18 ПІСНЯ.
    ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ. БІЙ ОДІССЕЯ З ІРОМ НАВКУЛАЧКИ.
    «Одіссея». Гомер

    18 ПІСНЯ. ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ. БІЙ ОДІССЕЯ З ІРОМ НАВКУЛАЧКИ. «Одіссея». Гомер

    Зміст вісімнадцятої пісні «Одіссеї» Гомера

    Бій Одіссея з Іром. Він безуспішно радить Амфіномові розлучитися з женихами. Пенелопа подає їм надію на шлюб у найближчому майбутньому; вони приносять їй подарунки. Меланта ображає Одіссея. Еврімах кидає в нього ослоном. Женихи розходяться по домівках.

    В двері ввійшов жебрак всім відомий. Ітакою-містом
    Скрізь він по жебрах блукав, а черево мав ненаситне,
    їсти і пити був завжди готовий. Сили і моці
    В ньому, проте, не було, хоч на вигляд він був величезний»
    5] Звався Арнеєм. Його від народження мати поважна
    Так називала. Та молодь уся його кликала Іром,
    Кожному вісті розносив-бо він, що йому доручали.
    Він Одіссея почав виганяти із власного дому,
    Лаяти став його й слово до нього промовив крилате:
    10] «Геть від порога, старий, бо викину звідси за ноги!
    Може, не бачиш, до мене підморгують всі, щоб тебе я
    Викинув звідси? А я ще соромлюся так учинити.
    Ну-бо, вставай! Щоб рук не прийшлось нам до сварки докласти».
    Глянув на нього спідлоба й сказав Одіссей велемудрий:
    15] «Дивний ти! Злого тобі не вчинив я й не мовив нічого,
    Навіть не заздрю, коли подають і збираєш багато.
    Досить обом нам порога цього. І чого б то ми мали
    Заздрити іншому? Ти ж, видається мені, такий самий
    Бідний жебрак, як і я. Багатство боги лиш дають нам.
    20] Ти ж не занадто вимахуй руками, щоб я не розсердивсь.
    Хоч і старий, а кров’ю тобі розмалюю я груди
    Й губи. Тоді набагато було б спокійніше й для мене
    Завтра. Бо певен того я, тепер уже ти не захочеш
    Вдруге заходити в дім Одіссея, сина Лаерта».
    25] В відповідь мовив йому цим розлючений Ір-волоцюга:
    «Лишенько! Як цокотить задрипаний цей ненажера,
    Наче та баба стара біля печі. Ну й дам йому чосу,
    Як у обидва візьму кулаки, — полетять усі зуби
    З щелеп на землю, немов кабанові, що засіви риє.
    Підпережись, як належить, хай всі тут навколо побачать
    Бій наш, як із молодшим од себе ти битися будеш».
    Так на порозі, обтесанім з каменю, в дверях високих
    Сварку вони одчайдушну нараз завели між собою.
    Та зауважила це Антіноєва сила священна,
    Весело той засміявся і так женихам він промовив:
    «Друзі мої! Такого ніколи ще тут не траплялось, —
    Нам несподівану бог у цей дім посилає розвагу!
    В сварці страшній завелись між собою наш Ір і чужинець!
    Ще й навкулачки поб’ються, — нацькуймо одне їх на одне»
    40] Так він сказав. І з реготом всі з своїх крісел схопились
    І обступили юрбою обох прошаків-голодранців.
    Саме тоді Антіной, син Евпейта, до них обізвався:
    «Слухайте, що я скажу, женихи невгамовні й відважні!
    Козячі кендюхи там он шкварчать на вогні, на вечерю
    45] Приготували ми їх, начинивши і жиром, і кров’ю.
    Хто з них здолає в борні і покажеться дужчим на силі,
    Хай підійде і, який до вподоби, собі вибирає.
    В учтах із нами й надалі він братиме участь, а інших
    Ми жебраків із торбами сюди не допустимо більше».
