Байки Езопа

    Байки Езопа

    1. Багатій і кожум’яка

    2. Баран і собаки

    3. Батько та доньки

    4. Візник та Геракл

    5. Віл і цап

    6. Віслюк у лев’ячій шкурі

    7. Віслюк, нав’ючений сіллю

    8. Вовк і коза

    9. Вовк і лелека

    10. Вовк і цапик

    11. Вовки, вівці та баран

    12. Воли та осі

    13. Вояка та кінь

    14. Вугляр і власник пральні

    15. Галка й птахи

    16. Галка та голуби

    17. Гермес і дроворуб

    18. Два півні

    19. Два цапики

    20. Двоє приятелів і ведмідь

    21. Дроворуб і лисиця

    22. Жаби

    23. Жінка та курка

    24. Зайці та жаби

    25. Звіздар

    26. Зевс і лис

    27. Кінь і віслюк

    28. Коза і пастух

    29. Кози і чабан

    30. Кочовик і верблюд

    31. Купальник і подорожній

    32. Кури та дикий кіт

    33. Куріпка та кури

    34. Куца лисиця

    35. Лев і бик

    36. Лев і ведмідь

    37. Лев і лисиця

    38. Лев, віслюк та лис

    39. Лисиці

    40. Лисиця і ворона

    41. Лисиця і журавель

    42. Лисиця і виноград

    43. Лисиця і лев

    44. Лисиця та цап

    45. Лисиця-ненажера

    46. Людина і лев

    47. Мавпа і лисиця

    48. Мавпи-танцюристки

    49. Мандрівці та чинара

    50. Миші та коти

    51. Недужий олень

    52. Олень і виноградник

    53. Орел, ворона та пастух

    54. Павич і галка

    55. Пастух і море

    56. Пастух-жартівник

    57. Рибалка з сопілкою

    58. Рибалки та мавпа

    59. Рибалки

    60. Селянин та його діти

    61. Скнара

    62. Собака, півень і лисиця

    63. Собака та м’ясо

    64. Три бики і лев

    65. Хатня миша й польова миша

    66. Хлібороб і орел

    67. Чорногуз та орач

    68. Шахрай і корчмар

    ЛИСИЦЯ-НЕНАЖЕРА
    Байка Езопа

    Бігла лисиця лісом, шукаючи поживи, бо була дуже голодна. Аж раптом ударив їй у ніс смачний дух печені та свіжого хліба.
    — О, ще не цурається мене доля! — зраділа лисиця. — Далебі, сьогодні добре пообідаю.
    Та й помчала на дух, і він привів її до високого дуплистого дуба. З дупла так знадливо пахло, аж у лисиці слинка покотилася.
    Підійшла вона до дерева, зазирнула в дупло та й побачила — вгорі висять торбинки.
    «Це, мабуть, залишили пастухи, які пильнують овець на узліссі, — подумала лисиця. — Жаль, що високо, не можна дістати».
    Хоч як спиналася лисиця, хоч як тяглася вгору — дістати харчу не могла.
    «Треба залізти в дупло, — надумала лисиця. — Дірка саме по мені».
    Залізла вона в дупло, поздіймала торбинки та й почала бенкетувати. Яка смачна печеня, а хліб, а яєчка! Який запашний сир! Уминала все те лисиця, аж за вухами лящало.
    — У кого б іще так поживитися, як не в пастухів, — каже. — Вміють господині їхні готувати. Спасибі їм!
    Їла-їла лисиця, аж поки й крихти не зосталося. По тому напилася води з барильця, що його брали пастухи з собою, бо поблизу не було джерела.
    Напхалася вона по зав’язку та й усміхнулася.
    — Уявляю, які будуть обличчя в пастухів, коли прийдуть обідати!
    Та й намірилась вилізти з дупла. Виткнула голову й передні лапи, посунулась далі — аж зась! Черево їй роздулося й не пролазило в дірку. Заплакала лисиця, заголосила:
    — Лиха моя година та нещаслива! Як вилізти з дупла? Як добутися до своєї нори?
    Так вона жалібно приказувала, аж самій серце краялось.
    А неподалік саме пробігала інша лисиця. Почула голосіння, підбігла до дерева й, побачивши невдаху, здивувалася.
    — Сестро, як ти туди потрапила? — гукнула.
    — Ой, не питай! Влізла, щоби смачно попоїсти, а вилізти не можу.
    — Що ж там було?

    — Дві торбинки з хлібом, печенею, сиром та яйцями. Ой сестрице, то був справжнісінький бенкет! Біда тільки, що черево роздулося й не пролазить у дірку. Як не виберусь я звідси — кепсько мені буде.
    Лисиця знову зайшлася плачем.
    — Не побивайся, — каже подруга, — зачекай трохи — черево й стухне. Тоді любесенько вилізеш.
    — Правду кажеш?
    — Авжеж. За дві-три години черево стане таке, як і було.
    — А як прийдуть пастухи?
    — Не бійся. Вони далеко звідсіля — я їх бачила.
    — Спасибі тобі, сестро, щаслива та година, коли ти мене втішила. Почастувала б тебе, та, на жаль, нема чим.
    — Та звідки тобі було знати, що я пробігати-му поблизу? З’їла — на здоров’я.
    — Ну, тоді біжи. Нехай тобі щастить. Приходь колись до мене, побалакаємо про цю пригоду.
    Лисиця побігла геть, а ненажера залишилася в дуплі.
    Знічев’я почала перетрушувати торбинки, чи нема там іще чого-небудь. Перегодом знову спробувала вибратись з дупла. Але й цього разу не пролізла.
    «Ще рано», — подумала вона.
    Проте за дві години вона легко просунулась крізь дірку та стрибнула додолу.
    — Ти диви! Правду казала подруга, що треба зачекати. Адже з часом минають скрута та лихо!

     

    ЛЮДИНА І ЛЕВ
    Байка Езопа

    Зустрілися якось чоловік з левом і пішли разом далі. Ідуть, гомонять про се, про те. По якомусь часі перекинулась розмова на рід людський та на лев’ячий. І кожен заходився свій вихваляти.
    — Хіба є на світі хтось могутніший і прекрасніший за нас? — каже лев. — Люті звірі тільки зачують в лісі наш голос — щодуху втікають, куди очі світять, а що вже всіляка дрібнота, то нема що й казати — забирається в нори й потерпає зо страху. Навіть земля та вітер тремтять, як лев подає свій голос. Ніхто не годен його перемогти.
    — Так, ніхто, крім людини, — відповідає супутник. — Бо людина — то найдовершеніше створіння на землі. її сила, помножена на розум, нездоланні. Все, що є живого на світі, боїться її. Одні звірі втікають від людини в такі місця, де не ступала її нога, інші скоряються їй і вірно служать все життя. Нема й не буде ніколи такої сили, що могла б збороти людину.
    Отак розмовляючи, дісталися вони роздоріжжя, на якому стояла мармурова статуя — мисливець у двобої з левом. Мисливець переміг — притис звіра до землі. Побачив те чоловік і вигукнув:
    — А що я тобі казав, леве? Тепер ти бачиш, що ми, люди, найгарніші з усіх створінь на землі й могутніші за будь-якого звіра?
    Лев зареготав так, що, здавалося, грім гуркоче.
    — Теж мені доказ! Скажи, хто вирізьбив цю статую? Людина, не хто інший! А коли б леви знали різьбярство, чи не побачив би ти хтозна-скільки статуй, які зображували людину, що її переміг лев і звалив додолу?!

     

