Байки Є. Гребінки

Байки Є. Гребінки

Будяк да коноплиночка
Байка Є. Гребінки

«Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?» —
На Коноплиночку в степу Будяк тукав.
«Да як рости мені? і сам здоров ти знаєш,
Що землю у мене з-під-корінця забрав».

Бува і чоловік сьому колючці пара:
Людей товче та й жде, тдоб хто його кохав.
Я бачив сам таких і, може б, показав,
Та цур йому! розсерджу комісара!

Ведмежий суд
Байка Є. Гребінки

Лисичка подала у суд таку бумагу:
Що бачила вона, як попеластий Віл
На панській винниці пив, як мошенник, брагу,
Їв сіно, і овес, і сіль.
Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки.
Давай вони його по-своєму судить
Трохи не цілі сутки.
«Як можна гріх такий зробить!
Воно було б зовсім не диво,
Коли б він їв собі м’ясиво»,—
Ведмідь сердито став ревіть.
«А то він сіно їв!» — Вовки завили.
Віл щось почав був говорить,
Да судді річ його спочинку перебили,
Бо він ситенький був. І так опреділили
І приказали записать:
«Понеже Віл признався попеластий,
Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласті,
Так за такі гріхи його четвертувать
І м’ясо розідрать суддям на рівні часті,
Лисичці ж ратиці оддать».

Віл
Байка Є. Гребінки

«Мабуть, на небі звісно стало
(Про себе Віл в кошарі гомонів)
Про те, що ввесь мій вік я все за двох робив
Да й витерпів-таки чимало, —
Що в плузі силковавсь, копиці волочив,
Із ранку у ярмі до півночі ходив
І ще щодня бував і битий!
Хазяїна не раз я проклинав,
— Тепер зовсім не той хазяїн став:
У мене вдовіль їсти й пити,
Несуть мені і солі, і крупів,
Овса і висівок; наїстись трьом би стало».
Аж тут хазяїн шасть у хлів
І, взявши за роги Вола, під ніж повів,
Бо, сказано — його годовано на сало.
Ти змалку так любив мене, як пугу пес;
Чого ж так лащишся тепер до мене,
Йване? Чи знаєш, що, як ти чоломкаться ідеш,
Чогось мене морозить стане.

Вовк і огонь
Байка Є. Гребінки

У лісі хтось розклав Огонь.
Було то восени вже пізно;
Великий холод був, вітри шуміли грізно,
І била ожеледь, і сніг ішов, либонь;
Так, мабуть, чоловік біля багаття грівся,
Та, ідучи, й покинув так його.
Але ось, не знаю я того,
Як сірий Вовк тут опинився.
Обмерз, забовтався; мабуть, три дні не їв;
Дрижить, як мокрий хірт, зубами знай цокоче.
Звірюка до Огню підскочив,
Підскочив, озирнувсь, мов тороплений сів
(Бо зроду вперше він Огонь узрів):
Сидить і сам собі радіє,
Що смух його Огонь, мов літом сонце, гріє.
І став він обтавать, аж пара з шерсті йде.
Із льоду бурульки що знай, кругом бряжчали,
Уже зовсім пообпадали.
Він до Огню то рило підведе,
То лапу коло жару сушить,
То біля полом’я кудлатий хвіст обтрусить.
Уже Огонь не став його лякать.
Звірюка думає: «Чого його бояться?
Зо мною він як панібрат».
Ось нічка утекла, мов стало розсвітать,
Мов почало на світ благословляться. «Пора,
— Вовк думає,— у лози удирать!» Ну що б собі іти?
— ні, треба попрощаться: Скажений захотів Огонь поцілувать,
— І тілько що простяг своє в багаття рило,
— А полом’я його дощенту обсмалило.
Мій батько так казав: «З панами добре жить,
Водиться з ними хай тобі господь поможе,
Із ними можна їсти й пить,
А цілувать їх — крий нас боже!»

