7 ПІСНЯ.
    ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ДРУГОГО ДНЯ. ОДІССЕЇВ ПРИХІД ДО АЛКІНОЯ.
    «Одіссея». Гомер

    7 ПІСНЯ. ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ДРУГОГО ДНЯ. ОДІССЕЇВ ПРИХІД ДО АЛКІНОЯ. «Одіссея». Гомер

    Зміст сомьої пісні «Одіссеї» Гомера

    Одіссей входить до міста; біля воріт з ним зустрічається Афіна у вигляді феакійської діви; вона огортає його млою, і він, ніким не помічений, наближається до Алкіноєвого дому. Опис владаревого дому й саду. Увійшовши до господи, де в той час володар бенкетував з гостями, Одіссей підходить до владаревої дружини Арети, і мла, що його оточувала, зникає. Він благає Арету дарувати йому засіб повернутися на батьківщину. Алкіной запрошує його до столу. Після бенкету гості розходяться. Одіссей, залишившись один з Алкіноєм і Аретою, розповідає їм, як він відплив з острове Огігії, як буря викинула його на береги Схерії і як він одержав одяг Від владарівни Навсікаї. Алкіной дає обіцянку вирядити його на фсакійському кораблі до Ітаки.

    Так богосвітлий моливсь Одіссей, у нещастях незламний,
    Дівчину ж мули міцні тим часом доставили в місто.
    Дому славетного батька свого Алкіноя дійшовши,
    В брамі вона залишилась. Навколо її оточили
    5] Богоподібні брати і, з повозу випрягши мулів,
    Випрану чисто білизну усю занесли до покоїв.
    В спальню свою Навсікая пройшла, де вогонь розвела їй
    Еврімедуса стара, покоївка її з Апіреї.
    На кораблі її звідти колись привезли крутобокім,
    10] Для Алкіноя дарунок обравши із здобичі, був-бо
    Він у феаків вождем, і як бога його шанували.
    В домі цім білораменну зростила вона Навсікаю
    Й зараз для неї вогонь розвела і вечерю внесла їй.
    Встав Одіссей тим часом і в місто подався. Афіна ж,
    15] Дбаючи про Одіссея, в густій його хмарі сховала,
    Щоб із феаків зухвалець якийсь, його перестрівши,
    Словом глумливим не скривдив і щоб не запитував, хто він.
    Тільки-но до чарівного вже мав уступити він міста,
    Як перестріла його сама ясноока Афіна
    20] В вигляді юної діви, що з глеком ішла поуз нього.
    Стала вона перед ним, і спитав Одіссей богосвітлий:
    «Чи не могла б ти, доню, дорогу мені показати
    До Алкіноя, що в краї оцім над людьми владарює?
    Я-бо чужинець, що горя багато зазнав, і сюди я
    25] З дальнього краю прибув, і нікого з людей я не знаю
    Тих, що в вашому місті й країні оцій проживають».
    В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:
    «Зараз той дім, якого ти, батьку-чужинче, питаєш,
    Я покажу, — поблизу там мій батько живе бездоганний.
    Йди собі мовчки, а я тобі стежку показувать буду,
    Не оглядайсь на людей і нічого у них не розпитуй, —
    Люди тутешні не дуже-то люблять чужинців захожих,
    Гостем не приймуть того, хто з іншого краю прибуде.
    На кораблі свої бистрі цілком покладаючись, завжди
    35] Плавають в морі вони, — їм дав це землі потрясатель.
    Бистрі у них кораблі, мов крила, мов думка в людини».
    Мовивши це, уперед виступає Паллада Афіна
    Кроком швидким, а за нею і він по слідах божественних.
    І не помітив ніхто із феаків, у плаванні славних,
    40] Як він по місту ішов поуз них, — пишнокоса Афіна,
    Діва-богиня могутня, піклуючись в серці своєму
    Про Одіссея, сховала його у хмарині чудесній.
