24 ПІСНЯ.
    СОРОКОВИЙ ДЕНЬ. ЗАМИРЕННЯ.
    «Одіссея». Гомер

    24 ПІСНЯ. СОРОКОВИЙ ДЕНЬ. ЗАМИРЕННЯ. «Одіссея». Гомер

    Зміст двадцять четвертої пісні «Одіссеї» Гомера

    Душі женихів, приведені Гермесом до Аїда, зустрічають там Ахілла і Агамемнона. Амфімедонт розповідає про загибель женихів Агамемнонові, який вихваляє мужнього Одіссея і доброчесну Пенелопу. Тим часом Одіссей відкривається батькові; під час обіду його впізнає Доліон та його сини. Чутка про загибель женихів викликає в місті заколот. Евпейт веде своїх спільників проти Одіссея. Одіссей залишається переможцем. Між ворогуючими за допомогою Афіни укладається мир.

    Душі убитих мужів-женихів Гермес кілленійський
    Повикликав тим часом до себе. В руках він чудовий
    Жезл тримав золотий, що ним, коли хоче, то людям
    Склеплює втомлені очі, а інколи будить поснулих.
    5] Ним він махнув, і, скиглячи, душі за ним полетіли.
    Як кажани, що зграями в темних печери глибинах,
    Скиглячи, носяться, щойно котрий під склепінням скелястим
    Раптом з їх ряду зірветься додолу, й один до одного
    Туляться, скиглячи, тиснулись так і вони. За собою
    10] Вогкими вів їх шляхами ласкавий Гермес рятівничий.
    Так течію Океану вони, і скелю левкадську,
    І Геліосову браму світлисту минали, й країну
    Снів. До лук асфодельних дістались тоді незабаром,
    Де примари домують, знеможені душі померлих.
    15] Душу Ахілла, сина Пелея, вони там зустріли,
    І Антілоха знайшли там безстрашного, стріли й Патрокла,
    Й душу Еанта, що після безстрашного сина Пелея
    Постаттю й виглядом був між інших данаїв найкращий.
    Купчились круг Ахілла вони. Незабаром підходить
    20] Близько до них душа Агамемнона, сина Атрея,
    В смутку скорботнім навкруг його тіні усі позбирались
    Тих, що в Егістовім домі з ним смертну спіткали недолю.
    Перша до нього тоді душа Пелеїда звернулась:
    «Сину Атреїв, гадали ми, Зевсові ти, громовладцю,
    25] Був повсякчасно з усіх героїв-мужів найлюбіший,
    Ти-бо мужами могутніми сам багатьма володарив
    В краї троянськім, де стільки ахеї нещастя зазнали.
    Та довелося, проте, й тобі передчасно зустріти
    Пагубну долю, якої ніхто на землі не уникне.
    30] Краще б тобі, що мав шану таку й багатьма володарив,
    В краї троянському з іншими смертну спіткати недолю.
    Пагорб могильний тобі насипали б там всеахеї,
    Синові славу велику тоді ти лишив би навіки.
    Але ж печальною смертю загинуть тобі довелося!»
    35] В відповідь мовила так до нього душа Атреїда:
    «Сину Пелея щасливий, на бога подібний Ахілле!
    В Трої убитий далеко від Аргоса ти, а навколо
    Сила троян полягло і ахейських синів щонайкращих
    В битві за труп твій. А ти — на всю велич свою, величезний —
    40] В вихорі пилу лежав, про битви комонні забувши.
    Цілий ще день тоді билися ми і в запалі бою
    Не угавали, аж поки сам Зевс не спинив ураганом.
    До кораблів ми тоді перенесли тебе з бойовища
    Й там на ложі поклали, водицею теплою й маслом
    45] Тіло обмивши прекрасне. Круг нього данаї юрбою
    Сльози гарячі лили й волосся собі обстригали.
    Вчувши цю звістку, з моря з безсмертними німфами вийшла
    Мати твоя. І такий розлігся над морем жахливий
    Зойк, що трепет і дрож огорнув мимоволі ахеїв.
    50] Швидко б схопились вони й до міських кораблів уже бігли б,
    Тільки затримав їх муж, на досвід іздавна багатий,
    Нестор, — поради його і раніше бували найкращі.
    Отже, озвавсь він, добра їм бажаючи, й так до них мовив:
    «Стійте, аргеї, заждіть! Не тікайте, синове ахеїв!
    55] То його мати в гурті нереїд безсмертних із моря
    Вийшла сюди — на свого поглянути вмерлого сина».
    Так він сказав, і стримали страх свій одважні ахеї.
