Байки Езопа
ЗВІЗДАР
Байка Езопа
Жив колись уславлений звіздар. Щоночі довгими годинами вдивлявся він у небо, вивчаючи зірки.
І трапилося звіздарю піти одного вечора у справах за місто.
Вирушив він о тій порі, коли вже запалюють світло, і невдовзі опинився у полі. Ніч була тиха, повітря свіже, в чистому небі жваво мерехтіли зорі. Звіздар на ходу вдивлявся в них, задерши голову вгору. Незабаром він так захопився, що забув про все на світі.
А що під ноги він не дивився, то зненацька налетів на пересохлий колодязь і звалився в нього. На щастя, не забився, бо на льоту зачіплявся за кущі, що повиростали на стінках колодязя, і це сповільнило падіння. Та колодязь був глибокий, і звіздар, хоч як старався, не міг вилізти з нього.
— От біда, — задумався він тоді. — Як же це воно сталося? Як мені перебути тут усю ніч? Тут так холодно й волого, що я простуджуся, а до того ж мої рідні чекатимуть мене і хвилюватимуться.
І він почав щосили гукати:
— Рятуйте! Рятуйте! Я в колодязі й не можу вилізти! Хто там проходить, зласкався, витягни мене! Рятуйте! Рятуйте!
На його щастя мимо колодязя проїжджав верхи на віслюку якийсь чоловік. Почувши крики, чоловік під’їхав до колодязя.
— Заспокойся, бідолахо! — сказав він. — Я допоможу тобі вилізти. Добре, що я маю віслюка. Потерпи трохи, я роздобуду десь мотуза й одразу повернуся.
І справді, невдовзі чоловік повернувся, опустив мотуза в колодязь і допоміг звіздарю вилізти.
— Щиро дякую, чоловіче, — сказав звіздар, вибравшись нагору. — Якби не ти, було б мені непереливки.
— Але як ти туди впав? — запитав чоловік. — Ти що, не бачив, куди йдеш?
— Не бачив, — зітхнув звіздар. — Я дивився на зорі й думками був у небі.
Чоловік підніс ліхтаря до обличчя потерпілого і враз вигукнув, сміючись:
— А, тепер я тебе впізнав! Ти звіздар! Усе місто знає тебе, бо ти мудрий. Але я скажу тобі дещо, а ти вже мені вибачай, звіздарю. Ти поклав усе своє життя на те, щоб дізнатися, що діється на небі, але ніколи й оком не кинув униз, щоб дізнатися, що діється в тебе під ногами.
Звіздар не відповів, Ще раз подякувавши чоловікові, він швидко подався своєю дорогою. А чоловік сів на віслюка й рушив до міста, похитуючи головою й бурмочучи:
— Багато є таких. Думають лише про велике, а тим часом безпорадні в найпростішому Ділі, яке й дитина годна зробити.
ЗЕВС І ЛИС
Байка Езопа
На вершині Олімпу сидів на своєму троні цар богів Зевс і оглядав землю, що лежала далеко внизу.
Глибоко задумався він того ранку, бо мав настановити звірам царя. Вибирати з-поміж них треба справді гідного, а в такій справі легко схибити.
Сонце в безмежній тиші поволі випливало на блакитний небозвід, обливаючи золотом обличчя наймудрішого з безсмертних. І коли підбилось воно високо-високо, Зевс ударив об скелю своїм довгим блискучим скіпетром. Тої ж миті з’явився перед ним Гермес (Гермес — у грецькій міфології бог отар, пізніше — посланець богів, бог торгівлі, покровитель мандрівників, гімнастів).
— Я до твоїх велінь, батьку! — каже.
— Оце думав я, Гермесе, кого настановити царем звірів.
— І кого ж ти вибрав? Певне, лева?
— Ні. Цар повинен відзначатися не тільки силою. Йому потрібні ясний розум та кмітливість; хто їх не має — той не державець. А сильним звірам часто бракує і того, й того. Спершу я завагався поміж силою й розумом, але вибрав друге. Лев, якого ти згадав, Гермесе, окрім зубів та пазурів, не має нічого. Звичайно, ними він може багато чого зробити, але не все, що треба. Тому розум часом перемагає силу, а владарює завжди краще. Отак розваживши, хочу я настановити царем лиса. Що ти на це скажеш, Гермесе?
— Твій розум ясніший, ніж у будь-кого з безсмертних і смертних, — відповів йому той. — Як ти зробиш, так і буде мудро.
— Але ж маю я сумнів, Гермесе. Здається мені — лис дуже лихий. А тому хочу впевнитися, що він за один.
Хочу подивитися, чи покине він свої витівки тепер, коли йому випаде така честь. Адже бути повелителем — річ не проста. Що робить він, те роблять і підданці. Тим-то й покликав я тебе, Гермесе.
— Наказуй, Зевсе!
— Спустися на землю й сповісти всім звірам мій рішенець. І звели їм зібратися завтра в полі — буде коронація царя. Я теж спущуся — пересвідчитись, чи правильно вибрав, а чи ні.
Блискавкою помчав Зевсів гонець на землю сповіщати його волю.
Взавтра на широке поле зійшлися всі звірі, великі й малі, дикі й свійські — чекали на свого Царя. Зевс і собі спустився з Олімпу і став під крислатим деревом, невидимий нікому.
Невдовзі вдалині показалася величезна колісниця, що посувалася повільно-повільно. Тягли її вовк, лев, кінь і корова. Коли колісниця наблизилася, на ній побачили горду постать лиса. Очі йому палали. Він уже уявляв, як сам Зевс поставить його перед усіма звірами, як покладе йому на голову корону й зведе на уквітчаний трон. І стане він царем звірів, і «Будуть законом для них його слово й бажання.
«Зараз мене вшановуватимуть всі звірі! — думав лис. — Хіба міг я, лис, бодай подумати, що в мене поставлять на осяйну колісницю, яку везтиме лев… Та й вовк би не посмів так про себе подумати. Хіба що кінь та корова — бо вони споконвіку мали себе за поважних осіб».
В цю мить Зевс пустив з-під дерева на край дороги курча. Ніхто його не помітив. і
Аж ось курча впало в око лисові. Вмить забув цар, хто він є і де він є, забув про трон та корону, плигонув з колісниці й шасть до курчати!
— Оце пощастило! — вигукнув він. — І як тільки це курча тут опинилося, мені на превелику радість!
Тоді Зевс вийшов з-за дерева. І такий він був гнівний, що, глянувши на нього, всі звірі скам’яніли, мов мармурові статуї.
— Облиш курча, лисе! — загримів бог. — Йди собі геть, щоб не бачили тебе мої очі! Я хотів тобі вручити царство, бо мав тебе за розумного і сподівався, що віднині, коли тобі випадає така доля, ти покинеш свої давні звички. Ба ні! Який ти був, такий і лишився. Тож не бути тобі царем поміж звірів!
Огорнувся розгніваний Зевс хмарою й зник.
КІНЬ І ВІСЛЮК
Байка Езопа
Жив собі колись селянин. І мав на обійсті коня та віслюка. Щоранку навантажував їх садовиною та городиною і їхав до міста торгувати.
Якось сердешний віслюк занедужав. Але господар того не помітив і нав’ючив його, як завжди. А віслюкові гіршало та гіршало, і врешті одного ранку дорогою до міста він геть знебувся.
— Поможи мені трохи, — просить віслюк коня, — не можу далі нести вантаж.
— Як же я тобі поможу?
— Візьми зо два кошики із моєї спини. А решту я сам подужаю нести.
— Ти що, здурів? — відповідає кінь. — Адже я й так нав’ючений.
— Я знаю, але ти дужчий за мене і не зморений хворобою. Візьми хоч один кошик.
— Ні, не візьму.
— Прошу, зроби мені таку ласку.
— Не сподівайся, нічого не вийде. Зітхнув віслюк та й почвалав далі. Однак не витримав довго, спіткнувся й упав.
Господар ішов позаду, розмовляючи з сусідою.
Побачивши віслюка долі, підбіг до нього, поскидав кошики й спробував підвести.
— Що тобі сталося, віслюче? — спитав співчутливо.
— Та хіба не бачиш, що він хворий? — сказав, підходячи, сусіда.
— Хворий? А я й не знав. Що ж тепер робити?
— Заведемо бідолаху до мого приятеля, він добре знається на худобі й неодмінно чимось зарадить. Он його подвір’я.
— Ходімо!
Підвели вони віслюка й подалися до обійстя сусідиного приятеля. Потім вернулися до коня, а він, забачивши господаря, хотів був рушати далі.
— Еге, стривай-но, друже мій! — гукнув господар. — Стій, не квапся, не покину ж я кошики посеред дороги. Треба повантажити їх на тебе — ти молодий і дужий. Коли трапляється в дорозі лихо, мусимо допомагати один одному, інакше не можна.