    50] Так говорив Антіной, і подобалась їм його мова.
    Та, замишляючи хитрість, сказав Одіссей велемудрий:
    «Друзі, ніяк неможливо із мужем молодшим боротись
    Літній людині, нуждою знесиленій, та спонукає
    Шлунок злощасний мене на побої себе наражати.
    55] Тож покляніться усі і велику складіть мені клятву,
    Що, догоджаючи Ірові, жоден на мене зрадливо
    Рук не підніме важких і не дасть мене цим подолати».
    Так говорив Одіссей, і всі клятву дали, як просив він.
    А як вони поклялись і скінчили велику ту клятву,
    60] Мовила знову тоді Телемахова сила священна:
    «Гостю, якщо тебе серце і дух спонукає відважний
    Сили поміряти з ним, то із інших ахеїв нікого
    Ти вже не бійся, — хто вдарить тебе, з багатьма буде битись!
    Я тут господар, зі мною ж напевно погодяться легко
    65] І Антіной з Еврімахом — розумні-бо й знатні обоє».
    Так говорив він, і всі це схвалили. Свій сором лахміттям
    Підперезав Одіссей і чудові, міцні та великі
    Стегна відкрив, і плечі свої оголив він кремезні,
    Груди могутні й рамена. Наблизившись тихо, Афіна
    70] Сил вожаєві людей додала у суглоби і м’язи.
    А женихи всі були здивовані цим надзвичайно,
    І, на сусіда свого поглядаючи, мовив з них кожен:
    «Ір вже Не-Ір, біда йому буде, що сам напитав він!
    Гляньте, які з-під лахміття старий цей показує стегна!»
    75] Так говорили вони, а в Іра душа трепетала.
    Та силоміць привели його слуги, проте, і насильно
    Підперезали, а він усім тілом тремтів з переляку.
    Лаючи Іра, гукнув на ім’я Антіной і промовив:
    «Краще б не жить, не родитись тобі, хвастовитий бугаю,
    80] Надто тремтиш-бо й старого боїшся цього чоловіка,
    Що облягли його злидні й недоля тяжка пригнітила.
    От що скажу я тобі, і так воно статися має:
    Як подолає старий і покажеться дужчим на силі,
    Вкину я в чорний тебе корабель і в ньому спроваджу
    85] На суходіл, до Ехета-державця, губителя смертних.
    Вуха і ніс він тобі відітне безпощадною міддю,
    Сором твій вирве й живцем віддасть його псам на поживу».
    Так він сказав, і той тілом усім затремтів іще більше.
    Пхнули його на середину й руки обидві піднесли.
    Тут міркувати незламний почав Одіссей богосвітлий —
    Вдарити так, щоб на місці той впав і душа б відлетіла,
    Чи тільки злегка ударить, щоб він по землі простягнувся?
    Поміркувавши про себе, він визнав усе ж за найкраще
    Вдарити злегка, щоб часом ахеї його не впізнали.

    95] От замахнулись обидва. Ударив Ір Одіссея
    В праве плече, а той його вдарив під вухо, аж кістка
    Хруснула й пасока з рота кривавим струмком заюшила.
    З стогоном впавши у пил і скрегочучи дико зубами,
    Землю він п’ятами бив. Женихи ж благородні, здійнявши
    100] Руки угору, зо сміху аж умирали. За ноги
    З передпокою потяг Одіссей його через подвір’я
    Аж до сіней під ворітьми, й, до муру, що коло подвір’я,
    Щільно його притуливши, дав костур, як берло, у руки,
    Й став говорити до нього, із словом звернувшись крилатим:
    105] «От і сиди тут, свиней і собак відганяй, боягузе!
    Більше уже верховодом не бути тобі над старцями
    І жебраками, щоб лихо ще гірше тебе не спіткало».
