Байки Езопа
БАГАТІЙ І КОЖУМ’ЯКА
Байка Езопа
В одному місті над морем стояв на високому березі великий гарний будинок. Жив у ньому поважний багатій. Лихо ніколи його не спіткало, турботи не обсідали, тільки й знав, що шляхетні втіхи та розкоші. І дуже любив він сидіти літніми вечорами в себе на подвір’ї та дивитися далеко в море, де пропливали човни й кораблі. Чудовий краєвид зачаровував його душу.
Та урвалося багатієві тихе життя, бо поселився неподалік кожум’яка і відкрив свою майстерню, а від неї пішов сморід на всю округу. Втратив багатій спокій. Аж ось одного дня подався він до кожум’яки та й каже:
— Слухай, чоловіче, дух од твоїх шкур такий, що мені життя немає. Не можу ані їсти, ані спати, ані в дворі сидіти. Я певен, що скоро через це захворію. Чи ти не перебрався б кудись далі від мене? Берег великий, місце знайдеш.
Вислухав його кожум’яка й похилив голову.
— Гаразд, — каже, — переберуся. Нічого мені не лишається, бо ти не перший кажеш. Але почекай трохи, хай уладнаю свої справи.
— Згода, — відповідає багатій. — Коли ти надумав перебиратися, я вже якось перетерплю.
Минуло кілька днів, але кожум’яка сидів на місці. Довелося сусідові знову йти до нього.
— Чи ти забув, що мені обіцяв? — питає.
— Ні, не забув.
— То чого ж чекаєш? Поки я задихнуся?
— Ох, сусіде, аби я міг — перебрався б одразу, але ж це не така проста річ, як тобі здається.
— Ну що ж, побачимо, — каже багатій. Минуло ще кілька днів, а там і місяць,
і другий. Якось багатій проминав подвір’я кожум’яки. Той побачив сусіда, загукав:
— Даруй мені, чоловіче добрий, що я досі не перебрався…
— Перебиратися? Про мене — лишайся тут, не завдавай собі клопоту…
— А то чому? — здивувався кожум’яка. Багатій усміхнувся.
— Не дивуйся. Я вже звик до смороду, І він більше мені не дошкуляє. їй-право, самому не віриться! То я давно хотів тобі сказати, щоб ти не перебирався.
Кожум’яка зрадів і відповів сміючись:
— Е, шановний сусіде, людина з часом звикає до будь-чого, яке воно не є, добре чи погане.
Добре стає не таким добрим, а погане — не таким поганим, як здається попервах.
БАРАН І СОБАКИ
Байка Езопа
За ненашого часу, ще за давніх-давен жив собі на схилі високої гори вівчар із своїми вівцями та собаками. Чи то літо, чи зима — однаково добре їм велося. Отара паслася на зеленій траві, собаки гралися в дружньому гурті, а господар тільки походжав поміж ними, наспівуючи пісень.
І лиш один поміж усіх був невдоволений — найстарший і найдужчий баран. Довго він уникав товариства вівчаря й собак, аж урешті так знудьгувався, що не витримав і зважився вилити душу.
Вибрав час, коли господар спочивав під деревом, підійшов до нього та й каже:
— Чоловіче добрий, я на тебе дуже ображений.
— А то чому?
— Не тільки я. Вся наша отара — теж.
— То кажи вже, цікавий я знати, в чім річ.
— Бачиш, господарю, ми, вівці, даємо тобі вовну, молоко, ягнят. Маєш ти з нас добрий пожиток. А як нам віддячуєш? Ніяк. Все, що ми їмо, дарує нам земля, а не ти. І коли раптом випалить спека зелені трави на горі, ніщо нас не врятує — помремо з голоду. А ти тільки те й робиш, що пестиш своїх собак, з яких нема тобі ніякої користі. Так їх доглядаєш, немов то вони тебе годують. Несправедливо чиниш, господарю, і від того дуже мені прикро.
Знітився чоловік і став гадати, що відповісти. Але великий пес, що сидів неподалік і чув розмову, не дав йому й слова мовити. Стрибнув до барана й вигукнув:
— Схаменися, баране! Ти добре подумав, перш ніж говорити?
— А що, хіба я неправду сказав?
— Чи він сказав неправду! Та поміркуй лишень: ми стережемо вас, овець, удень і вночі; тільки тому ви не боїтеся злодіїв та вовків. Кажеш, що коли не стане трави — ви з голоду помрете. А коли не буде нас, то не помрете? Та як же вам пастися самим? Вовки, тільки-но вас зачують, одразу нападуть, і ніхто з усієї отари не врятується. Правду я кажу чи ні?
Баран похилив голову.
— Правду, — відказав тихо. — Даруй мені, любий друже, я говорю нерозумно. І ти, господарю, забудь мої слова. Ти добре робиш, що так пильнуєш собак, бо вони нас бережуть. Тепер уже я не позаздрю, хоч би як ти їх пестив.
І знову заприятелював баран з собаками і зажив легко та весело.
БАТЬКО ТА ДОНЬКИ
Байка Езопа
Мав один чоловік двох дочок. Коли вони стали на порі — віддав їх заміж — одну за городника, другу за гончаря.
Якось у неділю батько надумався:
— Піду-но навідаю дочок. Вже давно їх не бачив, вже скучив за ними.
Подався спершу до старшої, що була за городником.
— День добрий, доню!
— Прошу ласкаво, татуню, — зраділа дочка. — Я теж знудьгувалась за тобою, але стільки маю роботи, що ніколи вибратися.
— Як тобі живеться, доню? — питає батько.
— Добре, татку. Оце посадили капусту, селеру та й чекаємо дощу. Земля суха-сухісінька, а на небі ні хмаринки. Біда та й годі!
— Може, скоро піде дощ, доню.
— Якби-то! Тоді б наша городина пішла вгору. Ми б вторгували за неї чималі гроші. Молися, татку, щоб пішов дощ.
Батько посидів ще трохи, а потім зібрався йти.
— Навідаюсь до твоєї сестри, — каже.
— Жаль, татку, що не можу піти з тобою. Треба варити вечерю.
Батько попрощався й пішов. Незабаром дістався господи молодшої дочки — гончарихи.
Побачила дочка батька й дуже зраділа: обняла, поцілувала й запросила погостювати кілька день.
— Ну, як ся маєш? — питає батько. — Як господарство?
— Дякувати богові, добре. Ціла купа горщиків та цегли надворі сушиться. Коли б тільки дощу не було, а то порозкисають на глину. Нам зараз треба спеки.
— Та погода наче гарна, доню.
— Так, але на заході з’являються хмарки, піде дощ.
— О, тож вони маленькі, з них не буде дощу.
— Хоч би днів два ще постояло на годині; тоді б ми взяли за горщики добрі гроші. Молися, татку, щоб дощ не пішов.
Батько похилив голову.
— Ой доню, доню, а сестрі твоїй потрібен дощ. То я вже й сам не знаю, чого дужче хочу: дощу чи спеки. Хоч би скільки молився — все одно обом вам не догоджу. В однієї буде радість, а в другої — сльози. І повір мені, доню, — так трапляється не тільки з нами, але й з іншими на цьому світі.
ВІЗНИК ТА ГЕРАКЛ
Байка Езопа
Одного разу запріг селянин волів та й поїхав у поле. Саме в ту пору випали дощі, й дорога була слизька, а де траплялася глина — зовсім годі проїхати. Воли ледве спустилися з крутого узвозу й дісталися краю поля. Обіч дороги була канава, і воза занесло туди.
— Що ж тепер робити? — розпачливо вигукнув селянин. — Я дуже кваплюся! Як витягти воза з багнюки? А може, покликати Геракла? Він, далебі, допоможе.
Та й заходився гукати:
— О всесильний Геракле, прийди й витягни мого воза з канави, тобі це за іграшки! Ти ж добрий! Допоможи мені!
Довго кликав селянин; нарешті Геракл з’явився й сказав:
— Чоловіче добрий! Цього воза можна витягти самому: треба взятися за колеса й вирвати їх з глини та підігнати волів. Спершу потрудися, спробуй сам собі допомогти, а тоді вже клич мене. Бо як сам нічого не робиш — нема чого когось кликати.
ВІЛ І ЦАП
Байка Езопа
Бродив якось віл темним лісом, шукаючи паші. Аж раптом з гущавини вискочив лев і кинувся до нього. Бідолашний віл дременув щодуху і вмить зник за деревами. Не встиг лев його схопити.
А той мчав, як навіжений. Коли це впала йому в око печера, що ховалася в густих заростях.
«Якщо я в неї влізу, — подумав віл, — то я врятований. Спробую щастя».
Підбіг до печери й пропхався всередину. Вона була простора* тільки вхід тісний. Але жив у ній цап. Як побачив він переляканого вола, що й досі трусився, грізно закричав:
— Чого тобі треба в моїй печері?
Віл мовчав, не відриваючи очей від входу.