Господар заходився прилаштовувати коневі на спину кошики. Кінь шаленів з люті й розпачу та нарікав на долю.
— Ет, як не щастить, то вже не щастить! Не хотів я взяти у віслюка жодного кошика, а тепер мушу нести весь його вантаж, та ще й збрую.
А віслюк, лежачи на моріжку, очуняв трохи й, підвівши голову, мовив до коня такі слова:
— О жорстокий коню! Якби ти був допоміг мені, взявши трохи мого вантажу, то я дійшов би до міста. А так жорстокість твоя на тобі й окошилася!
КОЗА І ПАСТУХ
Байка Езопа
Пас якось пастух у горах кози свого господаря. Гарно було навколо. Буяли зелені трави, холодком віяло од кущів, червоніли дикі ягоди між камінням.
Кози розбрелися по схилах, шукаючи смачних пагонів, весело стрибали з каменя на камінь, із скелі на скелю, сміливо переплигували провалля, радіючи теплому весняному дню.
А пастух милувався красою гір, збирав квіти чи просто сидів, втупивши очі в далечінь. Коли ж сонце торкнулося верхів’я гір, зібрав стадо й вирушив додому. Але одна біленька кізка натрапила на смачний соковитий кущ і почала його обривати, зовсім не кваплячися йти.
Пастух гукнув її, свиснув раз і вдруге, а врешті погрозив, що покине в горах. Але кізка й вухом не веде — одно шматує гілля, наче вік не їла.
Розсердився пастух, схопив камінь та як жбурне в козу! Коли це — хрясь! Попав просто в ріг та й перебив його надвоє.
Злякалася кізка, покинула кущ і побігла до стада. А пастух, побачивши, що наробив, забідкався:
— Ох, перепаде ж мені! Розгнівається господар, нагримає.
Підійшов хлопець до кози й почав благати:
— Кізонько моя люба, не кажи господареві, що я тобі ріг перебив. Я ж ненароком. Я кинув камінь, аби ти тільки злякалася й вернула до гурту, бо якби лишилася тут на ніч, тебе вовк би з’їв. Тож не кажи господареві, уклінно прошу.
— Дивак ти, хлопче! — відповідає коза. — Адже мій перебитий ріг одразу впаде господареві в око. Скажу я йому чи не скажу — байдуже, він і так побачить. Хіба можна втаїти те, що кожному видко з першого погляду?
КОЗИ І ЧАБАН
Байка Езопа
Погожого дня один чабан вигнав із печери своїх кіз пастися. Вже багато років жив він на високій полонині, не залишаючи її навіть узимку. За житло йому правила велика печера. У ній він тримав і кіз.
Отже, того дня чабан погнав стадо через вершину гори на протилежний схил і там пустив пастися. Аж раптом він побачив ще якихось кіз — вони паслися поміж деревами. З першого погляду чабан розпізнав їх.
— Дикі кози! — схвильовано скрикнув він. — Як би це мені прилучити їх до мого стада?
І рушив униз, підкрадаючись до кіз. Але що це? Дикі кози, побачивши чабана зі стадом, замість того, щоб кинутись навтьоки, попрямували просто до свійських і невдовзі змішалися з ними. Немовби вони тільки й шукали собі цього товариства!
Вражений чабан спершу не повірив своїм очам. Та коли впевнився, що це не сон, то аж затанцював з радості. І, дивлячись, як дикі й свійські кози мирно пасуться в одному стаді, задоволено подумав:
«Ох, який же сьогодні щасливий день! В одну мить я став заможним, не поворухнувши й пальцем. Диких кіз багато, утричі більше, ніж моїх власних. Тепер я нароблю сиру, настрижу цілу гору шерсті й продам на ярмарку!»
Він сміявся й співав і так весело грав на сопілці, як ніколи досі.
Увечері чабан загнав своє нове стадо — і свійських, і диких кіз — до печери, розпалив вогнище, поїв і ліг спати.
А коли вранці виглянув надвір, усе навколо було вкрите глибоким снігом — певно, всю ніч ішов.
Але чабан до такого звик. Кожної зими в горах випадав сніг і лежав два, а то й три місяці. Тому влітку чабан заготовляв сіно й натоптував ним заглибину в печері, а взимку годував ним кіз увесь час, поки на пасовищах лежав сніг.
— Ну, що ж, відсьогодні паші вже не буде, — пробурмотів він. — Добре, що є чим годувати кіз.
Та раптом йому спало на думку, що сіна він заготував лише для своїх кіз, і тепер, коли їх стало так багато, на всіх не вистачить.
Довго сидів він у важкій задумі, а потім вирішив:
— Не така це вже й скрута! Своїм козам я даватиму сіна трішки, а диким багато, щоб вони були мені вдячні й назавжди залишилися в мене. Свійські кози — це свійські кози, нікуди бони не дінуться, а ось за дикими треба пильнувати!
І чабан дав свійським козам по жмутку сіна, а диким — по цілому оберемку.
Свійські кози вмить з’їли своє сіно, поглядали голодними очима на диких і час від часу повертали голови до вогнища, де сидів чабан, мовби питали:
«Що ж ти з нами робиш, хазяїне? Чим ми перед тобою завинили?»
Відтоді так було щодня. Чабан клав свійським «козам по невеличкому жмутку сіна, а диким давав по оберемку. Дикі кози наїдалися, а свійські мало не помирали з голоду.
Та нарешті настав час, коли сніги розтали. І одного дня чабан весело погнав кіз на пасовище. Кози, радісно мекаючи, жваво підіймалися вгору, підхоплюючи на ходу зелені билинки. Незабаром стадо дісталося вершини гори.
І тут дикі кози раптом відділилися й подалися схилом зовсім не в той бік, куди гнав їх чабан.
— Еге-ге, що це ви робите? Куди ви? — закричав чабан.
— Ми залишаємо тебе! — в один голос відповіли дикі кози.
— Залишаєте? І куди ж ви підете?
— А туди, де жили й раніше.
Але ж вони були так потрібні чабанові!
— Чекайте! Чекайте! Хіба ж ви не провели стільки часу з нами? Хіба ж ми не прожили разом усю зиму?
— Прожили, та що з того? Тепер повертаємося до своїх місць.
І кози почали спускатися схилом.
— Безсоромні! — гнівно вигукнув тоді чабан. — Оце така ваша дяка за те, що я стільки часу годував вас, відривав корм від своїх кіз, аби дати вам! Та де це чувано таку невдячність! Поки я вам був потрібен, ви жили в мене, а як став непотрібен, то йдете геть! Залишаєте мене, хоч я дбав про вас у тисячу разів краще, ніж про своїх власних.
Дикі кози, почувши ці слова, зупинились і обернулися назад. А цап, їхній вожак, сказав:
— Саме тому ми й покидаємо тебе. Бо ти вирішив доглядати нас, приблуд, краще, ніж своїх власних кіз, які живуть у тебе вже давно і яких ти мав би любити дужче, ніж нас. Якби ми залишилися в тебе, а потім з’явилися ще якісь дикі кози, то ти дбав би вже не про нас, а про них. Тобі подобаються все нові й нові друзі, і ти віддаєш їм перевагу перед давніми. Але нам такі друзі не потрібні! Бувай здоровий!
І дикі кози подалися схилом униз — тільки чабан і бачив їх.
КОЧОВИК І ВЕРБЛЮД
Байка Езопа
Правився якось кочовик із верблюдом у далеке селище. Сонце пекло немилосердно, бідолаха вмивався потом і геть засапався.
— Потерпи трохи, — каже верблюд, — ось дістанемось оази, сядеш у холодочку та й спочинеш. Дивись на мене — я ж не нарікаю на спеку! А на мені ще й нав’ючено стільки!
— Правда твоя, — зітхнув кочовик, — тільки ходімо швидше. Довго простували вони рівниною, аж ось добулися до гори — її треба було подолати, щоб досягти оази.
Важко підійматися в таку спеку, тож кочовик ступав угору смутний-пресмутний. Але як вибралися на вершину й почали спускатися — повеселішав.
— Таки вилізли! А спускатися куди легше, хіба ж ні?
Верблюд мовчав. Кочовик озирнувся.
— Хіба ж ні? — перепитав. — Тобі що більше до вподоби: дертися на гору чи спускатися з гори?
— Я залюбки пройшов би іншою дорогою — довшою, але рівною. Чому ти про неї забув?
КУПАЛЬНИК І ПОДОРОЖНІЙ
Байка Езопа
Якось у жнива один хлопчик пішов на лан. Був полудень, пекло сонце, а хлопчик жваво й весело йшов полем, що золотилося пшеницею. Невдовзі він дістався великої річки і, побачивши воду, захоплено вигукнув:
— Як добре! Зараз я освіжуся!
