5 ПІСНЯ.
    ДЕНЬ СЬОМИЙ І ДАЛІ ДО КІНЦЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ. ПЛІТ ОДІССЕЇВ.
    «Одіссея». Гомер

    5 ПІСНЯ. ДЕНЬ СЬОМИЙ І ДАЛІ ДО КІНЦЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ. ПЛІТ ОДІССЕЇВ. «Одіссея». Гомер

    Зміст п’ятої пісні «Одіссеї» Гомера

    Рада богів. Вони посилають Гермеса до німфи Каліпсо з наказом негайно відпустити Одіссея. Каліпсо дає Одіссеєві знаряддя, потрібні для побудови плота. За чотири дні судно готове, і на п’ятий день Одіссей відпливає, одержавши від Каліпсо все потрібне в дорозі. Сімнадцять днів плавання триває благополучно. На вісімнадцятий день Посейдон, повертаючись від ефіопів, упізнає в морі Одіссея, що плив на легкому своєму плоті; він насилає бурю, яка руйнує пліт; але Одіссей одержує від Левкотеї намітку, яка рятує його від затоплення; цілих три дні носять Одіссея бурхливі хвилі; нарешті надвечір третього дня він виходить на берег феакійського острова Схерії.

    Щойно проснувшись, Еос із постелі Тіфона ясного
    Встала, щоб світло нести і смертним усім, і безсмертним.
    Вже на нараду зібрались боги, і сидів поміж ними
    Зевс громовладний, що всіх перевищує міццю своєю.
    5] їм не забула Афіна про всі Одіссеєві лиха
    Розповісти, — турбувалась, що в німфи він так забарився.
    «Зевсе, наш батьку, і всі ви, одвічні боги всеблаженні!
    Хай ні один володар берлоносний не буде ласкавий,
    Лагідний, добрий; нехай, справедливості в серці не знавши,
    10] Завжди жорстокий, вчиняє неправду злочинну, якщо вже
    Не пам’ятає ніхто Одіссея божистого в бідних
    Людях, що ними колись він правив, як батько ласкавий.
    Терплячи лихо тяжке, на острові нині сидить він
    В домі у німфи Каліпсо, яка силоміць його й досі
    15] Держить у себе, й не може він в рідну країну вернутись.
    Ні кораблів веслохідних не має він там, ні супутців,
    Щоб помогли йому їхати лоном широкого моря.
    Любого сина його вороги замишляють убити
    Десь по дорозі додому, — вістей про батька питати
    20] В Пілос священний поїхав він та в Лакедемон преславний».
    Відповідаючи, Зевс, що хмари збирає, промовив:
    «Що за слова в тебе линуть, дитя, крізь зубів огорожу?
    Чи не сама-бо ти думку колись подала і пораду,
    Як Одіссею, вернувшись додому, за себе помститись?
    25] Ти проведи Телемаха уміло, адже ти це можеш,
    Щоб неушкоджений він до своєї прибув батьківщини,
    А женихи щоб ні з чим на своїм кораблі повернулись».
    Мовивши це, Гермеса гукнув він, коханого сина:
    «Знов, як і завжди, ти нашим, Гермесе, провісником будеш;
    Німфі скажи пишнокосій про вирок ти наш непохитний:
    Щоб повернувся до дому свого Одіссей витривалий,
    Тільки б не смів його хтось із богів чи людей супроводить,
    Хай на плоту, міцно збитім, пливе і, хоч лиха зазнає,
    В Схерію широкоскибу на день аж двадцятий прибуде,
    35] В землю феаків, що їх ріднею вважають безсмертним.
    Серцем вони і його, як безсмертного бога, вшанують
    І кораблем відішлють у рідну його батьківщину,
    Золота стільки, і міді, й одежі йому надававши,
    Скільки з-під Трої, свою одержавши здобичі пайку,
    40] Він не привіз би ніколи, хоч би й повернувся щасливо.
    Доля судила і рідних побачить йому, і вернутись
    В високоверху оселю і в рідну свою батьківщину».
    Так він сказав, і гонець послухав його світлосяйний:
    Зразу ж до ніг золоті підв’язав він ізнизу підошви,
    45] Гожі й нетлінні, що всюди із подувом вітру найлегшим
    І по воді, й по безкраїх просторах землі його носять.