    Мовивши це, через плечі собі він закинув за спину ‘
    Латані вбогі сакви, замість ременя шнур підв’язавши,
    110] І, відійшовши, сів на порозі. Із сміхом вертались
    В дім женихи і такими вітали чужинця словами:
    «Хай тобі, гостю, сам Зевс подає і боги всі безсмертні
    Те, чого прагнеш душею, що любе для тебе і миле,
    Край-бо поклав ти тепер жебранині цього ненажери
    115] Серед народу. Спровадимо скоро цього ми приблуду
    На суходіл, до Ехета-державця, губителя смертних».
    Так вони мовили, й рад був з їх слів Одіссей богосвітлий
    А після того підніс Антіной йому кендюх великий,
    Жиром і кров’ю начинений. Ще й Амфіном, дві хлібини
    120] З кошика взявши, подав Одіссеєві, із золотої
    Випивши чаші, вітав його й так він до нього промовив:
    «Радуйся, батьку-чужинче! Нехай тобі випаде щастя
    Хоч на майбутнє, бо й досі біди зазнаєш ти багато!»
    Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
    125] «Дуже, здається, розсудливий ти чоловік, Амфіноме,
    Батька такого ж ти син, хороша-бо слава й про нього:
    Нісій з Дуліхію, чув я, і доблесний муж, і заможний.
    Кажуть, ти син його, схожий-бо й ти на розумну людину.
    От чому дещо скажу тобі, ти лиш послухай і зваж це.
    130] Серед істот, що їх живить земля, що тут повзають, дишуть,
    Слабшої годі знайти за оту жалюгідну людину.
    Поки боги їй удачі дарують і носять коліна,
    Навіть не мислить вона, що їй випаде лихо небавом.
    А як нашлють їй нещастя і злиднів боги всеблаженні,
    135] То мимоволі вона терпеливо їх зносити мусить.
    Думка в людей на землі такою буває, яку їм
    Батько безсмертних і роду людського в той день посилає.
    Так от і я себе міг до щасливих колись зачисляти,
    Та, на свою покладаючись силу і владу, на батька
    140] І на братів своїх здавшись, вчинив безрозсудств я багато.
    Несправедливим не слід, проте, бути нікому й ніколи,
    Мовчки приймаючи те, що боги нам дають у дарунок.
    Скільки безчинств, як погляну, творять женихи в цьому домі,
    Як тут багатство марнують і як зневажають дружину
    Мужа, якому, я певен, недовго вже бути далеко
    Від батьківщини і друзів! Він близько! Тебе ж хай додому
    Хтось із богів відведе, щоб із ним тобі тут не зустрітись
    В день, коли він у свою повернеться милу вітчизну.
    Бо не безкровно тоді, я вважаю, розв’яжеться справа
    150] Між женихами і ним, як у рідну домівку він прийде!»
    Мовивши це, узливання вчинив, і випив вина він
    Медосолодкого, й келих віддав розпоряднику в руки.
    Той через дім весь пішов із смутком у любому серці,
    Голову низько схиливши. Відчув щось лихе він душею.
    155] Смерті ж, проте, не уникнув, — його-бо скувала Афіна,
    Щоб Телемаха рукою й списом був приборканий міцно.
    Отже, вернувшись, у крісло він сів, із якого підвівся.
    Думку тоді подала ясноока богиня Афіна
    Мудрій Ікарія доньці, славетній умом Пенелопі,
    160] До женихів появитися, щоб якнайглибші бажання
    їхні розбурхать, самій же ще більше здобути поваги
    У чоловіка і в сина, аніж то раніше бувало.
    Ключницю кличе вона й, усміхнувшись удавано, каже:
    «Серце мені, Евріномо, велить, як раніш не бувало, —
    165] До женихів появитися, хоч і гордую я ними.
    Синові слово скажу я, й воно йому буде корисне:
    Краще йому з женихами зухвалими спілки не мати, —
    Гарно-бо мовлять вони, а за спиною зле замишляють».
    Відповідаючи, мовила ключниця їй Еврінома:
    170] «Так, все це правда, дитино, усе до ладу ти говориш.
