• Реклама

8 ПІСНЯ.
ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ. ОДІССЕЄВЕ ПЕРЕБУВАННЯ У ФЕАКІВ.
«Одіссея». Гомер

8 ПІСНЯ. ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ. ОДІССЕЄВЕ ПЕРЕБУВАННЯ У ФЕАКІВ. «Одіссея». Гомер

Зміст восьмої пісні «Одіссеї» Гомера

Алкіной, запропонувавши усім громадянам, що зібрались на площі, допомогти вирядити Одіссея на його батьківщину, запрошує вельмож і корабельників до себе на обід. Спів Демодока під час обіду. Потім розваги: біг, кидання диска, боротьба, бій навкулачки. Одіссей, ображений Евріалом, кидає камінь і всіх вражає своєю силою. Танок, під час якого Демодок співає про Арея й Афродіту. Всі повертаються до господи. Одіссея щедро обдаровано. За вечерею Демодок співає про дерев’яного коня і подвиги вождів ахейських. Його пісня викликає в очах Одіссея сльози; Алкіной розпитує про причини його скорботи і просить розповісти про свої пригоди.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
З ложа свого підвелась Алкіноєва сила священна,
Встав уже й городоборець тоді, Одіссей богорідний.
Гостя тоді повела Алкіноєва сила священна
5] Прямо на площу феаків, од їх кораблів недалеко.
Разом дійшовши, вони на камінні обтесанім сіли
Поруч. Паллада ж Афіна, окличника вигляд прибравши,
Що у розумного був Алкіноя, пішла через місто,
Щоб Одіссеєві мужньому швидше від’їзд влаштувати,
10] І, перед кожним мужем спиняючись, так говорила:
«Ну-бо, всі люду вожді і правителі всі феакійські, :
Швидше на площу збирайтесь чужинця послухати, котрий
До Алкіноя розумного в дім прибув ось недавно,
В морі зазнавши біди, — на безсмертних він виглядом схожий».
15] Мовлячи так, вона в кожнім бажання й цікавість будила:
Швидко усі позбиралися люди й заповнили площу
Й лави на ній. Розумного з подивом всі розглядали
Сина Лаерта, — в той час-бо Афіна йому ясноока
Дивну на голову й плечі красу пролила божественну,
20] Вищим зробила на зріст і на вигляд багато ставнішим,
Щоб феакійським мужам і любий він став, і приємний,
Подив у них викликав і пошану, здобув би звитягу
В іграх, якщо Одіссея схотять перевірить феаки.
А як посходились всі і велика зібралась громада,
25] З словом звернувся до них Алкіной, і так він промовив:
«Слухайте, люду вожді і правителі всі феакійські!
Висловлю те я, до чого у грудях мій дух спонукає:
Цей от чужинець, а хто він — не знаю, в блуканнях у дім мій
З заходу сонця прибув чи, може, зі сходу недавно,
30] Просить відправить додому й запевнення в тому благає.
Ми, як звичайно, від’їзд той готові йому влаштувати,
Бо ані він, ані інший, хто в дім завітає до мене,
Тут не благатиме довго свого повороту додому.
Отже, чорний спустім корабель, що на море священне
35] Плине уперше. Два й п’ятдесят юнаків йому в поміч
Виберіть ви щонайкращих, які у нас є у народі.
До кочетів хай прив’яжуть вони свої весла й на берег
Вийдуть; у дім наш прийшовши по тому, нехай приготують
Швидше обід, — всього я удосталь до нього постачу.
40] Це я наказую хлопцям. А ви, берлоносні державці,
Разом усі до мого приходьте прегарного дому
Гостя в покоях моїх у щирості дружній приймати.
Не відмовляйтесь ніхто. Запросіть і співця Демодока
Богонатхненного — має-бо дар од богів він піснями
45] Радувать нас, якої б не кликало серце співати».
Мовивши це, він пішов уперед, а за ним поспішили
Всі берловладці; пішов і окличник — співця запросити.
А п’ятдесят два гребці молоді, що звелів їх обрати,
Вийшли, як він наказав, на берег невтомного моря,
50] До корабля підійшли уздовж узбережжя морського,
Зсунули чорний вони корабель на воду глибоку,
Потім і щоглу, й вітрила на ньому як слід приладнали,
Стропками весла усі в кочетах закріпили рядами,
Все як належить, і білі вітрила вгорі розпустили;
55] Свій корабель на котві закріпивши, на берег всі вийшли
Й до Алкіноя розумного в дім подалися високий.