    Жезл він у руки узяв, що ним, коли схоче, то людям
    Склеплює втомлені очі, а інколи будить поснулих.
    Швидко з жезлом тим полинув могутній гонець світлосяйний
    50] І, обминувши Перею, на море з етеру спустився
    Та понад хвилями низько літав, мов чайка крилата,
    Що, в буйнохвильному морі безкрайому ловлячи рибу,
    Крила потужні свої оббризкує в піні солоній, —
    Наче та чайка, Гермес по хвилях ширяв незліченних.
    55] Щойно до острова він у просторах далеких дістався,
    На суходіл тоді вийшов Гермес з фіалкового моря
    Й далі пішов до печери великої, де пишнокоса
    Німфа жила, — на ту пору якраз він застав її дома.
    Полум’я в неї велике палало на вогнищі, й запах
    60] Кедра сухого й пахучої туї далеко по всьому
    Острові линув. Вона ж виводила пісні дзвінкої
    І, золотим на кроснах керуючи човником, ткала.
    Ліс зеленів густолистий навколо печери тієї —
    Вільха росла, і тополі стрункі, й запашні кипариси;
    65] Птахи у вітті густому гніздилися ширококрилі —
    Яструби й сови, а з ними іще й прибережні ворони
    Довгоязикі, що з моря прожиток собі здобувають.
    Там же, навколо печери глибокої, скрізь винограду
    Порозросталися лози, дозрілими фонами пишні.
    70] І недалеко одне біля одного воду прозору
    Чисті чотири джерела струмили у сторони різні.
    А навкруги килимами м’якими з селери й фіалок
    Луки стелилися. Навіть безсмертний, сюди надійшовши
    Й глянувши, зачудувався б і в серці відчув насолоду.
    75] В захваті щирому тут зупинився гонець світлосяйний.
    Потім, коли надивився і тим свою душу натішив,
    Він увійшов у простору печеру. Глянувши тільки,
    Зразу ж його упізнала Каліпсо, в богинях пресвітла,
    Бо один одного вічні не можуть богове не знати,

    80] Навіть коли б між собою й ніколи вони не стрічались.
    Та не знайшов Одіссея, відважного серцем, в печері, —
    Як і раніш, той на скелі сидів прибережній, і плакав,
    Смутком, слізьми і риданням свою розриваючи душу,
    І в неозору морську далечінь крізь сльози дивився.
    85] І запитала в Гермеса Каліпсо, в богинях пресвітла,
    В крісло чудове, блискуче його посадивши гостинно:
    «З чим же то, золотожезлий Гермесе, до мене прийшов ти,
    Гостю мій любий та гожий? Не часто буваєш ти в мене.
    Що тобі треба, скажи, — спонукає-бо серце зробити
    Все, що я в силі зробить, усе, що зробити можливо.
    Прошу, заходь, щоб могла як гостя тебе я прийняти».
    Мовивши це, богиня поставила стіл перед гостем,
    Повний амбросій, червоний нектар із водою змішала;
    Із задоволенням їв і пив тут гонець світлосяйний,
    95] А як уволю поснідав і їжею дух підкріпив свій,
    То до богині звернувся і в відповідь мовив до неї:
    «Ти мене, бога, питаєш, богине, чого завітав я, —
    Щиро тобі розповім, як сама ти того побажала.
    Зевс наказав мені йти сюди, йшов я не з власної волі.
    100] Хто б це хотів добровільно пробігти солоного моря
    Простір безкрайній? То й близько тут місця не видно, де люди
    Жертви священні богам в гекатомбах приносили щедрих.
    Та неможливо веління егідодержавного Зевса
    Переступати й богам або ухилятись від нього.
    105] Мовить він, муж найнещасніший тут пробуває у тебе
    З тих, що Пріамове місто колись дев’ять літ воювали,
    А на десятий, в руїну його обернувши, додому
    їхали; та, повертавшись, Афіну вони прогнівили,
    Й вітер вона лиховійний і хвилю страшну їм наслала.