    Доньки старця морського тебе обступили навколо
    З лементом тужним і в одіж нетлінну тебе одягнули.
    60] Музи, всі дев’ять, навкруг голосами чудовими в чергу
    Скорбно співали. Нікого з ахеїв без сліз мимовільних
    Ти б не побачив там, — так зворушило їх муз голосіння.
    Цілих сімнадцять днів і ночей ми отак над тобою
    Плакали, смертнії люди з богами безсмертними разом.
    65] На вісімнадцятий — труп твій вогню віддали і навколо
    Різали жирних багато овець і волів круторогих.
    Спалений був ти в одінні богів із щедрим запасом
    Масла й солодкого меду. Героїв ахейських багато
    В зброї ясній, круг вогню, що яскраво палав, походжали,
    70] Піші й комонні, і гомін страшний від того здіймався.
    Потім, коли уже знищив цілком тебе пломінь Гефестів,
    Вранці твої зібрали ми білії кості, Ахілле,
    В посуд з маслом і цільним вином. Нам дала його мати,
    Глечик отой золотий. Дарунок це був Діоніса, —
    75] Нам пояснила, — й робота Гефеста, славетного бога.
    Так твої білії кості лежать там, пресвітлий Ахілле,
    Разом з костями Патрокла, померлого сина Менойта;
    Поруч лежать і кістки Антілоха, якого найбільше
    Ти поміж друзів своїх шанував після смерті Патрокла.
    80] Потім над ними високий і гарний насипали пагорб
    Ми цілим військом могутніх аргеїв, списами славетних,
    Над Геллеспонтом широким, на мисі, що в море вдається
    Так, щоб із моря було його здалеку видно всім людям —
    Тим, які нині живуть і які народитися мають.
    85] Мати, в богів попросивши знадних нагород за змагання,
    їх серед поля змагань поклала найкращим ахеям.
    Бачив не раз ти, в іграх під час похорону героїв
    Участь беручи, як над померлим володаря тілом
    Ремені молодь підтягує, маючи йти на змагання.

    90] Дуже, проте, здивувавсь би душею, якби лиш побачив,
    Що в нагороду поклала богиня тобі за змагання,
    Сріблянонога Фетіда! Бо надто богам ти був любий!
    Навіть по смерті імення твоє не загинуло, й завжди
    Світлою слава твоя між смертними буде, Ахілле!
    95] Ну, а мені ж то радість яка із війни, що зазнав я?
    Визначив Зевс мені в день повороту загибель печальну
    З рук Егіста й моєї підступної, злої дружини».
    Так між собою вони розмову провадили щиру.
    Саме в тій хвилі гонець наблизивсь до них світлосяйний,
    100] Душі усіх ведучи женихів, Одіссеєм убитих.
    Вдвох підійшли вони ближче, дивуючись з того, що бачать.
    Зразу ж душа Агамемнона, сина Атрея, впізнала
    Любе дитя Меланея, славетного Амфімедонта,
    Бо гостював він колись у домі його на Ітаці.
    105] Сина Атрея душа тоді перша до нього озвалась:
    «Амфімедонте, як сталось, що в землю похмуру зійшли ви,
    Всі однолітки добірні? Ніхто, добиравши ретельно,
    Кращих мужів не знайшов би, напевно, у цілому місті.
    Чи Посейдон розтрощив вас усіх в кораблях ваших бистрих,
    110] Буйні наславши вітри і хвилю здійнявши високу?
    Чи вас на суші де-небудь мужі повбивали ворожі
    В час, як корів їх ви гнали й овечі отари чудові,
    Чи на міста нападали, щоб їхніх жінок захопити?
    Дай мені відповідь, я ж бо тобі доводжуся гостем.
    115] Не пам’ятаєш хіба, як прийшов я до вашого дому
    Із Менелаєм божистим удвох намовлять Одіссея
    На кораблях добропалубних під Іліон вирушати?
    Місяць ми цілий пливли по широкому морю, аж поки
    Городоборця заледве умовили ми, Одіссея».
    120] Амфімедонта душа тоді знову озвалась до нього:
    «Сину Атрея славетний, владарю мужів Агамемнон!
    Те, що ти, паростку Зевсів, говориш, я все пам’ятаю
    І розповім про все оте щиро тобі і докладно,
    Як нам лихої загибелі смертне довершення сталось.
    125] Сватали ми жону Одіссея, відсутнього довго.
    Ані відмови на шлюб ненависний вона, ані згоди
    Нам не давала, лиш чорну нам Керу і смерть готувала.
