шляхти над українським народом, про неймовірні страждання закатованих козацьких ватажків. Цей пролог цілком логічно підводить читача до основної частини поеми — відтворення Є. Гребінкою ряду яскравих епізодів національно-визвольної боротьби народних мас за незалежність батьківщини. Б. Хмельницький зображений автором як мужня постать, людина рішучого й загартованого характеру, як відважний і досвідчений полководець, мудрий і прозорливий дипломат-політик, що у своїх діях спирається насамперед на народні маси, вірить в їхні сили й могутність. Поема «Богдан», незважаючи на окремі відхилення від історичної правди (ідилічне зображення життя трудящого люду, захоплене вихваляння не тільки царя, а й «родных царей святое поколенье» тощо), в цілому була помітним явищем у літературі як одна із вдалих спроб художнього осмислення хвилюючих сторінок героїчної історії України.
Серед художнього доробку Є. Гребінки російською мовою велике місце займають прозові твори, написані у 30—40-х роках; вони виразно засвідчують сутність і характер ідейно-естетичної еволюції письменника. Популярність Є. Гребінці як прозаїку принесли збірка «Рассказы пирятинца» та інші оповідання («Вот кому зозуля ковала!», «Мачеха и панночка» та ін.), створені переважно за фольклорними мотивами. На ранній прозі письменника ще відчутні впливи модних тоді О. Марлінського та О. Сенковського; народним переказам, казкам, легендам він надає здебільшого абстрактно-романтичного забарвлення, звідси замість соціально-психологічної глибини, індивідуальної характерності — пафосно-сентиментальні сентенції персонажів, їх безбарвність тощо. Пробує свідомо наслідувати тут Є. Гребінка і гоголівську манеру письма, зокрема «Вечорів на хуторі біля Диканьки», «Миргорода», однак усе це мало здебільшого поверховий, епігонський характер, за що його було піддано різкій критиці в пресі.
Художнє втілення українська тематика знайшла в повісті «Нежинский полковник Золотаренко» (1842) та романі «Чайковский» (1848). В основі повісті реальні запозичені з «Истории русов» яскраві епізоди — участь козацького війська у бойових діях Росії проти польсько-шляхетського поневолення. Засобами романтичної поетики Є. Гребінка створює епічні картини історичних подій, включаючи в сюжетну канву своєрідну оповідь про страшну помсту Франтішка Золотаренку за розлучення його з коханою (сестрою «наказного гетьмана»). При всьому цьому він вдало відтворює поєднані з елементами таємничості, заклять і пророцтв риси реального народного побуту і звичаїв. Загалом же в «исторической были» Є. Гребінка прагне до розуміння залежності життя людини від історичних обставин.
Одним із значних досягнень Є. Гребінки-прозаїка є роман «Чайковский». Наближаючись за принципами опрацювання історичної тематики до «Тараса Бульби» М. Гоголя (хоча у романі відсутні хронологічне приурочення до подій, історичні постаті та ін.), письменник правдиво відтворює окремі картини героїчного минулого, опоетизовує Запорозьку Січ як «козацкую вольницу» з її демократичними і водночас суворими законами, реалістичними мазками змальовує привабливі образи загартованих у боях з ворогом, мужніх і хоробрих, одержимих любов’ю до рідної землі рядових козаків-патріотів (Микита Прихвостень, Касян), чесних, доброї і широкої душі людських особистостей із багатим емоційним світом. Життєвістю позначений і багатоплановий, складний образ-тип лубенського полковника Івана: це відважний воїн, сповнений лютої ненависті до ворога; не чуже йому й глибоке почуття людяності, і разом з тим — типовий феодал-поміщик, жорстокий і деспотичний. В індивідуалізованих образах роману Є. Гребінка «втілив свої уявлення про історичну людину. Романтичні тенденції у їх змалюванні — героїзація характеру й поведінки, поетизація козацької стихії, уславлення волелюбності й гіперболізація «природності», нарешті, підкреслення їхньої винятковості, продиктоване прагненням епатувати читачів, — поєднується в романі з реалістичними».