Миттю роздягшись, він з розгону шубовснув У річку. Та місце для купання хлопчик вибрав невдале. Там було дуже глибоко, течія швидка, вона враз підхопила його, закрутила й понесла.
Бідолашний малий з ляку геть розгубився. Він щосили замолотив руками й ногами по воді, щоб утриматися на поверхні, і розпачливо закричав:
— Рятуйте! Тону! Рятуйте!
На щастя, в цей час неподалік проходив подорожній. Він почув голос хлопчика.
«Хтось потрапив у біду!» — подумав він і, прибігши до річки, побачив хлопчика, який відчайдушно бовтався у воді.
— Гей, хлопче! — крикнув подорожній. — Чи ти не знав, що тут сильна течія? Що тут може затягти навіть дорослого, не те що такого пуцьвірінка, як ти? Ну, чим ти думав? Захотілося скупатися, то ти одразу — плюх! — пірнув у воду, забувши про все на світі! Невже ж ти не подумав про свою бідолашну матір? А батько твій…
— Ти мені спершу допоможи вилізти! — перебив його хлопчик. — Урятуй мене, чоловіче, бо ще трохи — й мені кінець! А коли витягнеш мене, коли я стану на землю, тоді вже й виказуй. Тоді лай мене, скільки хочеш, і давай поради! А зараз дай мені за щось ухопитися. Це буде цінніше за всі слова на світі!
КУРИ ТА ДИКИЙ КІТ
Байка Езопа
Якось літнього дня в затінку дуба лежав дикий кіт. А на дубі крутилася сорока, стрибала з гілки на гілку і врешті заскрекотіла:
— Крре-ке-ке! Чи нема поблизу якого птаха? Я знудилася в самоті, хочу погомоніти.
Кіт почув, поволі розплющив очі та й подумав:
«Ех, трапила б ти мені в пазури!» Сорока побачила кота, але не злякалася. Вона швидко літає, то як прийдеться — враз утече. І вона заскрекотіла знову:
— Чи нема поблизу якогось птаха? Обізвися!
Аж ось прилетіла до неї друга сорока.
— День добрий! Бачу, що ти сама, та й думаю: ану ж розважу подругу. Я оце з села.
— То що там цікавого?
Сороку хлібом не годуй, а погомоніти дай. Заскрекотіли одна поперед одної. А кіт, заплющивши очі, пильно дослухався до розмови.
— Пам’ятаєш червоний цегляний курник край села? — питає одна сорока.
— Звісно, пам’ятаю! Це там, де рябі кури й білий півень?
— Еге ж. То там похворіли кури. Від самого ранку сидять у кутку — не їдять, не п’ють, не несуться.
— Та невже? Що ж із ними таке?
— Хто його знає!
— Шкода мені бідних курей.
— А мені, гадаєш, не шкода? Та, на біду, хазяї ще вдосвіта в поле поїхали, а повернуться пізно вночі.
Кіт розплющив одне око, друге й став міркувати. Раптом схопився на ноги, підстрибнув і подався стежкою до села.
— Куди це він чкурнув? — питає одна сорока.
— Може, чогось ізлякався або набачив якесь звіря та й погнався за ним.
— Та що нам до нього! Крре-ке-ке! Нехай біжить, куди хоче.
— Крре-ке-ке! І то правда! Полетімо до струмка. Води нап’ємося та ще побалакаємо.
— Полетімо, то й полетімо!
І сороки полетіли до струмка. А кіт тим часом дістався до села, завернув до хати, де жив лікар, і постукав у двері. Відчинила дівчинка.
— Що тобі? Лікаря немає. Він поїхав до сестри.
— Знаю, — відказує кіт. — То ж він послав мене сюди і просив, щоб ти дала скриньку з ліками. Захворів один чоловік, треба його оглянути.
Дівчинка винесла скриньку, і кіт побіг далі. Добіг до курника, став і гукнув:
— Добрий день!
— Ко-ко-ко, день добрий, — кволо відповіли кури.
— Я лікар. Дізнався, що ви похворіли, і прийшов вас оглянути. Та й ліки приніс.
Кури зраділи й загукали:
— Просимо, лікарю, до нашої господи!
Але старий півень, пильно глянувши на кота, впізнав його, метнувся подвір’ям і зашепотів курям:
— Це не лікар! Це чорний дикий кіт! Я колись бачив, як за ним гнався наш собака. Як він сюди зайде — біда нам буде.
— Ну, відчиняй ворота! — мовив кіт до біленької курочки. — Перш ніж лікувати, я всіх вас огляну.
Але кури засокотіли:
— Не треба нам твоїх ліків! Іди собі геть! Кіт збагнув, що його розкусили, і, прибравши
гордовитого вигляду та закопиливши губу, намірився йти. А кури, бачачи, як він набундючився, зайшлися реготом.
— Гей, лікарю! — вигукнув молоденький півник. — Де ти вчився лікувати?
— Та не лікувати він учився, а хитрувати! — сказала зозуляста курка. — Гадав, ми йому повіримо й відчинимо ворота!
— Ой! Як здумаю про це — аж дрижаки беруть! — писнуло курча.
— Щастя наше, що його впізнав півень! — сокотіла далі курка. — Бач, як упіймав облизня, то тепер тікає.
І кури знову зайшлися сміхом.
— Годі вам реготати! — сердито вигукнув півень. — Ніколи не пускайте нікого в двір, поки не дізнаєтесь, хто він. Хай навіть співатиме вам найсолодших пісень — не йміть віри. Яке б спіткало нас лихо, коли б ми відчинили котові, що видавав себе за лікаря…
— Авжеж, авжеж! Ми завжди пам’ятатимемо цю пригоду!
КУРІПКА ТА КУРИ
Байка Езопа
Рано-вранці один селянин поїхав на базар продавати городину. Коли він добувся туди, люди вже посходилися. Той продає, той купує, а той просто тиняється знічев’я.
Спродався селянин та й збирається додому. Коли це бачить — поблизу юрба. Зацікавився чоловік, що там таке. Підходить, дивиться — аж то приручена куріпка. Походжає собі спокійно, нікого не боїться.
Сподобалась вона селянинові.
— Продаєш? — питає в господаря.
— Продаю.
— Скільки?
— Стільки.
— Дорого.
— Дорого за куріпку, що лагідна, мов ягня? Вона вже кілька місяців у мене і весь час ходить вільно, не тікає, а ввечері завжди вертається до свого гнізда. От візьми та пусти до курей, вони її приймуть як свою.
Поторгувалися трохи й ударили по руках. Узяв селянин куріпку, приніс додому й пустив у курник.
А вона й справді була дуже смирна. Не просить більше, ніж їй дають, поклює любесенько зерна, поскубе зеленої травиці, води нап’ється і сидить у затінку. Здавалося, їй до вподоби нове товариство.
Та кури відразу її не злюбили. Дзьобали й гнали від себе. Півні не пускали під зелене гілля, клювали в голову й висмикували пір’я.
Засумувала бідна куріпка, почала ховатися Далеко в заростях, аби ніхто їй не допікав. Тільки як захоче їсти, виходить несміливо на подвір’я.
На її щастя в зарості часто прилітав горобчик. Куріпка з ним заприятелювала. От якось жаліється йому:
— Знаєш, любий горобчику, не люблять мене кури, хоч на очі їм не з’являйся. А все тому, що я не їхнього роду. Тільки підійду до них, одразу женуть геть. Ця зневага завдає мені жалю, бо я до такого не звикла. Ще коли жила в горах, нас, куріпок, усі птахи любили й мали собі за честь нашу прихильність до них. І в домі мисливця, якому я потрапила до рук, мене любили й пестили. Найдобріше зерно давали, ласощами пригощали. А тут отак зненавиділи!
Послухав горобчик куріпку і похилив голову. Хоч у горобців язик без кісток, та цей був добре вихований і не любив пліткувати. Тож тільки й спробував, що втішити куріпку.
— Не сумуй, — каже. — Зажди трохи: далебі, перетреться, перемнеться та й так минеться.
По кількох днях селянин помітив, що куріпка ховається в заростях.
«Посаджу-но я її в курник, — думає, — разом з курми та замкну. Не випускатиму, аж поки звикнуть бути вкупі».
Так і зробив. Цілий тиждень не випускав їх. Нарешті відімкнув курника. Кури відразу побігли на моріжок, а куріпка — в зарості до горобчика.
— Горобчику любий, — каже радісно, — таки на твоє вийшло. Тепер я не журюся. Горобчик злетів нижче, аби краще чути.
— Не журюся, — провадила далі куріпка, — бо побачила: все зло, яке мені кури чинять, — не від зневаги до мого роду. Півні тільки те й знають, що битися між собою, і не тому, що ненавидять одне одного — адже вони одного роду! — а тому лише, що забіяки! Через те й не живуть у згоді.