    З гавані там Одіссей дивувався — з однакових суден,
    З площ, де звичайно збирались мужі, із високих та довгих
    45] Стін, частоколом обведених, — любо було й подивитись.
    Як підійшли вони до владаревого славного дому,
    Так говорить почала ясноока богиня Афіна:
    «Ось він, батьку-чужинче, той дім, що його тобі мала
    Я показать: владарів ти там знайдеш, годованців Зевса;
    зо уЧТу справляють вони. Заходь до середини й серцем
    Ти не тривожся, — відважній людині щастить якнайкраще
    В справі усякій, хоча й із чужої прибуде країни.
    Спершу знайди господиню, коли до покоїв ти зайдеш.
    Зветься Арета вона на ім’я; від батьків тих же самих
    55] Родом вона, що від них і владар Алкіной народився.
    Сина колись народив Навсітоя землі потрясатель
    Від Перібої, найкращої виглядом поміж жінками
    І наймолодшої з дочок відважного Еврімедонта,
    Що володарив колись над плем’ям гігантів зухвалих,
    60] Та погубив і себе він, і плем’я оте нечестиве.
    З нею з’єднавсь Посейдон і сина родив Навсітоя,
    Мужнього духом, що став вождем над народом феаків.
    У Навсітоя ж сини Рексенор з Алкіноєм вродились.
    Першого молодожоном убив Аполлон срібнолукий,
    65] 1 залишив після себе єдину він доньку Арету
    В домі своїм. її Алкіной собі взяв за дружину
    І шанував, як ніхто в цілім світі жінок не шанує,
    Що господарство провадять в домах у своїх чоловіків.
    Мала і зараз таку ж вона має пошану сердечну
    70] І від дітей своїх любих, і від Алкіноя самого,
    І від людей, що на неї всі дивляться, наче на бога,
    Й щиро вітають її, коли вона вийде на місто.
    Не бракувало-бо їй ясного ума й благородства,
    Вміла й порадить вона, й суперечки мужів розв’язати.
    75] Як і до тебе вона сердечну проявить прихильність,
    Буде надія тобі побачити рідних, вернувшись
    В дім, побудований гарно, на милу свою батьківщину».
    Мовивши це, відійшла ясноока Афіна від нього
    Моря пустинним шляхом і, покинувши Схерію гожу,

    80] У Марафон прибула й на широкі дороги афінські,
    В дім Ерехтея міцний увійшла; Одіссей же тим часом
    До Алкіноя пішов у славетні покої і серцем
    Затрепетав, перед мідним порогом його зупинившись.
    Все-бо, як сонце яскраве, як місячне сяйво, блищало
    В високоверхім стрункім Алкіноя відважного домі.
    Стіни, міддю оббиті, тягнулися вправо і вліво,
    Вглиб від порога, з карнизом вгорі з темно-синьої сталі.
    З золота двері зсередини в домі міцнім зачинялись,
    Срібні одвірки над мідним порогом підносились струнко,
    90] Срібний одвірок — вгорі й золотеє на дверях окільце.
    З золота й срібла обабіч при вході собаки стояли,
    Виробив їх надзвичайно майстерно Гефест кривоногий,
    Щоб Алкіноєві, серцем відважному, дім пильнували, —
    Пси ті безсмертні були і ніколи й не старіли навіть.
    95] А від порога в глиб дому при стінах і справа, і зліва
    Крісла рядами стрункими стояли; на них тонкоткані
    Скрізь покривала м’які позастелено — витвір жіночий.
    Знатні феаків вожді у тих кріслах звичайно сиділи,
    їли й пили — удосталь всього цілий рік тут бувало.
    100] Ще й золоті юнаки там стояли на гарних підставках,
    Факелів пломінь яскравий в руках вони дужих тримали,
    Щоб для гостей у покоях освітлювать темряву ночі.
    Аж п’ятдесят служебних жінок було в домі у нього;
    Зерно на жорнах ручних мололи одні золотаве,
    105] Інші ткали на кроснах ретельно чи прядиво пряли,
    Сидячи тісно гуртом, мов листя тополі стрункої;
    Ткались так густо полотна, що з них і олива збігала.