    110] Товариші його славні усі там загинули марно,
    Тільки його сюди вітер заніс і хвиля пригнала.
    Отже, велить тобі Зевс якнайшвидше його відпустити,
    Бо не загинути десь від рідних і любих далеко —
    Доля судила і рідних побачить йому, і вернутись
    115] В високоверху оселю і в милу його батьківщину».
    Так він сказав, і жахнулась Каліпсо, в богинях пресвітла,
    Та, до Гермеса звернувшись, промовила слово крилате:
    «О, які заздрі, які ви, богове, над міру жорстокі!
    Як вас гнівить, коли явно богиня із смертним розділить
    120] Ложе і любого їй за свого визнаватиме мужа!
    Так, коли мужем взяла Оріона Еос розоперста,
    Дуже їй заздрили ви, що в небі живете безжурно,
    Поки, здогнавши в Ортігії, ніжними стрілами з лука
    Золотошатна убила його Артеміда пречиста.
    125] Так, коли, серця послухавши, пишноволоса Деметра
    На цілині, уже ораній тричі, кохання і ложе
    Стала ділить з Ясіоном, — недовго було невідомо
    Зевсові це, і блискучим його поразив він перуном.
    Заздрите нині й мені ви, що смертного маю за мужа.
    130] Я ж врятувала його, коли на розбитому кілі
    Він опинивсь, — корабель його бистрий перуном блискучим
    Зевс ущент розтрощив серед винно-пурпурного моря.
    Товариші його знатні загинули всі в тій дорозі,
    Тільки його сюди вітер приніс і хвиля пригнала.
    135] Я ж і кохала його, й годувала, й безсмертним зробити
    Пообіцяла, щоб він уже зовсім не старів ніколи.
    Та неможливо веління егідодержавного Зевса
    Переступати й богам або ухилятись від нього.
    Раз того Зевс вимагає й наказує, — хай уже їде
    140] В море пустинне, мені ж — нема його як виряджати:
    Ні кораблів веслохідних у мене нема, ні супутців,
    Щоб помогли йому їхати лоном широкого моря.
    Все ж я готова порадить його, не таївши нічого,
    Як йому цілим-здоровим до рідного краю вернутись».
    145] Відповідаючи, мовив тоді їй гонець світлосяйний:
    «Тож відпусти його швидше, побійся ти Зевса гнівити,
    Щоб і тобі його гніву зазнать не прийшлось незабаром».
    Мовивши це, віддалився могутній гонець світлосяйний.
    Зевсову волю від нього почувши, німфа-владарка
    До Одіссея, відважного серцем, відразу ж побігла.
    На прибережній він скелі сидів, і від сліз його очі
    Не висихали, солодке життя по краплині стікало
    В тузі по дому, й до німфи душа його вже не лежала,
    Ночі, проте, мимоволі проводити з нею він мусив
    155] В гроті глибокім, хоч сам не бажав, а вона лиш бажала.
    Вдень же на скелі стрімкій над берегом моря сидів він,
    Смутком, слізьми і риданням свою розриваючи душу,
    І в неозору морську далечінь крізь сльози дивився.
    Близько до нього підходить і мовить в богинях пресвітла:
    160] «Годі тобі, бідолашний, журитися так і весь вік свій
    Тут марнувати! Я вже тебе й відпустити готова.
    Йди ж бо великі дерева рубай та міддю збивай з них
    Пліт широкий; а потім помостом із брусся його ти
    Високо встелиш, щоб виніс тебе він крізь море імлисте.
    Хліба, й води, і вина червоного дам я доволі,
    165] Щоб у дорозі голод свій мав би ти чим вдовольнити,
    В шати тебе одягну і пошлю тобі вітер попутний,
    Тільки б ти цілий-здоровий до рідного краю вернувся,
    Як побажали боги, що простором небес володіють,
    170] Значно сильніші від мене як розумом, так і ділами».
    Мовила — й світлий жахнувсь Одіссей, у нещастях незламний,
    І, обізвавшись до неї, він слово промовив крилате:
    «Не поворот мій, богине, щось інше ти маєш на думці!
    Перепливти на плоту мені кажеш страшну й небезпечну
    175] Моря глибінь, що нелегко й швидкі кораблі рівнобокі
    Перепливають її, утішені Зевсовим вітром!