Ворона і ягня
Байка Є. Гребінки

Орлу схотілось попоїсти;
Піднявсь угору птичий цар
І вгледів відтіля, що край ставка овчар
Онучі прати мусив сісти,
Отара ж попаски, попхалась навмання.
Орлу се по нутру;
зложивши моцні крила,
Опукою з гори
— аж вітром зашуміло
—Орел ушкварив на Ягня,
Підняв його і геть потеребив за гору.
І треба ж, що на сюю пору
Пило біля ставка дурне Вороненя.
Страх полюбилося йому цареве діло.
І думає: «Чому ж сього я не зроблю?
Да не Ягня, а барана вхоплю».
Дивлюсь — воно угору полетіло
Да й пуць на шию барану
І, кігті вплутавши йому у вовну білу,
Смикнулося нести, да ба! вага не в силу:
Баран важенький і Орлу.
Воно вже стямилось, мерщій би полетіло,
Так із шерсті не виплутає ніг.
Дурне моталося, поки овчар прибіг
І, гарненько йому обскубши крила,
На іграшку дитині дав.
Мабуть, господь так світ создав,
Що менший там не втне,
де більший геть-то зможе,
Що дядькові пройшло,
ти не роби, небоже,
Щоб крилець хто не обчухрав!

Гай да сокири
Байка Є. Гребінки

По Гаю темному туга велика ходить,
Сокири й Топори затіяли войну,
Гай хочуть сплюндрувать і пущі всі пошкодить;
Война ся навела на дерево суму;
Дуби задумались, осики затремтіли,
І клен гнучкий і в’яз із лиха вниз нагнувсь.
Аж ось Сокири
В Гаю забрязкотіли,
І дуб найстарший усміхнувсь.
«Не бійтесь! — він гукнув,— того я і жахався,
Як з Топорищами сі навісні прийдуть,
Аж дерев’яний рід заліза одцурався!
Без дерева вони самі нас да не втнуть,
От-то було б… але— нехай йому абищо,
Якби з Сокирами прийшли і Топорища,
Тогді-то був би нам капут».
І справді, скілько тут Сокири ні бряжчали,
Ні дубчика, ні липки не стяли
І тільки де-не-де що кору пописали
Да і додому з тим пішли.

Горобці та вишня
Байка Є. Гребінки

Глянь, мянь, летять, да їх летить чимало,
Куди оце летятьь з осели Гарвбці?
Дивлюсь, у сад, побрались ївалодці.
На Вишеньці їх сеть-то насідало,
І бенкезараз підняли;
Цвірінькають, джеркочуть, знай, на Вишні
Із ранку самого до пізньої пори,
Я простий чоловік, то й взяв собі на мислі,
Що Вишеньці моїй предобре у саду,
Що їй превесело, бо як край її йду
Або і так коли зирну у сад із хати,
Все звелять горобці по гілочках скакати.
Ось тиждень як, не був, дивлюсь — кат його ма!
На. Вишеньці, гостей нема.
Чого лишень вони літаті перестали?
Як розібрав, бодай, і не казать!’
Ох! поти жевжики вчащали,
Поки і всі ягоди на Вишні обдзюбали —
Тепер да бідної ніколи не летять.

Грішник
Байка Є. Гребінки

В далекій стороні, в якій, про те не знаю,
Мабуть, в Німещині, а може, і в Китаї,
Хтось разом оженивсь на трьох жінках.
Загомонів народ, почувши гріх великий,
ЙСінки голосять так, що страх:
«Глянь, що се коять чоловіки!
Як їм по три нас можна брать,
Так хай позволять нам держать їх хоч по п’ять».
Ґвалтують, сказано, навспряжки цокотухи.
Ось сяя вісточка і до царя дойшла,
А цар був, мабуть, не макуха,
Розлютовався він, і злість його взяла.
«О! почекайте лиш, не буде в вас охоти
За живота чортам служить!»
— Цар грізно загукав і люльку став палить,
І в люльку пхав огонь,
і люлька гасла в роті,
А далі схаменувсь, за радою послав.
Як слідує, в празничному наряді,
Пред очі царськії совіт вельможний став.
Цар двічі кашлянув, рукою ус.розгладив
І річ таку премудрую сказав:
«Пребеззаконія на світі завелися,
А гірше, що в моїй землі!
Мені до уст сьогодні донесли
— Один паливода (і цар перехрестився)
На трьох жінках женився.
Щоб царству цілому за його не терпіть
Біди од праведного неба,
Його вам осудити треба
І смерть страшну йому зробить.
Хай царству усьому в науку
Він витерпить такую муку,
Щоб з ляку більш ніхто в такий не вскочив гріх.
Крий боже, щоб над ним хто з вас змилосердився!
Щоб луснув я, щоб я до вечора сказився,
Коли не поведу на шибеницю всіх!»
Як річ таку суддя дослухав,
Низенько поклонивсь, потилицю почухав
І ну з підсудками про діло мізковать.
Над ним морочились трохи не тиждень цілий,
І тільки що пили, а мало, кажуть, їли,
І так меж себе присудили,
Щоб Грішнику тому всіх трьох жінок оддать.
Народ сміявсь, і всі були в заботах,
Що раду перевіша цар,
Аж завтра дивляться,
а та погана твар,
Той Грішник,
сам себе повісив на воротях.