Повно людей тоді в двір, передсінок і в самий будинок
Понабивалось; було молодих і старих там багато.
Разом дванадцять овець Алкіной для учти зарізав,
Вісім свиней білоіклих і пару волів круторогих,
Шкуру із них поздирали й обід спорядили жаданий.
Любого всім співомовця привів тим часом окличник, —
Муза любила його, але злом і добром наділила:
Світло очей погасила, та спів дарувала солодкий.
65] Крісло окличник йому Понтоной срібнокуте поставив,
Спиною серед гостей до колони його притуливши;
Потім формінгу дзвінку на кілку дерев’янім повісив
Над головою його й показав, як дістати рукою
Струни; кошика з хлібом на гарнім столі він поставив,
70] Тут же і келих з вином, щоб пив, коли серце запрагне.
Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.
Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
Муза співця надихнула мужів оспівати славетних
Співом, що слава його до широкого неба сягала,
75] Про Одіссеєву сварку з Ахіллом, Пелеєвим сином,
Як на розкішній учті богів вони злими словами
Лаялись несамовито й мужів володар Агамемнон
Нишком радів, що знатні ахеї отак посварились.
Бо як ознаку добра провістив йому в храмі Піфійськім

80] Феб-Аполлон, коли в бога спитати поради ступив він
Через поріг кам’яний, — то з волі великого Зевса
Був лиш початок нещасть, що найшли на троян і данаїв.
Отже, про це і співав славетний співець. Одіссей же,
Довгу керею пурпурну міцними піднявши руками,
^ Голову нею закрив і обличчя прекрасне сховав в ній, —
Сором-бо перед феаками сльози було проливати.
А як кінчав свою пісню співець божественний, то, сльози
Витерши, стягував знов Одіссей з голови ту керею,
Й, келих дводонний узявши, богам узливання творив він.
90] А як ізнову співати аед починав на прохання
Знатних феаків, що мали від співу його насолоду,
Знову тоді Одіссей, з головою укрившися, плакав.
Так удавалось од інших йому свої сльози ховати,
Тільки один Алкіной догадався й таки їх помітив,
9- Бо біля нього сидів і чув його тяжкі зітхання.
До веслолюбних феаків одразу ж тоді він озвався:
«Слухайте, люду вожді і правителі всі феакійські!
Вдосталь ми наші серця вдовольнили як ситним обідом,
Так і формінги звучанням, що з учтою завжди супутня.
100] Вийдімо звідси тепер, щоб участь узяти в змаганнях
Різних, — нехай, до своєї рідні повернувшись, розкаже
Гість наш удома, наскільки отут переважимо інших
Ми у бою навкулачки, в стрибанні, борні й перегонах».
Так він сказав і пішов уперед, а за ним і всі інші.
105] Зразу й окличник формінгу дзвінку на кілок дерев’яний
Зверху повісив, узяв Демодока за руку й з покоїв
Вивів на стежку ту саму, якою усі подалися
Знатні феаки, що ігри й змагання хотіли дивитись.
Вийшли на площу вони, а за ними слідом величезний
»» Сунувся натовп. Спинилися там юнаки благородні.
Першими вийшли тоді Акроней, Окіал з Елатреєм,
Потім Навтей і Прімней, а тоді Еретмей з Анхіалом,
Далі Понтей і Прорей і Анабесіней із Фтооном
Та Амфіал, Полінея шановного син Тектоніда;
»¦ Вийшов іще Евріал, Навболід, на Арея подібний,
Людоубивцю, — на зріст і на вроду був самий найкращий
Він із усіх юнаків феакійських по Лаодаманті.
Вийшли нарешті і троє синів Алкіноя самого —
Лаодамант, і Галій, і з ним Клітоней богорівний.
Дух мені в грудях укоханих ти схвилював надзвичайно,
Мовлячи так непристойно. Не неук-бо я і в змаганнях,
180] Як говорив ти, а завжди, здається мені, серед перших
Був я на них, поки юність в руках моїх дужих буяла.