    Наперекір тобі, я на пліт той не вийду нізащо,
    Поки не зважишся клятву велику, богине, зложити,
    Що не замислиш ти більше мені аніякого лиха».
    ‘«° Так він сказав, і всміхнулась Каліпсо, в богинях пресвітла,
    Й, гладячи руку, назвала його на ім’я, і сказала:
    «Хитрий же ти, Одіссею, тямущий ти, не легковажний,
    Раз ти до мене з таким надумав звернутися словом!
    Будьте ж ви свідками, земле і небо широке над нами,
    185] І під землею Стіксові води, — це клятва страшенна,
    Більшої клятви уже й між богів не буває блаженних, —
    Що не замислю тобі я ніякого іншого лиха.
    Думаю й мовлю я так, як самій би собі я бажала
    Радить, коли б і мені яка трапилась в тому потреба.
    190] Маю-бо розум і я справедливий, і в грудях у мене
    Дух не залізний, а здатний до жалощів та милосердя».
    Мовивши це, вперед вирушає в богинях пресвітла
    Кроком швидким, а за нею і він по слідах божественних.
    Так у печеру глибоку ввійшли — богиня і смертний;
    195] Сів він у крісло чудове, з якого підвівся недавно
    Вісник Гермес, — а німфа на стіл перед ним становила
    їжу всіляку й напої, що люди їх смертні вживають.
    Поряд сідає й сама з божистим вона Одіссеєм,
    Вносять амбросію їм із нектаром солодким служниці,
    200] Й руки до поданих страв одразу ж вони простягнули.
    Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
    Перша озвалась до нього Каліпсо, в богинях пресвітла:
    «О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!
    Отже, ти справді бажаєш на рідну свою батьківщину
    205] Зараз же їхати? Що ж, хай щастя тобі усміхнеться!
    Все ж якби серцем довідавсь ти, скільки недолі зазнати
    Ще тобі суджено, поки дістанешся рідного краю,
    То залишився б зі мною оселю ти цю пильнувати
    Й став би безсмертним. Та ні, ти водно лише бачити прагнеш
    210] Власну дружину, всі дні за нею ти серцем нудьгуєш,
    Тільки ж ні вродою я, ні станом своїм перед нею
    Наче нітрохи не гірша. Ніяк-бо воно й неможливо
    Смертній з безсмертними зростом своїм чи красою змагатись».
    В відповідь знову до неї озвавсь Одіссей велемудрий:
    215] «Ти не гнівися, владарко богине! І сам-бо я добре
    Знаю, наскільки і постаттю, й зростом своїм, і красою
    Гірш виглядає від тебе розумна моя Пенелопа.
    Смертна вона, ти ж безсмертна, і старість тобі невідома.
    Та лиш до неї я прагну й цілісінькі дні пориваюсь
    220] Все ж повернутись додому й побачити день повороту.
    А як з богів мене хтось розіб’є в винно-темному морі —
    Стерплю я, маю-бо в грудях бідою гартоване серце.
    Стільки я досі намучився, стільки біди натерпівся
    В хвилях морських, що нехай тепер станеться й це вже зі мною».
    225] Так говорив він, а сонце зайшло, й потемніло навколо.
    Вдвох під склепіння печери глибокої разом зайшовши,
    Розкошували коханням вони, сам на сам залишившись.
    Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
    Зразу свій плащ і хітон Одіссей тут накинув на себе,
    230] Вбралась і німфа у довге сріблясто-блискуче одіння,
    Ніжне й тонке, золотим пояском пречудовим ошатний
    Стан свій стягнула, й ясною наміткою голову вкрила,
    І почала Одіссея відважного в путь виряджати.
    Мідну велику сокиру дала, до рук відповідну,
    235] З лезом, обабіч нагостреним добре й насадженим міцно
    На топорище з оливного дерева, гарне на вигляд.
    Потім, подавши тесло, обточене гладко, у дальній
    Острова край повела, де великі зростають дерева —
    Вільха, й тополі стрункі, і сосни, до неба високі,
    з»» Давній отой сухостій, для плавби особливо придатний.