    Підступ ще й інший, проте, в лукавих задумала мислях:
    Кросна великі в покоях поставивши, вмить заходилась
    130] Ткати тонку величезну тканину і так нам сказала:
    «Юні мої женихи, хоч і вмер Одіссей богосвітлий,
    Не спонукайте до шлюбу мене, аж поки скінчу я
    Покрив погребний, — щоб марно прядіння моє не пропало, —
    Славному старцю Лаерту на час, коли доля нещадно
    135] В повен зріст покладе його смерті в обійми скорботні,
    Щоб не корили мене ахеянки в цілій окрузі,
    Що залишився без савану той, хто надбав так багато».
    Мовила це, і дух наш відважний у грудях скорила.
    З того часу вона ткала удень полотнину велику
    140] Й потім при факельнім світлі її уночі розпускала.
    Цілих три роки ахеїв лукавством морочила жінка.
    Аж на четвертому році, як знову весна вже настала,
    Вряд перейшли місяці і сповнили дні своє коло,
    Нам розказала одна із жінок, що все оце знала,
    145] Й вгледіли ми, як чудову вона розпускала тканину.
    І довелося вже їй хоч-не-хоч, а ткання докінчити.
    Врешті тканину велику зіткавши, вона показала
    Випраний чисто покров, що сяяв, як сонце чи місяць.
    Саме тоді якийсь бог зловорожий привів Одіссея
    150] В дім свинопаса, що жив у полях на околиці дальній.
    Разом і милий прибув богорівного син Одіссея, —
    Він із піщаного Пілоса в чорнім судні повернувся.
    Смерть лиху женихам замишляючи, вдвох подалися
    В місто преславне вони. Одіссей помаленьку іззаду
    155] Йшов. Телемах же далеко від нього ступав попереду.
    Вів свинопас Одіссея, убраного в бідне лахміття, —
    В вигляді старця з торбами, жебрущого вбогого діда,
    Що на ціпок опиравсь, а на тілі мав дране лахміття.
    Тим-то нікому з нас, навіть найстаршим, на мисль не спадало,
    160] Щоб несподівано так Одіссей повернувся додому.
    Отже, і лайкою ми й чим попало у нього жбурляли.
    Та до часу він наші лайливі слова і побої
    В домі власному зносив, стійким усе терплячи духом.
    Та, послухаючи волі егідодержавного Зевса,
    165] Із Телемахом усю він зброю зібрав пречудову,
    Склав у коморі її і на засув міцний зачинив там.
    Задум намисливши хитрий, дружині своїй наказав він
    Винести лук женихам, а до нього ще й сиве залізо —
    Нам, бідолашним, знак до змагання й початку убивства.
    170] Тільки ніхто з-поміж нас не зміг тятиву на могутній
    Лук натягнути, — для того ми надто були недолугі.
    Та як великий цей лук опинився в руках Одіссея,
    Всякими голосно всі почали ми кричати словами,
    Щоб не давали лука йому, хоч і як би просив він.
    175] Лиш Телемах підбадьорив і через Евмея дозволив.
    Лука незламний в нещастях узяв Одіссей богосвітлий,
    Легко його натягнув і стрілу пропустив крізь залізо.
    Вийшовши, став на порозі він, бистрії висипав стріли;
    Глянувши грізно навкруг, владаря Антіноя устрелив.
    «о Стогнучі стріли і в інших він став женихів посилати,
    Цілячись прямо, й один за одним вони падали густо.
    Знати було, що когось із богів своїм спільником має.
    В гніві шаленім по дому гасаючи всюди, обидва
    Били круг себе нещадно і голови їм розбивали,
    185] й стогін безславний лунав, і кров заливала долівку.
    Так, Агамемноне, всі ми загинули. Наші там трупи,
    Ще не поховані, й досі лежать в Одіссеєвім домі.
    Рідні по наших домівках і досі про це ще не знають, —
    Чорну-бо пасоку з ран прийшли б вони наших обмити
    190] І поховали б, оплакавши, як і годиться для вмерлих».
    Сина Атрея душа тоді знову озвалась до нього:
    «Щастен ти, сину Лаертів, умілий на все Одіссею!
    Жінку великих чеснот узяв ти собі за дружину.
    Серцем-бо чиста й умом бездоганна твоя Пенелопа,
    195] Донька Ікарія. Вірна лишилась вона Одіссею
    З юності, мужеві свому. Отож не загине ніколи
    Слава чеснот її між земнородних, — дадуть їм безсмертні
    Співів чудесних на честь розважній жоні Пенелопі.