Нині ж я в горі й нещасті, — багато-бо я перетерпів
Від ворогів на війні і від лютої хвилі на морі.
Все ж я і так, стільки лиха зазнавши, вступаю в змагання.
185] В’їдливе слово твоє, роз’ятрив мене ним ти до краю!»
Так він промовив і прямо в одежі за диск, набагато
Більший, вхопився, товстіший і тяжчий, ніж той, що феаки
Ним між собою звичайно змагалися в дискометанні,
І, розмахнувшись, його він дужою кинув рукою, —
190] Камінь той аж задзвенів. До землі мимоволі присіли,
Лет його вчувши дзвонистий, славетні мужі мореплавці,
Довговеслі феаки. Могутньою пущений п’ястю,
Перелетів він усі їх познаки. У вигляді мужа
Місце падіння Афіна сама позначила й сказала:
195] «Навіть сліпий одрізнив би напомацки знак твій, чужинче,
Не замішався, не впав з усіма-бо він іншими вкупі,
А від усіх попереду. Пишайся, ти виграв змагання!
Далі чи врівень з тобою ніхто із феаків не кине».
Мовила так, і незламний зрадів Одіссей богосвітлий,
200] Рад, що на зборах знайшовся товариш, до нього прихильний,
З легшим він серцем тоді до феаків озвався й промовив:
«Киньте до знаку мого, юнаки! І зразу ж за вами
Кину я знов — чи так само, чи навіть, надіюся, й далі.
Спробуйте, вийдіть і в інших ви іграх зі мною змагатись,
205] В чому хто серцем бажає, бо надто ж мене роздражнили.
В гонах, в борні чи в бою навкулачки — ні з ким із феаків
Я не відмовлюсь боротися, крім лише Лаодаманта.
Гість-бо я в нього, а хто ж із господарем б’ється гостинним?
Дурень хіба чи нікчема якийсь викликав би змагатись
210] Саме того, хто виявив щиру до нього гостинність
Поміж чужими людьми, — собі лише цим він пошкодить.
Інших же я не відкину й змагатися не відмовляюсь, —
Виступить я проти кожного згоден і сили помірять.
Тож на змаганнях, відомих мужам, я не зле почуваюсь, —
215] Вмію поводитись я і з добре обточеним луком,
Перший улучу стрілою у постать намічену навіть
Серед загону ворожого, хоч би і ближче до нього
Товариші націлялись численні і влучно стріляли.
Перемагав мене лиш Філоктет, коли біля Трої
220] Всі ми, ахейські мужі, у стрілянні із лука змагались.
Що ж до всіх інших, то, певен я, кращих від мене немає
Нині між смертних, що тут, на землі оцій, хліб споживають.
Проти колишніх мужів не посмів би, проте, я змагатись, —
Проти Геракла чи проти Евріта, вождя Ехалії;
225] Навіть з богами на луках вони свої міряли сили.
Тим-то й загинув великий Евріт, не діждавши своєї
Старості вдома, — убив Аполлон його в гніві страшному.
Він-бо його викликав у стрілянні із лука змагатись.
Далі я списа метну, ніж інший із лука устрелить,
210] Тільки боюся, щоб часом у гонах мене не здолав би
Хтось із феаків, — занадто свої я виснажив сили
В хвилях морських, не всю-бо дорогу сюди я проїхав
На кораблі, і любі ослабли у мене коліна».
Так говорив він, і всі у глибокім сиділи мовчанні.
Тільки один Алкіной у відповідь мовив до нього:
«Гостю, нічого для нас неприємного ти не говориш,
Ти захотів лише доблесть, властиву тобі, показати
В гніві на мужа цього, що образив тебе у зібранні,
Як не посмів би ніхто із людей зневажать твою доблесть,
240] В кого є розум, хто здатний доречне промовити слово.
Тільки й моєї мови послухай, щоб іншим героям
Міг ти усе розказати в той час, як у власному домі
Учту справлятимеш разом з своєю дружиною й дітьми,
Щоб спогадав тоді й доблесті наші, в яких відзначитись
245] Зевс дарував нам не раз ще із батьківських днів стародавніх.
В нас ні борців нема видатних, ні бійців навкулачки,
В гонах ми спритні зате й мореплавці найкращі у світі.