— Ти чуєш чи ні? — не вгавав цап. — Чому зайшов, не спитавши? Це моя оселя! Іншим сюди — зась! Забирайся геть, та мерщій!
Віл ані пари з вуст. Бо що відповісти? Скажеш — сварка може спалахнути, лев почує — адже він десь поблизу шастає. Тож і мовчав віл, а цапа те дратувало дедалі дужче.
— Як не вийдеш сам, то я тебе вижену!
Та й ну штрикати вола рогами! А той і не ворухнеться. Стоїть та дослухається, що надворі діється. А бородань своєї править:
— Геть з моєї печери!
Урвався волові терпець, повернувся він до цапа, подивився, подивився та й каже:
— Чи не забрав ти собі в голову, цапе, що це я тебе так налякався? Ба ні! За мною гнався лев — ось кого я боюся! Та хай він тільки звідси піде, отоді взнаєш, що таке цап, а що — віл. Зрозумів, цапе?
ВІСЛЮК У ЛЕВ’ЯЧІЙ ШКУРІ
Байка Езопа
Якось чудового літнього дня пасся в лісі віслюк. Трава була соковита й смачна.
— Як гарно жити на світі! — втішався вухатий і вряди-годи весело качався на галявині.
Отак розкошуючи, заходив віслюк далі та далі в ліс. Нараз під деревом побачив щось руде й волохате.
— Що воно таке? О, та це лев’яча шкура! Звідки вона взялася?
Подивився віслюк, подивився й хотів було простувати далі. Коли це щось спало йому на думку, і він зареготав.
— Ой і втну я штуку! Довго тремтітимуть зі страху і лісова звірина, і люди!
Віслюк хутенько схопив шкуру, нап’ялив на себе, припасував голову й ноги та й пішов повагом, як справжній лев.
Незабаром дістався схилу гори, де пастухи пасли отару. Став віслюк поволі вилазити на гору, вдаючи, що не помічає їх.
За мить несамовито завалували собаки й почувся нестямний крик:
— Лев! Лев! Просто на нас іде! Тікаймо! Рятуймося!
І таке там зчинилося! Пастухи з ґирлиґами в руках налягли на ноги. Собаки й собі дременули, волаючи:
— Лев! Лев! Тікайте!
Барани й вівці жалібно замекали:
— Лев! Лев! Не кидайте нас, зачекайте! Зачули те інші пастухи та й собі кинулися хто куди, забувши про отари та собак.
Що тільки зчинилося на пасовищі! Світ не бачив такої веремії!
Віслюк дивився на той шарварок і реготав:
— Ну й наробив я шелесту! Хвала лев’ячій шкурі!
Насміявшися досхочу, спустився віслюк у долину й попрямував до села. На леваді паслося три корови. Одна з них побачила лева й мало не зомліла із жаху. А отямившись, пустилася навтьоки, ревучи:
— Лев! Лев! Тікайте! Рятуйтеся!
Інші дві, перестрашені, кинулися слідом.
— Що сталося? — здивовано спитала коза. — Чого ви біжите, як навіжені?
— Тікай мерщій! За нами женеться лев!
— Біда! — мекнула коза й стрілою помчала До села. Вона перегнала корів і, добігши до околиці, заволала:
— Лев! Здоровенний, страшний! Я сама бачила! Горе тому, хто загається! Рятуйтеся! Ховайтеся!
Почув те кінь та й собі пустився чвалом. Почули зайці — <закуріло за ними. Почула мавпа чкурнула до лісу.
Віслюк усе бачив і втішався, ступаючи неквапно та гордо.
-Їй-право, добре бути левом… Всі тебе бояться! Ха-ха-ха!
Незабаром вийшов бешкетник на дорогу, що вела до села. Та саме тоді, коли дістався околиці, налетів вітер, шарпнув лев’ячу шкуру та й кинув додолу. І віслюк обернувся на самого себе.
Перша побачила його сорока. Та як не крикне, як не зарегоче!
— Це ж віслюк! Ха-ха-ха! Віслюк, а не лев! Не бійтеся, кози, корови, коні, вертайтеся на пашу! Віслюк, а не лев! Не бійтеся!
Та й ви, пастухи, даремно втікали! Збирайте отари та вертайтеся на пасовисько. Не лев то — віслюк! Він тільки лев’ячу шкуру нап’яв. Он вона лежить, ходіть подивіться, як не вірите.
— Віслюк? — аж підстрибнула з радощів коза.
— Віслюк? — замукали корови й всі разом повернулися до левади.
— Віслюк? — замекали вівці. — Ой же ми й бевзі!
— Віслюк? — завалували собаки. — То це через нього ми так осоромилися?
— Віслюк? — розгублено промимрила лисиця. — От бовдур, так налякати! Ну, начувайся ж!
— Віслюк? — засміялися зайці. — А ми так злякалися!
— Віслюк? — вигукнули захекані пастухи й заходилися виламувати тички, бо гирлиги погубили. А виламавши, кинулися на віслюка та й ну його дубасити!
— То тобі величі заманулося? Левом бути захотілося?
— В чужій шкурі довго не походиш!
— А як і походиш, то недовго поцарюєш!
— На тобі ще!
— І ще! І ще!
Так одлупцювали віслюка, що мало духу не вибили.
Ледве живий, дістався він свого хліва, тяжко стогнучи, впав на солому, і полилися йому сльози з очей.
— Коли б то тільки біль — поболить і перестане. А чи минеться лиха слава? Ох, як мені тепер поткнутися звірам на очі! О дурна моя голово, о ганьбо моя!
ВІСЛЮК, НАВ’ЮЧЕНИЙ СІЛЛЮ
Байка Езопа
Жив колись мандрівний торговець. Нав’ючивши на віслюка свій крам, їздив він од села до села, торгував і так заробляв собі на прожиття.
Якось о тій порі, коли господині ладнаються квасити оливки, торговець подумав:
«Мабуть, варто поїхати до міста й набрати там солі. Я продам її в першому-ліпшому селі».
Того ж таки дня й подався. А вже наступного ранку вертався назад, нав’ючивши віслюка чималими мішками солі.
Дорогу до найближчого села перетинала невеличка річечка. Віслюк часто переходив її, тож добре знав брід і тепер см]^иво ступив у воду. Та раптом зачепився ногою за камінь і впав на коліна. Так він стояв, аж поки надійшов господар і допоміг йому підвестися. Але мішки довгенько пробули в воді, багато солі розтало, і вухатий, рушивши далі, зразу відчув — вантаж полегшав.
«От добре, що я спіткнувся в воді, — подумав віслюк. — Тепер, коли буду переходити річку, залазитиму у воду з головою. Мішки зовсім полегшають, і можна буде тягти їх на собі за іграшку».
Дісталися вона села, і торговець продав сіль. Тамтешній крамар попросив його з’їздити ще раз до міста і привезти губок, бо на них саме був попит. Той поїхав узавтра вранці, купив губок, нав’ючив віслюка й подався назад. Хитрий вухань міркував по дорозі:
«Сьогодні мішки не важкі, але я зроблю їх ще легшими».
І, діставшись річки, з розгону шубовснув У воду.
Господар підбіг, допоміг віслюкові вилізти.
— Знову скупався? — вигукнув. — То тепер ти щоразу будеш отак падати? Ну, роби як сам собі хочеш, та дивись, не прогадай, бо так можна й ногу вломити.
Підвівся віслюк, спробував іти, аж… що воно за напасть? Мішки наче залізом хтось напхав. Так поважчали, що хитрун ледве на ногах устояв. Але що вдієш? Мусив дертися на крутий берег. А як видерся, сказав собі:
— Моя хитрість на мені й окошилася. Коли б не пірнав у воду, не поважчали б мої мішки і хутенько відніс би їх. Ні, більше я такого не вчиню.
ВОВК І КОЗА
Байка Езопа
Весняного погожого ранку на високій горі над кручею паслася біленька кізка. Навколо буяли соковиті трави, зеленіли дерева, пишнілися кущі. Ласувала кізка смачними паростями й примовляла вдоволено:
— Ме-е-е! Ме-е-е! Як гарно в горах, коли все зеленіє. Яка краса!
Вовк, пробігаючи під горою, почув її голос. Підвів голову, зміряв оком висоту й зітхнув:
— Жаль, не видеруся. Але ж коза може сюди скочити. Це їй за іграшки. А там…
Вовкові очі жадібно заблищали, і він облизав гострі зуби.
— Як би заманити сюди кізку? — пробурмотів собі під ніс. Думав, думав сіроманець, а потім усміхнувся лукаво та й каже:
— Ет, що тут мудрувати? Хіба важко? Хитрість допоможе всюди, отже, без неї не обійдешся.
Прокашлявся вовк, аби пом’якшав голос, і гукнув солоденько:
— День добрий, біленька кізко!
— День добрий, — відмовила та. Нітрохи не злякалася, бо знала: вовкові не видертися до неї.
— А чого це ти пасешся над бескеттям? — удавано здивувався сіроманець. — Що ти там знаходиш? Чи тобі кращого місця немає?