Роман «Чайковский», як і інші твори Є. Гребінки на історичну тематику, тісно пов’язаний з фольклорними джерелами, народнопісенною творчістю. Особливо зримо риси українського національного колориту в творі виступають завдяки щедрому введенню до нього народної пісні, яка органічно вплітається в художню тканину оповіді і є одним із необхідних її компонентів. Так, молода циганка піснею «Барвіночку зелененький, стелися низенько…» викликає на побачення до Марини Олексія; дружною піснею зустрічають козаки на Чорному морі смертоносну бурю і т. д.
У романі «Чайковский» у ряді художньо вмотивованих ліричних відступів проводиться глибока антитеза — протиставлення героїчного минулого й мізерного сучасного, цілісних сильних натур з благородними й чистими почуттями своїм сучасникам із розтлінного поміщицького середовища — морально потворним жалюгідним обивателям.
«Чайковский», як і «Нежинский полковник Золотаренко», не позбавлений ряду недоліків (мелодраматичні ефекти, умовність окремих образів, надуманість ситуацій тощо), на що вказував В. Бєлінський. Але водночас критик вважав роман творчою вдачею Є. Гребінки, «однією з кращих повістей», що з’явилися протягом 1843 р. Незаперечна цінність твору в героїзації минулого, «запорожской вольницы», в початках суспільно-конкретного осмислення зв’язку характерів і обставин, в активному проникненні автора у сферу антигуманної сучасності.
Як твори і Квітки-Основ’яненка, Гоголя, прозові романтичні твори Є. Гребінки позначені ідейно-художнім осмисленням історичної української дійсності, поетизацією героїчного минулого, виразним народнопоетичним колоритом. Вони відіграли важливу роль у формуванні й розвитку в українській літературі нового, романтичного, стилю та мали позитивний вплив на творчість П. Куліша, О. Стороженка, Марка Вовчка.
З другої половини 30-х років Є. Гребінка починає звертатися переважно до нового, реалістичного, методу. Естетичні принципи натуральної школи поступово втілюються в його кращих повістях і оповіданнях, позначених увагою до психології героїв, їх внутрішнього світу в безпосередньому зв’язку з соціальним середовищем, поєднанням типових рис з індивідуальними, ідеєю позастанової цінності людської особистості. Осмислюючи й усвідомлюючи життєві спостереження, плідно використовуючи досвід М. Гоголя, Є. Гребінка порушує у своїх творах ряд злободенних проблем часу: правдиво відтворює типові риси поміщицького побуту, безправність кріпаків («Кулик», «Злой человек», «Приключения синей ассигнации»), зажерливість, користолюбство столичного й провінціального чиновництва («Верное лекарство» та ін.), виявляє поглиблений інтерес до «маленької людини», її підневільного становища в тогочасному суспільстві («Лука Прохорович», «Записки студента», «Доктор» та ін.). Ці тво-ри, написані в різні роки, переконливо свідчили про те, що письменник все впевненіше йшов до «гоголівського напряму» в літературі. Проте це сходження до натуральної школи не означало, що ідейно-естетичний розвиток Гребінки і в 40-х роках проходив без будь-яких ускладнень. Так, відсутність глибоких ідей, проблем, надуманість зображуваних подій характерні, наприклад, для таких досить примітивних і посередніх його оповідань, як «Искатель счастья», «Маскарадный случай», «Калиф на час» та інших, розрахованих на невибагливого читача.