Любимо завжди ми учти з кіфарою, співи і танці,
Теплі купелі, і ложе м’яке, й свіжозмінені шати.
250] Та підійдіть-но, уміння своє покажіть нам, найкращі
Танцівники феакійські, щоб гість наш, додому вернувшись,
Друзям своїм розповів, наскільки за інших ми вищі
І в мореплавстві, і в гонах швидких, і в співах, і в танці.
Та побіжіть-но хто-будь принесіть дзвінкострунну формінгу
255] Для Демодока, — вона десь у нашому домі лишилась».
Так Алкіной боговидий промовив, і зараз окличник
Встав, щоб формінгу дзвінку принести сюди з дому державця.
Дев’ять тоді розпорядників, обраних з-поміж народу,
Теж підвелися, щоб все влаштувать, до змагання належне.
260] Ґрунт урівняли вони і розширили площу навколо.
Швидко окличник вернувся й приніс дзвінкострунну формінгу
Для Демодока. І той на середину вийшов, довкола ж
Юні зібралися хлопці, досвідчені в танцях добірних,
І почали тупотіти на рівній площадці; мелькання
265] Ніг споглядаючи їхніх, в душі Одіссей дивувався.
От під формінгу почав Демодок пречудової пісні
Про Афродіту заквітчану, що із Ареєм кохалась,
Як вони в домі Гефеста уперше з’єднались таємно
В любощах, як їй дарунки приносив Арей, як збезчестив
270] Ложе Гефеста-державця. Цю звістку приніс йому зразу
Гелій: побачив він їх у обіймах палкого кохання.
Щойно Гефестових вух доторкнулась ця звістка болюча,
В кузню свою він пішов, злу думку плекаючи в серці.
І на колоді ковадло поставивши, викував пута
275] Він нерозривні й незламні, щоб кожного міцно тримали.
Хитро зробивши цю вигадку й дуже лихий на Арея,
В спальню свою він пішов, де любе їх ложе стояло,
Путами ніжки його він навколо обвинув старанно.
Потім зі стелі ще сіті тонкі він із сволока звісив,
280] Мов павутиння легке, ніхто їх побачить не міг би,
Навіть безсмертні боги, — так майстерно усе те скував він.
А заснувавши підступно круг ложа усі свої сіті,
Вдав, ніби в Лемнос іде, у прегарно збудоване місто,
Що із усіх йому міст на землі цій було найлюбіше.
285] Був не сліпий, того ждавши, й Арей з золотавим повіддям, —
Щойно із дому Гефест одлучився, митець славнозвісний,
Зразу ж пішов до Гефеста славетного він у домівку,
Спраглий жагою в коханні обнять Кітерею квітчану.
Та ж, вщ Кроніона, батька могутнього, щойно вернувшись,
290] Дома сиділа сама. А він, увійшовши в господу,
Взяв Афродіту за руку, назвав на ім’я і промовив:
«Ляжмо спочить, моя люба, зажиймо розкошів кохання!
Дома ж Гефеста нема, десь, видно, давно він в дорозі,
До сінтіян дикомовних, на Лемнос, напевно, подався».
295] Так він сказав, і радо лягла вона з ним спочивати.
Скоро й заснули на ложі вони. І раптом над ними
Сіті підступні Гефеста премудрого зверху спустились,
Так що ні встати ніяк не могли вони, ні повернутись,
І зрозуміли тоді, що нема уже як їм тікати.
300] Зовсім до них тоді близько кульгавець надходить славетний, —
Перше ніж в Лемнос прибути, назад він з дороги вернувся.
Гелій-бо сам чатував і звістку подав йому вчасно,
То й поспішив він, зажурений серцем, до милого дому.
Вбігши, спинивсь на порозі він, лютим охоплений гнівом,
305] І заволав на весь голос, богів закликаючи в свідки:
«Зевсе, наш батьку, і всі ви, одвічні боги всеблаженні!
Ну-бо, гляньте на вчинок оцей — і смішний, і нестерпний.
Як тут мене, кривоногого, тяжко ганьбить Афродіта,
Зевсова донька, Арея безстидного люблячи потай.
310] Ноги-бо в нього міцні, і на вроду він гарний, тоді як
Я народився калікою. Та не моя то провина,
Тільки батьків моїх, — краще бодай би мене й не родили!