— О, тут такі смачні гілочки
— Та кинь ти їх Ходи сюди, поглянь, що то є справжня паща. Яка тут трава висока, які буйні кущі! їй-право, ти такого харчу зроду-віку не бачила
— Дякую, любий вовче, — чемно відказує кізка, усміхаючись сама до себе, — але мені й тут добре.
— Ого! А який тут виноград! А я й не бачив! — вигукнув вовк. — І коли він устиг викинути такі товсті смачні пагони?
— І на горі є виноград, — сміється кізка, — скільки хочеш!
— Далебі, не такий добрий, як тут, — правив своєї вовк. — Ходи-но сюди, покуштуєш — спасибі мені скажеш.
Кізці урвався терпець; нахилилася вона над кручею й каже насмішкувато:
— Ой вовче, вовче! Здається мені — клопочешся не так за мій живіт, як за свій! Хіба ні?
Побачив вовк, що пошився в дурні, та й прикусив язика. Похнюпився й сердито почвалав геть.
А кізка напаслася й пішла собі відпочивати.
Отож коли шахраї мають справу з розумними людьми, їхні хитрощі не досягають мети.
ВОВК І ЛЕЛЕКА
Байка Езопа
Голодний вовк знайшов кусень м’яса і накинувся на нього, як скажений. Шматував, глитав поспіхом, давився і ніяк не міг наїстися.
А в тому м’ясі була кістка. Вовчисько її не помітив, і кістка застрягла в горлі. Спробував вовк ковтнути, але так йому заболіло, аж у очах потемніло.
— Як же її проштовхнути? — думав вовк. Кинувся до води, п’є, п’є, — стоїть кістка, як стояла. Наскуб вовк зубами трави, ковтає — знов марно. Не зрушила кістка. Заходився тоді вовк ковтати все, що на очі трапляло: корінці, гілочки, навіть камінчики. Та ба! Стоїть кістка поперек горла — і край!
— Ось тобі й маєш! Вона ж проб’є мені горлянку. Що тоді буде? Лишенько мені! Краще б уже не їв того м’яса — хай би ходив голодний! — бідкався вовк.
Аж раптом почув він над собою лопотіння крил. Звів очі догори й побачив лелеку, що саме сів на дерево.
— День добрий, вовче! — привітався лелека. — Як ся маєш?
— Ой, не питай! — понуро пробурчав вовк. Та раптом очі йому заблищали надією.
Згадав, що в лелеки довга шия і тонкий дзьоб.
«Еге, — подумав вовк, — таж він би міг витягти кістку. Але чи схоче?»
— Слухай, лелеко, — каже вовк, — оце застрягла28 мені в горлі кістка. Стала й стоїть, ні туди ні сюди. Ти б її не витяг?
Я? — здивувався лелека. — Ти що, за лікаря мене маєш?
— За лікаря чи не за лікаря, а в тебе довга шия, і ти зможеш ухопити кістку дзьобом. А я віддячу тобі мішком риби.
— Справді даси? Цілий мішок? — зрадів лелека.
— Чого б я тебе дурив? Піди до мене, подивися, скільки я маю. То як, витягнеш?
— Ну, коли так, згоден. Розтуляй рота. Вовк роззявив пащу, лелека всунув туди голову, намацав кістку, вхопив і витяг. Як побачив її вовк — аж підстрибнув з радощів. Дихнув разів зо два вільно, а тоді заходився роздивлятися кістку.
— Ти диви, яка здорова! А гостра ж! Того мені так і боліло. Красно дякую тобі, лелеко, ти лене врятував.
— Та що там! — відказує лелека. — Тіль-ш ж ходімо, даси мені мішок риби.
Як не розрегочеться вовк!
— Мішок риби? Тобі?
— Авжеж! Хіба ти не обіцяв мені віддячити? Зміряв вовк оком лелеку та й похитав головою.
— Е, любий мій лелеко, — каже, — ти зовсім не маєш розуму в голові! Невже прагнеш дяки більшої за ту, що вже маєш?
— Я маю дяку? — здивувався лелека. — Чи ти при своїх? Що ж ти мені таке зробив?
— Я дав тобі вийняти голову з мого рота! З вовчого рота! Чи бувало коли-небудь таке в світі?
Вовчисько розреготався й вистрибом побіг до свого лігва.
Отак негідники вважають, ніби вони роблять добро бодай тим, що не завжди шкодять.
ВОВК І ЦАПИК
Байка Езопа
Стояв сонячний весняний день. Блакитне небо було чисте, лагідний вітерець гуляв над зеленими левадами, пестячи яскраві квіти.
Гарненький білий цапик вистрибував на подвір’ї високого будинку біля припнутої кози.
— Ме! Ме! — гукав він. — Коли вже нас поведуть на пасовисько? Я вже тут занудився.
— Почекай, — відповідала йому мати. — Хіба не знаєш, що наша господиня тісто місить? Ось напече хліба, тоді й поведе нас у поле.
— У поле? — радісно підстрибнув цапик. — Я там ніколи не був. Відтоді як народився, нас беруть лише в гори. Що таке поле, мамо?
— Це рівна земля, дитинко. Там є дерева и багато пшениці. Звідти приносить нам господиня траву, там і ячмінь росте, який ти любиш.); І річка тече.
— О, то там чудово! Скажи, мамо, а поле видно з тієї скелі, що за хатою?
— Авжеж, видно.
— От добре! Я вилізу на неї, подивлюся.
— Вилазь, коли вже така нетерплячка, — осміхнулася мати, — тільки не барися, бо скоро прийде господиня.
Побіг цапик за будинок і сміливо пострибав з каменя на камінь угору, на скелю, за якою починалося урвище. А внизу, скільки око сягає, прослалася широка зелена долина.
— То ось воно яке, поле! — зачудовано зітхнув цапик. — Ніколи такого простору не бачив.
Дивився він у далечінь і не міг надивитися. Раптом згадав про річку.
«Де ж вона є? — думає. — Щось не видно…»
Але в цю саму мить його гукнула мати:
— Ходи сюди! Вже господиня наша прийшла!
— Ще трішечки, мамцю, я тільки річку знайду й одразу дожену вас.
— Гляди, не гайся!
— Ні. Ходіть без мене, я недовго. Дорогу я вже бачу!
Господиня відв’язала козу й пішла з нею. Про цапика вона не турбувалася, бо знала — він їх наздожене. Хіба ж він залишиться без , матері бодай на хвилину?
Отож і рушила вона. А цапик зі скелі роздивлявся й роздивлявся навсебіч.
Раптом його око завважило щось унизу. Приглянувся — аж то здоровенний сірий вовчисько біжить кудись манівцями.
Не злякався цапик. Хіба ж вовк його дістане на такій висоті? І схотілося малому познущатися з сіроманця. Він гукнув:
— День добрий, дядьку вовче! Що це ви біжите, а сюди й не дивитеся? Загордували, як бачу.
Вовк глянув угору й уздрів цапика.
«Е-е-е, надто високо, — подумав, — не долізу».
О, що за очі! Я просто щасливий, що їх побачив! — гукає далі цапик. — Червоні та «лискучі! А блискавки з них не вилітають?
Вовк вишкірив зуби, але промовчав, — що було казати?
— Ого-го-го, оце так зуби! — реготав цапик. — Як тільки в роті вміщаються? Язика чи губи часом не поколеш? Ха-ха-ха!
«От лиха година — не доскочу! — знову подумав вовк. — Я б тобі показав!»
— Але ж і шуба в тебе! Густа і м’яка! Правду казав днями наш пес! А я, дурний, не вірив, думав, що то він бреше. Чи не взяв би ти мене, дядечку вовче, із собою — вкупі веселіше буде! Ти б мені казку розповідав узимку біля вогнища. То візьмеш?
— У-у-у, западись ти! — пробурчав вовчисько.
— А знаєш, що казав наш собака? — знову крикнув цапик. — Що в тебе шия не повертається. Хі-хі-хі! Що ти як дерев’яний, і всі з тебе сміються! А ти, чув я, з ним приятелюєш? Тільки зустрінетесь — зразу обіймаєтесь, як брати. Це правда?
Вовк дивився на цапика, і очі йому палали вогнем.
— Зажди трохи, — співав своєї цапик, — посидь, скоро прийдуть моя мати з господинею і собака, вони тебе пригостять. Не квапся!
Вовк важко підвівся й поволі ступив кілька кроків. Потім спинився, повернув голову й гукнув:
— Коли ти гадаєш, цапику, що з мене поглузував, то сам себе дуриш. Знаєш, хто тут насправді з мене насміявся? Не ти, а скеля, на яку я не можу вилізти!
По цих словах почвалав сіроманець стежкою до гір і скоро зник за деревами, потамувавши свою лють.
ВОВКИ, ВІВЦІ ТА БАРАН
Байка Езопа
На високій горі, біля самої вершини, була величезна печера. Якось осіннього вечора зібралися в ній довкола вогнища вовки. їхні голодні и злі очі у відблисках полум’я червоніли, як жар, а здорові білі ікла здавалися ще більшими й гострішими.