    Тож показавши йому, де великі зростають дерева,
    Знову додому вернулась Каліпсо, в богинях пресвітла.
    Став він дерева рубати, і вмить закипіла робота:
    Двадцять дерев він зрубав, обчистив сокирою віття,
    245] Гладко усе обтесавши, бруси по шнуру обрівняв він.
    Свердел тим часом принесла Каліпсо, в богинях пресвітла,
    Балки усі просвердлив ним і злагодив він їх докупи:
    Шворнями їх позбивав та ще й закріпив їх скобами.
    Розміру саме такого, яким досвідчений тесля
    250] Вшир та уздовж окреслює суден вантажних основу, —
    Саме таким і зробив Одіссей той пліт свій завбільшки.
    Палубу зверху уклав він, рядами з боків приладнавши,
    Густо підпори і дошки великі на них настеливши.
    Щоглу поставив і рею на ній прикріпив для вітрила,
    255] Потім стерно приладнав, щоб плотом тим зручніш керувати.
    Огородив його далі він віттям вербовим навколо,
    Щоб захищатись од хвиль, і гілля ще наклав для баласту.
    Німфа внесла для вітрил полотна, у богинях пресвітла.
    Взявся й за цю він роботу і добре упорався з нею.
    260] Линви до рей прив’язав, а до низу — канати й кодоли,
    Й пліт свій підоймою врешті спустив він у море священне.
    День аж четвертий минув, поки всю докінчив він роботу.
    П’ятого дня відпустила його богосвітла Каліпсо,
    В шати пахучі вдягнувши й скупавши його на дорогу.
    Міх йому з гарним вином у запас положила богиня,
    Другий — з водою міх величезний, із їжею — третій
    Шкурятянйк, а в ньому ще й ласощів різних багато.
    Теплий вітрець попутний услід йому німфа послала,
    Й радісно вітру віддав паруси Одіссей богосвітлий.
    270] Сів за стерно він і зразу ж плотом заходивсь керувати
    Вправно, і сон дрімотний йому не спадав на повіки, —
    Він у Плеяди вдивлявся, у пізній захід Волопаса
    Та у Ведмедицю, — інші ще Возом її називають.
    Крутиться Віз той на місці й лише вигляда Оріона,
    275] Тільки один до купань в Океані-ріці не причетний.
    Отже, Каліпсо йому наказала, в богинях пресвітла,
    Віз той ліворуч од себе, прямуючи морем, лишати.
    Плив уже днів він сімнадцять, широким прямуючи морем.
    На вісімнадцятий день показалися гори тінисті
    280] Краю феаків, і зовсім туди вже було недалеко, —
    В морі туманнім, як щит бойовий, їх земля виглядала.
    Від ефіопів вертався тим часом землі потрясатель, —
    Він ще від пагір Солімських здаля Одіссея побачив,
    Як той по морю пливе, і розгнівався серцем ще дужче;
    285] Грізно мотнув головою і так сам до себе промовив:
    «Лишенько! Мабуть, щось інше уже ухвалили безсмертні
    Про Одіссея за час, поки був я в землі ефіопській.
    Ось він вже близько країни феаків, де вирватись має
    З зашморгу лиха й нещасть, що його настигають невпинно.
    290] Ні, ще немало, кажу, йому горя належить набратись!»
    Мовивши це, він хмари зігнав і, у руки тризубець
    Свій ухопивши, море розбурхав, вітрів усіх буйні
    Подуви враз розбудив і чорними хмарами землю
    Й море усе оповив, — ніч темна із неба нависла.
    295] Східний Евр і Зефір противійний, народжений ясним
    Небом Борей і Нот полуденний вже хвиль назганяли.
    Серце й коліна тоді Одіссеєві враз затремтіли, —
    Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа:
    «Ох, і нещасний же я! І що тепер буде зі мною?
    300] Дуже боюсь, що правду богиня мені віщувала,
    Як говорила, що, перше ніж рідного краю дістатись,
    В морі біди натерплюся, — усе це збувається нині.
    Скільки-бо хмар назганявши, безкрає вповив ними небо
    Зевс, і море розбурхав глибоке, й вітрів усіх буйні
    305] Подуви враз розбудив, — це, напевно, моя вже загибель!