Дядько на дзвониці
Байка Є. Гребінки

Ізліз мій дядько на дзвоницю
Та, знай, гука: «Оце кумедія яка!
Всі люди на землі мов ті перепелиці:
Здається більший з них не більше п’ятака.
Гай, гай!.Як же вони дрібненькі!
Так ось коли я їх як треба розібрав!»
А мимо йдучи, хтось на дядька показав
Та, далебі, мене спитав:
«Що то таке, чи щур, чи горобець маленький?»
1840

Злий кінь
Байка Є. Гребінки

Учора мій сусід купив собі Коня
Із табуна, татарського, презлого,
Такого жвавого, такого вже баского!
Дивлюсь: сусід і вся його сім’я
Уздечки не напнуть на його.
Сусід сусідів кликать став
І могорич пообіщав,
Щоб тільки помогли йому Коня упорать.
Народ зійшовсь та гук такий підняв,
Мов цілину п’ять плугів орють.
А Кінь жахається да рже,
На дибки спиниться да гривою мотає,
То піде бокаса, то б’ється і кусає.
Котрий сміліший був, то вже Од Коника тікає.
Прийшлось сусідові, мовляв, хоч сядь да й плач.
Аж дивляться, іде Петро Деркач
— Розумний чоловік і в конях силу знає
— Іде і здалеку чуприною киває. Прийшов
— і ввесь базар нікчемний розігнав,
— І сміло до Коня побрався потихеньку,
Все свистячи, повагом, помаленьку,
Все гладив, подивлюсь — уже і зануздав.
Пани! чи чули, як Деркач Коня поймав?

Зузуля та снігир
Байка Є. Гребінки

На дубі сидячи, Зузуля куковала:
«Що за годи тепер, зовсім не можна жить!
Одколи, як тепло вже стало,
А гусені нема, черви зовсім так мало.
Прийшлось із голоду хоч у кулак трубить».
«Нащо вам так квилить, мій боже милий? —
Снігир Зузулю перебив,—
Коли б я мав ваш стан і сили,
Оцю я погань би не їв,
Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив
Собі щодня шматок м’ясця.
От кобець — менший вас, а їсти як захоче:
Летить — і душить горобця.
Зате він з голоду ніколи не нудився».
«Дурний! дурний! а в школі вчився! —
Зузуля Снігиру в отвіт,
— Замісто горобця я з’їм жуків десяток
— Да гусені, черви десятків три в наддаток
— І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь світ,
— Яка Зузуленька? Всі скажуть: птиця славна,
Живе собі, як панна, Гуляє у садку, нічого не псує,
По гілочках намистечко кує,
Да скілько літ кому прожить віщує;
Нехай же здумаю… да що тобі й казать!
Хоч злидні в пір’ї обідрать,
Ввесь птичий рід зарепетує: «Зузуля м’ясо жре,
Зузуля хищний птах!
Троха чи не бажа вона Орла із’їсти!»
Прощай тоді моє життя в садах!
Прийшлось би утікать хоч за море без вісти,
Так лучче ж тута жить — да зводить
черв’ячків».
Хто хоче полюбить суддю грошозаплода,
Про його розпитай панів,
А не питай у простого народа.