    Та не така Тіндареєва донька, що зле учинила,
    200] Юних днів мужа убивши. Жахливі лунатимуть в людях
    Співи про неї. Лихою вона неславою вкрила
    Вдачею кволих жінок, хоч будуть вони й доброчесні».
    Так між собою вони розмову провадили щиру,
    Стоячи в темній оселі Аща, в глибинах підземних.
    205] Ті ж з Одіссеєм, вийшовши з міста, прийшли незабаром
    В сад до Лаерта, оброблений гарно. Колись-то придбавши,
    Сам Лаерт пильнував його, трудячись в ньому старанно.
    Дім там стояв, а навкруг оббігала його прибудова,
    Де спочивають челядники, їжу їдять і ночують
    210] Слуги, що всяку виконувать мусять хазяйську роботу,
    Там же й стара сікелійка жила, що дбайливо стареньким
    Опікувалась Лаертом в полях цих, далеко від міста.
    З словом таким Одіссей до слуг і до сина звернувся:
    «Разом заходьте тепер у добре збудований дім цей
    215] І на обід заколіть швиденько свиню щонайкращу.
    Випробу я учиню у нашого батька тим часом —
    Чи упізнає мене він, на власні побачивши очі,
    Чи не впізнати йому по такій мене довгій розлуці?»
    Так говорив він і дав бойову служникам своїм зброю.
    220] Бистро у дім вони після того ввійшли, Одіссей же
    Вийшов у сад многоплідний, щоб батька на випробу взяти.
    Та не знайшов він ні Долія, сад обійшовши просторий,
    Ні служників, ні синів його, — всі повиходили з саду
    Віття тернове збирати, щоб плотом увесь виноградник
    225] Обгородить, — де шукать, їм показував Долій старенький.
    Лиш свого батька знайшов у саду, доглянутім добре,
    Кущ обгортав він. Латаний весь і брудний був на ньому,
    Драний, нужденний хітон, на голінках із бичої шкури
    Латані мав наголінники, щоб від дряпин захищатись,
    230] Мав на руках рукавиці від тернів, а зверху козиний
    На голові мав каптурок, що збільшував вигляд злиденний.
    Глянув на батька незламний в біді Одіссей богосвітлий,
    Як його старість зігнула, як гриз його смуток сердечний,
    Став під високою грушею й слізьми гіркими умився.
    235] Потім у серці своєму і в мислях почав розважати —
    Кинутись прямо до батька, обнять, цілувати й відразу
    Все розказать, як прийшов він, як в рідну вернувся вітчизну,
    Чи розпитати самому і випробу спершу вчинити.
    Поміркував, і ось що він визнав тоді за найкраще:
    240] Випробу спершу вчинить у жартливо-колючій розмові.
    З наміром цим до батька пішов Одіссей богосвітлий,
    Той же окопував кущ тоді, голову низько схиливши.
    Отже, до нього наблизившись, син ясночолий промовив:
    «Саду свого доглядати, мій старче, тобі не бракує
    245] Вміння! Великих старань ти доклав тут, і жодна рослина —
    Ні виноград, ні оливка, ні груша, ні грядки городні,
    Ані смоковниця — тут без твого не росте піклування.
    Все ж тобі й інше скажу я, лиш серцем своїм не гнівися:
    Доброго догляду сам ти не маєш, сумна тобі старість
    250] Випала тут, — увесь ти в бруді, у жалюгіднім лахмітті.
    Не за неробство-бо твій господар про тебе не дбає,
    Й рабського в тебе нічого нема, — лиш побачити варто
    Вигляд і постать твою, — скоріш на державця ти схожий.
    Схожий ти справді на нього, якби лиш помився, наївся
    255] Й ліг у постелю м’яку, як людині старій подобає.
    Отже, всю правду мені розкажи і повідай одверто:
    Чий ти слуга? Чийого ти саду отут доглядаєш?
    Щиро, не криючись, все розкажи, щоб знав я напевно:
    Справді в Ітаку оце прибули ми, як мовив сьогодні
    260] Хтось із тутешніх людей, що стрівся мені на дорозі?
    Був він не дуже привітний, не мав ні терпіння докладно
    Відповідать, ні слів моїх слухать, коли розпитати
    Хтів я про друга свого, чи існує він десь, чи живий ще,
    Чи уже досі помер і домує в оселі Аїда?
    265] Отже, скажу тобі дещо, а ти вважай і послухай.
    Мужа колись я гостинно приймав, що в нашу країну
    Милу прибув, — із людей, з далекого краю захожих,
    Гість миліший ніколи до дому мого не приходив.
    Родом, хваливсь мені, був він з Ітаки. Та говорив ще,
    270] Ніби Лаерт, син Аркесія, то його батько родимий.