На почесному місці сидів сам проводир, Старий Сіроманець. Хоч був він уже на схилі віку, та ще міг помірятися силою з найміцнішими молодиками, а що за трапезою — то годі з ним і змагатися.
От підвів він голову та й почав: — Діти мої, всі ви добре знаєте, що настає для нас лиха година. Голод насувається на наше плем’я. І я бачу — дехто з вас вагається, чи лишатися в горах, а чи податися світ за очі. Ми маємо на гори такі самі права, як і чабани. Бо тільки-но прийшов сюди перший пастух з вівцями, як з’явився тут і перший вовк. Поволі рід наш більшав, міцнішав і нарешті так утвердився, що жити нам стало легко. В безнастанних небезпеках, у щоденному ризику нам не обійтися було без розуму й кмітливості. І стали ми з часом лукавими та мудрими, бо діти виростали розумніші за батьків. Тільки тому оминала нас глупа смерть. І тільки тому завжди виходили ми звитяжцями в незліченних битвах із собаками. І тоді нам усе допомагало: і дощ, і вітер, і мороз… І впоратися з ворогами було нам за іграшки… Пам’ятаєте?
— Пам’ятаємо! Як не пам’ятати! — завив похмурий лютий вовк.
— Ох, де ті часи? — зітхнув інший.
— Справді, тоді на собак ніхто не зважав, — каже третій. — Але чому тепер не так?
— А ось чому! Тепер отару стережуть зовсім не ті собаки, що колись. Ці більші й прудкіші за нас, і зуби в них гостріші, а відваги не менше, ніж у тебе. Лють їхня, як побачать когось із нас, додає їм снаги. Ікла в них тоді мовби довшають. Вони розгадують наші хитрощі, наче знають наперед, коли, що і як робитимемо, і завжди перестрівають нас. Правду я кажу чи ні?
— Правду, Сіроманцю! — прогарчав підстаркуватий вовк. — Позавчора вийшов я з лісу, дивлюсь — кількоро овець пасеться. Здалось мені, що вони самі, але тільки-но почав до них підкрадатися, як раптом звідкись вискочило троє псів. Ледве ноги виніс. Добре, що були далеченько, — то я встиг утекти. А якби настигли — там мені й кінець.
— Е, що там казати! — докинув інший. — Нещодавно один пес мало мене не роздер. А гляньте, який шмат шкури вирвав!
Молодий здоровенний вовчисько скочив на Рівні ноги й загорлав роздратовано:
— Все це ми давно знаємо! І сьогодні зібралися не для того, щоб патякати про те саме! Годі товкти воду в ступі! Краще помізкуймо разом, що можна вдіяти, аби дуба не врізати! Яка ганьба! В отарах тисячі овець, а ти мусиш гибіти з голоду!
— Хай Сіроманець говорить! — заволали всі. — Він наймудріший і найхитріший між нами. Говори, Сіроманцю! Слухаємо тебе!
— Я скажу свою думку, — почав той, — а ви судіть, чи так воно, чи не так. Я гадаю — треба нам вислати до овець посольство і запропонувати їм вічний мир.
Вовкам аж дух перехопило, як почули ті слова. Мир з вівцями! Чи не з’їхав Старий з глузду?
Сіроманець пояснив їм, що має на гадці, і вовки з ним згодились.
Назавтра троє вовків-посланців подалися на пасовисько й загукали до овець:
— Послухайте, що ми вам скажемо! Нас послав проводир, Старий Сіроманець! Накажіть собакам, аби пустили нас. Клянемося — ми не зробимо вам нічого лихого!
Здивувалися вівці, проте відіслали од себе собак, і ті поставали віддалік, нашорошивши вуха, готові кинутись на допомогу.
Підійшли вовки до овець, привітались та й кажуть:
— Одвіку ми з вами жорстоко ворогували. Ви тремтите на саму лише згадку про нас, а ми втікаємо, ледве забачивши ваших псів. Ви живете в одному місці, ми — в іншому, але ж гори в нас спільні, то — й ваша, й наша батьківщина. Отак розмислив собі наш великий проводир, Старий Сіроманець, і вирядив нас повісти: ми не держимо проти вас зла і ніякі з вами не вороги; ми навіть любимо овець. Єдині недруги люті в нас — собаки. Віддайте їх нам, і тоді почнеться нове життя. Ви зможете ходити вільно, куди схочете, пастися де тільки вам заманеться, навіть на власних наших землях. Не треба вам буде вечорами збиватися докупи в тісних кошарах — гуляйте собі в горах або в полі. А взимку приходьте в нашу печеру погрітися, погомоніти, послухати казок чи цікавих бувальщин. Ось що велів переказати Старий Сіроманець. Ну, то як: згодні віддати нам собак?
— Згодні! Згодні! — влад закричали вівці. А малі ягнята аж затанцювали з радощів і замекали:
— Ми хочемо слухати казки! Хочемо в печеру! Ме-е-е!
Старий баран стояв обіч отари і слухав вовків, похиливши голову. Він одразу збагнув, куди ті хилять. Аж затремтів, здумавши, що з того може вийти. А як побачив дурну овечу радість, розлютився й гримнув:
— Замовкніть, недоумки! Покрутіть мозком трохи! Хіба ви не знаєте, що поки нас охороняють собаки, можемо пастися де завгодно? Що, забули? І горе тому з нас, хто лишається сам! Нема йому порятунку! То що ж нас чекатиме, коли не стане охорони? Пропадемо всі як один! Ось чого хочуть вовки! А ви й дали собі брехнею баки забити! Гей ви, посланці! Вертайтеся до свого Старого Сіроманця та перекажіть йому, що ми дуже вдячні нашим охоронцям, котрі невсипуще пильнують наш спокій. Віддати їх вам — зась! Ходіть геть, поки ми добрі!
Понурили голови посланці й мовчки попхалися до своїх.
Отак здоровий глузд барана переміг вовчу хитрість.
ВОЛИ ТА ОСІ
Байка Езопа
Якось запріг селянин волів, навантажив воза пшеницею та й повіз до міста продавати.
— Не щастить нам сьогодні, — каже половий віл до чорного. — Віз важкий, та ще й під гору його тягти…
— Нічого, — відповідає чорний. — Всенький ранок у місті відпочиватимемо та й повернемось упорожні.
— Знаю, — зітхає половий, — але я за жнива так наробився, що вже геть знесилів.
— О нещасний, — відмовляє чорний, — нарікаєш і нарікаєш. А забув, що ми все літо паслися й відпочивали?
Так ішли вони собі потихеньку, аж .раптом почули позаду: рип, рип, рип…
— Чуєш? — питає половий.
— Чую. То осі риплять.
Рип, рип, рип, — рипіли осі. Рипіли на узвозах і на рівному, відповідаючи на кожен крок волів. А вони, витягши шиї, поволі тягли воза й стиха розмовляли.
Раптом половий віл зупинився:
— Це рипіння по серцю мені скромадить. Слухайте, любі, — обернувся він до осей. — Це ми тягнемо воза, а не ви. Чого ж ви волаєте? Хто почує — подумає, що лише ви працюєте… І воли поплентались далі.
— Оце нагримав на них, — каже половий, — ніби й полегшало на душі.
— Аби ж то тільки осі рипіли! — відмовляє чорний.-Є й людей, і звірів чимало, котрі вдають, що вони працюють, мучаться, дбають за все, що без них і світ перевернеться. Насправді ж вони нічого не роблять; інші працюють за них.
ВОЯКА ТА КІНЬ
Байка Езопа
Колись за давніх-давен жив хоробрий вояка. І був у нього кінь, прудконогий красень. Понад усе полюбляв він поєдинки.
Зачувши, що цар кличе мужів свого краю до бойового походу, вояка засідлав коня і вирушив у дорогу.
Протягом усього походу він дбайливо доглядав вірного друга. Купав його, чистив, годував добірним вівсом і духмяним свіжим сіном. І ситий, плеканий огир блискавкою літав у бою, не раз рятуючи життя своєму господареві.
По війні хоробрий вояка з конем щасливо вернувся додому. Та щось непокоїло коня, і недарма. Бо наступного ранку господар запріг його, добряче навантажив воза й поїхав на базар. Гадав кінь, що після базару відпочине, проте господар одразу запріг його до плуга й до пізнього вечора орав ниву.
З того дня й почалося. Від світання до смерку тяжко працював кінь, духу не переводячи. Ба навіть уночі їздив господар чи до млина, чи ще куди.
І так день у день!
А що тепер не було війни, то й здавалося господареві — нема чого доглядати коня, тож і годував його не добірним вівсом і духмяним сіном, а самою сухою соломою.
Бідолашний кінь поволі почав підупадати на силі. До того ж, як добрий колишній скакун, почувався незаслужено скривдженим.
«Бач, як скінчилася війна, — часто думав він, — то й не доглядає мене господар. Не любить мене по-справжньому».