    МАВПА ТА ЛИСИЦЯ
    Байка Езопа

    Було це за давніх часів. Надумалися якось лісові звірі обрати собі царя. Посходилися вони на велику галявину й по тривалій суперечці поклали: нехай кожен покаже, на що він здатен. Хто зробить щось найкраще — того й оберуть царем.
    Посідали всі кружка, залишивши на середині вільне місце. Туди виходили один за одним звірі й показували різні штуки.
    Перший вийшов могутній лев і так заревів, аж земля затремтіла. Звірі, жахнувшися, сховалися одне за одного, а малеча, плачучи, тулилася до матерів.
    Потім виступив слон із стовбуром величезного дерева в хоботі. Легко, мов пір’їну підняв деревину й поклав собі на спину, а потім жбурнув далеко геть.
    За ним вийшов тигр. Примірився — і одним стрибком перескочив галявину.
    Показав себе й заєць — так прудко помчав колом, що не встигли звірі змигнути оком, як він уже тричі оббіг галявину.
    Кінь перескочив високу жердину; кріт за мить прорив підземний хід під галявиною. Віслюк похвалився своїм голосом; два півні показали своє бойове мистецтво в герці.
    Останньою вийшла мавпа й затанцювала так кумедно, що всі зареготали. Всі звірі — великі та малі, дужі та слабкі — аж качалися, аж за животи бралися. V,
    Сміялися довго — поки мавпа покинула танцювати. А тоді Зусібіч загукали:
    — Мавпа! Мавпа — ось наш цар!
    — Іншого царя не треба!
    Лиш один звір не сміявся, не кричав, не плескав у долоні — лисиця. Вона крутилася поміж усіх і бурчала:
    — Чи ви при своєму глуздові? Мавпа — цар?! Та хто вона за одна та мавпа? Тільки й уміє, що блазнювати та гризти горіхи. А чи годна вона звитяжно воювати, як належить цареві? Ні. Чи годна дати всьому лад? Ні. Чи годна розпізнати потаємних ворогів і дати їм такого перцю, щоб на все життя затямили? Чи годна їх обхитрувати? Ні, ні, ні! Чи вміє вона красно говорити? Ні, де там! То що ж вона тоді вміє? У танцях вихилятися та люд потішати? Де ж пак — які заслуги!
    І, глянувши на мавпу, лисиця докинула:
    — Диви, як набундючилася! Було б чого! Та раптом очі лисиці спалахнули, і в них
    майнула лукава усмішка.
    — Ну, зажди, я тобі зараз утну! Відійшла лисиця далеченько й спинилася під високим деревом. Ще коли бігла на галявину, бачила там пастку, а в ній шматок м’яса. Лисиця скрушно похитала головою:
    — Якийсь бідолаха попадеться туди! Тепер підбігла вона до дерева, глянула — м’ясо на місці. Лисиця помчала назад на галявину. Мавпу й досі оточували звірі.
    — Ану розступіться, дайте дорогу! І я хочу привітати царя!
    Звірі розступилися.
    — Хай живе наш цар! — закричала лисиця й тричі вклонилася мавпі. — Хай живе царська корона — наша честь і гордість! Щасливого царювання тобі, твоїм дітям, онукам і всьому твоєму родові довіку.
    І, повернувшись до звірів, солоденько мовила:
    — Ви обрали справжнього царя.
    — Красно дякую, — відповіла мавпа, скривившися так кумедно, що звірі засміялися.
    Лисиця подумки зауважила: «Стривайте лишень — зараз ще не так реготатимете».
    — Царю мій, — провадила далі вголос, — я давно мріяла зробити тобі подарунок. Але я бідна лисиця і не маю нічого, гідного твоєї величі. Та сьогодні мені пощастило — я знайшла в лісі скарб. Тож прийми його від мене, бо тільки царям належить володіти скарбами.
    — Який скарб? — спитала мавпа.
    — Ходімо, царю мій, я покажу.
    — Ходімо, — радо згодилась мавпа та й подалася за лисицею.
    — Ану ж бо й ми глянемо, — сказав котрийсь із звірів.
    — Ходімо всі! Ходімо!
    І всі посунули слідом за мавпою. Незабаром лисиця спинилася й, показавши мавпі на м’ясо в пастці, мовила:
    — Скарб там, царю мій! Візьми-но його сам. Мавпа, простягши руки, прожогом кинулась до пастки. Аж раптом щось клацнуло, й пастка защепнулася.
    — Гей, лисице, тут тільки шматок м’яса! Це такий скарб? Ану відчини мені, я хочу вийти! — жалібно загукала мавпа.
    — Стривай, пані мавпо, — сказала лисиця, забачивши на стежці звірів. — Зажди трохи, вийдеш.
    Коли звірі підійшли ближче, лисиця показала їм на мавпу:
    — Бачите, якого царя ви обрали? Пишайтеся тепер ним!
    Звірі оточили пастку. Дивляться — а там мавпа, зіщулена й жалюгідна.
    — Що сталося? — питають здивовані звірі. — Як вона туди влізла? Де скарб?
    — Спитайте її! — переможно засміялася лисиця. — А скарб — то шматок м’яса! Пані мавпа кинулась у воду, не спитавши броду. От і вскочила в халепу. І цього недоумка, любі мої, ви обрали царем? Чого ж мовчите?
    Звірі дивилися то на лисицю, то на мавпу. Нарешті озвався вовк:
    — Правду лисиця каже!
    — Авжеж, правду! — підхопили всі. — Ніяк не випадає мавпі царювати!
    — Тож скиньмо її з престолу! — вигукнула лисиця. — Бо інакше весь світ з нас глузуватиме!
    — Мудро каже лисиця… Та спершу визволимо мавпу з пастки. А потім оберемо нового царя!
    — Чудово! — зраділа лисиця. — Нарешті я чую голос розуму.
    Отож випустили звірі мавпу та добре посміялися з неї. А згодом посідали знову кружка на галявині — обирати нового царя.
    Вийшла на середину лисиця й сказала:
    — Тепер будьте розважні. Правду кажучи, сердешна мавпа не винна. Що вона вміла — те й показувала. Винні ви самі, бо ні сіло ні впало обрали царем блазня, не подумавши, до якого лиха він може вас довести.

     

    МАВПИ-ТАНЦЮРИСТКИ
    Байка Езопа

    Якось єгипетський цар забрів, гуляючи, до чудового лісу, де росли банани, горіхи й хурма. Відтоді цар щодня ходив у ліс, дивувався з папуг, що вигравали барвистим пір’ям, сміявся з мавп, що стрибали по деревах, рвали банани та горіхи й, облущивши, з’їдали їх. І ось одного дня цар мовив до свого почту:
    — Мені спало на думку зібрати стадо мавп і навчити їх танців.
    — Що ти, наш володарю! Хіба таке можливе? — здивувався почет.
    — А чому б і ні? Мавпи дуже люблять наслідувати людей. Побачить вона, скажімо, що людина зачісується, і собі шкребе голову. Хай тільки побачить танок — одразу сама затанцює. Тож накажіть спіймати кілька десятків мавп і привезти їх до палацу.
    Коли мавп привезено до палацу, цар звелів покликати танцюристів.
    — Заженіть мавп до великої зали й спробуйте навчити їх танців. Та дбайте про них, годуйте добре, щоб не відчували вони неволі.
    Танцюристи загнали мавп до зали й заходилися виконувати царське веління. Аж ось за кілька день один з них прийшов до царя й каже:
    __ Царю наш! Мавпи навчилися танцювати,
    та ще й як! Вони вивчили всі танці. Танцюють навіть краще за нас! А що вже тішаться! Ходи сам подивись!
    Цар подивився й очам не повірив. Десятеро мавп танцювали так вправно й завзято, аж дух забивало з подиву. Захоплений цар звелів нагородити кожну мавпу торбинкою золотих.
    Потім наказав покликати кравців. А коли ті прийшли й уклонилися, сказав:
    — Пошийте для мавп гарне, барвисте вбрання. І щоб не було однакового. Не шкодуйте краму й золота на оздоби, робіть якнайкраще. Бо за тиждень у палаці — велике свято, і мавпи на ньому танцюватимуть. Такого свята досі не бачили!
    За тиждень усе було готове. Палац, до якого посходились вдягнеш в шовки та оксамити вельможні гості, сяяв оздобами. Цар з царицею Щиро вітали всіх, частували пресмачними стравами й найсолодшими напоями. А потім Цар провів гостей до зали з коном і музиками.
    Посідали на свої місця цар з царицею, а за ними й гості. Аж тут на кін вибігли мавпи в барвистому вбранні, в машкарах — дуже кумедні й симпатичні. Гості весело засміялися. Музики заграли, мавпи пішли в веселий, бурхливий танок. Гості дивилися й чудувалися. Щоб мавпи та були на таке здатні? Неймовірно!
    Серед гостей був один молодик, який дуже полюбляв жартувати. Дивився, дивився на мавп — аж ось сяйнула йому думка.
    Молодик вийшов до вітальні, взяв з таці жменю горіхів і, вернувшися до зали, підкрався до кону та й поклав горіхи на краєчок.
    Ніхто з гостей того не завважив, але мавпи відразу помітили горіхи.
    І таке тут почалося, що годі й розповісти!
    Мавпи кинулися до горіхів, забувши, що вони танцюристки і на них дивляться цар з гостями. Штовхалися, чубилися, здирали одна з одної машкари. Коли якійсь удавалося вхопити горіх, решта налітали на неї, шарпали, шматували чудове вбрання.
    На кону зчинився неймовірний шарварок. Мавпи розшаленіли, билися так, аж шерсть летіла.
    В залі всі реготали, і найдужче — цар. А старий слуга, що дивився на все те в двері, похитав головою і сказав іншому:
    Мавпа є мавпа і мавпою зостанеться, хоч би як її вимуштрували, хоч би чого навчили.

     

    МАНДРІВЦІ ТА ЧИНАРА
    Байка Езопа

    Стояв жаркий літній день. Сонце пекло нещадно. Ні вітерця, ні хмаринки.
    Двоє мандрівців ішли сірим курним шляхом. Навколо, скільки око сягало, слався безрадісний випалений степ, голий-голісінький, анінайменшого кущика не видко було, не те що дерев. Земля пашіла жаром, піт заливав очі; потомлені чоловіки ледве совали ногами.
    — І не згадаю такої спеки на своєму віку, — каже один.
    — Таж у липні завжди так, чого ти хочеш? — заперечив другий. — Ще й сонце над самісінькою головою.
    — Ай справді, вже обід. Хоч би який затінок знайти, перепочити трохи. Я вже геть знебувся.
    — Я теж, тільки не віриться мені, що в цій пустелі є затінок.
    Задихаючись, вибралися вони на високий пагорб, коли бачать — попереду розлога, глибока балка, а на дні її росте висока чинара. Ледве добрели мандрівці до чинари й попадали в холодку.
    Довго лежали вони, сховані від сонця густим листям, і холодок поволі розвіяв утому. Чоловіки збадьорилися, пожвавішали.
    — Як тут гарно! — промовив один. — Нікуди не хочеться йти звідси!..
    — Твоя правда, друже мій. Перебудемо тут, поки сонце поверне на вечірній пруг, бо хтозна, чи трапиться ще затінок по дорозі.
    Довгенько пролежали вони мовчки, втішаючись свіжістю. Аж ось один і каже:
    — Знаєш, що я думаю?
    — А що?
    — Чинара — нікчемне дерево. Таке здорове, а плодів не дає!
    — Справді! Височенний стовбур і могутнє гілля пропадають марно. Скільки ж то чудових солодких плодів могли б вони вигодувати!
    — Авжеж! І живе чинара довго, а користі з неї — ніякої!
    — Нікчемне дерево!
    — Авжеж, нікчемне!
    Почула те чинара й мовила до них:
    — О безсоромні люди! Ніжитесь у моєму затінку, в холодку, й кажете, що я нікчемна. Як-то можна приймати все добре, що я вам даю, і ганити мене? Багато чого зазнала я на своєму віку, але такої невдячності ще не бачила.