    Я Одіссея у дім свій привів і, прийнявши гостинно,
    Став від душі частувати, було-бо всього в нас доволі,
    Ще й подарунків, як гостеві личить, йому надавав я —
    Золота гарного виробу сім йому дав я талантів,
    275] Дав срібляну йому чашу, в різьблених оздобах квітчастих,
    Дав аж дванадцять плащів поєдинчих і стільки ж накидок,
    Стільки ж красивих одінь полотняних і стільки ж хітонів;
    Женщин, крім того, чотири, тямущих в усякій роботі
    Й гарних на вроду, узяв він тоді, яких сам собі вибрав».
    280] Сльози з очей проливаючи, так відповів йому батько:
    «Саме в той край ти, чужинче, й приїхав, якого питаєш,
    Тільки зухвалі мужі й нечестиві у ньому панують.
    Марно утратився ти на дарунки, їх стільки віддавши.
    От якби дома застав живим ти його на Ітаці,
    285] То відрядив би з дарами тебе він, гостинно прийнявши,
    Як і належить віддячить тому, хто перший почав це.
    Ти ж мені от що тепер розкажи і повідай одверто:
    Скільки ж то років від того пройшло, як гостинно приймав ти
    Гостя бездольного, сина мого, якщо був це насправді
    290] Він, бідолашний? Мабуть, від отчизни й від друзів далеко
    Риби у морі десь з’їли його, чи, може, на суші
    Став він поживою звірів і птиць. Не оплакала мати,
    Не спорядила із батьком, — ми ж разом його породили;
    І Пенелопа розважна, із віном багатим дружина,
    295] Не голосила, як личить, над ложем свого чоловіка,
    Вій не закрила йому, як це подобає для вмерлих.
    Отже, по правді скажи мені все, щоб знав я напевно:
    Хто ти і родом відкіль? В якій виростав ти родині?
    Бистрий де корабель, що й тебе сюди віз, і з тобою
    300] Товаришів богорівних? Чи, може, лише як супутник
    Плив ти в чужім кораблі, що, тебе ізсадивши, від’їхав?»
    Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
    «Зараз одверто і щиро всю правду тобі розповім я.
    Родом я з Алібанта, де дім я уславлений маю;
    305] Син владаря Афіданта, а дід Поліпемоном звався,
    Сам же Еперітом звуся; якесь божество проти волі
    До берегів цих мене із Сіканії вітром загнало.
    Свій корабель я близ поля далеко від міста поставив.
    Що ж до твого Одіссея, то рік уже п’ятий минає,
    310] Як відтіля він одбув і з вітчизни моєї від’їхав,
    Муж бездольний; щасливу пташки йому путь віщували,
    Справа злітаючи. Тим-то радів я, його виряджавши,
    З радістю й він відпливав. Сподівались обоє не раз ми
    Ще зустрічатись гостинно й дарунками щедро мінятись».
    315] Мовив це, й чорна хмара печалі Лаерта окрила,
    Попелу в жмені обидві брудного, мов кіптява, взявши,
    Голову сиву свою він посипав, стогнучи тяжко.
    Захвилювалось і синове серце: на любого батька
    Глянув лише — і гостро у ніздрях йому защипало.
    320] Кинувсь до нього, обняв він його і, цілуючи, мовив:
    «Батечку мій! То ж я є той самий, про кого питаєш!
    Аж на двадцятому році вернувсь я до рідного краю.
    Годі, утримайсь од сліз, і плачу, і гіркого стогнання.
    От що тобі я скажу: нам треба чимдуж поспішати.
    325] Вчора усіх женихів повбивав я у нашому домі,
    Злочин караючи їх і ганьбу, для серця нестерпну».
    В відповідь знову озвався до нього Лаерт і промовив:
    «Якщо насправді це ти, мій син Одіссей, повернувся,
    Певну ознаку мені покажи, щоб повірити міг я».
    330] Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
    «Спершу очима своїми на шрам ти оцей подивися —
    То на Парнасі кабан мене білими іклами ранив
    На полюванні. Це ж ти мене й мати поважна послали,
    Щоб я Автоліка, батька матусі, навідав, — одержать
    335] Мав я дарунки, що, бувши у нас, мені обіцяв він.
    Далі дерева тобі у саду я, доглянутім добре,
    Всі покажу, що мені дарував ти. Хлоп’ям ще їх назви
    В тебе питав я, садком за тобою йдучи; повз дерева
    Так ми проходили, й ти пояснив мені кожного назву,
    340] Подарував мені груш тринадцять і яблунь десяток,
    Сорок смоковниць; ще й лоз виноградних мені обіцяв ти
    Дати рядів п’ятдесят, таких, що весь рік безнастанно
    Тут плодоносять, — і зараз ті грона ростуть розмаїті,
    Й кожному інша від Зевса пора визрівання спадає».