Минув якийсь час, і країну раптом облетіла звістка: сусідній цар іде війною на їхню землю, аби відвоювати колишні володіння.
Сколихнувся край. Залунали сурми, зусібіч розлетілися гінці — і рушили до столиці бойові дружини, поповнюючи цареві лави. Подався до війська й наш звитяжець, випрягши коня з плуга.
— Знову в похід, кониченьку мій! — гукнув запально. — Неси ж мене прудко, друже, як носив колись, пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, — зітхнув кінь.
— Тож мчи і знай, що від спритності твоєї залежить життя господаря.
— Мчу, — сказав кінь і рвонув щосили.
Та не подолавши й половини шляху, упав, знеможений.
Вояка допоміг коневі підвестися й знову сів-на нього. Та кінь незабаром спіткнувся, зашкутильгав і звалився додолу.
— Ти ба! — здивувався господар. — Що це тобі?
Перегодом рушили вони далі. Та кінь падав знову й знову.
— Ну, що мені з тобою робити? — розпачливо вигукнув вояка. — Як зарадити лихові?
— Ходи пішки, господарю, — відмовив кінь. — Ти мав скакуна, та зробив з нього віслюка. Як же тепер віслюка обернеш на скакуна?
Присоромлений вояка похилив голову.
Отак часом люди доти дбають про інших, доки залежні від них, а потім забувають про свої обов’язки.
ВУГЛЯР І ВЛАСНИК ПРАЛЬНІ
Байка Езопа
Мав один вугляр велику комору, де тримав вугілля на продаж. Тільки торгівля в нього йшла погано, і він ледве зводив кінці з кінцями. От сидить він якось у себе на порозі та й журиться. Коли це дивиться — до сусідньої крамнички заходить незнайомий чоловік. Зайшов, про щось порозмовляв з хазяїном, а коли вийшов — побачив вугляра, привітався до нього та й каже:
— Здається, ми будемо сусідами.
— А що, ти наймеш тут приміщення? — поцікавився вугляр.
— Та начебто.
— І що ж ти збираєшся тут влаштувати?
— Пральню. Я маю приміщення в іншому місці, але там мені не подобається.
— Чекай, чекай! — вигукнув вугляр. — Чом би нам не залагодити одну справу?
— Яку саме?
— Ти вже домовився з крамарем?
— Ще ні.
— Ну, то слухай. Я маю величезну комору, вона в мене напівпорожня. Якщо хочеш, я здам тобі в оренду половину її, і це тобі коштуватиме набагато дешевше, ніж у мого сусіда. Ти собі матимеш місце для роботи, а вигода буде нам обом. До того ж у товаристві веселіше, швидше час минає.
— Коли це обом нам на користь, то чом би й ні! — сказав власник пральні.
— Тоді сідай, обмізкуємо все як слід.
— А що тут мізкувати? Я тобі платитиму за половину приміщення і за половину олії для каганців. Отже, давай мені половину комори. Згоден?
— Згоден.
— Ну, то по руках! Ось тобі й завдаток. І завтра ж я перебираюсь.
— Хай щастить,-мовив вугляр, беручи гроші.
Власник пральні пішов до своєї пральні й сказав хазяїнові приміщення, що залишає його, а потім зібрав білизну та все своє начиння. Наступного дня рано вранці повантажив усе це на воза, віддав хазяїну ключі й подався на нове місце. Вугляр зустрів його радо.
— Я вже звільнив, — каже, — половину комори, — попідмітав і павутиння познімав.
— От і добре, — мовив чоловік і вивантажив з воза кошики з білизною.
Ввійшов він у комору, дивиться — ой, лихо!
Темно, стіни чорні, половину приміщення займають купи вугілля. Вмить вискочив він з комори як ошпарений і розкричався:
— Це що таке?! Вугільна яма?! Ох, куди ж це я потрапив?! Як же я тут пратиму, як прасуватиму білизну?! Білосніжний одяг?! У вугільній порохняві?! Що з тої білизни буде?! Та вона ж почорніє ще в кориті, поки пратиму! Ох, чоловіче добрий, чому ж ти мені одразу не сказав, що ти вугляр?
— Отакої! Та ми ж з тобою говорили, — вигукнув вугляр, — тільки ж ти мерщій погодився на половину моєї комори, навіть нічого не розпитавши. Я гадав, що ти все знаєш.
— Ох, звідки б мені знати!
— Ну, то послухай, що я тобі скажу. Де ти бачив, щоб справи залагоджували отак нерозважливо, отак поспіхом? Було б спершу роздивитися, послухати, що тобі кажуть, обмізкувати все, а вже потім вирішувати. Чи так ти вчинив? То хто ж тобі винен?
Власник пральні мовчки слухав, бо було вже пізно. Давши завдаток і втративши колишнє приміщення, він стояв тепер на вулиці біля своїх кошиків та корит, не знаючи, як бути.
ГАЛКА Й ПТАХИ
Байка Езопа
Було це за давніх-прадавніх часів. Якось, сидячи на своєму троні на високому Олімпі, надумав Зевс настановити царя птахів. Повелів усім, аби прийшли до нього і вибрали з-поміж себе найгарнішого — йому й бути царем.
Зачувши це, зраділо птаство, кинулося до річки вмиватися, чепуритися. Всі прагнули постати перед Зевсом якнайгарнішими.
Тільки галка спокійно сиділа на дереві. Не метушилася, бо знала — годі їй і думати про царювання. Надто вже вона непоказна. Де вже
1 Олімп — найвищий гірський масив у Греції. У давньогрецькій міфології Олімп вважали місцем перебування верховного бога Зевса та інших богів.
Їй, чорній як сажа, змагатися з тими красенями!
А птахи чепурились і чепурились. Ті струшували з себе воду, ті сушилися на сонці по купанні. А дехто мало в’язів собі не поскручував, вискубуючи пір’я, що стовбурчилося. Гамір стояв над річкою, мов на торговищі. Великі й малі, гарні на вроду й геть бридкі — всі готувалися до великого змагання.
Галка за всіма спостерігала. Нараз їй спало щось на думку — і вона пожвавішала.
— А чом би й мені не спробувати? Ризик — велике діло, може, й усміхнеться мені доля та й буду царювати я, а не хто інший.
Злетіла вона на берег і почала крадькома, аби ніхто не бачив, збирати різнобарвне пір’я, яке повискубували з себе птахи. А назбиравши, полетіла в гніздо і обтикала себе пір’ям так доладно, що стала справжньою красунею.
Взавтра птаство подалося на Олімп. Невдовзі всі постали перед Зевсом, що сидів на троні в товаристві великих і малих богів.
Довго роздивлявся Зевс кожного птаха і врешті мовив:
— Усі ви гарні, ніде правди діти. Але все ж таки найвродливіша — галка; хай вона й буде за царя.
Птахи розгубилися, почувши ті слова, а зозуля прошепотіла на вухо качці:
— Відколи це галка стала вродлива? Скільки пам’ятаю, вона завжди була бридка.
— Хіба я знаю? — відповіла та. — Я й сама з цього дивуюся. Але глянь-но на неї зараз!
Аж тут заговорив павич:
— Шановна громадо! То ж моє перо в галки у короні!
За мить обізвався голуб:
— А два білих на крилах — мої! Де вона їх узяла?!
— А ото моє! — крикнув бекас. — Галка його в мене поцупила!
— А червоне — моє! — озвався одуд. Інші птахи теж пізнали своє пір’я:
— Зелене перо на спині — моє!
— Блакитний пух на шиї — мій!
Гамір стояв над Олімпом. Зевс чекав, поки все стихне. Аж ось одуд підстрибнув і гукнув:
— А заберімо кожен своє пір’я! Я перший візьму!
І він підскочив до галки та й висмикнув дзьобом червону пір’їну.
Так само зробили всі птахи. Підбігали до галки й висмикували своє пір’я, аж поки ошуканка лишилася в своєму.
— Так їй і треба, — сказала зозуля качці. — Вбралася, дурна, в чужу одіж і хотіла нас ошукати. Було б їй знати, що брехні не сховаєш. Поглянь, поглянь на неї! Зараз вона ще бридкіша, ніж завжди! Хай тепер з неї сміються. Мені її зовсім не жаль.
Дорого обійшлися галці хитрощі. Бо не тільки царя з неї не вийшло, а й стала вона посміховиськом для всього птаства.
Отак деякі люди чужими думками заживають собі слави, але незабаром слава та стає їхньою ганьбою.
ГАЛКА ТА ГОЛУБИ
Байка Езопа
Був холодний зимовий день. Усюди лежали кучугури снігу. Вітер пронизливо свистів між голими деревами, й бідолашні птахи трусилися з холоду. Одна галка літала лісом, шукаючи поживи, але нічого не знаходила, крім снігу.
«Як залишуся тут, сконаю з голоду, — подумала вона. — Полечу-но до села. Там усе-таки можна поживитися недоїдками або забратися до когось у клуню».