    Як перевищують всіх мужі феакійські умінням
    Бистрі на морі водить кораблі, так само й жінки їх —
    110] Ткацькою вмілістю, хист дарувала їм щедра Афіна
    До рукоділля прекрасного й розум ясний та розважний.
    А за подвір’ям — од брами вхідної — був сад плодоносний,
    В оранку денну завбільшки, обведений тином навколо.
    Віттям розкішним великі дерева там скрізь зеленіли —
    115] Груші дорідні, гранати і яблунь ряди рясноплідні,
    В фігах солодких смоковниці й пишно-зелені оливи.
    Та без плодів ніколи гілля тих дерев не лишалось —
    Влітку то будь чи взимі — цілорічно. Віє там завжди
    Теплий Зефір, і одні лиш зав’яжуться — другі вже спіють.
    і» Яблуко стигне за яблуком там, за грушею — груша,
    Гроно там зріє за фоном, за смоквою — смоква солодка.
    Далі — в розкішних плодах виноградник розкинувся рясно, —
    Тут ось, під вільним осонням, на зрівняній гладко площадці
    Грона сушились на сонці, а там виноград ще збирали;
    125] Тут же й давили його; цвітіння скінчивши, отут він
    Щойно лише наливався, а там починав червоніти.
    За виноградника рядом останнім оброблені грядки,
    Повні городини всякої, очі весь рік веселили.
    Два джерела там було — одне ручаєм кучерявим
    130] Сад орошало, а з другого струмінь двором до порога
    Дому високого біг, — городяни там воду черпали.
    Щедро був так од богів обдарований дім Алкіноя.
    З подиву світлий спинивсь Одіссей, у нещастях незламний.
    Надивувавшись доволі на все в глибині свого серця,
    135] Швидко ступив на поріг і ввійшов він всередину дому.
    Радників зібраних там і вождів він застав феакійських,
    Що осяйному дозорцеві там узливання творили, —
    Тож наостанку, про ложе згадавши, вони узливали.
    Світлий пройшов через дім Одіссей, у нещастях незламний,
    140] Хмаркою вкритий, що в неї Афіна його заховала,
    І навпростець до Арети й державця дійшов Алкіноя.
    Зразу ж руками обняв Одіссей коліна Арети —
    І божественна розвіялась мла, що його окривала.
    Всі оніміли, мужа побачивши перед собою,
    Тільки зорили із подивом, як він благає уклінно:
    «Гідна пошани жоно Алкіноя, відважного серцем!
    Горя зазнавши й біди, до колін я твоїх припадаю,
    До чоловіка й гостей. Хай щасливе життя їм дарують
    Вічні боги, хай кожен у спадщину дітям залишить
    150] В домі майно і пошану, даровану їм від народу.
    Допоможіть мені виїхать звідси й до рідного краю
    Швидше вернутись, — черпнув-бо я лиха далеко від рідних».
    Мовивши це, край вогнища хатнього сів він на попіл,
    Близько вогню. Всі навкруг зберігали глибоке мовчання.
    155] Та обізвався нарешті старий Ехеней благородний, —
    Серед мужів феакійських він був найстаріший літами
    Й гарним порадником був, багато-бо здавна він бачив;
    З наміром добрим до них він почав говорити й промовив:
    «Ні, Алкіною, недобре й негоже, щоб гість перед нами
    160] Впрост на землі тут сідав біля вогнища в попіл гарячий.
    Тож зволікають вони, лиш твого дожидаючи слова.
    Ну-бо, підводь свого гостя і в срібноцвяховане крісло
    Поруч себе посади, а окличники хай приготують
    Воду з вином — узливання обряд учинить громовержцю
    165] Зевсові, що сподорожує тим, хто щиро благає.
    Ключниця хай із запасів чужинцеві дасть повечерять».