    345] Так він сказав, а в старого і серце, й коліна зомліли,
    Як пригадав лиш ознаки, що той розповів так докладно.
    Любого сина обняв він руками і сам знепритомнів.
    Світлий його підхопив Одіссей, у нещастях незламний.
    А як прийшов він до пам’яті й дух в його серце вернувся,
    350] Відповідаючи, так він одразу ж почав говорити:
    «Зевсе, наш батечку! Є ще боги на Олімпі високім,
    Раз женихи за надмірне зухвальство своє поплатились.
    Зараз же страх мені серце проймає, щоб часом не збіглись
    Всі ітакійці сюди незабаром та щоб поголоски
    355] Не порозносили зайвої скрізь по містах кефаленських».
    Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
    «О, не турбуйся! Тепер нема чого цим клопотатись!
    Краще ходім до оселі, від саду ж вона недалеко.
    Я Телемаха туди, і чередника, й свинопаса
    360] Вирядив, щоб якнайшвидше вечерю для нас готували».
    Мовив він це, і пішли до прекрасного дому обидва.
    А як дійшли до покоїв, збудованих зручно й вигідно,
    Там Телемаха застали, і чередника, й свинопаса, —
    Краяли м’ясо вони і вино іскристе мішали.
    365] В домі тим часом одна сікелійка служебна Лаерта,
    Мужнього серцем, помила й оливою вже намастила,
    Потім і плащ подала одягнути прегарний. Афіна ж,
    Тихо наблизившись, м’язи зміцнила людей вожаєві,
    Більшим, ніж був він, зробила на зріст і на вигляд ставнішим.
    370] Вийшов з купелі Лаерт, — здивувавсь тоді син його любий,
    Бачачи, що на безсмертних богів він виглядом схожий.
    Отже, озвавсь Одіссей і слово промовив крилате:
    «Батечку рідний! Це хтось із богів, одвічно живущих,
    Постаттю вищим тебе ізробив і на вигляд ставнішим».
    375] В відповідь так на це йому мовив Лаерт тямовитий:
    «Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне! Якби ж то
    Був я такий, як тоді, коли на чолі кефаленян
    Нерік я брав, над мисом високим укріплене місто!
    О, якби був я таким у нашому домі учора
    380] Й мав би зброю на плечах, то вийшов би й сам позмагатись
    Із женихами. Я багатьом, що були у господі,
    Переламав би коліна, і серцем ти дуже радів би».
    Так між собою вони розмову провадили щиру.
    Інші тим часом, упоравшись, учту уже спорядили
    385] І на стільцях та ослонах рядами тоді посідали.
    Всі уже руки до страв простягай, як зайшов до господи
    Долій старий, а з ним увійшли і синове старого;
    З поля вертались вони, коли їх перестріла й гукнула
    Мати, стара сікелійка, що й їх згодувала, й старого
    390] Батька, одряхлого з старості, пильно весь час доглядала.
    Щойно побачили й серцем вони Одіссея впізнали,
    Біля порога, здивовані, враз зупинились. З привітним
    Словом звернувся тоді Одіссей і так до них мовив:
    «Старче, до столу сідай, та й вам дивуватися годі.
    395] Ми в цих покоях давно сидимо з нетерпінням, готові
    Взятись до їжі, і тільки на вас ми оце дожидали».
    Так він сказав, і до нього з руками простертими Долій
    Прямо пішов і, руку його за зап’ястя вхопивши,
    Став цілувать, і слово до нього промовив крилате:
    400] «Любий, нарешті вернувсь ти! А як ми тебе виглядали!
    Вже й не надіялись, — це лиш боги нам тебе повернули!
    Будь же здоровий, веселий! Боги хай пошлють тобі щастя!
    Ти ж усю правду мені розкажи, щоб знав я напевно:
    Чи Пенелопі розумній відомо, що ти повернувся
    405] Й дома уже, чи послати до неї нам вісника треба?»
    Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
    «Старче, усе вона знає. Чого тобі цим турбуватись?»
    Так він сказав, і сів той на кріслі, обточенім гладко.
    Славного стали тоді Одіссея словами вітати
    410] І доторкатись руками сини челядинця старого,
    Потім уряд біля Долія, батька свого, посідали.
    Так споживали вечерю в господі вони за столами.