     

    МИШІ ТА КОТИ
    Байка Езопа

    У великому старому будинку було багато мишей. Водилися вони і в кімнатах, і в коморі, і на подвір’ї. Але в господі не бракувало й котів. Миші дуже їх боялися. Воно й зрозуміло: адже коти й миші — зроду-віку запеклі вороги.
    В битвах з котами миші завжди зазнавали поразки і потім потерпали з ганьби.
    — Чого ми такі безталанні? — зажурилися якось вони. — Коти, звісно, дужчі за нас, але нас більше, тож ми повинні перемагати.
    — Нам бракує мудрих проводирів! — вихопилася якась миша.
    — Що ж воно буде далі? — зітхнула інша. — В мене п’ятеро діток, як уберегти їх од лиха?
    Ще інша звелася на задні лапки, відкашлялась і рішуче мовила:
    — Нам треба обрати проводирів-полководців! Найрозумніших, найсміливіших! Що вони скажуть — те й робитимемо!
    — Мудра твоя рада! Оберімо полководців! — підхопила вся мишача громада.
    Миші не гаючись обрали з-поміж себе десятеро полководців. Ті просто нетямилися з радощів. Та й було чого. Адже полководці — то не простий люд!
    Десятеро обранців навіть спати полягали окремо. Та сон од них тікав. Походжаючи з кутка в куток, вони мріяли, як перемагатимуть котів.
    Аж раптом .один полководець каже:
    — Овва! Ми забули про важливу річ!
    — Про яку?
    — В нас немає відзнак, котрі б свідчили, що ми полководці.
    — А й справді? Що ж його робити?
    — Що робити, що робити! Почепити відзнаки — та й край! — обізвався котрийсь.
    — Розумно кажеш! — зраділи всі.
    Довго вони думали-гадали, аж поки врешті надумали: зробити великі гарні роги й припасувати їх до голів, щоби решта мишей пізнавали своїх полководців.
    Як сказали, так і зробили. Назавтра десятеро полководців почепили на голови напрочуд гарні роги.
    Але попри ці почесні відзнаки, мишача армія була вщент розбита в першому ж бою, і бідолашне військо ледве втекло від котів. Вояки один по одному шмигали у вузенькі нори і всі врятувалися. Полководці й собі кинулися до нір, але гіллясті роги не пролазили в них. І коти забрали мишей-полководців у полон.
    А яка доля чекає на котячих бранців — ви самі знаєте.

     

    НЕДУЖИЙ ОЛЕНЬ
    Байка Езопа

    На зеленій галявині посеред лісу жив гарний олень. Віддавна тут мешкали його мати й бабуся, і всі мали це місце за свою домівку. Ніхто із звірів не заходив туди пастися, знаючи, що тамтешня трава належить оленеві.
    Та якось золоторогий красень захворів; не міг ні бігати, ні пастися, лежав на зеленій траві й жалібно стогнав.
    Почула той стогін коза, яка саме минала галявину. Підійшла до оленя, питає:
    — Ти що, занедужав, сусіде?
    — Ох, — відказує олень, — болить мені все тіло, не можу ні їсти, ні пити.
    — Бажаю тобі якнайшвидше одужати!
    — Дякую, — мовив олень і заплющив очі. Коза намірилася йти, та побачила на галявині зелену, соковиту траву. Покрутилася й подумала: все одно олень не їстиме — чи не попастися трохи? Та й наїлася трави досхочу, а тоді подалася додому. По дорозі зустріла двох ко-рів-сусідок.
    — Добрий день, чули новину?
    — Яку?
    — Олень занедужав, болить йому все тіло, він лежить і стогне.
    — Ой лишенько! — жалісно вигукнули корови. — Треба піти навідати його.
    — Я вже там була, трохи його розважила. Невдовзі корови прийшли на галявину до оленя.
    — Як здоров’ячко, любий сусіде? — питають.
    — Ох, занедужав, і сам не знаю чого, болить мені все тіло, що й підвестися не можу. Дякую, що навідали.
    Корови трохи постояли біля оленя, побажали йому якнайшвидше одужати та й подалися геть. А по дорозі червона каже до чорної:
    — Глянь лиш, яка зелена соковита трава!
    — Я помітила, коли ми ще сюди йшли, та й подумала: чом би не поласувати…
    — Авжеж, авжеж! Нумо скуштуймо! Скубнули корови траву — ох і смачна ж! Понапасалися добре та й почимчикували додому, ситі та веселі. Дорогою зустріли коня з віслюком, що дуже кудись поспішали.
    — Куди це ви так квапитеся? — питають корови.
    — Таж олень занедужав, ідемо навідати, — відповідають ті.
    — Ідіть, ми саме від нього вертаємось.
    Незабаром кінь з віслюком дісталися галявини, розпитали оленя, як він почувається, чи не хоче, бува, чого, а тоді попрощалися й пішли. Аж ось побачили соковиту пашу.
    — Чи не поскубти травички? — каже віслюк. — Олень усе одно занедужав, і вона пропадає марно.
    — Чому б не поскубти, — згодився кінь. Понапасалися добре, згадали, що вже час і додому.
    На другий день на галявину прийшли коза із своєю сестрою. А вертаючись додому, знову поскубли зеленої травички. Те саме зробили корови, кінь з віслюком, ватага кролів та зайців, які теж дізналися про оленеву хворобу й забажали навідати його. А ще згодом прибігли вівці з ягнятами та черідка телят. Пробули з оленем весь день, розважали балачками, зичили здоров’я, а коли пішли: не залишилось на галявині жодної травинки. Все випасли оленеві друзі.
    На ранок олень трохи оклигав, підвівся з землі й захотів попастися, адже кілька день ріски в роті не мав. Проте хоч скільки він нахилявся — не міг намацати ні травинки.
    «Ой лишенько, — подумав він, — це ж мої сусіди випасли всю траву. Що тепер робити, немає ж сили піти попастися кудись-інде; невже конати з голоду?»
    На той час галявиною бігла лисиця. Побачила оленя, розпитала за все й засміялася:
    — Не журися, я принесу тобі оберемок трави й води напитися, ще й розуму навчу: ніколи не водися з кепськими товаришами, від них завжди більше шкоди, ніж користі.

     

    ОЛЕНЬ І ВИНОГРАДНИК
    Байка Езопа

    Якось на зеленому схилі гори пасся гарний золоторогий олень. Був теплий, погожий осінній день. Та, на лихо, помітили оленя мисливці й помчали до нього. Олень теж побачив мисливців, але тоді вже, коли ті, цілячися з луків, підступилися близько.
    «Лишенько моє, тепер ніяк утекти до лісу! — подумав олень. — Ану ж бо сховаюся в отому винограднику».
    Олень щодуху кинувся вниз. А мисливці, напнувши тятиви, побігли слідом. Проте олень устиг заховатися.
    — Стійте! — гукнув один мисливець. — Оточіть виноградник та гарненько видивляйтеся — він десь там. А коли вибіжить на поле, ми одразу його побачимо.
    Мисливці поставали, пристерігаючи за кущами винограду. Але олень заховався так добре, що жодне око не могло його примітити.
    — Де ж він дівся? — питає один із мисливців.
    — Напевне, встиг ускочити в ліс, — каже другий.
    — Ні, — докинув третій, — ми добре пильнували і, коли б він з’явився, неодмінно побачили б.
    — У полі теж не видко, — промовив четвертий. — Що ж робити?
    — Ще пошукаймо, — озвався п’ятий мисливець. — Не знайдемо — що ж, нічого не вдієш. Мисливці востаннє обдивилися виноградник, та знову марно. Нарешті їм набридло шукати і чекати.
    — Ходімо, — каже один, — певне, олень таки втік од нас.
    — Ходімо, — погодились мисливці та й подалися гуртом геть.
    Олень дуже зрадів, побачивши, що його вороги пішли:
    — Я врятувався — аж не віриться!
    Та й ну на радощах шматувати листя й солодкі грона винограду!
    Біг олень од куща до куща, розсував гілки, розгойдував листя — одне слово, геть знетямився й забув про небезпеку.
    І скоїлося непоправне — треба ж було озирнутися одному мисливцеві!
    — Гляньте! — гукнув він до товаришів. — У винограднику щось ворушиться! Ходімо подивимось, що воно таке! Мерщій!
    Мисливці побігли до виноградинка — і побачили оленя.
    — Ось він!
    Олень кинувся тікати, мисливці — за ним. Мчить олень, серце йому калатає із жаху, а в голові одна думка снується:
    «Чому я не стояв нишком у винограднику? Він сховав мене від небезпеки, а я, невдячний, потоптав гостинність його й доброту понівечив. От і караюсь по заслузі!»
    Отак і деякі люди бувають покарані за те, що не цінують своїх благодійників.

     

    ОРЕЛ, ВОРОНА ТА ПАСТУХ
    Байка Езопа

    Пас якось пастух овець на зеленій горі. Раптом з високості ринув на отару орел, ухопив кігтями ягня, шугнув з ним у небо й полетів на неприступну скелю, де мав гніздо.
    Побачила те ворона й подумала:
    «Бач, як легко здобув орел поживу! Чому б і мені так не зробити? Чим він кращий за мене? Хіба в нього розуму більше? Схоплю-но і я вівцю!»
    Полетіла вона до отари, покружляла над нею й кинулася на барана. Та коли вчепилася йому в спину, заплуталася в вовні і, замість злетіти разом із здобиччю, сама спіймалася, та так міцно, наче хто її прив’язав. Засіпалася ворона, забила крилами, щоби звільнитися. Але бараняча вовна обплелася круг її ніг і не пускала. Що дужче рвалася ворона, що більше старалася — то дужче заплутувалася.
    Пастух, який сидів поблизу, почув биття крил і сказав собі:
    — Десь тут птах є… Чому він так тріпочеться? Піду-но гляну.
    Іде він, оглядає отару, аж бачить — ворона б’ється на баранячій спині.
    — Оце так! — здивувався пастух. — Що це ти, пані вороно, робиш із моїм бараном? В орла граєш, чи що? Ну, начувайся!
    Схопив кумасю, виплутав з вовни та й повисмикував пір’я з крил. Потім прив’язав до гілки, а ввечері забрав додому. Його діти дуже зраділи, побачивши ворону.
    — Що це за птах, тату? Ми такого ще не бачили.
    — Це ворона. Але вона хоче стати орлом.
    — Чому вона хоче стати орлом? — питає більший син.
    — Бо побачила, як орел полює, то й забаглося їй полювати так само. А про те забула, що орел великий та дужий, а вона — звичайний собі птах. Тому сьогодні й попалася.