Ви подивіться, як оці двоє в обіймах кохання
Сплять на постелі моїй, а я лиш дивлюся й катуюсь.
315] Та сподіваюся, більше не схочеться так їм лежати,
Хоч би й кохалися дуже, — не скоро їм прийде бажання
Разом поспати. І доти триматимуть хитрі їх сіті,
Доки усіх її батько дарунків мені не поверне,
Тих, що за дівку оцю безсоромну йому надавав я.
320] Гарна у нього дочка, та занадто уже легковажна».
Так говорив він, боги ж позбиралися в дім міднокутий:
Сам Посейдон-земледержець прийшов, і Гермес, що розносить
Блага для нас, і владар Аполлон, що сягає далеко.
Через стидливість жіночу богині удома лишились.
325] Благоподавці боги зупинились юрбою при вході:
Сміхом лунким почали всеблаженні боги реготатись,
Глянувши, що змайструвать умудрився Гефест хитромудрий.
Перезираючись, так говорили вони між собою:
«Злом не дійти до пуття — швидкого повільний обгонить.
330] Так от кульгавий Гефест Арея впіймав, що на швидкість
Всіх подолає богів, які на Олімпі домують, —
Вмілістю взяв і його він, хай платить пеню за блудливість».
Так один одному вічні боги у гурті говорили.
Зевсів же син, Аполлон-володар, до Гермеса озвався:
335] «Сину й провіснику Зевсів, Гермесе благоподавче!
Чи не хотів би і ти, міцною обплутаний сіттю,
Із золотою лягти Афродітою в постіль принадну?»
В відповідь мовив до нього провісник, гонець світлосяйний:
«Тільки б мені це вдалось, володарю мій далекосяжний,
Хай би оплутаний був я і втроє міцнішою сіттю
Й ви всі, боги і богині, отак би дивились на мене,
Із золотою лягти Афродітою був би я радий!»
Так він сказав, і безсмертні від реготу знов аж лягали.
Сміх той лише Посейдона не брав. Благав він Гефеста,
Майстра славетного, з пут нерозривних звільнити Арея, —
Він обізвався до нього і слово промовив крилате:
«О, відпусти його! Я поручусь тобі, чим побажаєш. —
Сплатить усю він пеню, — безсмертні хай свідками будуть».
Відповідаючи, так славетний промовив кульгавець:
350] «Ні, Посейдоне, про це й не проси ти мене, земледержцю.
Лихо, коли за лихого поруку дає поручитель.
Як же тебе та до чогось я перед богами примушу,
В разі умкнув би Арей і боргу, і сіті моєї?»
Знову на це відповів Посейдон, землі потрясатель:
355] «В разі Арей, умкнувши і боргу, і сіті твоєї,
Зникне від тебе, сам тобі все заплачу я, Гефесте».
Відповідаючи, мовив до нього славетний кульгавець:
«Не випадає і ніяк це слово твоє відкидати».
Мовивши так, зняла із них сіті Гефестова сила.
збо з пут нерозривних звільнившись, обоє схопилися з ложа
І повтікали — Арей у Фракію подався негайно,
А Афродіта, на усміхи щедра, на Кіпр полетіла,
В Пафос, де гай вона має й вівтар із курінням пахучим.
Там покупали харити її і всю намастили
365] Маслом нетлінним, яким натираються тільки безсмертні,
І одягли її в шати розкішні, очей дивування.
Так їм виспівував славний співець. Одіссей його слухав і
З радістю в серці, так само як інші навколо феаки
Слухали, довговесельні мужі, мореплавці славетні.
370] Лаодаманту звелів Алкіной і Галію в танець
Вийти окремо, ніхто-бо змагатися з ними не міг би.
Зараз же в руки прегарний взяли вони м’яч пурпуровий —
Той, що колись так майстерно зробив їм Поліб тямовитий, —
Кидав один його високо, майже до темної хмари,
375] Перегинаючись весь, а другий, плигаючи вгору,
Спритно ловив його, ще й до землі не торкнувшись ногами.
Потім, коли у м’яча, стрибаючи вгору, награлись,
Стали обидва вони на землі танцювать многоплідній,
Часто міняючи крок, а всі юнаки їм навколо
380] в такт у долоні плескали, і гомін зчинявся чималий.