Прилетівши в село, галка побачила в одному дворі гарненьку високу хатку, біля якої ходили голуби й дзьобали зерно.
«Добре живеться голубам, — заздро подумала галка. — Була б я голубка, то й мені гаразд би велося… А чом би не стати голубкою?! Пофарбуюся в білий колір — та й край! Голуби матимуть мене за свою. Тоді буду завжди сита».
Галка зразу знялася й полетіла. Знайшла яму з вапном та й почала білитися. Раз пірнула у вапно, другий і третій… А тоді полетіла до криниці, зазирнула у воду.
— Геть-чисто голубка! — радісно вигукнула вона. — Віднині їстиму, питиму з голубами скільки схочу та й лишуся з ними назавжди. Матиму тепле гніздо, буду завжди вільна, схочу — полечу в гори, схочу — в поле! Житиму з голубами й горя не знатиму! З галками не буду більше водитися! Як тільки я досі жила з ними?!
Та й подалася хутенько до голубника. Голуби побачили білу пташку й прийняли до гурту як свою.
Допалася галка до зерна, їла скільки хотіла; так напхала воло, що не могла більше й зернини ковтнути. Наївшися, підвела голову й сказала сама до себе:
— Ще ніколи не була така сита! їй-право, добре бути голубкою!
Кілька день галка жила в голубнику, їла й пила з голубами та тішилася з такого життя. Аж якось, прокинувшись уранці, побачила чисте, безхмарне небо.
Забула галка, що вона голубка, й голосно закричала:
— Кра-кра-кра! Який гарний день! Кра-кра!
— Хто це? — здивувалися голуби. — Це не голубиний голос. Мабуть, чужий птах є між нами.
— Он він! — вигукнуло мале голуб’ятко, показуючи на галку.
— Що ти тут робиш? — спитала в галки мати-голубка. — Лети собі, пташко, до свого дому й не вертайся сюди! Ми не приятелюємо з брехливими птахами!
— Правду кажеш! — вигукнули всі голуби.
— Нам чужинці не треба!
І присоромлену, ображену галку вигнали з голубника.
«Що ж, — подумала вона, — така моя доля. Полечу краще до своєї родини. Хоч життя там не таке, як у голубнику, — все-таки серед свого роду. А рід для птаха потрібніший за їжу».
Дісталася галка до лісу.
— Кра-кра-кра! — закричала здалеку до своїх родичів. — День добрий! Як чудово нині сонечко сяє, еге ж?
Галки, повилазивши з гнізд, сиділи на гілках.
— Кра-кра-кра! Що воно за птах кричить по-нашому? То ж не галка, — загомоніли вони.
— Як це не галка! — обурилася та. — Ви що, з глузду з’їхали? Я така сама галка, як і ви.
— Ха-ха-ха! — зареготали галки. — Ха-ха-ха! Гляньте на неї! Справжнісінька галка! Чи ж бачив хто галку, білу, як голубка? Ха-ха-ха! Лети собі, птахо, куди летіла, ми із зайдами не водимось! Лети на свою половину лісу, а тут здавна жили наші батьки, діди, й ми тут господарюємо! Забирайся геть!
Самотня, зневажена всіма, полетіла галка лісом, примовляючи:
— Не подобалося тобі жити між своїми, ділити радощі й горе, зреклася свого, полетіла шукати кращого… Захотіла неправдою жити, тож тепер і май: чужі вигнали й свої відцуралися. І слушно вчинили — сама у всьому винна.
Отак завжди буває: хто свого зречеться, того й свої цураються, і чужі не приймають.
ГЕРМЕС І ДРОВОРУБ
Байка Езопа
Якось дроворуб рубав дрова на березі річки. Хотів наготувати в’язку та продати в місті, щоб заробити бодай на хліб, бо був бідний і, крім своїх рук та віслюка, не мав нічого. Навіть стара хатина, в якій жив із жінкою та трійком дітей — не його, чужа.
Знайшов він товсту суху гілляку на чинарі, хотів зрубати, замахнувся, а сокира вирвалася з рук і шубовснула в річку. У найглибшому місці впала.
— Цього ще мені треба до злиднів! — вигукнув сердега. Сів на камінь і заплакав з розпачу.
— Мало того, що сьогодні я нічого не зароблю й родина буде голодна, — слід ще й сокиру нову купити. А де ж я на неї візьму грошей? Чому моя доля така нещаслива?
Почув його плач бог Гермес і одразу спустився з Олімпу.
— Піду подивлюся, що то за чоловік. Чи гідний він моєї допомоги чи ні?
Прикинувся подорожнім і з’явився перед дроворубом.
— Чого плачеш, чоловіче добрий?
— Ох, упустив сокиру в річку, — відповідає той, — і тепер нічим мені працювати, бо другої не маю. І купити нема за що, дуже я бідний,
— Не журися, — мовив подорожній, — зараз я її дістану.
І пірнув у воду. За мить виринув, тримаючи в руці золоту сокиру, що вогнем спалахнула на сонці.
— Оце вона? — питає. — На, візьми. Дроворуб аж рота роззявив з подиву. Але за мить вигукнув:
— Це не вона! Не вона! У мене — золота сокира? Де б я її взяв?
Подорожній знову пірнув у річку, а коли випірнув, у руці в нього була срібна сокира.
— Оце вже, мабуть, вона!
— Дякую, чоловіче добрий, — каже дроворуб, — але й срібної сокири не було в мене. Не можу я брехати чи брати річ, яка мені не належить.
— Не сумуй, матимеш і свою. Подорожній пірнув ще раз і виринув із залізною сокирою — пощербленою, з потрісканим старим топорищем. Дроворуб зрадів:
— Оце моя! Щиро дякую тобі, чоловіче добрий! Тепер я працюватиму до вечора, тепер У мене буде що продати.
І, взявши сокиру, заходився рубати дрова.
— Стривай-но хвилину! — сказав подорожній. — я — Гермес. Почув твій плач і прийшов тебе випробувати. І я впевнився — ти чесний чоловік, бо не хотів узяти золоту й срібну сокири. Але забери їх: це тобі мій дарунок. Продай їх та й господарюй на здоров’я. Тільки будь завжди чесним, таким, як зараз.
З цими словами Гермес зник, а дроворуб подався в село й розповів сусідам про свою пригоду.
І ось один заздрий сусід подумав: «Піду-но і я до річки, може, й мені доля
всміхнеться, і вернуся додому з золотою та срібною сокирами. Або ні, візьму мотику, вона більша».
Рано-вранці взяв він величезну мотику, пішов до річки, вкинув її в воду, а сам сів на березі й почав плакати та приказувати:
— Ой, потонула моя мотика, впала в річку… Що мені робити? Я ж бідний чоловік, не маю грошей на нову. Як тепер працюватиму, як зароблятиму діточкам на хліб?
Почув Гермес і помчав до нього. Питає, чого він плаче, а чоловік відповідає, що впустив мотику в річку, без неї не можна працювати в полі.
— Не сумуй, — каже бог, — я пірну у воду й дістану твою мотику.
Стрибнув у річку й випірнув з золотою мотикою.
— Твоя? — питає.
— Моя! — вигукнув чоловік, і очі йому жадібно заблищали. — Ох, любий мій, як тобі я віддячу?
І простяг руку до мотики.
Але обличчя Гермесові потемніло з гніву, й він кинув золоту мотику далеко в річку.
— Я — Гермес! — прогримів він. — Я знаю, яка була в тебе мотика! Я почув твій плач і прийшов тебе випробувати. Бачу — ти поганий чоловік, бо хотів мене ошукати. Аби ти сказав правду, я подарував би тобі золоту мотику. Але тепер не матимеш і своєї. Це тобі плата за брехню.
Сказав — і щез.
ДВА ПІВНІ
Байка Езопа
Жили в одному курнику кілька курок з курчатами і два півні. Два цибаті здорові півні з високими червоними гребенями, які вигравали на сонці. Обидва мали дужі й дзвінкі голоси.
— Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! Добридень вам! Уставайте! Вже світає!
Луна від їхніх голосів котилася селом, і кури жваво злітали із сідал.
— Ко-ко-ко! Добридень вам! Чуєте, як ви-:півують рябий та жовтий?
— Ко-ко-ко! Добридень! Чуємо, чуємо! Жоден півень на всю округу не мав такого
лолосу, як ці два, і не прокидався раніше за них. Якось свіжого весняного ранку рябий забив, ік завжди, крилами й заспівав:
— Ку-ку-рі-ку! Добридень вам! Уставайте! Вже світає!
Жовтий і собі вдарив крилами й закукурікав. А відкукурікавши, сказав рябому:
— А мій голос гучніший за твій!
— Овва! — вигукнув рябий. — В мене голос удвічі дужчий. Та й сам я більший за тебе!
— Більший! Чи тобі в голові потьмарилося? Поглянь, який я цибатий, які маю здорові крила, яку довгу й гарну шию!