    Втроє і вчетверо ви щасливіші, данаї, що смертю
    На рівнині полягли біля Трої, в догоду Атрідам!
    Краще б убили й мене, і долю свою я прийняв би
    В день той, коли незліченні троянці мене закидали
    310] Мідними списами біля убитого сина Пелея, —
    З честю й мене поховали б, і славу я мав би в ахеїв.
    Нині ж печальною смертю загинуть мені доведеться».
    Щойно він вимовив це — із шумом страшним величезн»
    Хвиля згори налетіла на пліт і у вир закрутила.
    315] Сам він далеко від плоту упав і стерно із ослаблих
    Випустив рук; у жахливій завії вітрів протилежних
    Переламало якраз посередині щоглу високу;
    Рею з вітрилом зірвало й далеко закинуло в море.
    Сам, захлинаючись, довго тримавсь він, проте, під водою.
    320] Виринуть швидко хвиля велика йому заважала
    Й одяг обтяжував той, що дала богосвітла Каліпсо.
    Зрештою виринув він, плюючись безустанно водою
    Гірко-солоною, що з голови його звільна струмила.
    Змучений тяжко, про пліт свій розбитий, проте, не забув він,
    325] Кинувся в хвилю за ним і, швидко його наздогнавши,
    Сів посередині саме, уникнувши смерті близької.
    Хвиля й туди і сюди той пліт течією носила.
    Наче північний Борей восени по рівнині ганяє
    Всохлі терни й будяки, що разом сплелись колючками,
    330] Так і вітри над морською пучиною пліт той носили:
    То його Нот перекине Борею, щоб гнав кудись далі,
    То його Евр віддає Зефірові знов на поталу.
    Кадма дочка, Левкотея, узріла його, струнконога;
    Смертна раніш, називалась Іно й говорила по-людськи,
    335] Нині ж в глибинах морських вона божеські почесті має.
    Зглянувшись над Одіссеєм, що так бідував серед моря,
    Мовби та чайка, злетіла вона над простором безкраїм,
    Сіла з ним поруч на пліт і так почала говорити:
    «Бідний, чого ж Посейдон, землі потрясатель, страшенно
    340] Так розлютився, що стільки оце надіслав тобі лиха?
    Та не погубить тебе, хоч і дуже того він бажає.
    От що тепер ти зроби, — не здаєшся-бо ти нерозумним.
    Скинь усю одіж із себе й віддай тоді пліт свій по хвилях
    Вітру носити, а сам, гребучи руками уперто,
    В землю феаків пливи, де судилось тобі врятуватись.
    На, розгорни під своїми грудьми цю намітку нетлінну, —
    З нею ні злої біди, ні загибелі ти вже не бійся.
    Тільки, коли суходолу руками своїми торкнешся,
    Зразу ж зніми цю намітку і в море закинь винно-темне,
    Далі від суші, а сам повернися та йди собі прямо».
    Мовивши це, віддала богиня йому ту намітку;
    Чайкою в море широке, що так хвилювалось навколо,
    Знову поринула, й чорна умить її хвиля покрила.
    Світлий замисливсь тоді Одіссей, у нещастях незламний;
    355] Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного серця:
    «Горе мені! Чи не знову пряде якийсь підступ на мене
    Хтось із безсмертних, лукаво мій радячи пліт залишити?
    Та не послухаюсь я, бо, як бачу на власні я очі,
    Ще та далеко земля, де, казала вона, мій рятунок.
    360] От як зроблю я, й, здається мені, це буде найкраще:
    Поки оці деревини ще купи триматися будуть,
    Доти сидітиму тут і терпітиму всякі напасті;
    Тільки тоді, як пліт мені хвиля дощенту розтрощить,
    Кинуся вплав, — нічого вже кращого тут не придумать».
    365] Поки отак він серцем своїм і думками вагався,
    Хвилю велику підняв Посейдон, землі потрясатель,
    Страшно високу, важку, крутоверху, і кинув на нього.