    Чутка, вісниця бистра, тим часом по місту ходила,
    Долю страшну і смерть женихів розславляючи всюди.
    415] Тільки почувши про це, із зойком і тужним стогнанням
    Всі почали звідусіль перед дім Одіссея збігатись.
    Трупи убитих виносили з дому, й ховав свого кожен,
    Тих же, що з інших країв, розіслали по інших домівках,
    Всіх одвезти у швидких кораблях рибакам доручивши,
    420] Та й подалися на площу гуртом із засмученим серцем.
    А як зійшлися на площі і всі звідусіль позбирались,
    Став перед ними Евпейт посередині й слово промовив.
    Біль невимовний лежав на серці у нього за сина,
    За Антіноя, що першого вбив Одіссей богосвітлий.
    425] От він звернувся до них, проливаючи сльози, й промовив:
    «Друзі, лихо страшенне намислив цей муж для ахеїв!
    Вивіз відціль в кораблях багато мужів благородних
    1 погубив місткі кораблі, погубив і людей він,
    А повернувшись тепер, повбивав кефаленян найкращих.
    430] Ну ж бо, раніш ніж устигне він швидко у Пілос укритись
    Чи в богосвітлу Еліду втекти, де владарять епеї,
    Вийдім на нього! Інакше ганьба нас окриє назавжди.
    Сором нам буде тоді в усіх поколіннях прийдешніх,
    Як за дітей ми своїх і за рідних братів на убивцях
    435] Не помстимося. Зовсім не мило тоді б мені стало
    Й жити! Волів би я швидше умерти й з убитими бути!
    Отже, ходім, щоб не встигли вони через море податись».
    Так говорив він крізь сльози, і жаль охопив всіх ахеїв.
    Близько до них підійшли Медонт і аед божественний,
    440] Що, лиш покинув їх сон, з Одіссеєвих вийшов покоїв.
    Стали вони посередині, й дуже усі здивувались.
    Сповнений мислей розумних, Медонт до присутніх звернувся:
    «Слухайте слова мого, ітакійці! Не проти-бо волі
    Вічних богів Одіссей наваживсь таке учинити.
    445] Бачив я сам безсмертного бога, який з Одіссеєм
    Поруч стояв і на вигляд був зовсім на Ментора схожий.
    Хтось із безсмертних богів то з’являється лиш Одіссею,
    Щоб підбадьорить його, а то женихів по господі,
    Жахом пойнятих, ганяє, й ті купами падають долі».
    450] Так говорив він, і острах блідий усіх огорнув їх.
    З словом звернувся до них Аліферс, герой постарілий,
    Масторів син, — і вперед, і назад він один лише бачив.
    З наміром добрим до них він почав говорити й промовив:
    «Слухайте, всі ітакійці, що маю вам нині сказати!
    455] Тільки з нікчемності вашої все оце сталося, друзі,
    Ментора ви, людей вожая, та й мене не схотіли
    Слухати і від безглуздя дітей не стримали ваших,
    Що у глупоті зухвалій страшного накоїли лиха,
    Все сплюндрувавши майно та безчестячи вірну дружину
    460] Знатного мужа, якому — гадали ви — вже не вернутись.
    Хай же тепер буде так, послухайте ради моєї:
    Ні, не йдім, щоб нещасть іще гірших собі не накликать».
    Так він сказав, і з криком великим із місць позривались
    Більшість присутніх, хоч решта, проте, на місцях залишилась.
    465] Не до вподоби ця мова була їм — вони за Евпейтом
    Хтіли іти, і зразу всі кинулись зброї шукати.
    А після того як тіло блискучою міддю окрили,
    Знову юрбою вони перед містом зібрались просторим.
    їх вожаєм був Евпейт у дитячім своїм безрозсудстві.
    470] Думав за смерть свого сина помститись, але не судилось
    Вже повернутись йому, — знайшов там свою він загибель.
    Саме у час той Кроніону Зевсові мовить Афіна:
    «Батьку Кроніде, поміж усіма владарями найвищий!
    Дай мені відповідь: що в своїх нині ховаєш ти мислях?
    475] Чи зловорожу й надалі війну і лиху їм готуєш
    Битву, чи дружбу тепер між двома закладеш сторонами?»
    Відповідаючи, Зевс, що хмари збирає, промовив:
    «З чого ти, доню, про це вивідувать стала й питати?
    Чи не сама ти раніше намислила розумом власним,
    480] Як Одіссей на тих людях, вернувшись, має помститись?
    Зробиш, як схочеш. Я ж тільки скажу, як було б воно краще.