— Я це знав, — осміхнувся горобчик. — Але не казав тобі, бо хотів, аби ти сама збагнула.
— Тепер-то я збагнула, — сказала куріпка, — і мені байдуже до їхніх вихваток.
КУЦА ЛИСИЦЯ
Байка Езопа
Якось нишпорила лисиця в лісі, шукаючи поживи. Пробиралася крізь гущавину, коли це позад неї — дзень! — і аж у очах потемніло їй з болю.
— Що це? — перелякалася лисиця й озирнулась. Бачить — її пухнастий хвіст стирчить у пастці, відтятий по саму ріпицю.
— Що ж я тепер робитиму? — забідкалась лисиця. — Звідки це лихо впало на мою голову?
Сіла лисиця на камені та й заплакала гірко.
Горобець, який все те бачив, співчутливо процвірінькав з дерева:
— Не плачте, тітонько лисице! Невелике лихо! Адже могло вам і ногу відшорожити або схопити так, що позбулися б і життя, не тільки хвоста. Отож, тітонько, не плакати треба, а радіти.
— Ой горобчику, як у тебе язик повертається на таке? А що скажуть звірі, побачивши мене без хвоста? А надто подруги мої, лисиці! Всі з мене глузуватимуть!
І лисиця, засмучена, подалася геть.
Добрела до струмочка, напилася води, обмила рану й стала думати-гадати.
«Рана до завтра загоїться, але як показатися звірам куцою? Ганьба, та й годі!»
Довго журилася лисиця — аж ось очі їй засяяли, і в них майнула хитра усмішка.
Того ж вечора сповістила вона всю лисячу громаду, аби зійшлися вранці на галявині, бо має вона, лисиця, щось важливе сказати.
Тільки-но розвиднілося, найцікавіші вже прибігли на галявину.
— Що хоче сказати лисиця?
— Хто його знає! Скоро почуємо!
Ще не встигло сонце викотитися з-за гори, як увесь лисячий рід округи зійшовся на галявині.
Незабаром з’явилася й куцохвоста. Поважно вилізла на камінь, оглянула гурт і почала:
— Любі друзі! Я хочу поговорити з вами про одну справу, над якою досі ми не задумувалися. Настав час покінчити з нею.
— Що таке, кажи! — загукали звідусіль.
— Йдеться про наші хвости, любі мої!
— Про хвости? — здивувалася громада.
— Атож, саме про них! Зважте лишень, нащо вони нам здалися? Нащо тягаємо їх за собою всеньке життя? Хіба ми ними ходимо, чи дивимось, чи їмо? Чи вони помагають нам полювати, чи захищатися від ворога? Ні! Ні в чому не допомагають нам хвости! Хвіст — це непотріб, ще й нашу поставу спотворює…
— То що з ним робити? — спитала молоденька лисичка.
— Відтяти! — вигукнула куцохвоста. — Викинути геть! Тоді побачите, як добре нам стане! Як легко та вільно! Ось гляньте на мене й скажіть по щирості: хіба я не погарнішала?
Спантеличена громада стояла ні в сих ні в тих. Та й неспроста. Адже з хвостами лисиці ходили споконвіку. Ніхто ніколи не задумувався, потрібен хвіст чи ні. Всі до нього звикли й мали за щось так само потрібне, як вуха чи ноги. Тож навіщо його обтинати?
А проте й куцохвоста правду каже — хвіст, либонь, таки ні до чого.
Отож і не знала громада, як бути.
Та ось підвелася одна лисиця і спитала в куцої:
— А чому ти раніше не ганила наших хвостів, не казала, що вони непотрібні?
— Не казала, а тепер кажу.
— Воно й зрозуміло. Десь позбулася свого, а тепер соромно, тож і хочеш, аби й ми собі повідтинали. Гадаєш, тоді з тебе не сміятимуться? Сама зазнала лиха й нам того зичиш! Іди собі геть! А ви, браття й сестри, розходьтеся по домівках і менше слухайте дурних балачок.
ЛЕВ І БИК
Байка Езопа
Гуляв собі якось зеленою левадою бик. За левадою починався густий, темний ліс, що широко розкинувся довкола й губився далеко в горах. В лісі водилося багато всякого звіра, і був там лев, лютий, підступний, якого боялося все живе.
І треба ж було вийти левові на узлісся саме тоді, коли бик, не думаючи про небезпеку, спокійно скуб травицю.
— Оце так бик! — захоплено вигукнув лев. — Такого здоровенного й гладкого я ще не бачив. Добра була б пожива! Жаль тільки, що в нього такі страшні роги, а я охляв за ці дні з голоду. Хтозна, чи й подужаю такого бицюру. А залишати шкода… Треба щось придумати.
Спинився лев і став міркувати, як скрутити бикові в’язи. Думав, думав та й каже:
— Ану ж заманю його до свого лігва, а там уже моя взяла. Кинусь на нього й роздеру.
Не гаючи часу, подався до бика.
— День добрий, биче!
— День добрий! — насторожено відповів той.
— Побачив я тебе й зрадів: великий ти і дужий. Тільки ти й можеш бути мені другом. Що ти на це скажеш? Заприятелюємо? Житимемо в лісі, і обом нам буде добре.
Бикові сподобалося, що лев хоче товаришувати з ним. Адже він царського роду, і для кожного звіра велика честь мати такого друга. До того лев теж молодий та дужий, тож їм не страшні будуть ніякі вороги.
— Був би щасливий з такого товариства, — відказав бик. — Мені теж обридла самота.
— О, тоді треба відсвяткувати цю подію! — вигукнув лев. — Саме сьогодні мені принесли вівцю,і я збирався зробити печеню. Може, й ти прийдеш на обід?
— Неодмінно прийду.
— Ну, то я жду тебе опівдні біля свого лігва. Знаєш, де воно?
— Ні, не знаю.
— Пам’ятаєш дуплисте дерево біля джерела?
— Атож.
— А трохи далі за кущами є печера. Там я на тебе й чекатиму.
— Згода, — сказав бик.
Лев почвалав до лігва, а бик зостався на леваді. Коли сонце підбилося вище, пішов у ліс і незабаром дістався до дуплистого дерева. Лев уже чекав на нього, і невдовзі вони ввійшли до печери. Бик оглядівся. Печера була простора й висока.
— Гарно тут, — промовив бик.
Під величезними казанами й довжелезними рожнами горів вогонь. Але вівці ніде не видко. Бик затремтів.
— Вибачай, друже, але я прийшов сказати, що не зможу сьогодні обідати з тобою.
— Чому? — здивувався лев.
— Забув, що треба негайно зробити одну роботу. Мені час йти.
Лев насупився.
— Спершу пообідаймо, — каже, — а тоді вже підеш.
— Та я не від того, але, на жаль, не можу. Ще буде нагода потрапезувати разом. А зараз мушу йти.
Лев розгнівався.
— Слухай, друже, не віриться мені, що ти маєш таку нагальну справу. Скажи по щирості: чому не хочеш зі мною обідати? Що тобі не до вподоби? Хіба я не запросив тебе в гості? Не любо зустрів? Чому ж ти тікаєш?
Бик став навпроти лева й відповів спокійно:
— Кажу тобі ще раз, друже, — я таки піду.
Бо, бачу, наготував ти казани не на вівцю, а на бика.
І бик хутенько подався геть. Діставшися левади, знову припав до трави, думаючи:
«У сто крат ліпше бути самотнім, аніж приятелювати з тим, кого гаразд не знаєш. Добре, що я повівся так з левом. Тепер таких друзів здалеку пізнаватиму».
ЛЕВ І ВЕДМІДЬ
Байка Езопа
Якось тинявся лев лісом, шукаючи поживи. Вже два дні ріски в роті не мав. На третій день зустрів ведмедя.
— Добрий день, друже, куди простуєш?
— Ох, любий леве, — відповідає ведмідь, — шукаю чогось попоїсти, та нічого немає; такий я голодний, аж живіт до спини прилип.
— І я голодний, — відказує лев.
— То, може, разом пошукаємо харчу?
— Разом то й разом, — згодився лев. — Що знайдемо, ділимо навпіл. Гаразд?
— Гаразд, леве.
І подались вони вдвох шукати поживи в темних лісових хащах. Незабаром надибали мале козеня, що лежало мертве під деревом. Певне, якийсь мисливець підстрелив і не знайшов.
Лев кинувся до козеняти.
— Моє! Я перший угледів!
— Ні, я перший! — заволав ведмідь і собі побіг до козеняти.
Схопили вони здобич та й ну тягти кожен до себе!
— Пусти! — рикав лев.
— Ні,, ти пусти! — ревів ведмідь.
— Начувайся, це тобі так не минеться! — гаркнув лев, аж листя затремтіло навколо.
— Я не заєць тобі, не кріль і. тебе не боюся! — відповів ведмідь. — Кажу по-доброму — відпусти, це моя здобич.