До Алкіноя озвався тоді Одіссей богосвітлий:
«О Алкіною, владарю, у всіх племенах найславніший!
Слушно хваливсь ти мені, що у вас танцюристи найкращі.
Справді це так, і з великим я подивом сам усе бачу».
385] Мовив — і втіхи додав Алкіноєвій силі священній.
Зараз же той до феаків озвавсь веслолюбних і мовив:
«Слухайте, люду вожді і правителі всі феакійські!
Дуже розумним мені оцей видається чужинець.
Треба за звичаєм нашим гостинці йому дарувати.
390] В нашій країні керують народом дванадцять преславних
Володарів і державців, — тринадцятий я поміж ними.
Гостеві кожен хітона, і випрану чисто керею,
Й золота хай принесе по таланту в дарунок почесний.
Зараз же разом усе те знесімо, щоб, в руки узявши,
і радістю в серці наш псть до нас завітав на вечерю.
А Евріал, що словом таким прохопивсь недоречним,
Хай уже сам і словами, й дарунком усе відшкодує».
Так він сказав, і усі підтримали те і схвалили.
Кожен гінця вмить додому послав принести подарунки.
А Евріал, озвавшись, тоді Алкіноєві мовив:
«О Алкіною, владарю, в усіх племенах найславніший!
Відшкодувати готов я чужинцеві все, як сказав ти.
Меч цільномідний я подарую йому з рукояттю
Срібною, в піхвах з слонової кості, різьбленої гарно,
405] свіжого розпилу, — це подарунок для нього достойний».
Мовивши так, він меч йому в руки подав срібнокутий
І, промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:
«Щастен будь, батьку-чужинче! Якщо прохопивсь я зухвалим
Словом образи, — хай вітер його понесе і розвіє!
410] Хай тобі стріти дружину богове дадуть і в вітчизну
Швидко вернутись, давно-бо страждаєш від рідних далеко».
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Щастен і ти будь, мій друже, боги хай пошлють тобі благо!
Хай же ніколи і жалю у тебе не буде на меч цей,
415] Що дарував ти мені з зичливим замирення словом».
Мовивши так, через плечі він меч підв’язав срібнокутий.
Сонце зайшло, і славетні йому принесли подарунки.
Гідні окличники все позносили в дім Алкіноїв.
Там прийняли їх сини Алкіноя, достойного шани,
420] Й матері вельмиповажній чудовий дали подарунок.
Всіх за собою вела Алкіноєва сила священна.
В дім увійшовши, на кріслах високих вони посідали,
І до Арети озвалась тоді Алкіноєва сила:
«Ну-бо, дружино, найкращу неси сюди скриню добірну
425] В неї хітон поклади і випрану чисто керею;
Потім вогонь під котлом розпаліть і воду нагрійте,
Щоб, покупавшися, гість, і розглянувши добре дарунки
Ті, шо феаки йому понаносили, шани достойні,
Учтою втішитись міг і аеда славетного співом.
430] Я ж золотий йому келих чудовий дарую від себе,
Щоб, повернувшись додому, мене він спогадував завжди,
Творячи Зевсові й іншим богам узливання священні».
Мовив він так, і Арета служницям своїм наказала
Мідний великий триніг на вогонь поставити швидше.
435] Ті встановили триногий котел над палаючим жаром,
Вливши до нього води й розпаливши принесені дрова.
Пломінь утробу котла охопив, і вода нагрівалась.
Скриню прегарну тим часом Арета з комори своєї
Винесла гостю і в неї усі повкладала дарунки —
440] Шати і золото — все, що феаки йому дарували.
Гарну керею й хітон від себе, крім того, поклала,
Потім озвалась до гостя і мовила слово крилате:
«Сам тепер віко оглянь і швидше до скрині прив’язуй,
Щоб не украли чого у дорозі, як знову солодким
445] Сном спочиватимеш ти, пливучи кораблем чорнобоким».
Щойно почув це незламний в біді Одіссей богосвітлий,
Віко він вмить приладнав, прив’язав його швидко до скрині
Хитрим вузлом, як колись його вчила Кіркея-владарка.
Ключниця тут же його запросила піти до купелі
450] Та й іскупатись у ній, і з радістю в серці побачив
Воду він теплу, не часто-бо так турбувались про нього
З дня, коли він залишив пишнокосої німфи оселю, —
Так, наче богом, вона піклувалася ним безустанно.