     

    ПАВИЧ І ГАЛКА
    Байка Езопа

    Було це за давніх часів. Задумали якось птахи обрати собі царя, бо ще тоді його не мали. Зійшлися вони в лісі на галявині, сорока всілася на високу гілляку й гукнула до гурту:
    — Хто з вас хоче стати царем, хай виходить на середину!
    Не встигла вона й рота закрити, як павич підхопився з свого місця, набундючився й гордовито посунув уперед.
    — Я хочу! — закричав. — Я гідний царського трону! Погляньте лишень на мене! Чи ще в когось є таке чудове веселкове пір’я?
    Підняв павич хвоста, розпустив його, як помело, витяг шию, задер голову з барвистою короною і поважно повернувся кругом, аби всі птахи бачили, який він гарний.
    І справді, мінився він барвами найчудовіших квітів, небесною блакиттю й морською синявою, наче хто зумисне дібрав їх один до одного. Здавалося, тіло його всипане коштовним камінням, що блискає спалахами незнаних барв під променями сонця. Всіх зачарувала та незвичайна краса. А павич зовсім запишався:
    — Бачите? Я найгарніший птах на світі! Хіба ж ні?
    Птаство мовчало, бо ясно було — ніхто не годен змагатися з павичем. Ніхто не сумнівався, що бути цьому красеневі царем.
    Аж ось підвелася галка й мовила:
    — Любий павичу, може, ти й справді найгарніший птах на світі. Я того не відкидаю. Але самої краси замало, щоб царювати. Скажи-но мені, що з нами буде, як на нас нападе орел? Як ти нас урятуєш? То знай — царя обирають не за красу, а за вдачу, розум, кмітливість і силу. Тобі ж усього цього бракує, самої лиш краси вдосталь. А тим часом є розумні й дужі птахи; саме між них і треба шукати кращого. Сам розваж, яка користь нам з твого барвистого пір’я? Чи воно нам поможе в біді? На що знадобиться твоя чудова корона в небезпеці? А розум, а вміння, а добра порада, а захист — все це потрібно нам щодня. Чи так я кажу, шановне птаство?
    По цій мові птахам наче спала полуда з очей, і вони загукали:
    — Так! Правду кажеш, галко!
    — Правду! Правду!
    — Хочемо царя мужнього й мудрого! Хай і негарного, нам до того байдуже!
    А сорока знову гукнула:
    — Хто хоче бути царем? Виходь на середину та й чекай нашого присуду!

     

    ПАСТУХ І МОРЕ
    Байка Езопа

    Загнав пастух овець на зиму до кошари, яка стояла на березі моря. Погода того року видалася мінлива. Морози, холодні вітри. А тут ще й вовки навідувались мало не щодня.
    — Ой, лихо, — часто бідкався пастух, — хіба це життя? Крутишся в самоті, гибієш з холоду, душу видувають вітри! Несила вже мені терпіти! Краще продам овець та візьмусь до якогось іншого ремесла. Хоч трохи поживу, як люди живуть!
    Пильнував пастух овець і повсякчас дивився на море, милувався і примовляв:
    — Яке прегарне море! Гарніше за гірські вершини, зелені ліси, барвисті луги. Прекрасніше за місячне сяйво. Нема на світі нічого кращого за море!
    Аж ось у синій далині замаячив кораблик під вітрилами. Він поволі наближався, розтинаючи воду й лишаючи за собою білу піняву стежину.
    Пастух прикипів очима до корабля.
    — Якби-то я плавав на кораблі! Де б тільки не побував! Яких тільки див не набачився б! А якби ще я мав власний корабель, які гроші заробляв би я торгівлею!
    Весь день і всю ніч муляла пастуха та думка. А вранці погнав він овець до міста, продав та й купив корабель.
    Один моряк нараяв йому навантажити корабель фініками та й поплисти в далекі краї.
    Пастух послухав ради. Набрав фініків та й рушив у путь. Кілька день море було тихе, а потім знялася страшна буря. Важкий корабель ледве тримався на воді.
    Моряки сказали пастухові, що треба викинути фініки в море, аби корабель полегшав. Інакше він потоне.
    Пастух сполотнів з жаху.
    «О лиха годино! — подумав він. — Чим же мені не сподобалася суша? Навіщо продав я овець? Навіщо поплив світ за очі? Чого б тільки я не дав, аби зараз опинитися на березі — хай там сніг, чи дощ, чи немилосердна спека!»
    І він сказав морякам:
    — Чиніть, як знаєте.
    Моряки викинули фініки в море, корабель полегшав і весело застрибав по хвилях.
    Невдовзі буря вщухла, а за кілька день вони кинула якір у порту.
    Того ж дня продав пастух корабель, купив овець та й подався з міста.
    Якось, пасучи на узбережжі отару, спіткався він з давнім товаришем.
    Вони привіталися, посиділи на камені та й завели розмову.
    Перед ними лежало безмежне синє море.
    — Яке воно спокійне! — сказав товариш пастухові. — Анінайменшої хвильки.
    — Ба ні — воно дуже підступне! — мовив пастух. — Вгамувалося, бо, мабуть, знову хоче фініків.

     

    ПАСТУХ-ЖАРТІВНИК
    Байка Езопа

    Колись та десь був собі пастух, пас у горах вівці. Розкладав часом багаття під деревом, а то сидів і дивився на гори, де інші пастухи пильнували свої отари.
    Одного дня пастух геть занудився біля овець і схотілося вигадати йому якусь забавку. Думав, думав — і надумав. Став на великий камінь і закричав:
    — Вовки! Вовки! Рятуйте!
    Почувши крик, ближчий пастух побіг на допомогу. Хлопець побачив його і зрадів.
    «Ну, тепер посміюся, — думає. — Хай ще й інші прийдуть». І знову загукав:
    — Вовки! Вовки на моїх овець! Ряту-у-йте! Почули його інші пастухи та кинулися щодуху на крик.
    — Де вони? — питали в хлопця. — Де?
    — Хто? — здивувався пастух, що сидів собі спокійно на камені.
    — Та вовки ж! Де ти їх бачив? Кажи швидше!
    Але пастух зареготав.
    — Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Невже ви й справді повірили, що вовки? То ж я хотів тільки налякати вас та пожартувать!
    — Добрий мені жарт! — гнівно промовив один пастух.
    — То це ти змусив нас бігти, мов навіжених, аби посміятися? — підхопив другий. — Батогом би тебе почастувати, щоб сам так побігав! Ходімо, хлопці, хай йому грець!
    І пастухи подалися до своїх овець. А хлопець дуже тішився з своєї витівки і сміявся з недотеп.
    — Пождіть трохи — я ще з вами пожартую. Вдалося раз, то вдасться й вдруге.
    І справді, за кілька день хлопець, пасучи вівці, знову закричав:
    — Вовки! Вовки! Рятуйте!
    Пастухи зачули крик та й кажуть один одному:
    — Чуєш, знову кричить?
    — Та чую! Та, може, він знову жартує?
    — А коли ні?
    — Ну, то біжімо!
    — Хутчій!
    І щосили кинулися бігти. А прибігши, побачили — хлопець заходиться сміхом.
    — Ха, ха, ха! Ну й дурні легковірні!
    — Ти знову смієшся з нас, негіднику?
    — Тут мало серця не повискакували, поки добігли!
    — А я що, вас гнав? Були б розумніші — змикитили б. Ха-ха-ха!
    Пастухи розгнівалися не на жарт, але нічого не сказали і мовчки повернулися до своїх овець.
    Минув якийсь час. Одного разу сидів пастух під деревом біля багаття і раптом, глянувши на отару, завмер із жаху. Величезний вовцюга, вишкіривши зуби, мчав просто на овець.
    — Ой матінко моя! Вовк! — вигукнув хлопець і кинувся бігти геть.
    — Вовк! Вовк! Рятуйте! Ой, мої вівці! Пробі!
    Сюди!
    А пастухи, зачувши крик, засміялися.
    — Чуєте цього брехуна?
    — Та чуємо. Знову жартує, але нема дурних. Годі вже.
    А пастух не вгавав:
    — Пробі! Вовк! Рятуйте! Справді вовк! Мерщій біжіть, бо овець пороздирає!
    — Гукай когось іншого! — крикнув один пастух. — Ми вже знаємо твої жарти.
    — Правду кажу! Правду! Ходіть побачите! Мерщій біжіть! Пробі!
    — Знову нас дуриш? — гукнув інший пастух. — Бери когось іншого на кпини.
    Ніхто не поспішив хлопцеві на допомогу. А вовк роздер кілька овець та й зник у лісі. Відтоді пастух затямив: коли хочеш, аби тобі вірили, — ніколи не кажи неправди.

     

    РИБАЛКА З СОПІЛКОЮ
    Байка Езопа

    Жив собі колись молодий рибалка. І, всім на диво, чудово грав на сопілку. Хто його почує — не зрушить з місця, доки не дослухає. А хлопець візьме, бува, з собою сопілку в море та й виводить при місяці прегарні мелодії.
    — То ти рибалка чи музика? — часто питали його.
    — І рибалка, і музика, — відповідав той. — Хіба одне одному вадить?
    Якось уранці взяв рибалка сіть і сопілку та й поплив до високої скелі, що одна-однісінька стриміла з води далеко від берега. Довго сидів на голому камін-ні, милуючись нескінченним танком хвиль. І сяйнула нараз йому думка.
    Ну ж бо заграю: може, риба заслухається, може, заворожить її моя сопілка і вийде вона моря на камінь?! Тоді мені тільки й діла, що позбирати її в кошик; не треба буде морочитися сіткою!
    Та й ну одна за одною награвати найкращих пісень.
    Час збігав, але жодна рибина чомусь і носа з води не висунула.
    Бачить рибалка — нічого не виходить. Поклав сопілку, взяв сіть і закинув. А як почав витягати — одразу відчув: там повно риби. Повибирав, і бідолашна риба забилася на березі.
    — Еге, — каже хлопець, — коли я тобі грав, то ти не танцювала. Тепер танцюй не танцюй — я вже більш не гратиму!