    Мову почувши оцю, Алкіноєва сила священна
    Руку бере Одіссея розумного й хитрого дуже.
    З попелу гостя підводить і в крісло садовить блискуче,
    170] Синові встати звелівши, хороброму Лаодаманту,
    Що біля нього сидів, улюбленець батьків коханий.
    Воду служниця внесла в золотому чудовому глеку —
    Руки вмивати — й поволі над срібним цеберком зливала,
    Потім поставила стіл перед ними, обструганий рівно.
    і» Хліба і страв розмаїтих їм ключниця вносить поважна,
    Радо і щедро черпнувши з домашніх запасів численних.
    їв тут і пив Одіссей богосвітлий, в нещастях незламний.
    Тож до окличника мовить тоді Алкіноєва сила:
    «Влий у кратеру води до вина, Понтоною, й навколо
    11ІО Всім піднеси — узливання обряд учинить громовержцю
    Зевсові, що сподорожує тим, хто щиро благає».
    Мовив він так, і вино розмішав Понтоной медоплинне,
    Порозливав і роздав його всім, що сиділи на учті.
    По узливанні й самі вони випили, скільки схотіли.
    185] З словом звернувся до них Алкіной, і так він промовив:
    «Слухайте, люду вожді і правителі всі феакійські!
    Висловлю те я, до чого у грудях мій дух спонукає.
    Учту скінчивши, спокійно тепер по домах розійдіться.
    Завтра ж уранці, ще більше старійшин сюди наскликавши,
    190] Гостя в покоях отут пригостімо й богам принесемо
    Жертви прекрасні, а потім пора й про виправу подумать,
    Щоб без турбот цей чужинець, без зайвого клопоту й горя
    З нашою поміччю міг до рідного краю дістатись
    Радісно й швидко, хоч як не було б ще до нього далеко,
    195] Лиха й недолі щоб він не зазнав уже більше в дорозі,
    Поки не стане на землю він рідну. Хай там уже терпить
    Все він, що доля і прялі суворі для нього напряли
    З ниттю життя відтоді, як мати його породила.
    А як з безсмертних це хтось із неба високого злинув,
    То, очевидно, могутні боги щось замислили інше.
    Завжди-бо людям вони відкрито свій вигляд являють
    В час той, коли ми преславні приносимо їм гекатомби,
    Тут же до учти сідають і з нами частуються разом.
    Навіть як стрінеться нам хтось із них, як мандрівець самотній,
    205] То не ховається він перед нами, бо ми для них кревні,
    Так як кіклопи або як те дике плем’я гігантів».
    Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
    «Геть ці думки, Алкіною! Ні постаттю, ані красою
    Все ж на безсмертних богів, що простором небес володіють,
    210] Я анітрохи не схожий, — звичайна я смертна людина.
    Серед людей ви нікого не знали, хто б витерпів горя
    Стільки, як я, і з ким би недолею мав я рівнятись.
    Міг би багато я більше про лихо своє розказати,
    Скільки всього, призволенням богів, перетерпів я досі.
    215] Та хоч в якій я журбі, а дозвольте мені повечерять, —
    Гіршого, мабуть, нічого нема за ненавидний шлунок,
    Що нас гризе, як той пес, і про себе велить пам’ятати,
    Хоч би й не знати як мучився хто і болів своїм серцем.
    Як же я серцем болію! А він все одно спонукає
    220] їсти і пити і те, що я витерпів досі, забути
    Силує, лиш одного — наповнить його вимагає.
    Ви ж бо, як тільки світанок настане, мене, нещасливця,
    Вирядить все ж постарайтесь у рідну мою батьківщину,
    Хай ще й багато зазнаю і навіть загину, аби лиш
    225] Дім свій високий побачить, і челядь свою, і маєтки».
    Так говорив він, вони ж ту мову схвалили й поклали
    Вирядить гостя додому, сказав-бо таки до ладу він.
    По узливанні й самі вони випили, скільки схотіли,
    І по домівках своїх спочивати усі розійшлися.