— Щоб я та відступився?
Левові з люті аж очі заслало, і він кинувся на ведмедя. Але той був не з полохливих, та й собі розлютився. І почався жорстокий двобій. Дужі були звірі, силою рівні, та й не боялися зроду нікого. Дряпались, кусалися, качались, несамовито ревли, а біль і шал тільки додавали їм снаги.
— На лихо собі зустрів я тебе! — прогарчав лев. — Ну й дурень же я, що попхався з тобою!
— Так мені й треба, здумав водитися з таким! — бурмотів і ведмідь. — Наче не знав, яка слава про тебе ходить! Хто про тебе добре слово коли сказав?!
— Гр-р-р! Гр-р-р! Гр-р-р!
Кидалися один на одного звірі, заганяли пазури один одному в тіло. Люто ревли, гризлися, але ніхто не міг перемогти. Та зрештою знесилились: гули їм з болю голови, кривавились тіла. Знеможені до краю, попадали на землю; несила було й ворухнутися. Лежали так довго, і кожному здавалося, що настала остання його хвилина.
На ту пору поблизу пробігала лисиця. Вона сховалась за деревом і стала стежити, чим же скінчиться герць. Побачивши, що вороги попадали, зразу збагнула: їм уже й кігтем не ворухнути. Лисиця підбігла до них, схопила козеня — і тільки її й бачили. А доганяти левові й ведмедеві незмога — ледве дишуть.
— Не так мене діймає біль та слабість, — каже лев, — як те, що стільки мучився, а скористалася з того лисиця.
— І я про це думаю, — озвався ведмідь. — Ми стільки натерпілися, а здобич дісталася лисиці. Отож треба було таки поділитися козеням. Були б наїлися та й подужчали.
ЛЕВ І ЛИСИЦЯ
Байка Езопа
Жив колись у темному лісі могутній красень лев. Коли він обходив свої володіння, всюди навкруги тріщало гілля, трава хилилася й звірі ховалися в нори.
Та минав час, лев старішав, підупадав на силі, і врешті настала година, коли він так охляв, що й на ноги звестися не міг.
— Що ж мені тепер робити? — журився лев. — Полювати не можу, годувати мене нікому; їй-право, сконаю з голоду, гірка моя доле!
Смутний-невеселий сидів лев біля печери. Та раптом сяйнула йому думка — і очі спалахнули вогнем.
— Ні! Лев зроду ні перед ким не схилявся — тож і перед смертю не стане на коліна. Є ще спосіб урятуватися. Ану ж бо спробую щастя!
Простягся лев на землі та й застогнав — жалібно-жалібно…
Трохи згодом на дерево неподалік печери сів орел і, почувши левів стогін, дивом здивувався.
— Скільки пам’ятаю себе птахом, — каже до лева, — ще не чув, аби цар звірів стогнав.
— Що ж тут дивного — я тяжко занедужав, — відповів лев.
— Ти занедужав?
— Ще й як! Голова мені гуде, все тіло болить, так що й поворухнутися не можу. Поліз би в печеру перележати, але боюся: ляжу, то більше не встану… Ой, орле, орле, це вже смерть до мене підступає!
І лев перевальцем поліз до печери. «Полечу та розповім у лісі, що лев помирає», — надумався орел. Змахнув крилами, шугнув у небо й полинув до джерела, куди приходили звірі на водопій. Сів на суху гілляку та й ну гукати:
— Гей-гей! Слухайте! Лев занедужав, лежить у печері й стогне-тужить — так йому тіло болить. Вже недовго йому жити!
— Ти ба! — недовірливо мовив олень.
— Коли хочеш, піди сам подивися, — сказав орел і полетів далі.
— Ходімо глянемо на лева, чи й справді він такий слабий, — мовив олень до звірів.
— Підемо, тільки завтра або позавтра, бо сьогодні ніколи, — відповіли ті.
Новина швидко облетіла весь ліс. Багатьом закортіло подивитися на свого слабого царя. То той, то той звір вирушав до нього, але хто входив до печери, назад не вертався. Бо розважив собі лев лукаво, що коли вже не може він полювати — нехай пожива сама до нього приходить. І не помилився. Майже щодня з’являвся в печері котрийсь із звірів, а коли й по двоє чи по троє. Тож усе добре велося.
Хитра лисиця вдень і вночі нишпорила в лісі, все вона знала, всюди встигала — ніде без неї не обходилося. їй одразу впало в око, що багато звірів кудись позникало, а куди — ніхто не знав.
«Не я буду, коли не дізнаюся», — поклала собі лисиця.
Стала міркувати, як розкрити таємницю, довго сушила голову і врешті надумала.
«Простежу-но за котримсь із звірів, ну, хоч би за сірим цапиком, їх уже ціле стадо бозна-де ділося».
Вилізла лисиця з нори та й подалася слідом за цапиком. Аж бачить — підбіг той до левової печери, покрутився біля входу та й гульк усередину.
«Е-е-е, — подумала лисиця, — тут щось не те». Підкралася ближче, сховалася за великим каменем навпроти печери і почала стежити. Та й побачила все, що там діялося.
«Он воно що! Бач, як вони попадаються, бідолахи! Але хто ж їм винен, коли й на дещицю розуму не мають?! А проте цікаво дізнатися, як почувається лев. Тільки я не така дурна, щоби датися йому в пазури». Вийшла лисиця з-за каменя й гукнула:
— Гей, леве!
— Хто там? — питає лев. — Це я, лисиця! Почула, що ти занедужав, і прийшла провідати. То як твоє здоров’ячко?
— Ох, не питай! Дуже кепсько! — відказує лев кволим голосом. — Але чому ти не заходиш? Посидь біля мене, погомонимо. Знудьгувався я в самоті.
— Стривай, леве! Я бачу тут, біля печери, сліди багатьох звірів, що навідували тебе. Цікаво, чому ці сліди ведуть тільки до печери, а назад — ні? Мовчиш? Ні, я не можу до тебе зайти!
По цих словах лисиця шаснула у кущі та й подалася додому.
— Що сталося, матусю? — питають її лисенята. — Чому ти так бігла?
— Ходіть спершу вечеряти, потім розкажу. Повечеряли вони й полягали спати. Тоді
лисиця розповіла про нерозумних звірят, що самі пішли в левову пащу.
— Отож, діточки, затямте на все життя: не рушайте в дорогу, не знаючи, куди вона приведе і чи можна повернутися нею назад, — сказала лисиця наостанок.
ЛЕВ, ВІСЛЮК ТА ЛИС
Байка Езопа
Зустрілися якось у горах лев з лисом.
— Як ти тут опинився? — питає лис. — Раніш я тебе в наших краях не бачив.
— Прийшов пополювати! — відповідає лев.
— Марні сподіванки! — засміявся лис. — Треба було спершу дізнатися, чи тут є бодай нікчемні миші. Я сам збираюся кидати ці місця, хоч народився й виріс у горах.
— А куди ж ти підеш?
— До Великого Лісу. Чув я, що там удосталь всякої звірини та птаства.
— То, може, разом пополюємо?
— Чому б і ні? Хто, скажи мені, не хотів би мати лева за товариша?
Отож вирушили вони вдвох до Великого Лісу.
Спустилися з гір у долину, йдуть полем, коли дивляться — пасеться віслюк.
— Може, візьмемо і його з собою? — каже лис. — Він спокійний і добрий, а втрьох іти веселіше.
— Візьмемо, то й візьмемо, — згодився лев. Підбіг до віслюка та й каже:
— Ходімо, віслюче, з нами до Великого Лісу полювати!
— Дякую! — зрадів віслюк. — Піду залюбки! Я тут в самоті так знудьгувався!
Подалися вони всі разом, розповідаючи один одному цікаві бувальщини. Лев розказував про полювання в далеких краях, лис хвалився своєю кмітливістю, віслюк і собі докидав часом слово, розумне та розважне.
Так непомітно збігав час; дорога видалася їм легкою й короткою.
Назавтра рано-вранці добулися вони до Великого Лісу — густого та темного.
— Перш ніж починати полювання, — мовив До друзів лис, — треба домовитися про здобич. Я пропоную зносити її докупи, а потім поділити. Згода?
— Згода, — відповів лев.
Віслюк теж пристав на пропозицію.
Почали вони полювати. Скоро на галявині виросла купа смачної поживи.
— Бачиш? — мовив лис до лева. — Хіба я тобі не казав, що тут добудеш усе, чого тільки забажаєш?
— Авжеж, добре, що ми сюди прийшли. Але час уже й поділити нашу здобичі Хто це зробить? Може, ти, віслюче?
— Коли я, то й я, — погодився той.
А що був він чесний, то й поділив упольоване порівну на трьох, аби нікого не образити.
— Вибирай! Кожному по купці!