А як помили його і маслом натерли служниці,
455] Гарний накинули плащ і хітон надягнули на нього,
Вийшов з купелі й подавсь до мужів, що уже частувались
Винами. Біля одвірка, що міцно підтримував стелю,
Там, оповита красою богів, Навсікая стояла.
З подивом прямо дивилась вона Одіссеєві в очі
І, обізвавшись, із словом до нього звернулась крилатим:
«Щастен будь, гостю, і згадуй мене, коли в рідну країну
Вернешся, — першій мені зобов’язаний ти порятунком».
Відповідаючи їй, Одіссей велемудрий промовив:
«О Навсікає, дитя Алкіноя, відважного серцем!
чльки дозволив би Зевс мені, Гери муж громоносний,
День повороту узріти й щасливо додому вернутись,
Як до богині, до тебе я там би щоденно довіку
Щиро б молився, життя-бо мені зберегла ти, дівчино».
Мовив і сів він у крісло уряд з Алкіноєм державним.
470] М’ясо на пайки тоді поділили й вино розмішали.
Любого всім окличник тим часом привів співомовця,
Гідного шани людей Демодока. Його посадив він
Серед бесідників, де той обперсь об колону високу.
От до окличника тут звернувсь Одіссей велемудрий,
475] Зрізавши м’яса шматок з хребта білоіклого вепра,
Вкритого жиром, та більшу частину собі залишивши:
«На ось печеню, окличнику, і віднеси Демодоку,
Хай покуштує, — й зажурений рад я його вшанувати.
Шану й повагу людей, що живуть на землі цій, усюди
480] Мають аеди, сама-бо їх муза безсмертна навчила
Дивних співати пісень, співуче їх люблячи плем’я».
Так він сказав, і той до героя-співця Демодока
В руки те м’ясо відніс, — і взяв цей, радіючи духом.
Зразу ж до страв приготованих руки усі простягнули.
485] А після того, як голод і спрагу вони вдовольнили,
До Демодока звернувшись, сказав Одіссей велемудрий:
«Вище над смертних усіх я тебе, Демодоку, шаную, —
Чи Аполлон тебе вчив, чи Муза то, Зевсова донька,
Надто-бо все до ладу ти про долю ахеїв співаєш,
49″ Що учинили, й зазнали чого, й як було їм сутужно,
Наче ти сам з ними був чи із уст очевидця почув це.
Отже, про те заспівай, як Еней із Афіною разом
Під Іліоном коня дерев’яного постать зробили,
Як його хитро в акрополь увів Одіссей богосвітлий,
495] Воїв сховавши в коневі, що Трою після зруйнували.
Врешті коли і про це ти докладно мені проспіваєш,
Зараз же перед всіма я людьми розповім, що напевно
Доброзичливий дає тобі бог це натхнення співоче».
Так він сказав, а співець заспівав уже, богом натхнений,
5оо з того почавши, як враз на свої добропалубні судна
Сіли ахеї і геть попливли, свої шатра спаливши,
Як з Одіссеєм славетним у Трої вже, посеред міста,
Інші тим часом сиділи, заховані в кінській утробі, —
Потім троянці самі в акрополь коня затягнули.
505] Так і стояв він, вони ж без кінця гомоніли безладно,
Сидячи там навкруги, і натроє думки їх ділились:
Міддю безжальною цю черевину проткнути порожню,
Чи, затягнувши на верх, з високої скинути скелі,
Чи залишити це диво як жертву богам милостивну.
310] Саме останнє оце і було те, що статися мало,
Місту-бо доля судила загинуть тому, яке прийме
Постать велику коня дерев’яного, де заховались
Кращі з аргів’ян, готуючи смерть і загибель троянцям.
Далі співав, як ахеїв сини Іліон руйнували,
515] Зі схованки ринувши враз і порожнім коня залишивши.
Як — хто куди — плюндрувати розбіглися місто високе,
Як Одіссей, наче грізний Арей, в Деїфоба домівку
Кинувся вдвох з Менелаєм, до мстивого бога подібним.
Там він, — співав той, — наважився стати до бою страшного
520] І переміг при сприянні великої духом Афіни.