— Куди тобі рівнятися до мене? Я набагато більший за тебе, і колір у мене кращий. Моє пір’я блищить, як скло, і гребінь од того палає ще яскравіше! Мої крила сині, як зоряне небо вночі, а з хвоста мого весь світ дивується. Він прегарний, мов букет польових квітів!
— А я золотий, як осіннє листя! — вигукнув жовтий. — До того я не простого роду. Діди й прадіди мої жили в заморських країнах, а мене, ще коли я був яйцем, привезли сюди. Я золотий, як сонце. Я високого роду, до чого мені твої дешеві оздоби?
— Мій хвіст — дешева оздоба?! — обурився рябий. — То це ти хочеш, бридкий півнисько, привселюдно сміятися з мене?
— Бридкий? — жовтий півень підскочив і настовбурчив пір’я…
Але й рябий був не з тих, що дадуть у кашу наплювати, то й собі стрибнув до жовтого.
І почався жорстокий двобій. Кури, перелякані, збилися в кутку. Курчатка тулилися до квочок.
Розлючені півні підлітали, били крилами, клювали один одного. Спинялися на мить і знову кидалися в бій. Нарешті рябий переміг жовтого. Бідолаха сховався від сорому в курник, а звитяжець, злетівши на ворота, щосили загорлав:
— Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! Я переміг жовтого півня! Я загнав його в курник! Не схоче він більше битися зі мною! Слава мені, здоровому рябому півневі з дужим голосом, синіми крилами та барвистим хвостом! Я наймогутніший у світі! Ку-ку-рі-ку! Я звитяжець!..
Орел, шугаючи у високості, почув цю похвальбу.
— Ага, півень горлає. Дай-но гляну — може, вдасться поживитися.
Каменем упав орел з неба і, вп’явшися пазурами в рябого, зник за хмарами.
Кури жахнулися, курчата заплакали, а жовтий півень, почувши лемент, висунув голову з курника й спитав:
— Що скоїлося?
А дізнавшися, засумував:
— Бідний рябий! Я не зичив йому такого лиха. Я був певен — ми помиримося і знову товаришуватимемо.
— Хто йому винен! — закудкудакала біла курка. — Було б співати, та міру знати. Чому не сидів собі любесенько з нами, а видерся хтозна-куди та й вихвалявся перемогою? Аби не горланив, жив би між нас і біди не знав.
ДВА ЦАПИКИ
Байка Езопа
Текла зеленою долиною жвава синя річечка. Замість моста через неї було перекинуто вузеньку кладочку, якою заледве одна людина могла перейти.
Ось на цій кладочці зустрілися одного погожого дня два цапики. Один, біленький, свійський, довго пасся на крутому березі річки, і йому обридла трава, закортіло посмакувати листям кущів, що росли на леваді. А другий, рудий, дикий, хотів вилізти на гору, до своїх родичів. Отож як зустрілися вони на кладці, білий цапик і каже ґречно:
— День добрий, любий мій. Даруй мені, але нам тут не розминутися. Будь ласка, біжи назад, дай мені перейти, а потім і ти перейдеш.
— День добрий, — відповідає рудий, — але я не збагну, чому мушу вертатися я, а не ти.
— Бо я перший ступив на кладку…
— Ні, то я перший! Ти ще тільки підходив, коли я був уже на кладці.
— Далебі, ти недобачаєш, бо якби мав добрий зір, не казав би так. Я перший зійшов — я й перейду перший. А до того ж знай — ти мені не рівня!
— Не рівня? А то чому?
— Хоч би тому, що я не дикун, як ти. Я шляхетного роду, отже всюди маю першенствувати.
— Шляхетнішого за мій рід не буває! — гордовито відказав рудий. — Ми завжди здорові та дужі. Ми їмо гірські трави й п’ємо кришталеві джерельні води. Ми мчимо високими горами разом з вітром; нас не лякає ні дощ, ані сніг. Та звідки все те тобі знати, як ти народився й живеш у хліві?
І дикий цапик зневажливо посміхнувся.
— Так, у хліві, в затишку й теплі! — вигукнув білий, нетямлячися з гніву. — Ану геть, дай пройти!
— Ба ні! Спершу я перейду! — затявся рудий.
— Ниций, невихований цаписько! Що за лиха година мене з тобою звела! — шаленів білий.
— То дай мені дорогу, як ти вихований!
— Тобі не поступлюся! Та чи таке десь чувано, щоб цап шляхетного роду давав дорогу нікчемам? Поглянь лише на мою шерсть — яка вона довга та тонка! А як блищить! Справжнісіньке руно! А які в мене вуха! А сережки!
— Ти краще подивись на мої роги, які вони міцні та гострі!
— Е, що там довго балакать! Уступися!
— Ти уступися!
— Я перший став на кладку!
— Ні, я!
— Я, я, я! І я кращий за тебе!
— Ні, я! Далеко куцому до зайця!
— Повертай назад!
— Не поверну!
— І я не поверну! Трах-тара-рах!
Зійшлися цапики посеред кладки, пхнули один одного рогами раз, другий, та й… шубовсть у воду! Добре, що вміли плавати, то врятувалися. А якби не вміли?
ДВОЄ ПРИЯТЕЛІВ І ВЕДМІДЬ
Байка Езопа
Двом приятелям випало одного разу йти вкупі з села до міста. Дорога пролягала через густий ліс.
— А чи не спіткає нас яке лихо в путі? — питає один. — Ану ж нападе дикий звір?
— Нема чого боятися. Коли що й трапиться — нас двоє, будь-кому дамо відсіч.
Невдовзі дісталися приятелі лісу й пішли попід високими деревами. Аж раптом звідки не візьметься ведмідь. Один з приятелів, ледь його забачивши, кинувся до високого дерева і вмить видерся під самісінький вершечок. Він знав — ведмідь високо не вилізе.
Другий ішов трохи позаду й розглядався по боках. А коли помітив звіра, було вже пізно. Видиратися на дерево — марна справа, ведмідь наздожене. Треба придумати щось інше. І чоловік упав додолу та прикинувся неживим, бо знав — ведмідь ніколи не чіпає мертвого.
Ведмідь підійшов і вгледів його. Тихенько нахилився над головою. Чоловік затамував подих. Обнюхав його ведмідь, бачить — не дихає, то й подумав, що мертвий. Ведмідь подався своєю дорогою.
Підвівся чоловік, нажаханий, блідий, не вірячи самому собі, що врятувався від ведмежих обіймів.
А приятель усе те бачив з дерева і коли оговтався, зліз із дерева, підійшов та й каже:
— Коли б ти знав, як злякався я за тебе! Дуже радий, що ти врятувався, братику мій! Ну, а тепер розкажи, що тобі шептав на вухо бурмило, коли нахилився до тебе? Цікаво послухати!
— Сказав, щоб я ніколи не ходив нікуди з приятелями, які в скруту кидають мене самого і чимдуж тікають, рятуючи власну шкуpy.
— Отак і сказав? — засміявшися, здивувався приятель. — Ти ба, який розумний.
— Отак. І він має слушність, бо друзі пізнаються в біді.
ДРОВОРУБ І ЛИСИЦЯ
Байка Езопа
Запопали якось мисливці в лісі лисицю й почали її переслідувати. Бідолашній дух у п’яти зо страху заліз. Хоч як хитрувала, в яку гущавину кидалася — не могла позбутися напасників, а вже від довгої гонитви вкрай знесилилася.
— Ох, не вірю я в порятунок! — каже лисиця, задихаючись. — Ноги не несуть, та ще й ліс порідшав… Надходить мені кінець! Як вигонять в чисте поле — тоді прощай, світе!
Аж раптом лисиця побачила між дерев дроворуба. Кинулась до нього, заплакала й проситься:
— Сховай мене, чоловіче добрий! Сховай, бо гоняться за мною мисливці, ось-ось настигнуть. Врятуй мене, зроби добре діло!
— Біжи в мою хатину, там тебе не знайдуть! — сказав дроворуб. — Он туди!
Помчала лисиця до хатини, вскочила в двері й зачинилася.
— Ох, не до вподоби мені схованка! — пробурмотіла. — Та що робити? Я й такої не сподівалася! Але треба поглянути, що робиться на дворі. Зроблю-но я дірочку в стіні.
Розсунула вона галузки, що з них сплетено хатину, зробила шпарину, припала до неї оком і стала чекати. Серце їй калатало, дух перехоплювало, ноги підгиналися.
Аж ось за деревами показалися мисливці.
— Ой, горенько мені! — затрусилася лисиця. — Де вже там думати про порятунок!
Мисливці побачили дроворуба й спинилися. І чує лисиця, як один із них питає її рятівника:
— Ти не бачив, тут лисиця не пробігала?
— Ні, не бачив.
А сам простяг руку та й показує на хатину, де сховалася втікачка.
На щастя, мисливці не второпали того знаку чи не помітили, бо розгледілися на всі боки, поки дроворуб говорив, і одразу кинулися далі, як він замовк.
Лисиця почекала, поки вони зникли за горбом, перевела дух і думає:
«Тепер — мерщій до своєї нори!»