Особливе місце у прозовому доробку Є. Гребінки займає повість «Кулик» (1841), присвячена найпекучішому питанню — кріпосництву, яке безжалісно топтало особистість людини-трудівника. Майстерно відтворює тут автор контраст між нелюдським середовищем і його жертвами. В сатирично-гротескних тонах постають перед читачем поміщики Медведев і Чурбинський, бездушні й лицемірні, егоїстичні й підлі самодури, безглузда сварка між якими згубно позначається на долі їхніх кріпаків. З щирою симпатією реалістичними барвами Гребінка змальовує багатий внутрішній світ своїх героїв з демократичних низів — чесних, благородних, морально чистих, безмежно відданих один одному. їхнє кохання вище, сильніше за поміщицькі примхи («А я все та же, все так же люблю тебя. Чем они злее, тем больше я люблю тебя», — впевнено говорить Маша Петруші, кидаючи, по суті, тим самим виклик ненависним панам-кровопивцям); вони виявляють рішучу волю у боротьбі за своє щастя, але неспроможні відстояти право на нього і йдуть із життя змученими, але нескореними. Повість «Кулик» за ідейно-естетичними якостями була кращим зразком тогочасної реалістичної прози. «Кулик» Є. Гребінки, відзначав В. Бєлінський, свідчить про те, що «визначне обдарування цього автора міцніє і гуманне начало починає в його повістях переважати над комічним елементом… Особливо добре в ній те, що автор умів змалювати своїх героїв вірними дійсності, тобто людьми нижчого класу і в той же час «людьми», і збудити до них співчуття, не ставлячи їх на ходулі фальшивої і нудної ідеалізації.
Повість «Кулик» належить до безперечних досягнень Гребінки-прозаїка і в наш час продовжує хвилювати читача своєю реалістичністю, довершеною художністю.
Значний інтерес становлять твори Є. Гребінки, позначені увагою до «маленької людини», її гіркої долі. З перших років перебування в Петербурзі молодий Гребінка збагачується знаннями «жестокой действительности», зокрема жалюгідним існуванням чиновника-різночинця (він і сам деякий час служив чиновником) у світі егоїстичного користолюбства, знайомиться з творчим досвідом Гоголя, автора «Петербурзьких повістей», який стає для нього вчителем реалістичного бачення й відображення «подлого столичного мира». Не випадково, мабуть, Гребінка одне з перших своїх оповідань «Лука Прохорович» (1838) присвячує саме темі «маленької людини». Обравши для свого твору нескладний сюжет — полювання за «лотерейным билетом», на який випав великий виграш, автор зумів правдиво показати бездушний чиновницький побут, окреслити ряд характерних типів «чорнильних» бідолах, насамперед Луки Прохоровича. При цьому Гребінка не подає широких характеристик образів, а обмежується окремими, але досить влучними реалістичними штрихами. Уже з перших рядків оповідання до певної міри наголошується на типовості головного героя, який мешкає не в «блестящих» районах столиці, а на її бідняцькій Петербурзькій стороні. Він, зауважує автор, лише «слыл великим мастером чинить перья». Такими ж покірливими і безмовними виступають і колеги Луки Прохоровича — «чиновник с большим красным носом», «апельсинообразный чиновник», «чиновник с мушкой». Психологічно влучною деталлю окреслений і портрет хабарника «с бесцветными, как старыми двухгривенными, глазами» тощо. Зображені Гребінкою чиновники нижчих рангів завжди вважали себе «виновными пред властью коллежского асессора»; вони духовно спустошені, нужденні, у жодного з них за душею немає ні гроша. І тому кожен з них будь-якими засобами прагне заволодіти «скарбом» — лотерейним квитком кухарки (Лука Прохорович, приміром, не вагаючись, одружується з нею, а чиновник-пройдисвіт Семен Семенович — з дочкою купця Арбузина, вважаючи її власником щасливого квитка); врешті всі вони виявляються обдуреними і залишаються ні з чим.