     

    РИБАЛКИ ТА МАВПА
    Байка Езопа

    Неподалік піщаного морського берега в зеленому лісі жила колись безтурботна мавпочка. Наївшись горіхів, гралася вона з подругами, а коли набридали забави — бігла на узлісся й вилазила на високе дерево. Дивилася, як у синій далині горами здіймалися хвилі, поволі котилися до берега і ревучи налітали на пісок.
    Одного разу помітила мавпа в морі рибальський човен. Цікаво було їй поглянути на те диво зблизька, адже ніколи раніше такого не бачила.
    А човен тим часом підплив до берега; з нього вистрибнули рибалки й заходилися витягати з моря сіть. Довго тягли, аж поки витягли гузир, повний риби. Вибрали вилов і закинули сіть знову в море. Потім зібрали рибу та й подалися стежкою до міста.
    Побачила все те мавпа, і дух захопило їй з подиву.
    — Ти диви — ловити рибу зовсім легко! Та ще й яку рибу!
    Коли рибалки зникли в лісі, мавпа хутенько злізла з дерева й побігла до сіті.
    — Тепер я її витягну! — тішилась вона думкою.
    — Виловлю всеньку рибу, яка тільки є в морі, продам на базарі, а за гроші куплю собі гарну одіж, ціпок та шкіряну торбу на гроші. Мої подруги-мавпи луснуть із заздрощів, коли мене побачать.
    Та й почала тягти сіть. Але робота була не така легка, як гадалося мавпі. Сіть пручалася, скручувалася, і мавпа стала врешті дратуватися.
    — Треба, мабуть, залізти у воду, — надумала вона. — Либонь, зручніше тягти буде.
    Влізла вона у воду й почала хапати сіть то руками, то ногами, смикати то з цього, то з того кінця, аж поки втямила нарешті, що заплуталася в снасті.
    — От тобі й маєш! Як же мені тепер вибратися звідси?
    Квапливо виборсуючись із сіті, мавпа геть забула про рибу та нову пишну одіж. А що дужче борсалася, то більше заплутувалась і врешті побачила, що заплуталася зовсім.
    — Ой лишенько! Що ж воно буде? Як мені вибратися з цієї халепи? Нащо було братися за справу, якої не знаю? Я ж ніколи в житті не рибалила. Нащо було пхати сюди носа? Нащо?
    На мавпине щастя, рибалки не загаялися в місті. Збувши на базарі товар, вони поспішили до човна. Побачили заплутану в сіть мавпу й розляглися від реготу.
    — Як вона тут опинилася? — дивувались одні.
    — Хто його знає. Нумо швидше витягнемо її, а то ще втопиться, бідолашна, — квапили інші.
    Розплутали рибалки мавпу й посадовили на пісок. Перелякана, кинулась вона до дерева і вмить вискочила на вершечок. Та й добре, що встигла видертися перше, ніж рибалки побачили, як вона понівечила сіть. Було б їй непереливки…
    Отож, аби не накликати на себе біди та не накоїти лиха іншим, не треба братися не за свою справу.

     

    РИБАЛКИ
    Байка Езопа

    Сіли якось двоє рибалок у човен і, тільки-но на світ благословилося, попливли в море. День починався погідний, небо було чисте й блакитне.
    — Я певен — сьогодні нас чекає багатющий улов. Погода — кращої не треба, пора — саме для лову, а ми рибалки вправні та спритні. Гріх не наловити! — каже задоволено один.
    — Авжеж!— притакнув другий.— Сьогодні кошики будуть повні.
    Почали вони вибирати снасті. Що за напасть? Нажива з’їдена, а риби нема.
    — Ти диви!— каже один.— Такого мені ще не бувало. Дивоглядь та й годі!
    — А може, на інші гачки щось зловилося? Рано нарікати. Нумо гляньмо, друже!
    Але й далі не траплялося нічогісінько, крім одного-єдиного рака, та й той устиг дременути.
    — Чи не податися куди-інде? Може, там пощастить!
    — Гаразд.
    Налягли вони на весла, запливли ще далі в море й знов закинули снасті. Простояли до полудня, але й тут намарне. Зажурилися рибалки.
    — Скажи комусь — не повірить! Вже відколи в морі, а досі й рибинки не бачили. ?
    Рушили невдахи до берега й запливли й невеличку, оточену скелями затоку, де завжди? водилася риба. Довго рибалили, а риба не бралася та й не бралася. Так тривало, аж поки смеркло.
    З досади рибалкам і говорити не хотілося Аж ось один пробурчав:
    — Ет, змарнували ми день! Жаль праці.
    — Так нам і треба, такі ми рибалки! — озвався другий.
    І взялися вони, засмучені, за весла — рушати додому. Коли це з води вистрибнула здоровенна1 рибина і впала в човна. Така здорова, аж човен захитався.
    — Тунець! — вигукнули рибалки. Смуток їхній як рукою зняло.
    — Та ще який тунець! Велетень! За такого; праці не жаль. Нам таки пощастило!
    — Оце так удача! Мабуть, за ним гналася якась драпіжниця, і він стрибнув у нашого човна рятуватися. Ну, тепер хоч не з порожнім» руками повернемося.
    Невдовзі рибалки дісталися берега й поспішили на базар — продавати рибину.
    — Оце так риба! — зачудувався покупець. — Певне, ви дуже вдалі рибалки.
    Один рибалка, схиливши голову, осміхнувсяй мовив:
    — Еге, ні на що не придалася б наша вдатність, коли б доля не послала нам рибину в останню мить.

     

    СЕЛЯНИН ТА ЙОГО ДІТИ
    Байка Езопа

    Жив собі за давніх часів селянин. Мав він четверо синів і виноградник. Хоч був старий та немічний, а порався коло землі сам. Бо хіба міг, бідолаха, інакше? Адже ж вирощував ті лози власними руками з молодих літ, і дотепер любив та плекав свій виноградник. А той, немов розуміючи любов і турботу господаря, віддячував йому соковитими гронами.
    Та, на лихо, всі четверо синів не звикли працювати. їм більше подобалося байдики бити, а старий батько повсякчас непокоївся думкою: «Що з ними буде, коли закриються мої очі?»
    Часто він казав собі з гіркотою:
    «Покинуть сини мої виноградник напризволяще, переведеться він і не годуватиме їх плодами. Треба якось цьому зарадити».
    Довго роздумував батько, врешті покликав синів і сказав:
    — Діти мої любі, чую — недовго мені жити на світі. Отож і покликав я вас, аби відкрити одну таємницю. У нашому винограднику заховано скарб. Як мене не стане, візьміться за лопати й копайте, аж поки знайдете.
    Невдовзі батько помер. Тяжко побивалися сини. А за кілька день згадали його слова.
    — Що б то міг сховати у винограднику небіжчик? — питає перший син.
    — Напевне, гроші, — відповідає другий.
    — А як там лише кілька золотих? — засумнівався третій.
    — Хто його знає. Краще перекопаймо все, — сказав четвертий.
    Настала зима. Небіжчик встиг за життя обрізати виноградник, і тепер треба було лише попідпирати лози. Але сини про це не дбали. Думки їхні крутилися довкола скарбу. Тож, узявши заступи, заходилися вони копати.
    — Глибше копаймо! — наказував старший.
    — Копаймо, то й копаймо! Цілісінький день копали, але так нічого й не
    знайшли. Повернулися додому стомлені й розчаровані.
    — А чи не викопав хтось інший того скарбу? — питає перший син.
    — А чи був він там узагалі? — засумнівався другий.
    — Чому не було? Треба копати, може, й знайдемо, — заперечив перший.
    Взавтра хлопці знову взялися до роботи. Але скарбу не знайшли ні того дня, ні наступного.
    — Може, батько пожартував і ніякого скарбу немає? — каже один син.
    — Боронь боже! Хіба що хто викопав скарб, а батько про те не знав. Жаль, коли так!
    Минуло кілька місяців, і настав час збирати виноград. І що ж побачили брати? Обкопані лози вгиналися від величезних важких грон!
    Зібрали брати виноград, уторгували за нього купу грошей і зажили щасливо.
    Відтоді почали вони дбайливо доглядати виноградник. А що були молоді та дужі, то й мали від праці насолоду.
    Згодом стали вони заможними господарями. А коли заходила мова про батька, завжди згадували його із вдячністю.
    — Які ж ми були нерозумні! Замість того, щоб збагнути батькові слова, розпитати, порадитися, — кинулися шукати в землі золото. Батько не посміявся з нас, а заповів нам найбільший скарб світу — любов до праці.