    Так от, як скирту соломи сухої той вихор бурхливий
    Раптом підхопить і всю її в різні розкидає боки, —
    370] Порозкидало так хвилею пліт. На одній деревині
    Верхи вчепивсь Одіссей, немов на коні скаковому,
    Одяг увесь поскидав, що дала йому світла Каліпсо,
    Потім собі під грудьми розгорнувши намітку нетлінну,
    Кинувсь у хвилю він сторч головою й, розкинувши руки,
    375] Мав уже плинути. Знов це побачив землі потрясатель,
    Грізно мотнув головою і так сам до себе промовив:
    «Лиха на суші зазнавши, тепер ще поплавай по морю,
    Поки дістанешся ти до людей, годованців Зевса.
    Лаять, надіюсь, не будеш, що мало завдав тобі лиха».
    380] Мовивши це, батогом він по конях шмагнув буйногривих
    І аж у Еги помчав, де була його славна оселя.
    Інше замислила тут ясноока Зевсова донька:
    Всім піднебесним вітрам вона вільні шляхи зав’язала,
    Стихнуть звеліла усім і спокійно лягти спочивати,
    385] Бистрого тільки Борея лишила і згладила хвилі,
    Щоб до самої землі веслолюбних феаків дістатись
    Міг Одіссей богорідний і Кер там і смерті уникнуть.
    Так він два дні і дві ночі по хвилі бурхливій носився,
    Серце йому віщувало не раз недалеку загибель.
    390] Тільки як третю осяяла днину Еос пишнокоса,
    Вщухнув поривчастий вітер, і море безмежне окрила
    Тиша безвітряна. Вгору піднісшись на хвилі високій,
    Глянув він пильно, і от — недалеко вже землю побачив.
    Так наче діти радіють, коли вже одужує хворий
    395] Батько, що довго лежав, виснажливі терплячи болі,
    Й чахнув дедалі все більш, божеством замучений лютим,
    Врешті ж боги їм на радість його увільнили з недуги, —
    Так же зрадів Одіссей, як дерева і землю побачив.
    Кинувсь пливти він, щоб швидше на сушу ногами ступити.
    400] А на таку вже наблизившись віддаль, щоб поклики чути,
    Гомін прибою почув він, що в скелях шумів прибережних, —
    З ревом оглушливим хвиля страшенна об берег високий
    Билася там і солоною піною все заливала.
    Пристані там не було, ні затоки, де б суднам ховатись;
    405] Всюди лиш кручі, та скелі суворі, та рифи стирчали.
    Серце й коліна тоді Одіссеєві враз затремтіли —
    Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа:
    «Горенько! Нащо оцю несподівано землю побачить
    Дав мені Зевс і стільки зорав я пучини морської,
    410] Як за поріг я моря пінистого вийти не можу!
    Скрізь лише гостре каміння, і хвиля бушує навколо
    З ревом невпинним, і всюди лиш скелі здіймаються голі.
    Море при березі дуже глибоке, і ніяк ногами
    Дна досягнути у ньому й уникнуть загибелі злої.
    415] Тільки-но вилізти схочу, а хвиля мене о стрімчасті
    Скелі із силою вдарить, і спроба та марною буде.
    А попливу я уздовж узбережжя, можливо, знайду там
    Берег пологий де-небудь чи тиху, спокійну затоку, —
    Страшно, якщо понесе мене вітер бурхливий в багате
    420] Рибою море і знову стогнатиму важко я в ньому;
    Чи не нашле якийсь бог злоумисний на мене велику
    З моря потвору, що їх Амфітріта годує преславна;
    Знаю-бо — лютий на мене преславний землі потрясатель».
    Поки отак він серцем своїм і думками вагався,
    425] Хвиля страшенна його понесла вже на берег скелястий.
    Шкіру зірвало б із нього і кості б йому потрощило,
    Та положила на серце йому ясноока Афіна —
    Скочить на скелю й двома ухопитись за неї руками;
    Стогнучи, виснув на ній, аж поки відхлинула хвиля.
    430] Так він уникнув її, та друга, набігши неждано,
    Геть його збила зі скелі й відкинула в море далеко.
    Як у поліпа морського, коли із нори його вирвать,
    В щупальцях вогких дрібні камінці ще тримаються густо,
    Так і на скелі стрімчастій з долонь його смілих лишилась
    Клаптями шкіра, а сам він під хвилею зник гомінкою.