    Йди ж бо і синові все розкажи, не таївши нічого.
    Тільки омийсь перед тим і як слід намасти собі щоки,
    Щоб не виходить на люди з обличчям, укритим слідами
    Сліз, не гаразд-бо і плакать усе без кінця й сумувати.
    175] Син твій — дорослий уже, тож таким ти найбільше бажала
    Бачить його, про такого ти здавна благала безсмертних».
    Відповідаючи, мовила їй Пенелопа розумна:
    «Не переконуй мене, Евріномо, щоб я у печалі
    Тіло своє омивала й мастила оливою щоки.
    їм В мене й любов до краси відібрали боги олімпійські
    З днини, коли в кораблях крутобоких відплив чоловік мій.
    Гіпподамею, проте, й Автоною поклич, хай до мене
    Прийдуть, щоб разом зі мною вони побули у господі,
    Я-бо нізащо не вийду сама до мужчин — адже сором!»
    185] Так вона мовила, й ключниця вийшла старенька з кімнати
    Переказати жінкам, щоб піднятись наверх поспішили.
    Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:
    Сон найсолодший навіяла стиха Ікаровій доньці —
    Все її тіло ослабло, схилилась вона і заснула
    190] Там же, у кріслі. Тим часом на неї в богинях пресвітла
    Щедро дари пролила божественні, щоб звабить ахеїв.
    Спершу обличчя красивим зробила їй, маззю натерши
    Амбросіальною, що лиш сама Афродіта Кіферська
    Мажеться нею, йдучи до харит в чарівні хороводи.
    195] Потім їй вищою постать зробила й повнішою трохи,
    Тіло ж — білішим за кість слонову, обточену гладко.
    Швидко зробивши це все, відійшла у богинях пресвітла.
    Голосно мовлячи, тут увійшли до кімнати служниці
    Білораменні і сон відігнали від неї солодкий.
    200] Щоки долонями злегка потерла вона і сказала:
    «Лагідний сон охопив мене глибоко, змучену горем.
    Хай таку ж лагідну смерть Артеміда мені непорочна
    Зразу пошле, щоб я більше свого не печалила серця
    И віку собі не збавляла, за любим сумуючи мужем.
    Повен-бо доблесті був видатний між усіх він ахеїв».
    З цими словами зійшла вона з верхніх покоїв світлистих,
    Ще й не сама, — з нею разом додолу зійшли й дві служниці.
    До женихів увійшовши, із ними, в жінках богосвітла,
    Стала вона під одвірком, що дах підпирає надійно,
    210] Лиця закрила собі ясним покривалом світлистим,
    З нею обабіч стояли обидві служниці дбайливі,
    А женихи запалали жагою й коліньми ослабли —
    Всі з Пенелопою ложе жадали вони розділити.
    До Телемаха вона, свого любого сина, озвалась:
    215] «Щось не твердий, Телемаху, і розумом став ти, і духом, —
    Хлопчиком бувши, ти в серці мудріші поради знаходив.
    Ставши ж дорослим тепер і змужнілого віку дійшовши,
    В час, коли навіть стороння людина, на зріст твій і вроду
    Глянувши, скаже, що ти — нащадок щасливого мужа, —
    220] В тебе нема ні понять справедливих, ні твердості духу.
    Як це у нашому домі могла така статись подія,
    Як ти дозволити міг так зневажити нашого гостя?
    Що ж тепер буде, коли, пробуваючи в нашому домі,
    Прийдеться гостеві ще й знущань зазнавати нестерпних?
    225] Сором тоді від людей, ганьбу ти навернеш на себе».
    Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:
    «Матінко люба! Не смію твоїм я перечить докорам.
    Добре усе я в своїй розумію душі і чудово
    Знаю, що добре, що зле, — давно-бо вже я не дитина.
    230] Та не у всьому я й розумом можу своїм розібратись.
    Ті, що сидять он з лихими думками, то в той бік, то в інший
    Часто збивають мене, і порадника в них не знайду я.