     

    СКНАРА
    Байка Езопа

    Був собі колись один чоловік. Мав широкі лани, пасовиська, сади й виноградники, багато будинків, але жив самотньо. І над усе на світі любив гроші.
    Одного разу, обійшовши свої володіння, він подумав:
    — Розкидане моє багатство по всіх усюдах, не можу його оком обняти, то й радості з нього не маю. От коли б замість цього господарства було в мене золото, я б його тримав завжди при собі, тоді б уже мої очі натішилися.
    Та й продав чоловік всі будинки, крім одного, найбільшого, в якому сам мешкав. Купив собі зливок золота, приніс додому, замкнув у скриню і почувся щасливим. Відтоді щоранку, вставши з постелі, і щовечора, облягаючись, діставав своє золото й довго милувався ним.
    Аж ось одної ночі приснилося йому, ніби в будинок залізли злодії й украли золото. Скочив переляканий чоловік з постелі й кинувся до скрині. Побачивши блиск важкого зливка, заспокоївся. А скоро подумав:
    « Сон може й справдитись, всякого буває! Дивись, і потягнуть у мене скарб. Треба його сховати десь-інде, безпечніше, де ні руки людські не дістануть, ні око не вздрить… Але де?»
    Довго він сидів, отак міркуючи, і думка його снувала від одного кутка будинку до іншого, від вогнища до порога. Нараз очі йому спалахнули.
    — В саду! — прошепотів. — Там надійніше! Там ніхто не здогадається шукати.
    І, взявши золото й лопату, подався в сад. Вибрав у закутку під густим деревом місце, викопав яму й поклав туди скарб. Сховав добре, але заодно закопав у землю і розум свій, і душу.
    Позначив собі схованку і, заспокоєний, вернувся до хати.
    «Тепер злодії мені не страшні», — подумав і ліг спати.
    Але тільки засіріло надворі — прокинувся чоловік. Захотілося йому глянути на своє багатство. Хутко побіг він у сад, розкопав яму, дістав зливок, погладив його ніжно, подивився якусь часинку та й поклав назад. Відтоді так і повелося: щоранку йде щасливець у сад і милується золотом.
    Неподалік саду стояв будинок. Якось уранці майстер лагодив на ньому дах. Багатій того не помітив. А майстер добре бачив, як він видобув з землі щось блискуче, довгенько дивився на нього, а тоді закопав знову.
    «Е, — думає майстер, — он де хова багатій свій скарб! Ну, почекай!»
    Вночі переліз він через огорожу, пробрався нишком до того місця, знайшов схованку й викопав зливок.
    А вранці багатій розгріб яму — нема золота! Перелякався, розкопав ще трохи — нема. Глибше розкопав — нічогісінько! Немов скарб став незримий!
    — Ой лишенько! — вигукнув. — Яке ж бо лихо мене спіткало! Все життя своє вклав я в той зливок, і ось маєш! Пропало все! Що ж тепер мені буде?
    Та й заплакав, заголосив із розпуки.
    Сусід багатія, минаючи його господу, почув лемент.
    «Що б то могло старому статися? Дай-но подивлюся».
    Зайшов у сад, побачив хазяїна й питає:
    — Що тобі, любий сусіде? Чому плачеш?
    — Ох, — відповідає той, — не питай. Украли моє золото, що я тут сховав. Те золото, до якого я приходив щоранку, діставав з землі й тішив ним своє серце. Ой, пропало моє золото… Що тепер мені буде? Не жити мені, як його не бачитиму.
    Та й знову заридав-заголосив.
    — Не плач і не сумуй, друже, — сказав сусід. — Бо хоч і мав ти золото, насправді не мав нічого. Ніякої користі воно тобі не давало. Тільки б дивився та дивився… То візьми якийсь камінь, поклади в яму і скажи собі, що то золото. І буде тобі добре, як перше.

     

    СОБАКА, ПІВЕНЬ І ЛИСИЦЯ
    Байка Езопа

    Край невеличкого, чепурненького села стояла хатина, і жили в ній кілька курочок з півнем. Правду кажучи, велося їм непогано, та півень уряди-годи бідкався:
    — Що за життя! День у день одне й те саме! Як би хотілося хоч трохи погуляти в лісі, вийти на зелену гору або помандрувати ген туди, до зеленої річки, що сріблиться під сонцем, коли дивишся на неї з даху!
    — Е, брате, та краса не для нас, — відмовляла стара розумна курка. — Тут ми маємо все, що нам треба: безпеку, спокій та смачний харч.
    Ще й є в нас щирий приятель — собака, який знає безліч цікавих бувальщин.
    І справді, собака щодня навідувався до курей, як паслися вони на леваді або відпочивали в затінку на подвір’ї, і розповідав їм усякі бувальщини про диких звірів та птахів.
    Якось каже він півневі:
    — Знаю, що ти мрієш побачити світ. То чи не пішов би зі мною до лісу?
    — Залюбки піду! — зрадів півень. Ранком вони подалися до лісу й пробули там
    всенький день.
    Півень чудувався геть з усього, що бачив, і дзьобав зелену травицю та червоні ягоди з кущів.
    Коли смеркло, собака огледівся довкола і, побачивши велику гіллясту оливу, сказав півневі:
    — Ти вмощуйся високо на гіллі, а я залізу в дупло — так і переночуємо.
    Півень злетів на дерево, собака ж умостився в дуплі. Довго й солодко вони спали, аж раптом збудився півень і за звичкою голосно заспівав:
    — Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку!
    О тій порі неподалік полювала лисиця.
    — Еге, чую півнячий голос! — здивувалася вона. — Де б йому тут узятися? Ану ж подивлюся!
    Лисиця кинулася до оливи.
    — Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! — горлав півень на гілляці.
    Лисиця солоденько мовила:
    — Доброго ранку, любий друже! Я здалеку тебе почула й прийшла поглянути, хто це так гарно співає. Але зараз ще темно, я не можу тебе розгледіти. Спускайся додолу, познайомимося.
    Вислухав півень ту мову і думає:
    «Ніхто ще зроду мені не казав, що я гарно співаю. Та навіщо цей звір таке говорить?.. Чи, може, він хоче схопити мене, коли спущуся? Май, хлопче, півнячий розум і дивися обома. Що воно за звір?»
    І враз сяйнуло йому в голові — лисиця.
    Багато про неї наслухався півень од собаки, але ніколи не траплялося бачити злодійку. А собака добре її знав. Розповідав, яка вона з себе, яка підступна та хитра на вдачу. Тож півень і упізнав її.
    «Ну, начувайся, хитра лисице!» І відказав чемненько:
    — Радий з тобою запізнатися. Але спершу зроби мені маленьку ласку.
    — Все, що скажеш! — прохопилася лисиця.
    — Внизу в дуплі спить мій слуга. Розбуди його й попроси відчинити двері, бо інакше мені ніяк спуститися до тебе.
    В лисиці загорілися очі: «Ага, то тут ще один півень — його слуга! Щастя йде, ще й друге веде!»
    — Зараз розбуджу! — вигукнула вона й подерлася до дупла.
    — Гей, уставай, треба двері…
    — Гав, гав, гав! — завалував собака і вискочив з дупла, а забачивши лісову пройду, кинувся на неї.
    Але лисиця встигла шмигнути в кущі, і в собачих зубах лишився тільки кінчик її хвоста.
    Прибігла лисиця до своєї нори, трусячися 3 переляку.
    — Ну, як полювалося? — питає її лис.
    — Хіба не бачиш? Мало хвоста не позбулася. І то ще добре, могло бути зовсім непереливки.
    Похитавши скрушно головою лисиця провадила далі:
    — Такого хитрющого півня здибала, що й світ такого не бачив! Це тобі не ворона, що відразу впустить м’ясо з дзьоба, зачувши хвалу! Нічого не скажеш — розумний півень!
    Та й поклалася голодна спати, облизавши куцого хвоста.
    А собака з півнем реготали, раді, що лисиця вхопила облизня.
    — Ну й утнув же ти, — сказав собака. — Гострий розум маєш — тим і врятувався. А був би нерозважний і довірливий — де б зараз сидів?
    — Ку-ку-рі-ку! Звісно, у лисиці в череві.

     

    СОБАКА ТА М’ЯСО
    Байка Езопа

    Якось пробігав собака повз ятки з м’ясом. Різник саме пішов до криниці напитися води. Собака, побачивши, що різника нема, скочив до ятки, вхопив м’ясо, шаснув на вулицю й невдовзі був за селом.
    «Перейду річку, — думає, — сяду на леваді та й попоїм. Там ніхто не заважатиме».
    Мчав стрімголов, аж поки дістався річки. А побачивши, що ніхто за ним не женеться, стишив біг. Незабаром уже брався кладкою на той берег. На середині кладки глянув у воду — і враз зупинився.
    Річка була тиха та спокійна, у воді відбивалося все, як у дзеркалі. І собака побачив там пса, багато більшого за нього, із здоровенним шматком м’яса в зубах.
    «О, — подумав собака, — то, напевне, теляче стегно, бо воно вдвічі більше за те, що в мене! Коли б я його мав — половину з’їв би, а решту закопав у землю на запас. А цього шматка, що я поцупив, ледве на сьогодні стане. Жаль!»
    І вже собака рушив був далі, але знов спинився.
    «А що, як пірнути та й забрати? Хай навіть той пес більший за мене, але ж я заскочу його зненацька; він перелякається і відпустить м’ясо. Я схоплю і втечу».
    Не гаючи часу, кинув собака своє м’ясо у воду, а сам шубовснув якраз туди, де був собака з багатою поживою.
    Борсався, борсався, пірнав, пірнав — але ні собаки, ні м’яса нема й сліду.
    Розчарований, поплив собака до берега.
    — Утік од мене, — бурмотів він. — Побачив, Що я стрибнув у воду, то й дременув. Щастить же йому!
    — Про кого мову ведеш, собако? — спитала сорока, що сиділа неподалік на дереві.
    — Та про того пса з телячим стегном у зубах. Чи ти не помітила, куди він побіг?
    Сорока зайшлася сміхом.
    — А, здоров би ти був, який же ти недотепа!
    — Чом це я недотепа?
    — Бо там не було ніякого пса з телячим стегном. То ти сам одбивався у воді, мов у дзеркалі.
    — Та невже?
    — Отож-то й є. Ти бачив себе самого в річці.
    — А ти не брешеш?
    — Не віриш — подивися ще раз.
    Собака нахилився з берега й знову побачив у воді пса.
    — Ну, а тепер гавкни: побачиш, що й той гавкне… То второпав нарешті? Це твоє відображення.
    Собака послухався сороки; невдовзі він прибіг назад, підібгавши хвоста.
    — Правда твоя, сороко, — каже. — Марно втратив я м’ясо!
    — Журись не журись, — відповіла скрекотуха, — а коли зазіхнеш на чуже, то втратиш і своє. Так тобі й треба.