    Всупереч долі загинув би так Одіссей бідолашний,
    Та напоумити встигла його ясноока Афіна:
    Вирнувши з хвилі, що з ревом на кручі стрімкі набігала,
    Вздовж узбережжя поплив, поглядаючи, може, ще знайде
    440] Берег пологий де-небудь чи тиху, спокійну затоку.
    Так пливучи, аж у гирлі ріки яснохвильної раптом
    Він опинився, — те місце здалося йому найзручнішим:
    Вільне від скель, воно й захист од вітру давало надійний.
    Гирло потоку впізнавши, почав він у серці молитись:
    445] «Зглянься, хто б ти не був, володарю! До тебе з благанням
    Щирим вдаюсь, від погроз Посейдона тікаючи з моря.
    Навіть в очах у безсмертних богів заслуговує шани,
    Хто у них захисту просить, як я, що, біди натерпівшись,
    Нині твою течію і коліна твої обнімаю!
    450] Змилуйсь, володарю! Бути твоїм прохачем я волію!»
    Так він благав, і затримав той бог течію невгамовну,
    Хвилю вповільнив і, тишу створивши навкруг, Одіссея
    В гирлі ріки врятував. Уже-бо й коліна у нього,
    Й руки міцні задубіли, і серце у морі охляло;
    455] Тіло набрякло усе, струмками вода виливалась
    З рота і з ніздрів, а сам він без слова лежав, без дихання,
    Ледве живий, — бідолаху знесилила втома страшенна.
    А як уже опритомнів і дух в його серці зібрався,
    Зняв він із себе оту нетлінну намітку богині
    460] Й кинув далеко у річку, що плинула в море безкрає.
    Швидко її понесла течія, і Іно підхопила
    В милі долоні тканину. Він вийшов із річки нарешті,
    Ліг в очереті і землю родючу почав цілувати.
    Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа:
    465] «Ох, як я витерплю це? І що тепер буде зі мною?
    Тільки-но я біля річки цю ніч проведу небезпечну,
    То на холодній росі та під інеєм лютим я змерзну,
    Зморений, кволий, тут можу і зовсім я дух свій віддати —
    Вітром-бо дуже різким повіває з ріки на світанку.
    470] А як на пагорок вийду я цей до тінистого гаю,
    Ляжу в гущавині спати, й покинуть мене в ту хвилину
    Втома й озноб, і сон мені очі заплющить солодкий, —
    Все ж я боюся, щоб звірам за здобич не стати й поживу».
    Поміркувавши отак, він вирішив зрештою краще
    475] В гай затишний прямувать, що на пагорку ріс недалеко
    Тої ріки. До подвійних кущів він пробрався оливних,
    Що позростались докупи, з родючими, плідними — дикі.
    їх не проймала ні вогка вітрів буревійних потужність,
    Ані сягало їх сонця яскравого світле проміння,
    480] Не проникали й дощі поміж них, — гущиною такою
    Переплелося їх віття. До них Одіссей і подався
    Поповзом, вимостив милими там він своїми руками
    Ложе широке, бо всюди лежали опалого листя
    Купи такі, що під ними і двоє, і троє укритись
    485] Взимку могли, яка б не була тоді стужа навколо.
    Глянувши, світлий зрадів Одіссей, у нещастях незламний,
    Ліг посередині, й зверху ще купу нагріб він на себе.
    Як головешку пастух у попелі чорнім ховає
    Серед далекого поля, де й близько немає нікого,
    490] Сім’я б вогню зберегти й не ходити по нього до інших, —
    Так Одіссей заховався у листя. Солодкий Афіна
    Сон йому в очі влила і милі зімкнула повіки,
    Щоб від тяжкої утоми звільнити його якнайшвидше.

    5 ПІСНЯ. ДЕНЬ СЬОМИЙ І ДАЛІ ДО КІНЦЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ. ПЛІТ ОДІССЕЇВ. «Одіссея». Гомер

    Зміст. «Одіссея». Гомер

    Наступна сторінка «Одіссея». Гомер

    Комментарии закрыты.