    23(1 Сам у господі тим часом зоставсь Одіссей богосвітлий,
    З ним і Арета, іще й Алкіной боговидий сиділи
    Поряд, тим часом служниці вже посуд по учті прибрали.
    Словом до нього озвалася білораменна Арета, —
    Зразу-бо глянувши, плащ упізнала, й хітон, і прегарні
    23′ Шати, що виткала їх із своїми служницями разом, —
    Отже, озвалась до нього і мовила слово крилате:
    «Передусім я, чужинче, тебе запитати хотіла б:
    Хто ти і звідки є родом? І хто тобі дав це одіння?
    Чи не казав-бо ти сам, що, блукаючи морем, приїхав?»
    240] Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
    «Важко тобі, володарко, докладно про всі розказати
    Лиха, що стільки богове небесні мені їх послали;
    Та розкажу тобі те, що спитала і хочеш ти знати.
    В морі, далеко відсіль, лежить десь Огігія-острів.
    245] Там проживає Каліпсо, Атлантова донька підступна,
    Пишноволоса, дивна богиня, — із нею в єднання
    Ані з богів, ані з смертних людей ніхто не вступає.
    Тільки мене із богів хтось на вогнище це, бідолаху,
    Вивів тоді, як, на мій корабель блискавицю сліпучу
    250] Кинувши, Зевс розтрощив його геть в винно-темному морі.
    Товариші мої славні усі там загинули марно,
    Я ж, за кіль корабля крутобокого міцно вхопившись,
    Дев’ять днів так тримався, у пітьмі нічній на десятий
    Кинутий був на Огігію-острів богами. Каліпсо
    *» Там пишнокоса живе, ця дивна богиня. Прийнявши,
    Гойно мене годувала, й кохала вона, і безсмертним
    Пообіцяла зробить, щоб не старів уже я ніколи.
    Духа ж у грудях моїх не здолала вона прихилити.
    Сім безперервних я років у неї лишався, сльозами
    Кроплячи одіж нетлінну, даровану тою ж Каліпсо.
    А як, наблизившись, рік надійшов уже й восьмий до мене,
    Раптом додому пливти вона пильно мені наказала —
    Зевса велінням чи, може, й сама свою думку змінила.
    Швидко на збитому міцно плоту відпустила, багато
    265] Хліба й солодкого давши вина, ще й одіж нетлінну.
    Німфа теплий услід мені вітер попутний послала;
    Плив уже днів я сімнадцять, широким прямуючи морем.
    На вісімнадцятий день показалися гори тінисті
    Вашого краю, і в грудях у мене, нещасного, любе
    270] Серце раділо. Та лиха усякого мав ще багато
    Стерпіти я, що наслав Посейдон, землі потрясатель.
    Буйні вітри розбудивши, мені заступив він дорогу,
    Море безкрає розбурхав; і голосно, тяжко стогнав я,
    Та на плотові триматися хвиля мені не давала.
    275] Зрештою вщент його буря розбила, і вплав я, пустившись,
    Моря глибінь перерізав, аж поки до вашого краю
    Вітер і хвилі, з собою мене несучи, не пригнали.
    Мав я вже вийти на берег, та хвиля б мене подолала,
    Кинувши мною об скелі страшні на безрадіснім місці.
    280] Знову одплинув я вбік, аж поки у гирлі річному
    Я опинився, — те місце здалося мені найзручнішим:
    Вільне від скель, воно й захист од вітру давало надійний.
    Сили зібравши останні, я там і упав. Насувалась
    Ніч божественна. Убік од ріки, що з неба спадає,
    285] Я відійшов і заліг у кущах, загорнувшись в опале
    Листя, а бог тоді сон навіяв мені безтурботний.
    Так серед листя того з журбою у милому серці
    Спав я цілісіньку ніч до світанку і аж до полудня.
    Сонце до заходу йшло, й від солодкого сну я прокинувсь.