Великою популярністю свого часу користувалися «Записки студента» (1841) Є. Гребінки, які в багатьох моментах мають автобіографічний характер; особливо це стосується першої частини повісті. Дитинство героя твору Якова Івановича, його навчання в ліцеї, перебування на військовій службі, приїзд до Петербурга тощо значною мірою нагадують факти біографії самого Гребінки. Проте перед нами не виклад біографії автора, а оригінальний художній твір, написаний у формі щоденника, в якому постають типові характери, реальні обставини тогочасної дійсності (до речі, всі інші події Гребінка подає й оцінює через сприйняття головного героя). Сам Гребінка визнавав наявність у цьому творі певної автобіографічності, але категорично заперечував трактування його як спогадів про своє життя. У «Записках студента», писав Гребінка в листі до свого товарища М. Новицького (травень 1841 р.), я «не представлял ни себя, ни кого другого, а развивал идею, каким образом молодой человек, с пылкими чувствами вступая в свет, малу-помалу разочаровывается и, будучи неспособен приноровиться к свету, часто падает под его ударами…».
У повісті Гребінка продовжує розробляти тему «маленької людини», ідею придушення людської особистості в умовах самодержавно-бюрократичного режиму. В «Записках студента», як і в «Петербурзьких повістях» М. Гоголя, — конфлікт мрії з дійсністю. Сповнений творчих сил і енергії юний Яков Іванович поривається до північної столиці з метою «с пользой употребить свои знания» («Долг чести зовет меня — я должен служить отечеству»). Але потрапивши туди, він, як і, приміром, гоголівський Піскарьов з «Невського проспекту», одразу ж стикається з «гадкой действительностью». Романтичні ілюзії героїв (як врешті дещо раніше і їх авторів) поступово руйнуються. Ескізно, хоча й переконливо, в іронічних тонах змальовує Гребінка короткочасну службу Якова Івановича в канцелярії одного з департаментів, де змушений щоденно переписувати нудні папери та ще й зносити незаслужені докори начальника, який називав його «вольнодумцем» (Яків Іванович завжди виправляв у паперах букву ъ, а скорочений вираз «вые. Поч.» розшифровував не «высокопочитанием», а тільки «высокопочтением»). Не догодив Яків Іванович і власникові пансіону Лисицину, людині черствій і нікчемній. Байдужий чиновний Петербург не прийняв скромного провінціала, не визнав чесного трудівника — йому, хворому й голодному, дала притулок проста прачка Онисія Карпівна, у якої він і дожив останні дні свого життя. Приречений на смерть, Яків Іванович остаточно усвідомлює всю ілюзорність своїх юнацьких мрій («И все исчезло, прошло как сон, как разлетается от ветра позолоченная гора облаков… Сам лежу без куска хлеба, одолжен существованием милостыне от бедной солдат-ской вдовы!..»). Відтворюючи страшну трагедію «маленької» безправної людини-трудівника, Є. Гребінка об’єктивно наголошував на її соціальній типовості.
Реалістичними мазками зображує Гребінка й чиновницьке оточення свого героя. З одного боку, — нужденне існування канцелярських писарів, яке викликає у автора почуття жалю, а з іншого — егоїстичне й морально спустоше паразитичне життя панської верхівки показано у в’їдливо гротескних барвах. У сатиричному світлі зображені в «Записках студента» й окремі характерні риси поміщицького побуту. Тут, як і в столиці, неподільно панують жорстокість, зажерливість, бездушність, носіями яких виступають поміщики Сутяговський, Щука-Окуневський, лихвар Іванов, що оббирають і обдирають нещасного Якова Івановича, обманними шляхами прибираючи до своїх рук його батьківський маєток.
У «Записках студента» немало майстерно виписаних життєвих ситуацій, динамічних діалогів, яскравих портретних зарисовок. Виразними штрихами змальовує Гребінка, наприклад, Сутяговського (недаремно й село його називається Грабуново). Наголошуючи на лицемірстві й хижацькій натурі цього поміщика, письменник порівнює його з павуком, що повільно «опутывает роковой паутиной свою жертву, выпивает у нее кровь и преспокойно возвращается в свою засаду». Загалом досконало користується автор і таким засобом художньої виразності, як пейзаж. Показовим є, приміром, зображення осіннього ранку, «знаменитой гололедицы» на початку повісті; воно увиразнює загальну сумну тональність епізоду, в якому йдеться про похорон головного героя твору.