Лев насупився. Не сподобався йому поділ. Хіба гідно лева, перед яким тремтить уся звірина, велика й мала, діставати таку саму пайку, як і віслюк? Зухвалець цей вухань, та й годі! Як він посмів наносити собі таку купу, коли тут є поважніші за нього звірі? Слід за це його покарати.
І лев зненацька кинувся на бідолаху-віслюка, повалив його на землю, вп’явся зубами й пазурами і гриз, аж поки той духу пустився. А тоді повернувся до лиса та й каже:
— Тепер нас двоє. Поділи-но знову все спочатку і дай мені мою пайку.
Бідолашному лисові кров похолола, як побачив, що сталося з віслюком. Та що поробиш! Заходився ділити. Все, що більше та жирніше, кладе левові, собі ж залишає дрібне та несмачне. І скоро перед левом виросла величезна купа. Друга така маленька, що нічого й їсти.
— Уже поділив, леве, — каже, а в самого серце заходиться із жаху. — їж на здоров’я.
Лев задоволено облизнувся.
— Чудово, лисе! — засміявся. — Як гарно ти поділив! Але скажи мені, будь ласка, хто навчив тебе це робити?
Лис відповів понуро:
— Хто навчив? Віслюкова доля навчила, леве.
Так уже ведеться, що біда одного стає наукою іншого.
ЛИСИЦІ
Байка Езопа
Кілька лисиць, полюючи спекотного літнього дня, дуже спрагли. На лихо, поблизу не було ні криниці, ні джерела. Надумали вони піти напитися до Меандру. Та, діставшися річки, побачили, що берег дуже високий і крутий, а вода| мчить і вирує. Спинилися лисиці, задума-і лися.
— Е-е-е, спробуй-но звідси напитися! — каже одна.
— Отож-то й є! Гляньте — вода лютує! Аж піниться! Ніяк і вступити в річку! — притакнула друга. ;
— Жаль! — зітхнула третя. — Я вже конаю із спраги!
— І я ось-ось зомлію. Але лізти туди — нема дурних. Хоч би мене за царя обрали за це — не полізу, — докинула інша.
— А ніхто й не пообіцяє тобі царства, ти й так можеш утопитися, — засміялася подруга, нахилившись над потоком. А підвівшися, покрутила головою.
— Кому як, а мені аж моторошно!
І лисиці, стоячи на березі, почали роздивлятися на обидва боки, чи нема де спадистого схилу, щоби дістатися води. Але берег скрізь був крутий.
— Безталанні ми! — кажуть. — Кому ще випало вмирати зі спраги, коли поруч стільки води?
Тоді одна молода лисичка, промітна та жвава, що мала себе за велику розумницю й любила хизуватися своєю кмітливістю, почала з них глузувати.
— Безталанні! Хі-хі-хі! Вже б сказали, що боягузи! Води злякалися, страшно їм скупатися!
— А ти що, не боїшся? — спитала подруга.
— Я? Анітрохи! Чи ти думаєш, я така, як ви?
— Голубонько, — відказала їй літня лисиця, — не боягузи ми, і це не раз доводили. Але ти бачиш, яка скажена ця річка?
— Отож я й кажу, що боїтеся! — не вгавала та. — Хіба ні?
То напийся сама, коли така розумна! — вигукнула одна підстаркувата лисиця, якій урвався терпець.
— А що ви думаєте? Нап’юсь тієї ж миті шубовсть у річку! Стрімка течія підхопила лисицю, закрутила й винесла аж на середину. А подруги, тільки-но вона виринула, загукали з берега:
— Ти ж не тікай, не кидай нас! Подивись, пошукай такого місця, де б ми могли спуститися.
Та сміливиці було не до того. Вода мчала її швидше й швидше не знати куди. Що її чекало? Неймовірний жах пройняв лисицю.
— Егей! — гукали подруги.— Зроби нам ласку, хоч оглянься та скажи що-небудь!
Але як озирнутися? Як відповідати? А проте, щось треба було сказати, і, коли вода підкинула лисицю, вона крикнула:
— Відповідь моя в морі! Оце я й пливу по неї.
Здивувалися лисиці з такої мови, глянули одна на одну.
Аж раптом з дерева долинув насмішкуватий голос птаха:
— Вона пливе чи вода її несе? Ох, бідолашна, терпить через свою голову! Хотіла бути розумною там, де великого розуму не треба, от і має! Вона може втопитися, але й досі козириться, не хоче показати, яку дурницю вчинила. Хотіла б опинитися на березі, та пізно. Хіба що Зевс їй допоможе…
ЛИСИЦЯ І ВОРОНА
Байка Езопа
Якось ворона, пролітаючи над господою, побачила на гаку під дахом шматок м’яса.
«О, сьогодні добре пообідаю!» — зраділа вона.
Вхопила м’ясо та й злетіла на високе дерево.
А внизу саме пробігала лисиця й побачила ворону.
«Еге, тут можна поживитися».
Підбігла лисиця до дерева, задерла голову й мовила улесливо:
— Добридень, орле! Як ся маєш? Ворона не відповідала, бо тримала в дзьобі м’ясо. Лисиця нітрохи не образилася, а співала далі:
— Вибачай, що назвала тебе орлом, — ти ж ворона. Але ти куди гарніша за орла! Яке пір’я — чорне, блискуче, розкішне! Жоден птах не має таких чорних крил і таких прегарних очей!
Лисиця підступилася ближче до дерева, заклала за спину лапи, покрутила пухнастим хвостом, глянула на м’ясо й облизалася.
— Як я могла назвати тебе орлом? Ніколи собі цього не подарую! Їй-право, не збагну, чому над птахами повинен царювати орел, а не ти? Хіба зрівнятися йому з тобою красою та розумом? Тільки й того, що орлом величають; скарай мене сила божа — далеко йому до тебе!
Ворона запишалася, аж пір’я розпустила від такої мови.
«Красно говорить лисиця, недарма кажуть, що вона велика розумниця. Треба з нею потоваришувати, вкупі веселіше буде…»
А лисиця тим часом задерла голову ще вище й заспівала вже інше:
— Нехай того грім поб’є, хто скаже, що ворона вміє говорити. Вона й дзьоба не розтулить, бо не має голосу. Он чому тебе не обрали царем — ти, либонь, німа. Навіщо птахам німий цар?
Цього вже ворона не могла стерпіти.
— Кар-р-р! — каркнула вона. — То це я німа? Зараз же проси пробачення! Кар-р-р!!! Та хіба є де птахи з голосом, гучнішим за мій?
Лисиці тільки того й треба було. Схопила вона м’ясо, що випало з воронячого дзьоба, та й засміялася глузливо:
— Вороно, вороно, ти й справді дуже гарна! І станом, і барвою, й голосом; одного лиш тобі бракує — розуму. Коли б мала розум, не слухала б моїх теревенів і не впустила б м’яса з дзьоба.
І лисиця зникла поміж деревами.
ЛИСИЦЯ І ЖУРАВЕЛЬ
Байка Езопа
Одного ранку бігла лісом лисиця — несла до своєї нори велику курку. Дорогою їй зустрівся журавель.
— Добридень, лисичко, — привітався він.
Чудова в тебе курка! Товста, жирна — добра буде юшка!
— Оце ж я й думаю зварити юшку! — сказала лисиця.
У журавля аж слина потекла.
— Такої юшки скуштуєш, — мовив він, — вік згадуватимеш!
— То чом би тобі не прийти до мене? Разом поїмо, — люб’язно запропонувала лисиця.
— А що! З охотою!
— Тоді я чекаю тебе в обід. Знаєш, де я живу?
— Знаю, знаю. Щиро дякую.
Лисиця пішла далі. Ішла, ішла, та раптом зупинилася й вигукнула:
— Це ж треба бути такою дурною! З якого це дива я запросила журавля на юшку? Чи в мене щодня така їжа? Чого це я маю з кимось ділитися, коли мені пощастило? І як мені таке навернулося на язик?
Прийшла вона до своєї нори, розпалила вогонь і поставила курку варитися. Невдовзі юшка була готова — така смачна, що й за вуха не відтягнеш. Лисиця гарно накрила стіл, поставила на нього квіти й стала чекати гостя.
Опівдні журавель прийшов. І так йому хотілося їсти! У нього аж очі заблищали від радості, коли він побачив накритий стіл.
Лисиця весело усміхнулася, взяла міленьку мисочку, налила в неї юшки й поставила на стіл.
— Сідай, любий журавлику, призволяйся, — сказала вона.
Журавель сів до столу, ткнув свій довгий ніс у маленьку мисочку й спробував скуштувати юшки. Але нічого не вийшло. Він спробував ще раз, і знов марно. Не зміг ковтнути ні крапельки.
А лисиця тим часом хутенько хлебтала язиком юшку, аж мружилася від задоволення.
— Смачна юшка! Чому ти не їси?