    290] На узбережжі в забавах побачив служниць я твоєї
    Доньки й між ними й саму її — наче богиню. До неї
    Я із благанням звернувсь. Благородний не звів її розум, —
    Так мене стріла, що я й сподіватись не міг від такої
    Юної дівчини, бо найчастіш нерозсудлива молодь.
    2’5] їжі дала мені щедро й вина променистого вдосталь,
    В річці помила мене і одіж оцю дарувала.
    Хоч і засмучений тяжко, всю правду тобі розповів я».
    Знову тоді Алкіной до нього у відповідь мовив:
    «Не до ладу учинила з тобою дочка моя, гостю,
    300] Що із служницями разом тебе до нашого дому
    Не запросила, — до неї до першої ти-бо звернувся».
    Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
    «Дівчину ти безневинну не лай через мене, герою.
    Пропонувала мені вона йти із служницями разом,
    305] Та не схотів уже сам я, бо сором було і боявсь я,
    Щоб не розгнівав ти серця свого, нас побачивши вкупі.
    Надто-бо всі запальні на землі ми цій, плем’я людськеє».
    Знову тоді Алкіной до нього у відповідь мовив:
    «В грудях, чужинче, моїх не таке уже серце, щоб мало
    310] Гніватись марно, — краще в усьому дотримувать міри.
    Свідки — батько наш Зевс, Аполлон і Паллада Афіна,
    Що отакий, як ти є, та ще й думки зі мною одної,
    Мав би дочку мою, тут залишившись, і звався б жаданим
    Зятем моїм! Якби хтів ти лишитись, то дав би тобі я
    315] Дім і маєтки свої. Проти волі ж ніхто із феаків
    Тут не затримає, — Зевсові-батьку було б це нелюбо.
    Твій же від’їзд відціля, щоб знав ти це добре, на завтра
    Я призначаю. Лежатимеш ти, оповитий глибоким
    Сном, а інші гребтимуть у тиші спокійного моря,
    320] Поки в вітчизну і в дім свій, чи де тобі любо, прибудеш,
    Навіть коли б це й далі було ще за острів Евбею;
    Він же край світу лежить, як розказують це очевидці
    З наших людей, що возили русявого раз Радаманта
    В краї тім Тітія, Геї могутнього сина, провідать.
    325] Наші тоді без труда дістались туди мореплавці,
    Й дня того ж самого легко вони повернулись додому.
    Скоро побачиш ти сам, що мої кораблі найбистріші, —
    Веслами наші гребці уміють по хвилі вдаряти».
    Так він сказав, і незламний зрадів Одіссей богосвітлий,
    330] І молитовно звернувся, й назвав на імення, й промовив:
    «Зевсе, наш батьку, якби ж то слова Алкіноя збулися
    Справді! Мав би навік він тоді на землі хлібодатній
    Славу невгасну. А я б до вітчизни своєї вернувся!»
    Так між собою удвох про все це вони розмовляли.
    335] Білораменна Арета служницям звеліла тим часом
    Ліжко йому в передсінок внести й подушками заслати,
    З пурпуру гарного зверху покрити його килимами
    Й ковдру покласти пухку, щоб було йому чим укриватись.
    Зараз же вийшли з світцем у руках із покоїв служниці.
    340] А як м’яке вони ложе старанно йому постелили,
    До Одіссея тоді підійшли і його запросили:
    «Йди спочивати, чужинче, — постеля тобі вже готова».
    Так говорили вони, і з радістю ліг він заснути.
    Так незламний в біді спочивав Одіссей богосвітлий,
    345] В ліжко різьблене поринувши зразу в лункім передсінку.
    Ліг Алкіной у середніх покоях високого дому,
    Де господиня дружина з ним ложе й постелю ділила.

    7 ПІСНЯ. ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ДРУГОГО ДНЯ. ОДІССЕЇВ ПРИХІД ДО АЛКІНОЯ. «Одіссея». Гомер

    Зміст. «Одіссея». Гомер

    Наступна сторінка «Одіссея». Гомер

    Комментарии закрыты.