Лебідь і гуси
Байка Є. Гребінки

На ставі пишно Лебедь плив,
А Гуси сірії край його поринали.
«Хіба оцей біляк вас з глузду звів? —
Один Гусак загомонів, —
Чого ви, братця, так баньки повитріщали?
Ми попеласті всі, а він один між нас
Своє пиндючить пір’я білеї
Коли б ви тілько захотіли,
Щоб разом, стало бить, вся беседа взялась,
Ми б панича сього якраз перемастили».
І завелась на ставі геркотня,
Гусине діло закипіло:
Таскають, грязь і глей,зо дна
Да мажуть Лебедя, щоб пір’я посіріло.
Обмазали кругом — і трохи галас стих;
А Лебедь плись на дно — і випурнув як сніг

Маківка
Байка Є. Гребінки

У лузі Маківка весною зацвіла,
Проміж других квіток як жаром червоніла;
До єї раз у раз літа бджола,
Бабок, метеликів над нею грає сила.
Пройшов день, два, і з неї цвіт опав,
І Маківка осиротіла’;
Бджола на іншій квітці сіла,
Ту погань метелів мовби лихий забрав.
^Дівчино-серденько! жартуй, поки є врем’я,
Жартуй, да не глузуй із бідних парубків;
А то мине весна твоїх годів,
Покине і тебе дияволове плем’я.

Могилині родини
Байка Є. Гребінки

Ось чутка степом полетіла
(На що то гріх не підведе),
Що у степу якась Могила
Дитину швидко приведе.
Про диво сеє як почули,
То люди зараз в степ майнули,
Старий і молодий к Могилі знай іде.
Крий боже, народу якого там зобралось!
Як об Іллі в Ромні;
Буцім там місто починалось.
Де ні взялись міняйли й шинкарі
І підняли між себе галас;
Чумак із сіллю став, із дьогтем дьогтярі,
І красти бублики шатнули школярі;
Сластьони шкварились, сідухи цокотіли;
Про Лазаря старці під кобзу голосили;
«Холодний квас!» — москаль між народом гукав Знечев’я,
а базар в степу як треба став.
Хрещений люд хоча гуляє,
Да на Могилу все раз по раз позирає,
Чи швидко вродиться те чадо степове.
Могила ж стогне, мов сопе, мов тяжко дише,
Боками сивими колише
І з лиха на ввесь степ реве.
Народ дивується, да їсть, да п’є горілку.
Вже панський стадник Опанас,
Покинувши товар, що пас,
З кишені витягнув сопілку
Да як утне московського бичка!
Підківки зараз забряжчали,
В кружку дівчата танцювали;
Москаль покинув глек та садить гоцака.
Аж ось — лулусь щось під ногами!
Загоготів якийсь підземний глас.
Базар утих, баби замовкли під возами,
Із ляку упустив сопілку Опанас,
І люди, хрестячись, баньки повитріщали.
Могила тріснула, і те дитя, що ждали,
На божий світ сусіль — як пить дало!
Та що ж за чадо те було,
Що стільки гомону між нами наробило?
«Мабуть, підсудок?»
— Ні! — «Так лев?» —
Ні!
— «Так мішок З дукатами?»
— Ні, ні!
— «Так папорті цвіток?»
— Але ж! — «Так, з нами хресна сила,
— Мабуть, вона полу біса вродила?»
— Не втяв!
— «Так вилила козацького коня?»
— Ні, просто привела руденьке мишеня.

Пшениця
Байка Є. Гребінки

Я бачив, як пшеницю мили:
То щонайкращеє зерно
У воду тільки плись, якраз пішло на дно,
Полова ж, навісна, пливе собі по хвилі.

Привів мене господь побачить і панів:
Мов простий чоловік, там інший пан сидів,
Другі, задравши ніс, розприндившись, ходили.
І здумав зараз я, як тільки поглядів,
Що бачив, як пшеницю мили.

Рибалка
Байка Є. Гребінки

Хто знає Оржицю? а нуте, обзивайтесь!
Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї!
Вона в Сулу тече у нашій стороні.
(Ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь.)
На річці тій жили батьки мої
І панства чортів тиск: Василь, Іван, Микола,
Народ письменний, страх,
Бував у всяких школах,
Один балакає на сотні язиках.
Арабську цифиру, мовляв, закон турецький,
Все тямлять, джеркотять, як гуси, по-німецьки.
Подумаєш, чого-то чоловік не зна!
Да не об тім, бач, річ. Усю торішню зиму
Рибалка ятером ловив в тій річці рибу;
Рибалка байдуже, аж ось прийшла весна,
Пригріло сонечко і з поля сніг погнало;
У річку сніг побіг, і Оржиця заграла,
І ятір, граючи, водою занесла.
«Уже ж вона мені отут сидить в печінках,
Ся річка каторжна! — рибалка став казать. —
Куць виграв, куць програв, ось слухай лишень,
жінко:

Піду я до Сули скажену позивать!»
І розні деякі казав, сердега, речі,
Із злості, як москаль, усячину гукав;
А далі почепив собі сакви на плечі,
У люльку пхнув огню, ціпок у руки взяв
І річку позцвать до річки почвалав.
Чи довго він ішов, чи ні, того не знаю;
Про те ніколи сам Рибалка не казав;
А тільки він дійшов, як слідує, до краю.
Сула шумить, гуляє по степам.
Рибалка дивиться і очі протирає:
Не вірить сам своїм очам,
Бо по Сулі — чорти б їх мучив матір —
Пливуть хлівці, стіжки, діжки, усякий крам
І бідного його ниряє ятір!
Здихнув Рибалочка да і назад поплівсь.
А що, земляче, пожививсь?

Ось слухайте, пани, бувайте ви здорові!
Еге, Охріменко дурний:
Пішов прохать у повітовий,
Що обідрав його наш писар волосний.

Соловей
Байка Є. Гребінки

«Хто не вгадає? я?
Оце городять небилицю!
Щоб по впізнав я Солов’я,
Щоб не пізнав сю гарну птицю;
Як тілько оком наведу,
То і вгадаю, де співака»,
— Так дядькові казав иебіж,
— Грицько Підсака.
— «Ходімо, я тебе до лісу поведу, Усякої там птиці є багато.
Та буде сором, пане-брате,
Коли б ти Солов’я ізразу не пізнав»,
—Грицькові дядько одвічав.
І ось вони дойшли до гаю;
По гаєві усякий птах літає,
Щебече хто, хто свище, хто гуде,
Аж округи луна іде.

Небіж

Ось-осьде Соловей! Який червоногрудий!
А дметься як, мабуть, великий пан!
Уже то неспроста в його такий жупан.

Дядько

Та годі, годі, Грицьку, буде
Ту погань, Снігиря, хвалить!
Ся птиця не співа, а як усе щебече,
Вона в гурті як-небудь засвистить;
А більше, голову похнюпивши між плечі,
Насупившись сидить.

Небіж

Так цитьте лишень, ось я зараз угадаю:.
Я сучий син, коли оце не вій!
Увесь мов золотий, а крильця чорні має.

Дядько
Та будеш, Грицьку, сучий син:
Се просто Іволга зоветься;
Вона із саду в сад літа,
То вишні гарно об’їда,
То оббива горох, а в співи не вдається.

Небіж

Так ось коли побачив співака!
Яка мальована та штучна птиця!
Вертиться, джеркотить, по дереву скака
— От се то Соловей.
Дядько Се навісна Синиця!
І довго так небіж дурненький
Меж птицями знаходив Солов’я;
А Соловей собі сіренький
Над ним співав, сховавщись меж гілля.

1833

Сонце да хмари
Байка Є. Гребінки

«Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,
І божий мир як маківка цвіте;
На небі чистому ген Хмара бовваніє.
Та Хмара надулась і річ таку гуде:
«що вже мені се Сонце надоїло!
Чого воно так землю веселить?
Хоч я насуплюся, воно таки блищить.
Я полечу йому назустріч сміло,
Я здужаю його собою затемнить».
Дивлюсь — і Хмарами півнеба замостило,
На Сонечко мов ніччю налягло.
А Сонце вище підплило
І Хмари ті позолотило.

Українська мелодія
Байка Є. Гребінки

«Ні, мамо, не можна нелюба любить:
Нещасная доля із нелюбом жить.
Ох тяжко, ох важко з ним річ розмовляти!
Хай лучче я буду весь вік дівувати!»

«Хіба ж ти не бачиш, яка я стара?
Мені в домовину лягати пора.
Як очі закрию, що буде з тобою?
Останешся, доню, одна сиротою!»

А в світі якеє життя сироті?
І горе, і нужду терпітимеш ти.
Я, дочку пустивши, мовляв, на поталу.
Стогнать під землею, як горлиця стану».