Ще чіткіше розлад між високою мрією і мерзенною дійсністю показав Є. Гребінка у повісті «Доктор» (1844), в якій Бєлінський знаходив «багато хорошого в деталях». У центрі твору — трагічна історія життя людини ніжної й чуйної душі, чесного трудівника, що прагнув, як і Яків Іванович, приносити користь суспільству. Але талановитий лікар Іван Тарасович не в змозі відстояти свої світлі поривання, право на особисте щастя у світі, де панує дух гендлярства й наживи. Він зазнає образ з боку чиновно-міщанських «существователей». Використовуючи різні афери, Івана Тарасовича як добру й довірливу особу одружують з гулящою Юлією, а потім з її ж допомогою грабують. Він намагається шукати справедливості, але світ можновладних непереборний. Врешті він спивається і замерзає на вулиці з томиком «Корнелія Непота» на грудях, подарованим ще в дитинстві його вчителем.
Розробляючи тему моральної переваги «маленької людини» над бездушним середовищем, її загибелі в умовах соціальної несправедливості, Є. Гребінка досить рельєфно, засобами гострої іронії, каламбуру, гіперболи виводить галерею користолюбців як життєво достовірних характерів, розкриває їх групову психологію хижаків і паразитів. Критичне осмислення дійсності в повісті дало змогу письменникові «подати зло не одвічною внутрішнюю суттю кожної людини, яка тільки чекає слушних умов для вияву, а як породження суспільної несправедливості».
Велике враження справила повість Гребінки на Чехова. Ведучи мову про необхідність перевидання кращих творів минулих років, він у листі до І. Горбунова-Посадова писав 1898 p.: «Чи не візьмете ви на себе обов’язок прочитати старого письменника Гребінку? Колись я читав його з задоволенням, пригадується зворушливе оповідання «Доктор», яке, мені здається, варто б видати».
У 1847 р. на сторінках «Санкт-Петербургских ведомостей» була надрукована одна з останніх повістей Є. Гребінки — «Приключения синей ассигнации», в якій викривальний пафос, сатиричні тенденції порівняно з попередніми творами виявилися набагато виразніше. За ідейним задумом і композиційною побудовою повість очевидно перегукувалася з «Мертвими душами» М. Гоголя. Як поїздки Чичикова з метою купівлі мертвих душ дали можливість Гоголю очима свого героя оглянути майже всю Росію і показати у всій багатогранності суспільне життя, так і суб’єктивно авторська розповідь синьої асигнації, що протягом багатьох років переходила з рук у руки (з атласного поміщицького гаманця за пазуху його коханки, з кишені «небритого жирного человека» до господаря корчми, з портфеля губернського секретаря в іменинному торті до його начальника, з рук збіднілої міщанки до залізної скрині старого скнари і т. д.) дала можливість Гребінці на цей раз змалювати ще ширшу картину непринадної миколаївської дійсності, викрити антигуманну сутність зображуваних характерів.
Персонажі Гребінки відзначаються помітно виявленою індивідуальною своєрідністю — у темпераменті, у складі мислення, в сімейно-побутових обставинах, у їх ставленні до людей і самих себе, в зовнішньому портреті, мові. Все це сприяє глибокому відтворенню соціальної і психологічної характеристики героїв. Один за одним постають перед читачем брутальний і розбещений поміщик Хома Хомич, жалюгідний скнара Канчукевич, нахаба і гультяй Подмьоткін, спритний шахрай Прибиткевич та ін. При всіх індивідуальних відмінах гребінчиних образів провінціальних «существователей» ріднить психологія паразитизму, духовне оскудіння і спустошеність, відсутність будь-яких громадянських інтересів. Врешті кожен з них, як і всі разом, є викінченим виявленням різних сторін і тенденцій соціального виродження, деградації існуючого суспільства.