    Помсту на всіх женихах здійснив Одіссей богосвітлий,
    Тож, закріпивши в клятвах надійних, що він у них завжди
    Буде володарем, ми і дітей, і братів їх загибель
    485] Пустим в непам’ять. Хай знов у них буде любов обопільна,
    Як і раніш, хай в мирі й багатстві навік вони будуть».
    Цими словами він давнє зміцнив побажання Афіни,
    Збігла стрімливо вона із високих вершин олімпійських.
    Щойно солодким як мед наїдком усі вдовольнились,
    490] Світлий почав говорить Одіссей, у нещастях незламний:
    «Вийде хай глянути хтось, чи не близько вони вже підходять».
    Так він сказав, і підвівсь тоді Долія син, як звелів він.
    Вийшов, і став на порозі, і всіх уже близько побачив.
    Швидко тоді Одіссеєві слово промовив крилате:
    495] «Глянь-бо, вони уже близько. Скоріше до зброї ставаймо!»
    Так він сказав, і кинулись зброю усі надягати —
    Долія шість синів та ще четверо круг Одіссея,
    Разом із ними й Лаерт, і Долій у зброю вдягнулись,
    Хоч і давно уже сиві, обидва — бійці мимоволі.
    500] А після того як тіло блискучою міддю окрили,
    Двері тоді відчинили і вслід Одіссеєві вийшли.
    Близько до них підійшла тоді Зевсова донька Афіна,
    Ментора вигляд прибравши, з ним постаттю й голосом схожа.
    Глянувши, світлий зрадів Одіссей, у нещастях незламний.
    505] Швидко до любого сина свого Телемаха він мовив:
    «Ти, Телемаху, вже й сам, прийшовши сюди, розумієш —
    Мірятись силою з кращими в доблесті будеш мужами.
    Не осором тепер роду батьків своїх, досі-бо завжди
    Силою й мужністю ми на всю визначалися землю».
    510] Відповідаючи, мовив йому Телемах тямовитий:
    «Сам, як захочеш, мій батечку любий, побачиш, — це серце
    Не осоромить, як висловивсь ти, отецького роду».
    Так він сказав, і Лаерт, душею радіючи, мовив:
    «Радість яка, який день мені випав, о милі богове!
    515] Син мій з онуком моїм змагаються в доблесті нині».
    Стоячи обіч, сказала йому ясноока Афіна:
    «Сину Аркесія, між товариством усім найлюбіший!
    Зевсові-батьку й дочці ясноокій його помолившись,
    Списом своїм розмахнись довготінним і з силою кинь ним».
    520] З словом цим міці йому надихнула Паллада Афіна.
    Зевса великого доньці він щиро тоді помолившись,
    Списом своїм розмахнувсь довготінним, і з силою кинув,
    І в міднощокий шолом Евпейтові прямо улучив.
    Списа не стримав шолом — пройняло його міддю навиліт.
    525] З грюкотом впав він на землю, аж зброя на нім забряжчала.
    З сином своїм ясночолим напав Одіссей на передніх,
    І почали їх списами й дволезими сікти мечами.
    Всіх би побили й позбавили їх повороту додому,
    Коб не Афіна, Зевса егідодержавного донька.
    530] Крикнула лунко вона і всіх зупинила відразу:
    «Гей, зупиніть, ітакійці, війну між собою жахливу!
    Годі вам кров проливать, розходьтеся всі якнайшвидше!»
    Мовила це їм Афіна, і острах блідий огорнув їх.
    Перелякалися так, що з рук у них випала зброя, —
    535] Падало все в них на землю, коли їх богиня гукала.
    Бігли до міста усі, щоб тільки життя врятувати.
    Страшно крикнув ясний Одіссей, у нещастях незламний.
    Ввесь він напруживсь і кинувсь, немовби орел з височіні.
    Блискавку димно-сірчану метнув тоді з неба Кроніон,
    540] Впала під ноги вона громовержця дочці ясноокій.
    До Одіссея звернулась тоді ясноока Афіна:
    «О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!
    Годі, кінчай вже війни усім осоружної розбрат,
    Щоб громозвучного Зевса Кроніона більш не вгнівити».
    545] Так сказала Афіна, і радо її він послухав.
    Потім у клятвах надійних уклала між ними угоду
    Зевса егідодержавного донька, Паллада Афіна,

    Ментора вигляд прибравши, з ним постаттю й голосом схожа.

    24 ПІСНЯ. СОРОКОВИЙ ДЕНЬ. ЗАМИРЕННЯ. «Одіссея». Гомер

    Зміст. «Одіссея». Гомер

    Наступна сторінка «Одіссея». Гомер

    Комментарии закрыты.