«О мамо, голубко, не плач, не ридай,
Готуй рушники і хустки вишивай.
Нехай за нелюбом я щастя утрачу;
Ти будеш весела, одна я заплачу!»

Ген там, на могилі, хрест божий стоїть.
Під ним рано й вечір матуся квилить:
«О боже мій милий! Що я наробила!
Дочку, як схотіла, із світу згубила!»
1840р.

Утята да степ
Байка Є. Гребінки

Минулися гречанії жнива;
Сомон натяг кожух на плечі;
‘Гімни пройшло, дітвора лізе к печі.
Виморило йоле скрізь, рілля, стерня, трава
Сніжечком біленьким припала.
Іїідашний Степ’став сумовать;
і Іташки, що влітку так співали
У ірій вже поодлітали,
І тілько край ставка оставсь табун Утят.
Чи крижні то були, чи то були чирята,
Про те нам байдуже, а сила тілько в тім,
Що Степ іще не був пустий зовсім;
Дивлюсь було, знялись з води Утята,
Закахкають і ну Степом кружлять,
І ішдно все-таки, що сеє не пустиня,
Аж ось уже й вони летять.
Куди вас враг несе до гаспидського сина! —
Почав Утятам Степ казать.—
Хіба ви хочете мене покинуть?
А я ж вас літом годував,
І просо, і овес, і гречку вистачав;
Без вас хіба мені з нудьги сказиться?» —
«Улітку на тобі усякий хліб стояв;
На себе глянь тепер, який ти сивий став:
Останній колосок холодний сніг сховав,
І нічим нам біля тебе живиться;
А голод за що нам терпіть?»
— Сказали Утята і ну швидчій летіть.
Чи знаєте ви сивого Кондрата? .
Женивсь на дівці він та й мусить ще кричать,
Що жінка щось його глядить не дуже хати.
Мабуть, що упада їй діду одвічать,
Як сивому Степу одрізали Утята.

Хлопці
Байка Є. Гребінки

Учора я дививсь, як хлопці Гуляли на толоці:
Здається, крам там продавав один,
Другі в опуки тощо грали,
То в дучку булку заганяли,
А далі здумали скакати через тин.
Хлоп’ята тим були і прості, і письменні,
І колений з них по-своєму скакав:
Один летів як навіжений,
Знай визвіривсь на тин та біля його й став;
А інший, голову, мов той москаль, задравши,
Пряменько витягнувсь та й скочив через тин,
Ти н к же врізався об землю, вражий син,
Колошу розідравши.
Л виборного хлопченя
Так скаче високо, так здорово літає!
Воно мале зовсім, од чого ж так скакає? —
Собі подумав я
Та іі придивляться став: аж це є бісеня
Як хоче скочить, то аж в землю присідає
Та й присне разом відтіля!
Як ні крути, а правди ніде діти:
Коли б, як виборного діти,
І другі вміли присідать,
То, може б, і вони зуміли так скакать.

Цап
Байка Є. Гребінки

«Мабуть, нема уже на світі правди!
Мабуть, вона уже за море утекла!
Чим я од Муцика поганший, справді?
А пані те щеня учора привезла,
Сьогодні вже йому і дзвоник почепили,
Да як моторошно він бряжчить,
Як Муцик, бубличком задравши хвіст, біжить
Та гавкає на мир щосили!» —
Так навіжений на ввесь окіл гукав.
Хазяїн, річ таку почувши
(А по-цапиному він дещо розмишляв),
Йому дзвінок на шию намотав.
Здурів скажений Цап, ріжки назад загнувши,
Махнув борідкою, замекав, заскакав
І геть-то честію такою запишався,
Да швидко став їй не рад:
Бо тільки Цап стрибне у панський сад,
На шиї дзвін — дзень-дзень! — народ заворушився,
І гостя в три шия в кошару мусять гнать.
Прийшлось бідасі пропадать.
Пройшло йому те врем’я, що бувало,
Майнув де здумавши, куди б то не попало,
Поїв, пообгризав — і слід пропав,
А вибіга і долинки, і гори,
Де був — то пожививсь; ніхто того не знав.
Еге, я правду вам казав:
Нащо було Паньку прохаться в прокурори.».