     

    ТРИ БИКИ Й ЛЕВ
    Байка Езопа

    На зеленій, укритій буйними травами леваді під пригірком спокійно паслися три бики.
    Пригірком проходив лев. Він помітив биків, став і задивився на них.
    — Ух, які ж великі та вгодовані! — промовив він сам до себе. — А яке ж у них, певно, смачне м’ясо! Але хіба мені впоратися з ними трьома? Був би один, то я б за іграшку його подужав. Не щастить мені! Як жаль!
    І лев пішов своєю дорогою. Та раптом йому щось спало на думку, і він знову зупинився. А потім подався схилом униз. Підійшовши до биків, лев поштиво привітався:
    — — Здорові були, шановні! Гарний сьогодні день!
    Бики підвели голови й неохоче проревіли:
    — Здоров був, леве!
    — Дивлюсь оце, як ви любенько пасетеся, і мені аж заздрісно стало! Як це добре, коли маєш друзів! Ось тільки не можу я второпати, чому ви пасетеся разом?
    Бики здивовано глянули на нього:
    — А як же нам пастися?
    — Скажу. Погляньте лишень на леваду: вона не така вже й велика. І якщо ви будете пастися отак усі разом до вечора, то на ній не залишиться нічого, ані стеблинки. Так витолочите всю траву до коріння, що довго вона відростатиме. Отож я радив би вам розійтися. Один нехай пасеться на схилі, де росте шавлія, клен та арабські фісташки. Другий нехай спуститься до потічка, де повно маленьких ніжних дубочків, повитих березкою. А третьому краще піти аж ген туди, до винограду, посмакувати його листям. Грона уже зібрано, тож ніхто тепер не стереже виноград. Таким чином трава на леваді залишатиметься цілою і ви зможете щовечора, перед тим як вирушати додому, сходитися сюди попастися. Ну, що ви на це скажете?
    Бики уважно слухали, навіть ремиґати перестали. Як тільки лев замовк, один з них найбільший, гучно проревів:
    — А що, лев діло каже! Цілком слушно!
    — Справді, — підтвердив другий, найжирніший.
    — Авжеж, — озвався й третій, найсильніший.
    — Якщо ви не заперечуєте, то я підіймуся на схил, — сказав перший, який аж тремтів за арабськими фісташками.
    — А я піду до дубочків, — сказав другий.
    — Ну, а вже я подамся до виноградника. А перед заходом сонця зберемося тут усі разом, попасемося на травичці, щоб не приїдалася їжа, — додав третій.
    У лева аж вуха засміялися з радості.
    — От і добре! — вигукнув він. — Просто дивно, як ви до цього досі не додумалися!
    Три бики розійшлися в різні боки, а лев удав, ніби підіймається на гору. Та невдовзі він повернувся й помчав туди, де пасся перший бик, накинувся на нього й легко подужав його. Потім побіг до другого — упорався і з цим, а далі й третього подолав.
    Отак бідолашні бики, послухавшись хитрого лева, розпрощалися з життям. І хто їм-винен?
    Перш ніж розійтися в різні боки, треба було подумати й добре зважити те, що почули. Якби були так учинили, то й досі щасливо паслися б собі на зеленій леваді.

     

    ХАТНЯ МИША Й ПОЛЬОВА МИША
    Байка Езопа

    Познайомилися якось дві миші й подружилися. Одна з них була польовою мишею й жила за містом, а друга — хатньою, тому жила в місті.
    — Приходь до мене на обід, — сказала хатній миші польова, — побачиш, як гарно в полі о цій порі. Чисте повітря, свіжий вітерець, і повно всього, чого тільки душа бажає.
    — Щиро дякую, — відповіла хатня миша. — Незабаром прийду.
    І справді, за кілька днів подалася вона в поле й під обід дісталася до нори польової миші. А та, чекаючи подругу, чого тільки не наносила, щоб добре пригостити її! І солодкої моркви, і диких артишоків, і буряків, і всіляких смачних корінців, і пшениці, і ячменю! Усе це вона гарно порозкладала й запросила подругу пригощатися.
    Домашня миша покуштувала всього потроху і, дивлячись, як апетитно їсть господиня, похитала головою.
    — Ох, моя подружко, — сказала вона, — послухай, що я тобі скажу, тільки не ображайся. Погане в тебе життя, бідне, як у мурахи.
    Коли б я побула тут днів зо два та поїла отак, то на третій день, мабуть, уже б не витримала.
    — Це ж чому? — здивувалася польова миша. — Тобі не подобається моя їжа?
    — Ти оце все називаєш їжею? Ох, моя бідненька, не знаєш ти, що таке їжа. Ходімо в місто, в мій дім, я покажу тобі, що таке їжа.
    — Ти їси щось краще? — запитала вражена польова миша, якій довелося добре потрудитися, щоб нарити буряків та моркви, бо вона гадала, що це найбільші ласощі в світі.
    — Краще? — розсміялася хатня миша. — Ось ходімо до мене додому, там сама переконаєшся, бо ліпше один раз попробувати, ніж сто разів почути.
    — Ну що ж, ходімо, — погодилась польова миша.
    І коли звечоріло, дві миші вирушили з поля до міста. Хатня миша жила в багатому будинку з великою коморою. Як тільки вони ввійшли в дім, у польової миші аж у голові замакітрилось від пахощів.
    — Ой! — скрикнула вона. — Як гарно пахне!
    — Ти ще нічого не бачила, — гордо мовила хатня миша. — Ходи сюди, я покажу тобі моє багатство.
    І вона повела подругу в комору, показуючи на ряди мішків:
    — Ось тут пшениця й борошно, а там квасоля, чечевиця й нут.
    За мішками стояли великі дерев’яні ящики.
    — Тут зберігається солона риба й шинка, — пояснила хатня миша. А в оцих ось горщиках мед, а он там сухий інжир, мигдаль, хурма, а ото сир. Можеш їсти, що хочеш.
    Польова миша куштувала наїдки, і їй здавалося, що все це відбувається вві сні.
    — Ну, що, смачно? — запитала, усміхаючись, хатня миша.
    — Ох, ще й як смачно! — відповіла подруга, аж мружачись від задоволення. — Я собі такого й уявити не могла.
    І вона почала запихатися так, що її аж занудило. Тоді обидві миші залізли в тісну нірку спати.
    Коли вони попрокидалися вранці, хатня миша сказала:
    — Залишайся в мене. Ти тут житимеш, як пані, а мені з тобою буде веселіше. Нащо тобі здалося те поле?
    — Щиро дякую, чом би й не залишитися? — радісно відповіла польова миша, з огидою згадавши всілякі корінці, якими досі харчувалася.
    Найперше подруги вирішили піти до комори поснідати. Польова миша кинулася до меду, а хатня — до сиру. Та тільки-но вони приготувалися їсти, як раптом двері відчинилися і хтось увійшов у комору. Хатня миша ледве встигла штовхнути свою подругу за ящик, і вони принишкли там. І лише коли людина вийшла й зачинила двері, миші полегшено зітхнули.
    — Ну, щастя наше, все обійшлося! — сказала хатня миша, все ще тремтячи зі страху.
    — А що, це була велика небезпека? — запитала подруга.
    — Ще й яка! — відповіла хатня миша. — Якби нас побачили, то не знаю, чи врятувалися б ми. Ну, та тепер уже можна їсти.
    — Е-е, щось мені перехотілося, — мовила польова миша. — Хіба що попробувати.
    І вони підступили до своїх ласощів. Та як тільки почали їсти, двері знову відчинилися, і двоє людей внесли в комору ящик. Цього разу миші встигли шмигнути в нірку. Довго вони сиділи там, притиснувшись одна до одної. А люди все ходили туди й сюди, носячи ящики. Та нарешті вони пішли зовсім.
    — Бачиш? — сказала хатня миша. — Нам принесли ще всякого добра. Ходімо подивимось, що там таке.
    — Дивися сама, — відповіла польова миша, — та й бувай здорова.
    — Чого це ти раптом?
    — Піду я, подружко моя, піду в поле до своїх корінців та овочів. У тисячу разів краще їсти бідну їжу й жити спокійно, аніж так, як ти, харчуватися вишуканими наїдками, завмираючи раз у раз від страху.
    По цих словах польова миша побігла в поле.

     