Так той виспівував славний співець, Одіссей же від жалю
Танув слізьми, шо з повік струмками спливали на лиця,
Наче ридає дружина, припавши до любого мужа,
Що за людей і вітчизну свою наложив головою,
525] Щоб від дітей і від міста загибелі день одвернути;
Бачачи, як він конає і в смертних здригається муках,
Тужно голосить над ним і ридає, а ззаду жорстокі
Ратиш удари на спину вже падають їй і на плечі,
Гонять в полон на роботу тяжку, на поталу й наругу;
530] В’януть їй лиця від горя, що жалем до неї проймає, —
Жалісно так в Одіссея з-під брів його сльози лилися.
Все ж удавалось від інших йому свої сльози ховати,
Тільки один Алкіной догадався й таки їх помітив,
Бо біля нього сидів і чув його тяжкі зітхання.
535] До веслолюбних феаків одразу ж тоді він озвався:
«Слухайте, люду вожді і правителі всі феакійські!
Хай Демодок на формінзі дзвінкій вигравать перестане,
Співами й грою не всім-бо він радість дає і утіху.
З того часу, як на учті співець заспівав нам божистий,
340] Не припиняє невтішно гіркими слізьми умлівати
Гість наш, — великий-бо смуток всю душу йому обіймає.
Хай перестане співець, щоб однакову мали ми втіху —
Гість і господар, — усі, набагато-бо краще так буде.
Все із повагою ми для шановного робимо гостя:
545] В путь виряджаєм його і дарунки даємо з любов’ю.
Гість і чужинець, що просить притулку, за рідного брата
Кожному стане, у кого хоч трохи є чулості в серці.
Тим-то від нас не ховай своїм розумом ти обережним
Те, що питатиму я, розказати усе — то найкраще.
з50] Ймення скажи, яким батько і мати тебе називали
Й інші, хто в вашому місті живе і наоколо нього.
Бо взагалі без імення ніхто між людей не буває,
Хто б не родився на світ — родовита людина чи проста,
Кожного з них, породивши, іменням батьки наділяють.
535] Землю свою ти назви, і місто, й народ, щоб свідомо
Шлях спрямувати могли кораблі, які плинуть з тобою.
На феакійських-бо суднах у нас не буває стерничих,
Навіть немає стерна, як на інших то суднах буває, —
Наміри й мислі людей вони-бо й самі розуміють,
360] Знають усякого люду міста і поля плодоносні,
Швидше від інших усіх безодню морську пропливають,
Млою й туманом густим оповиті. І не бояться
Шкоди якої зазнати чи й зовсім загинути в морі.
Тільки чував я колись од батька мого Навсітоя
365] Ось що: розгніваний дуже, мовляв, Посейдон-земледержець,
Що перевозимо всіх морською ми хланню безпечно.
А як збудований добре, мовляв, корабель феакіян
Буде з виправи вертатись, його у туманному морі
Вщент він розіб’є й горою високою місто закриє.
Так говорив мені батько старий. Чи то справджено буде,
Чи не справдиться, — від волі могутнього бога залежить.
Отже, всю правду мені розкажи і повідай одверто:
Як і куди заблукав ти, в яких опинявся країнах,
Серед яких був людей та в місцях чи бував велелюдних,
575] Чи непривітні і дикі там люди, що правди не знають,
Чи доброзичливі серцем, гостинні і богобоязні?
Та розкажи нам, чого ти душею сумуєш і плачеш,
Спів про недолю аргеїв почувши, про Трою й данаїв.
Все це боги учинили і виткали людям загибель,
580] Щоб гомоніли піснями вони між нащадків майбутніх.
Може, когось із твоєї рідні родовитої вбито
Під Іліоном — зятя чи тестя? Вони найдорожчі
Нам після рідних по крові і роду нерідко бувають.
Може, загинув там друг родовитий, хоробрий товариш
585] Твій найлюбіший? Не менше від рідного брата буває

Нам дорогий товариш розумний і відданий щиро.

8 ПІСНЯ. ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ. ОДІССЕЄВЕ ПЕРЕБУВАННЯ У ФЕАКІВ. «Одіссея». Гомер

Зміст. «Одіссея». Гомер

Наступна сторінка «Одіссея». Гомер

Комментарии закрыты.