— Тая їм, — відповів бідолашний журавель. Невдовзі лисиця виїла всю юшку, облизалася
й подумала:
«Чудово! І на обід запросила, і юшку сама з’їла!.. І він мав що їсти! Ні, таки ще мізки в мене не висохли!»
А журавель вийшов з-за столу і сказав:
— Красно дякую за обід, люба лисичко. Приходь і ти до мене обідати. Завтра можеш прийти?
— Можу, — відповіла лисиця. — 3 радістю прийду.
І наступного дня пішла вона до журавля. А той гарно прибрав своє житло й накрив стіл. Посеред столу стояв високий, з довгою шийкою, глечик, від якого йшов смачний дух.
— Ласкаво прошу, люба лисичко! — радісно вигукнув журавель. — Сідай скуштуй і ти моєї юшки!
Лисиця побачила глечик і розгубилась. «Ох, як же мені упхати в нього мордочку?.. — подумала вона. — Я ж не зможу з’їсти ані ковточка! Нізащо не зможу!» А журавель устромив дзьоб у глечик, набрав повен рот і з’їв.
— І моя юшка смачна, правда ж, лисичко? — запитав він.
— Чудова, — відповіла лисиця, облизуючи язиком писок.
— їж, їж сміливо, — припрошував журавель. — Обом вистачить.
— Та я їм, — сказала лисиця, ковтаючи слину.
Журавель їв собі юшку, а лисиця облизувалася. Нарешті вона підвелася, подякувала й пішла, украй роздратована.
«Голодна я залишилась, — думала вона, але хто винен? Моя голова. Як я повелася з журавлем, так і він повівся зі мною. То що ж тут нарікати?»
ЛИСИЦЯ І ВИНОГРАД
Байка Езопа
Ох, як же ж хотілося опівдні лисиці їсти! Та то й не дивно, бо хоч стільки вона вибігала, хоч як обнишпорила всю гору, ніякої поживи так і не роздобула. І крім ожини відучора й рісочки не мала в роті.
— Ні, так не годиться, — сказала вона сама собі. — Спущусь-но я в долину, може, хоч там на щось натраплю.
Вона побігла схилом гори вниз і незабаром уже була в зеленій долині. І перше, що вона побачила перед собою, був густий, тінистий кущ винограду, обвішаний спокусливими чорними гронами — безліччю грон, вони висіли одне біля одного.
— Ого! — здивувалася руда й проковтнула слину. І відразу підстрибнула, намагаючись дістати гроно. Але всі грона були високо, й лисиця не дотяглася до жодного. Тоді вона присіла й знову підстрибнула, однак і не доторкнулася до ягід.
Лисиця стала, пильно придивилася блискучими примруженими очима до грон і сказала собі:
— Оте довге гроно я дістану, якщо підстрибну ще дужче.
І справді, зібравши всю свою силу, вона підстрибнула так високо, що й мавпа могла б їй позаздрити. Так високо підстрибнула, що якби ще трішки, то зачепила б кінчик довгого грона з великими круглими ягодами.
— Ну, почекай! — роздратовано вигукнула лисиця. — Хоч би як ти було високо, я тебе дістану.
І вона почала підстрибувати, мов шалена, витягуючи шию й лапи — то ліву, то праву, то обидві разом, намагаючись ухопити ягоди. Та хоч як старалася, нічого не виходило. Гроно висіло собі, недосяжне для лисячих пазурів.
А лисиця все стрибала й стрибала, мов чмелена, аж поки нарешті втихомирилася, задихана, змучена, ледь жива від утоми. Знову обдивилася одне по одному грона палаючими очима, облизала язиком губи і сказала презирливо:
— І нащо мені здався цей виноград? Він же зелений!
Та й рушила геть.
А неподалік на шовковиці сиділи дві сороки і про щось розмовляли. Та як тільки вони побачили, що до винограду підбігла лисиця й почала стрибати, то враз урвали свою балачку. Й стали зацікавлено спостерігати, дістане лисиця до грона чи ні. Довго розважалися сороки шаленими лисячими стрибками.
— Хі-хі-хі, — засміялась одна, — ти ба, давно мені не було так весело!
— А мені? — засміялась і друга. — Оце-то вистрибує! Як ти гадаєш, дістане чи ні?
— Та хто його знає. Але щось не віриться. Гарна була сорокам потіха.
— Певне, вона дуже голодна, якщо витворяє таке заради кількох нікчемних виноградин, — сказала одна.
— Я теж так думаю, але мені її не жаль, — озвалася друга. — Бо й ми, якщо потрапимо в її пазури, не врятуємося.
— О, дивись, вона йде геть, — здивувалася перша. — Не змогла добути жодної виноградини, хоч яка вправна й хитра. Слухай, що я їй скажу, ти помреш зо сміху!
І вона дочекалася, поки лисиця опинилася під шовковицею, а тоді нахилилася й гукнула, вдаючи з себе здивовану:
— О, кого я бачу! Пані лисиця в наших краях? День добрий, пані лисице! Як ся маєш?
Лисиця підвела голову й побачила сороку.
— День добрий, — кинула вона неохоче, бо знала, що з сороками навіть лисиці краще не мати справи.
— Яким вітром до нас? — запитала сорока.
— Та я не сюди, я аж он туди йду, на отой пригірок, — відповіла лисиця.
— О, тоді присядь та відпочинь, поласуй виноградом он з того куща. Освіжишся, спрагу вгамуєш, бо така спека! Ти тільки поглянь, яка ряснота!
— Та я бачила, — сказала лисиця, — але не захотіла їсти, бо він зелений.
— Зелений?
— Ну, звичайно! Я їм лише солодкі, достиглі плоди. Я дуже дбаю про своє здоров’я, тому досі жодного разу не хворіла!
І лисиця рушила повагом, як велика пані, хоч від голоду її аж нудило.
Як тільки вона зникла за деревами, сороки аж зайшлися реготом. Насміявшись уволю, вони почали щосили горланити:
— Сороки, ворони, горлиці, одуди, горобці, усі птахи польові, збирайтеся швидше сюди, почуєте щось смішне!
Птаство мовби цього й чекало. Ледь зачувши сорок, воно позліталося на шовковицю, і сороки почали розповідати навперебій про лисицю й виноград. Що тут скоїлось, коли вони закінчили. Щебет, сміх, свист! Неможливо переповісти! Один горобець перелетів на кущ винограду, дзьобнув виноградину й розсміявся.
— Слухайте, оце так зелений! Він же солод-кий-солодкий, як мед. Полечу розповім цю історію моїм діткам!
— І ми! І ми! — закричали й інші птахи і хмарою знялися з шовковиці.
Кожен птах помчав розповідати про лисячі муки всім, хто тільки трапиться на шляху. І невдовзі в долині не залишилося жодної тварини, жодного птаха, які б не знали оповідки про лисицю й виноград. А кури й собаки розповіли своїм господарям, бо в ті часи звірі вміли говорити, а люди розуміли їхню мову. Із уст в уста ця історія розлетілася по всіх усюдах, і відтоді її вже не забували.
Зимовими вечорами бабусі, сидячи біля вогню, розповідали її своїм онукам, а ті, коли виростали й старіли, своїм. Пташки в м’якеньких гніздечках вищебечували її своїм маленьким діткам, які ще не вміли літати. Кози в загонах розповідали козенятам, щоб вони увечері лежали спокійно, а від кіз чули цю історію і корови, і телята, і ослики, і ягнята, і поросята, і всі сміялися. Але найдужче сміялися кури й півні на своїх сідалах, сміялася й уся інша птиця, та й досі сміється, коли її почує.
ЛИСИЦЯ І ЛЕВ
Байка Езопа
— Ти вже виріс, став справжнім лисом, — сказала Хитрунчикові мати-лисиця одного гарного літнього ранку, напоєного пахощами трав 1 квітів. — Можеш виходити на полювання сам. я в твоєму віці сама собі їжу добувала. Либонь, я Розповідала тобі про пригоду з дикими качками…
Аякже, мамо, аякже! — вихопився Хитрунчик ,боячись, що мати знову почне повчати його на своїй давній пригоді, котру він слухав стільки разів, що й чути вже не міг.
— Ну, то ходи оглянь околиці. Та далеко не заходь і в обід повернися, розкажеш, що бачив, як полював. і
— Біжу, мамо, — зрадів Хитрунчик.
— Бувай здоровий. Ні пуху ні пера!
Лисиця стояла біля нори й задоволено стежила за сином, аж поки він зник за деревами. Тільки тоді полізла вона в нору.
Спокійно спливав час у цьому потаємному закутку великого темного лісу, неприступного людям. Лисиця поволі патрала курку на обід. Аж раптом тишу й супокій порушив якийсь шум. За мить галявиною промчав захеканий Хитрунчик і вскочив у нору. Не пізнаєш його — блідий, очі нестямні.