Відчинила двері й хотіла чкурнути геть, навіть не глянувши на дроворуба.
— Оце так! — вигукнув той. — Уже мене покидаєш? Навіть подякувати не хочеш своєму рятівникові?!
— Віддячила б я тобі щиро, якби твої руки були в згоді з твоїми словами, — відповіла лисиця й побігла геть.
Дісталася своєї нори, а лис із лисенятами вже чекають її, виглядають, хвилюються.
— Що сталося? Де ти була так довго? Ми вже хтозна-що думаємо!
— Заждіть трохи, — відказує лисиця — дайте перепочити, бо ледве дишу.
Коли лисиця прийшла до тями, вона розказала, яких жахів натерпілася. А по тій оповіді сумно додала:
— Той дроворуб спершу видався мені дуже добрим і шляхетним. Так він лагідно говорив, що хотілося слухати й слухати. Але слова його солодкі, та вчинки ганебні. А коли чиниш зле, то чого варта солодка мова? Нічого! Тож затямте, дітки: ніколи не шануватимуть того, хто каже одне, а робить інше. Бо судять про когось не за словами його, а за ділами. Як оце я суджу про дроворуба.
ЖАБИ
Байка Езопа
Серед зеленого поля було невеличке блакитне озерце. Жили в ньому дві жаби.
Зиму перебули вони щасливо. В озері було багато поживи, і жаби нічим не клопоталися.
Але настало таке спекотне літо, що озерце висохло, — зосталася від нього маленька калюжка.
У цій калюжці й ховалися жаби, нарікаючи на жорстоку долю.
— Довго тут не висидиш, — каже якось одна жаба. — Щодень стає жаркіше, — скоро й ця вода висохне.
— Авжеж, — відповідає друга. — Треба шукати кращого місця. Може, десь недалечко є річка чи більше озеро. Пересиділи б там спеку, а з першими дощами повернулися б сюди.
— Гаразд, — погодилася перша. — Зараз же вирушаймо.
— Коли так, то й так. Уперед!
Вилізли жаби з озерця, подалися шукати ліпшого притулку. Незабаром бачать — колодязь.
— О! Там є вода!
Доплигали вони до колодязя, зазирнули.
— Ну й глибоко!
— А скільки води! Стрибнемо? Де ще знайдеш краще?
І перша жаба намірилася стрибнути.
— Стій, дурепо! — спинила її подруга. — А коли й тут висохне вода? Звідси вже не вилізеш — високо. Краще пошукаймо іншого місця, де ми будемо в безпеці; навіщо стрибати в першу-ліпшу яму, не думаючи, що буде по тому.
ЖІНКА ТА КУРКА
Байка Езопа
Мала одна жінка гарненьку білу курочку, лагідну, мов ягнятко.. Ходила собі білявка подвір’ям, дзьобала черв’яків та пила воду з калюжки. Щодня опівдні залазила в своє гніздо й довго там сиділа, а тоді вистрибувала звідти й кудкудакала на всю околицю, б’ючи крилами:
— Ко-ко-ко! Ко-ко-ко! Господине, я знесла тобі яєчко! Ходи забери. Лише рік тому сама я вилупилась з яєчка, а відтоді, як уперше знеслася, день у день дарую тобі яєчко. Ко-ко-ко! Ко-ко-ко!
Як же було господині не тішитись з такої курки? Щотижня, коли вона несла городину на базар, брала і яєчка й продавала за добрі гроші. Та хоч була задоволена, проте повсякчас бурчала:
— Шкода, що маю тільки одну курку, коли б мала ще з одну, було б грошей більше.
Скупа вдалася господиня, любила складати гроші, вряди-годи виймала із скрині мішечка та лічила їх.
Аж якось уранці несла вона курці зерно, і спало їй на думку: «А що, як давати білявці більше зерна, аби несла вона по двоє яєць щодня? Більше їстиме — краще нестися буде».
Та й насипала курці цілу купу зерна. Так і в обід, і ввечері. Курка дзьобала собі, не лишаючи ні зернини. Дивилася господиня на неї й раділа.
Щодня сипала вона курці подвійну пайку зерна та недоїдки від столу. А курка одно сокотала та їла, і господиня не могла нею натішитися.
Та від такого харчу почала білявка гладшати і за кілька день зовсім перестала нестися.
Розсердилася господиня на курку, але, подумавши добре, сказала:
— Мало мені було щодня по яєчку, заманулося більше. От і покарали мене боги!
Так деякі люди через зажерливість втрачають і те, що мали.
ЗАЙЦІ ТА ЖАБИ
Байка Езопа
Зібралися якось на потаємній галявині в густому лісі всі зайці округи. Сходилися тихо, поволі, мовчазні й сумні.
Коли вже й останній прийшов, наперед виступив Старий Заєць, проводир свого племені, піднявся на сухий пень і сказав зажурено:
— Друзі мої безталанні, любе моє товариство! Сьогодні скликав я вас, аби ще раз поговорити про наше життя, бо треба, врешті-решт, якось давати раду нашим бідам.
— Кажи перший, дідуню! — загукали зайці. — Слухаємо тебе!
— Діти мої, — провадив Старий Заєць далі, — ви добре знаєте, що ми — найнещасніші створіння на світі. А чому? Та тому, що ми боягузи. Боїмося всякої дрібниці. Сухий листок упаде біля нас, а ми вже ноги на плечі й даємо такого чосу, наче то найстрашніший ворог. Випурхне горобець із трави, то в нас дух у п’яти залізе і мчимо наосліп щосили. Немає в цілому світі поміж великими й малими звірами таких боягузів, як ми.
— Ми в тім не винні! — гукнув один молодий зайчисько. — Як ми можемо боротися, коли не маємо зброї?!
— Коли б то в нас були роги, як у цапів! — докинув другий.
— Або вовчі зуби! — притакнув третій.
— Чому ми не маємо таких кігтів, як рись?
— Справді! — сказав Старий Заєць. — Ми такі беззбройні, то не наша вина. Але опріч зброї нам бракує ще дечого, а надто — вдачі. В наших грудях б’ються не сміливі серця, а боягузливі. От, приміром, бачив я позавчора на леваді, як гуска дзьобала величезного бика. На що вона сподівалася? Що переможе його? Ні. А проте не втекла. А он у мірошника кошеня подряпало пса, а цуценя, яке ще й ходити гаразд не вміє, сміливо напало на перехожого.;: А скажіть мені — хто з нашого роду нападе бодай на нікчемного черв’яка? Жоден не нападе. Одвіку так ведеться, з дідів-прадідів наших. І всі звірі та птахи про це знають, і люди, тож і сміються з нас. І кожного боягуза називають зайцем. Осоромилося наше плем’я на весь світ, і через те нас усі зневажають. Немає в світі нікого полохливішого за нас.
— Авжеж! — притакнув інший заєць. — Я сам оце злякався бджоли, що пролетіла повз мене. А бджола засміялася й помчала до своїх подруг — розповісти про це. Скоро про мене знатиме все поле. Тепер хоч не потикайся туди, бо всі тицятимуть у мене й глузуватимуть. Нащо здалося таке життя?
— Так, так, нащо! — відгукнулися зайці. — Краще втопитися!
— Втопитися! Він правий!
— Смерть миліша за таке скніння!
— Хай разом з нами щезне з білого світу наш сором! Геть вагання, хай згине наша неслава!
Підвівся знов Старий Заєць, випростався й гукнув дужим, молодечим голосом:
— Дякую вам, любі мої, ваш рішенець найкращий і наймудріший! Вперед, не гаймо часу! До озера! Хай поглине нас його глибінь!
І заяча громада посунула вниз, у долину. Попереду йшов Старий Заєць, щасливий і гордий з рішучості свого племені.
«Вперше за все наше життя чинимо сміливо й мужньо, — думав він. — Вперше і востаннє».
Невдовзі дісталися вони берега озера. Було воно таке глибоке, що як упадеш у нього — годі й думати про порятунок.
Хоч яка легка й нечутна заяча хода, величезне юрмисько не могло посуватися тихо. Тому жаби, що вигрівалися під сонцем на березі, завважили шум і жахнулися.
— Ворог! — закричали. — Мерщій у воду! Рятуймося! Мерщій!
І кинулися одна поперед одної в озеро. Старий Заєць перший почув ті крики і побачив безладну втечу. А відтак наказав своїй громаді спинитися й мовив до неї такі слова: друзі мої, даремно ми думали, що наш рід — найбоягузливіший з усіх. Даремно збираємося вкоротити собі віку. Є ще й такі страхополохи, що бояться нас. Чули, як полякалися жаби? Тож вертаймося до своїх домівок та будьмо вдоволені з того, які ми є.
Подалися зайці назад. І здався їм ліс гарнішим, сонце теплішим, вітрець — ніжнішим. Трава видалася смачнішою, а життя — прекрасним.
І донині так ведеться зайцям, і вікують вони радісно та щасливо.