У яскравому сатирично-саркастичному світлі постає перед читачем один із центральних персонажів повісті — Канчукечич. Створюючи його виразний індивідуалізований образ, Гребінка на передній план висуває у перебільшено-згущеній конкретизації властиві йому найхарактерніші негативні риси — зажерливість, безмежну скнарість, душевну черствість, жорстокий егоїзм. В образі Канчукевича чимало спільного З гоголівським Плюшкіним, у якому Гоголь бачив «доведення до крайньої межі тих тенденцій здирства, тієї бездушності, які властиві світові коробочок і собакевичів». Канчукевич уособлює все найпотворніше, що було характерним для Хоми Хомича, Прибиткевича та ін. За кілька десятиліть він зумів нагромадити величезний капітал, лихварюючи й оббираючи кожного, хто потрапляв йому під руку, навіть найбідніших міщан. Володіючи незліченним багатством, цей потворний раб «золота» втратив найелементарнішу людяність; він змушує свого сина ходити в лахмітті, бігати босоніж у холодну погоду та ін. Автор підкреслює, що скупість Канчукевича пояснюється жадобою помсти колишнього небагатого вчителя жорстокому «жирному помещику», який занедбав його молоді літа (скнарість же Плюшкіна мала інше походження). Обравши хибний шлях для помсти, Канчукевич сам опинився під владою грошей і почав діяти методами зажерливих хижаків. Гребінка одним із перших (не без досвіду Гоголя) відчув вплив соціальних умов, зокрема економічних, на діяльність людини, її характер і спробував відтворити це (зрозуміло, не з такою художньою майстерністю, як це робив Гоголь) на прикладі Канчукевича, «хоч, звичайно, і сам ще не повністю усвідомлював глибину і причини порушеної проблеми».
Цілком закономірним і свідомим було звернення Є. Гребінки в другій половині 40-х років до фізіологічного нарису, в жанрі якого написані «Петербургская сторона», «Фактор» (1845), «Провинциал в столице» (1848) та ін. Побудовані на безпосередніх спостереженнях автора, ці твори рельєфно, без прикрас розкривали окремі типові сторони здичавілого, нікчемного дворянського світу, всю непривабливість частини міста, де «живут десятки тысяч бедных, но честных тружеников» («Петербургская сторона»). Схвально відгукнувся про цей нарис М. Некрасов; за його словами, Гребінка «дуже дотепно виставив народонаселення Петербурзької сторони, цієї далекої провінції, цього повітового містечка серед розкішної столиці Росії». М. Некрасов, як і дехто з його сучасників, хоча і не вважав Гребінку першорядним белетристом, загалом виявляв прихильне ставлення до нього як до письменника, «давно всім відомого своєю живою розповіддю і оригінальним гумором». Показово, що саме Некрасов залучив Гребінку до співробітництва у щойно заснованім «Современнике», де була опублікована остання прижиттєва повість Гребінки «Сила Кондратьев», у якій художньо відображено народження хижака нового типу — ділка-буржуа.
Для прозового доробку Є. Гребінки характерним є аналітичний метод відтворення і викриття гнітючої навколишньої дійсності, свідомий вибір насамперед демократичного героя, художня достовірність розповіді.
У своєму літературному розвитку Гребінка-прозаїк пройшов шлях від ранніх романтично-сентиментальних захоплень (у ряді пізніших творів, зокрема у повістях «Пиита», «Приключения синей ассигнации» та інших він в’їдливо висміяв своїх колишніх кумирів О. Марлінського й В. Бенедиктова) до принципів натуральної школи. Творчо сприймаючи ідейно-художні досягнення Миколи Гоголя, виходячи з життєвих спостережень, Є. Гребінка створив ряд яскравих творів, позначених реалістичною спрямованістю, гуманістичним ставленням до «маленької людини». Його проза стала надбанням як російської, так і української літератур. Кращі повісті й оповідання письменника, написані з позицій естетики натуральної школи, сприяли зміцненню «гоголівського начала» в російській літературі і разом із його класичними байками відіграли помітну роль у становленні й розвитку художнього реалізму в новому українському письменстві.