    ХЛІБОРОБ І ОРЕЛ
    Байка Езопа

    Якось уранці навантажив хлібороб на віслюка плуг і мішок пшениці, вивів волів із обори та й подався в долину — засівати своє поле.
    День був погожий, сонячний. Зеленіли левади, на пагорбах яскріли весняні квіти. Ступав хлібороб за худобою, і радість повнила його груди, бо уявляв він, як сіятиме пшеницю — надію свого життя.
    Раптом почув лопотіння крил і розпачливий пташиний крик.
    «Свійські птахи так не кричать, це якийсь дикий, — подумав хлібороб. — Що ж йому сталося? Де він є?»
    Та й заходився шукати. Невдовзі побачив великого птаха, що бився долі.
    — Орел! — здивувався хлібороб. Справді, могутній орел піймався в сільце
    й зараз кричав та нестямно борсався. Але вирватись не міг — сільце тримало міцно.
    — Зажди трохи, друже! — гукнув хлібороб. — Зажди, я тебе визволю!
    Орел зрозумів його слова й затих. Присів хлібороб навпочіпки і за якусь хвильку виплутав орла із сільця.
    — Лети собі своєю дорогою, — каже, — та дивись, куди летиш. І як то з тобою таке приключилося — адже зір маєш кращий за всіх птахів?..
    Радісно змахнув орел крилами, шугнув угору й скоро зник у блакитній високості. А хлібороб попростував далі і небавом добувся до свого поля.
    От запріг він волів у плуга і почав орати. Довго орав, аж до обіду. А тоді пустив воли пастися, взяв торбину з харчем, пішов до стіни, що височіла край поля, і сів під нею обідати.
    Стіна та лишилася від невеличкої хатини, яку збудував колись ще хліборобів прадід. Тоді родина їхня жила тут, у долині, але згодом перебралася на гору в село; покинута хатина потріскалася й завалилася, бо була глиняна. Вціліла тільки стіна, і саме під нею любив спочивати в обід хлібороб.
    Але стіна була вже стара, та ще перед кількома днями пройшли дощі; вона розкисла і могла щомиті впасти. Хлібороб того не знав. А орел тішився волею, шугав під сонцем, повнячи простір радісним гуком. Він добре бачив, як невтомно ходив туди й сюди хлібороб за плугом, і сказав собі:
    — Цьому чоловікові я зобов’язаний життям. У нього добре серце. Треба віддячити йому за добро.
    Саме о тій порі хлібороб скінчив роботу й сів обідати. Орел опустився нижче й раптом жахнувся.
    «Та ця стіна може завалитися! — подумав він. — Он які глибокі в ній шпари, та ще й повні води. От-от упаде на голову бідоласі! Треба його врятувати! Але в який спосіб? І орел став гадати, як відвести лихо від свого визволителя.
    Нараз він каменем упав просто на хлібороба, вхопив його шапку й повільно полетів понад самою землею.
    Хлібороб, розгнівавшись, скочив на рівні ноги й кинувся за птахом. Він пізнав його й гукнув:
    — Гей, орле! Отак ти дякуєш за добро, яке я тобі зробив? Негіднику! Ану, кинь ці жарти і зараз же віддай мені шапку!
    Та орел мовби й не чув — летів собі далі.
    — Віддай, кажу тобі! — гукав хлібороб. — Мені несила за тобою гнатися, бо я стомився. Від раннього ранку працюю, чуєш?
    Орел щось крикнув і повис над головою хлібороба. Той звів догори руки, аби вхопити шапку, але орел знов шугнув угору, начебто граючись.
    Зовсім розгнівався хлібороб. Схопив камінь і пожбурив у шапку, щоб вибити її в орла. Та ні шапки не вибив, ні птаха не налякав.
    Летів орел над ним низенько, немов хотів сказати:
    — Ось твоя шапка! Візьми, коли можеш. Довгенько тривала ця гра, а скінчилася враз.
    Орел зненацька впустив шапку, радісно закричав і злинув угору.
    Підбіг до шапки хлібороб, спітнілий і засапаний, підняв ї, обтрушуючи, гукнув орлові:
    — О, невдячний! Як тобі набридло, то сам покинув гру, а як я просив, то ти не зважав! Отак мене вимучити!
    Надяг він шапку та й пішов до свого поля, бо, ганяючись за орлом, забіг далеченько. А дійшовши, спинився, мов скам’янів. Стіна обвалилася, і найбільша купа груддя лежала саме там, де він сів обідати.
    Довго стояв хлібороб мовчки. Аж нарешті вигукнув:
    — Лиш тепер збагнув я, що робив орел! Він бачив стіну згори й вигадав отаку гру, аби відвести мене геть і врятувати мені життя. Орле, ти гідно відплатив за добро! Красно тобі дякую!

     

    ЧОРНОГУЗ ТА ОРАЧ
    Байка Езопа

    Настала осінь. Розм’якла від дощів земля. Селянин запріг коней та й поїхав сіяти озимину. Орав до полудня поле, спини не розгинаючи, потім засіяв і заборонував. Додому повернувся вже поночі.
    — Де ти так забарився? — питає його жінка.
    — На полі; хоч і натомився дуже, але з усім упорався. Посіяв пшеницю, і, коли буде добра погода, матимемо добрий урожай.
    Потому селянин повечеряв смачно й ліг спати. Взавтра знову подався на поле – полагодити огорожу, аж бачить: зграя журавлів хазяйнує на ньому — дзьобає пшеницю.
    Заболіла орачеві душа, і він закричав розпачливо:
    — Хіба для вас я сіяв? Ну, начувайтеся! І заходився ставити на полі сільця.
    — Агей, ходіть-но сюди, побалакаємо! Але журавлі налякалися й не підходили. Тоді
    орач полагодив огорожу та й подався додому. А вдосвіта знову попростував на поле.
    — Ану ж гляну, хто там упіймався… А глянувши, зрадів:
    — Так вам і треба, поганці! Що заробили, те й маєте!
    В кожне сільце впіймався журавель. Орач почав їх виплутувати й кидати в мішок. Коли це підходить до одного сільця, а -там, замість журавля, — чорногуз.
    — Що ти тут робиш? — питає орач.
    — Ой, чоловіче добрий! — залементував чорногуз. — Відпусти мене на волю. Не карай мене. Я не журавель, я не дзьобав твого зерна. Я чорногуз, їм черв’яків, гадюк та рибу. Ніколи й зернини в рот не 5рав, не порпався на твоєму полі. Я спокійний і поважний птах, добрий господар і нікому не чиню зла. Поглянь на мене — я не такий, як журавлі, я іншого кольору. Тож відпусти, благаю тебе! Присягаюсь — я ніколи не робив тобі шкоди.
    — Може, ти й справді не журавель і не дзьобав зерно на моїм полі, — каже орач. — Може, й справді ти чорногуз, спокійний і поважний птах. Але чому ти був поміж них? Я спіймав тебе на своєму полі, як і журавлів. То й тебе спіткає їхня доля, не нарікай і не проси.
    Але сказав так орач, аби тільки налякати чорногуза, бо знав, що той і справді не робив шкоди. І, зібравшись додому, випустив птаха ще й напутив:
    — Лети собі здоровий, та більше не водися з такими, а то трапиш у халепу. Цього разу тобі пощастило, а вдруге може не так скінчитися. Отож водися завше з гарними й поважними птахами, а від поганих тікай подалі. Затямив?
    Переляканий чорногуз полетів до свого гнізда. Відтоді він, забачивши журавля, летить від нього геть.

     

    ШАХРАЙ І КОРЧМАР
    Байка Езопа

    Був собі колись хитрий хлопець, який, замість того щоб чесно жити й працювати, часто лукавив і ошукував довірливих людей. Набридло йому сільське життя, і надумав він до міста податися. Зранку вирушивши в дорогу, надвечір дістався до однієї корчми й зупинився заночувати. Смачно повечеряв, добре виспався на м’якій постелі і вранці був бадьорий та веселий. Хутенько одягся та й пішов снідати, наспівуючи пісеньку. Корчма була порожня, а корчмар сидів на порозі й грівся на сонці.
    — Бачу, небагато в тебе гостей, — каже хлопець.
    — Сьогодні свято, хлопче, люди відпочивають; опівдні поприходять сусіди — випити по келиху вина.
    Нагодував корчмар подорожнього та й сів з ним на порозі.
    — Коли б я навіть не знав, що сьогодні свято — однаково здогадався б, — сказав хлопець. — Бо на тобі святкова одіж.
    — Ще й нова-новісінька, — гордовито відповів корчмар. — Нині вперше вбрався.
    — Носи на здоров’я, — промовив хлопець, хитро поблискуючи очима.
    «Далебі, він зовсім дурний, — подумав, — тож треба так зробити, щоб одіж стала моєю».
    — Дякую, парубче, — сказав корчмар. — Чи далеко вибрався?
    — До міста. А ти давно тут живеш?
    — Давно. З діда-прадіда й нікуди ще не виїздив.
    — Невже ніколи не подорожував?
    — Ніколи. Але дуже б мені хотілося побачити море. А ти коли-небудь його бачив?
    — Чи бачив я море? — засміявся хитрун. — Та в мене ж батько моряк і має свої кораблі, що плавають усіма морями світу. Я ще змалечку плавав по чужих краях. Пам’ятаю, пливли ми якось до Корінфа; на другий день знялася буря, й корабель почало кидати з хвилі на хвилю.
    По цих словах хлопець позіхнув і завив по-вовчому.
    — Чого ти так виєш? — перелякано спитав господар.
    — Як тобі сказати, чоловіче добрий, напевне, мені пороблено. І сам не збагну, що це таке. Коли отак позіхну тричі та завию — зразу перекидаюся на вовка. А хто попадеться в мої пазури — вже не вирятується. Уаввв! — удруге позіхнув хлопець.
    Зблідлий корчмар підвівся з порога, але хитрун ухопив його за полу.
    — Не кидай мене, чоловіче добрий, посидь ще трохи, потім забереш мій одяг, навіщо ж має пропадати. Бо я перегодом знову стану людиною… Уавв!.. — хлопець роззявив рота й позіхнув, не випускаючи поли.
    — Рятуйте! — заволав корчмар. — Він знову позіхає!.. Це ж він зараз перекинеться на вовка! О лихо!
    Та й кинувся тікати до корчми, а вскочивши туди, засунув за собою двері.
    Але одіж його лишилася в руках хитруна.
    Довго сидів корчмар, зачинившися, трусячись із жаху. Нарешті почув стукіт у двері та людський голос:
    — Ти що, не торгуєш сьогодні? Корчмар упізнав голос свого доброго приятеля й зрадів.
    — Зараз одчиню! Але спершу скажи — тобі вовк не траплявся, коли ти йшов до мене?
    — Вовк? — здивувався той. — Та звідки б він тут узявся?
    Корчмар осмілів і, відчинивши двері, розповів приятелеві про халепу, що трапилася з ним.
    — Далебі, я ще дешево відбувся — зберіг собі життя.
    — Ну ж і дурень! — зареготав приятель. — Пройдисвіт наверз тобі казна-чого, аби забрати нову одіж. А міг би забрати й більше. Така кара спостигає диваків, які вірять усьому, що бовкне перший-ліпший шахрай, не думаючи, чи то правда, а чи вигадка.

    Байки Езопа

    Повернутись на сторінку Байки Езопа, Федра, Ла Фонтена, І. А. Крилова, Г. Сковороди, Л. Глібова, Є. Гребінки, П. Гулак-Артемовсього, Народні байки

    Комментарии закрыты.