— Дитино моя! — крикнула мати, покинувши курку. — Дитино моя, що тобі сталося? Чому ти такий?
Хитрунчик упав на стільця, бо ноги не тримали його.
— Ох, матусю, що я тобі скажу! Бачив я таке страховисько, що годі й змалювати!
— Яке ж — те страховисько?
— Величезне, руде, з довгим волоссям на шиї, із здоровенною головою! А пащека яка! Як роззявило — а там зуби!!! Зроду таких не бачив!
— І той звір щось тобі заподіяв?
— Та ні, мамцю! Я ж не підходив до того чудовиська! Воно навіть мене не бачило!
— Отакої! То чого ж так налякався?
— Ой матусю, якби ти його бачила, ти б мене не питала.
— Любий мій Хитрунчику, посидь трохи та отямся. Нема чого тобі боятися. Але сьогодні вже нікуди не підеш.
— Ба! Не тільки сьогодні — більше ніколи носа з нори не випхну!
Лисиця осміхнулася й знов узялася до курки.
А Хитрунчик і справді просидів весь день удома. І взавтра, й позавтра теж нікуди не поривався. А на третій день уранці, тільки прокинувся — каже:
— Не можу я більше, мамо! Обридло мені сидіти в норі! Вийду я!
— То вийди, чому б не вийти?
Побіг Хитрунчик. Повернувся в обід перестрашений.
— Я знову бачив ту почвару! — вигукнув. — Лежала на галявині й грілася на сонці.]
— Яка ж вона була сьогодні?
— Трохи менша, ніж того разу. Я й тепер налякався, що там казати, але не так, як перше. Навіть підходив ближче й розглядав. Такенна голова… Що воно за звір, мамо, ти знаєш?
— Та то ж лев, дитино моя. Чи ж я тобі про нього не казала?
— А справді! То це він такий?
— О Хитрунчику мій, як ти вже в світ вийшов — -пізнаєш багато дивних речей.
На; ранці Хитрунчик знов подався на
полювання і відтоді почав ходити щодня.
Якось увечері повернувся Хитрунчик до нори радий та веселий.
— Мамо, мамо! — гукнув здалеку. — Що я тобі скажу!
— А що, синочку?
— Я знов бачив лева. На галявині. Пішов я туди, бо ще перед кількома днями нагледів там кущ дикого винограду. Ягоди були зелені. Сьогодні я подумав, що вони, певно, вже дозріли, і вирішив покуштувати. Підходжу — аж бачу просто себе лева. Спершу я розгубився й хотів утікати, але глянув на нього ще раз — і вмить страх кудись подівся. І набрався я такої одваги, що ти й не повіриш!
— Якої ж?
— Я підійшов і заговорив до нього.
— Справді?
— Слово честі, мамо!
— Що ж ти йому сказав?
— «Добрий день, леве, — кажу, — сьогодні гарна днина, авжеж?» — «Авжеж, гарна, моє
лисенятко, — відказує лев. — А ти що тут робиш?» — «Прийшов до цього куща скуштувати винограду. Не знаєш — достиг він уже? Кілька день тому був ще зелений».
Лев засміявся та й каже: «Я до нього не підходив, він мені не смакує. Може, досі й дозрів. Ходи-но, маленький, сам поглянь».
Я йому красненько подякував, нарвав ягід та й подався геть. Сміх бере, коли згадаю, якого страху я набрався, побачивши лева. А зараз сам заговорив до нього! Ти віриш мені, мамо?
— Вірю, синку. Бо знаю: найстрашніші речі, коли до них звикнеш, стають нестрашними.
ЛИСИЦЯ ТА ЦАП
Байка Езопа
Якось улітку опівдні промітна, хитрюща лисиця спускалася з гори, простуючи до лісу. Там жила її сестра, в якої саме справляли іменини лисеняти. Тож і квапилася тітонька привітати свого небожа, а заразом смачно попоїсти та розважитись. Спустилася вона з гори та й побігла полем. Облизувала губи й думала:
«Напевне, сестра чимало смачненького наготувала, як торік і позаторік… пирогів, курочок… а то, гляди, ще й гусочку або качечку… Тієї птиці доволі навколо, а надто в мірошника… А медяники! Де ж і поласувати ними, як не в сестриці!»
Коли це раптом: трах! бах! трісь!
Нестямилась лисиця, як гепнулась у колодязь. Ласуючись думкою на ласощах, не помітила небезпеки. Добре, що хоч не забилася. Та й води в колодязі було трохи, ледве по коліна лисиці. Але сам колодязь був глибоченний, і хоч як вона дерлася та дряпалась — вибратись нагору не могла.
— Ой, горенько мені, що ж я робитиму сама серед поля? Хто мене витягне звідси? Просиджу всеньку ніч у крижаній воді, то до ранку й закоцюбну…
Заплакала лисиця, заголосила:
— Оце була б уже в сестри та любенько розмовляла в золотому товаристві, а на вогні смажилися б курочки, качечки, гусочки… Та ба, спіткало тебе лихо, тітонько лисице…
Аж раптом згори долинула чиясь хода. Підвела лисиця голову та й побачила цапа, що нахилився над колодязем. Мабуть, йому дуже хотілося пити.
Серце в лисиці закидалось, і вона сказала подумки:
«Є нагода врятуватися!»
І гукнула радісно, наче була рада-радісінька, що опинилася в колодязі:
— Моє шануваннячко, цапе!
— Це ти, лисице? — здивувався цап. — Добридень! Ну як там, добра вода? Я йду здалеку і мало не зомлів зі спраги.
— Ще й питає, чи добра! Пресмачна! Холодна й солодка. Вип’єш — як на світ народишся. Лізь-но сюди, покуштуєш — будеш мені дякувати.
— Зараз! — вигукнув цап, стрибнув у колодязь і жадібно припав до води. Пив, пив, аж поки вгамував спрагу, а потім підвів голову і вдячно глянув на лисицю.
— Ну що, правду я сказала? Добра вода?
— Ой же й добра! Освіжився нарешті! Від самого ранку ніде не можу знайти води, всі джерела висохли.
— За такої спеки воно й не дивно.
— Може, полізьмо вже нагору? — спитав цап і спробував видертися по стіні. Але небавом збагнув, що з того нічого не вийде, і мовив до лисиці:
— Що ж тепер робити?
— Справді, — вдавано засмутилася лисиця, — залізли сюди, не подумавши, як будемо вибиратися. Ну й бевзі ж ми, любий цапе!
— Хоч би що там було, а треба поміркувати, як видобутися нагору.
— Ну-бо спробуймо так, — каже лисиця. — Ти стань дибки, передніми ногами обіприся об стіну й нахили голову, а я видерусь тобі по спині на роги й ухоплюся за цямрину. А коли вилізу, витягну й тебе. Згода?
— Згода!
— Ну, то ставай, як я казала.
Цап став дибки, сперся передніми ногами на стіну й нахилив голову. Лисиця видерлась по спині йому на роги, витягши лапи, вхопилася за цямрину та й вискочила з колодязя. Хитрунці цього тільки й треба було.
— Ох, не віриться, що нарешті вибралась!
— Ну, а тепер витягни мене! — гукнув цап. Лисиця нахилилася над колодязем і відказала:
— Як же я тебе витягну, любий цапе? По-перше, я тебе не дістану. Та коли б навіть удалося схопити тебе за роги, чи подужаю я, маленька лисичка, витягти такого здоровенного цаписька? Де в мене така сила візьметься?
Лисиця засміялася й нахилилася нижче:
— Ех, цапе, цапе, аби в тебе було стільки розуму, скільки в бороді волосся, ти б не стрибав у колодязь, не подумавши перше, як вибиратимешся нагору.
Та й побігла до сестри, де вже зібралися гості, їла, пила й розважалася аж до ранку.
На цапове щастя, була лисиця добросердна, хоч і хитрюща. Тож коли скінчився вранці бенкет, попросила вона в сестри міцну мотузку й, замість іти додому, побігла до колодязя.
— Гей, цапе! — гукнула. — Ти ще й досі тут п’єш воду?
З колодязя долинув захриплий, жалібний голос:
— Де ж мені бути? Звичайно, тут.
— Ну, зараз вилізеш. Я принесла мотузку. Один кінець прив’яжу до дерева, а другий спущу тобі. Хапайся за нього та й вилазь помалу.
Лисиця все зробила, як казала, та й дременула додому. Боялася, щоб цап не полоскотав їй боки рогами.
Невдовзі бідолаха вибрався нагору, мокрий і брудний. А згодом лежав у хліві на соломі, поволі приходячи до тями.
«Правду казала лисиця, — думав він. — Бракує мені розуму. Але це лихо мене навчило. Надалі ніколи не починатиму жодної справи, не подумавши перше, чи зможу довести її до ладу».