Човен
Байка Є. Гребінки

Заграло, запінилось синєє море,
І буйнії вітри по морю шумлять,
І хвиля гуляє, мов чорнії гори
Одна за другою біжать.
Як темная нічка, насупились хмари,
В тих хмарах, мов голос небесної кари,
За громом громи гуркотять.

І грає, і піниться синєє море.
Хтось човен на море пустив,
Бурхнув він по хвилі, ниряє на волі,
Од берега геть покотив;
Качається, бідний, один без весельця.
Ох, жаль мені човна, ох, жаль мого серця!
Чого він під бурю поплив?

Ущухнуло море, і хвилі вляглися;
Пустують по піні мавки;
Уп’ять забіліли, уп’ять простяглися
По морю кругом байдаки;
Де ж човен дівався, де плавле, мій милий?
Мабуть, він не плавле, бо онде по хвилі
Біліють із його тріски.

Як човнові море, для мене світ білий
Ізмалку здавався страшним;
Да як заховаться? не можна ж вік цілий
Пробути з собою, одним.
Прощай, мій покою, пускаюсь у море!
І, може, недоля і лютеє горе .
Пограються з човном моїм.
1833

Школяр Денис
Байка Є. Гребінки

Миряне, слушайте, хочу вам рассказать,
Как после рождества, на самые Меланки*,
Тупой школяр Денис, запрягши клячу в санки,
К родителю спешил из школы — ночевать,
Чтоб завтра по закону
Зерном всю хату обсыпать**.
В пути, однако, вышла незадача:
Домашний кров почуяв, кляча
Рванула раз, другой — и понесла!
Денис ее сдержал, но злость его взяла,
Хотелось проучить скотину, да боялся,
А все-таки себя ведь надо показать,-
Так по оглоблям — ну кнутом хлестать.

Как только с паном пан связался,
Глядишь — у мужиков пошли чубы трещать.

________
* Меланки — канун Нового года.
** По украинскому народному обычаю, поздравляя с Новым годом, обсыпают комнаты зерном.

Очи чёрные, очи страстные!..

Очи чёрные, очи страстные!
Очи жгучие и прекрасные!
Как люблю я вас! Как боюсь я вас!
Знать, увидел вас я в недобрый час!

Часто снились мне в полуночной тьме
Очи чёрные, непокорные!
А проснулся я — ночь кругом темна,
И здесь некому пожалеть меня.

Не встречал бы вас, не страдал бы так,
Я бы прожил жизнь улыбаючись.
Вы сгубили меня, очи чёрные,
Унесли навек моё счастье.

Заквітчалася дівчина; стала край вікна…

Заквітчалася дівчина; стала край вікна.
Дав бог празник. Людям празник,
а вона одна Із маленьким братом Йвасем, прибрана,
в квітках, Дивиться, моя небога, на широкий шлях.
Батько вмер давно у неї, матері нема,
Тільки в хаті брат маленький да вона сама,
Більш ні племені, ні роду — все чужі кругом!
Тільки не об тім сумує дівка під вікном:
Тута, край вікна, прощався, ціловався він,
Чорнобровий козаченько, як їхав на Дін?
Обі іцпнся вернутися — вже півроку є,
Ніс сумує дівчинонька, серденько моє!..
До мій милий? Що він робить? Де він
забаривсь? Може, з іншою якою уже одруживсь!..»
Дума дівка; серцю важко, сльози на очах.
І пустий простягсь далеко перед нею шлях.
1843

Маруся

«Я знаю, Марусе, дівочу натуру!
— Так мати старая казала дочці,
— І я дівовала, була молодою
(Тоді парубки все були молодці!)
— На грищі співала, на досвітках пряла,
На улиці часом до світа гуляла…
А бувало стане скушно,
Серце ниє та болить,
В грудях важко; плачеш, плачеш…
Божий світ не веселить!..
У садку пташки щебечуть,
По степу цвітуть квітки;
Як послухаєш, як глянеш —
Плачеш бозна од чого!..
І знати не знала, чого я бажала!
І все було, доню, я так сумовала,
Поки твій отець мене кохати не став,
Поки з моїм любим нас піп не звінчав…
Кинь лихом об землю та будь веселенька!
І думає дочка, схилившись до неньки:
«Чом досі мене ще ніхто не кохав?..»