    Не із вини женихів ота бійка чужинця із Іром
    Трапилась тут, тим більше, що виявивсь дужчим чужинець
    235] о, якби, Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне, —
    О, якби всі женихи так же само у нашому домі
    Голови звісили, соромом биті, — чи то на подвір’ї,
    Чи усередині дому, — і кожному б тіло зомліло
    Так же, як Ірові цьому, що здвору сидить під ворітьми,
    240] Голову звісивши, зовсім на п’яного виглядом схожий,
    І на ногах вже не встоїть ніяк, і до власної хати
    Вже не здолає вернутись, бо все йому тіло зомліло».
    Так між собою вони провадили стиха розмову.
    До Пенелопи тоді почав Еврімах говорити:
    245] «Мудра Ікарія донько, славетна умом Пенелопо!
    Глянуть на тебе ахеї, ясійського Аргоса діти,
    То женихів іще більше у нашому домі від ранку
    Учти справлятиме тут, — над всіма-бо жінками найвища
    Вродою й постаттю ти, особливо ж — розумом світлим».
    250] Відповідаючи, мовить йому Пенелопа розумна:
    «Всю мою вроду й красу, Еврімаху, мій зовнішній вигляд
    Вічні богове забрали від дня, коли збройні аргеї
    На Іліон попливли й Одіссей, чоловік мій, із ними.
    От якби він повернувся й життя моє взяв би в опіку,
    255] Краще жилося б мені, і значніша була б моя слава.
    В смутку тепер я — якесь божество мені горя наслало.
    Як покидав чоловік мій кохану свою батьківщину,
    Взяв за зап’ястя мою він правицю і так мені мовив:
    «Не сподіваюсь, дружино, щоб всі із-під Трої ахеї
    У наголінниках мідних вернулися цілі и здорові.
    Кажуть, що люди троянські — народ бойовий, войовничий,
    Битися вміють списами і стріли із лука пускати,
    На колісницях проворні їздці, а це найбистріше
    Бою вирішує хід в обопільнім змаганні великім.
    265] Отже, не знаю, чи бог нам повернення дасть, чи загину
    Десь я під Троєю. Ти ж тут сама уже всім потурбуйся.
    Тож пам’ятай і про батька, й про матінку в їхньому домі
    Так, як тепер, навіть більше, коли мене тут вже не буде.
    А як побачиш, що в сина борідка почне виростати,
    270] Можеш лишити мій дім, іди заміж за кого захочеш».
    Так говорив він тоді, і тепер от збувається все це.
    От вже й ненависна ніч настає, коли шлюб отой має
    Статись проклятій мені, бо Зевс мене щастя позбавив.
    Ще в мене біль є, що тисне на серце і душу тривожить:
    275] У женихів не такі-бо звичаї віддавна бували.
    Хто за дружину для себе дочку із заможного роду
    Взяти бажав, той мусив із іншими ще позмагатись:
    Кожен биків приганяв, баранів і овець найжирніших,
    Рідним відданий на учту й дарунки приносив коштовні,
    280] А не маєтки чужі задарма отак проїдали».
    Мовила це, і незламний зрадів Одіссей богосвітлий,
    Як подарунки вона в них виманює, як їх словами
    Лагідно влещує, зовсім не те замишляючи в серці.
    Відповідаючи, мовив тоді Антіной, син Евпейта:
    285] «Мудра Ікарія донько, славетна умом Пенелопо!
    Хто із ахеїв які не приніс би тобі подарунки,
    Ти їх приймай, — не слід-бо хорошого дару цуратись.
    Ми не вернемось до справ і до інших не підем відданок,
    Поки не вийдеш сама за кращого ти із ахеїв».
    290] Так говорив Антіной, і всім це було до вподоби.
    Кожен окличника по дорогії послав подарунки.
    Плащ принесли Антіноєві гарний, барвисто-узорний,
    Кроєм широкий, дванадцять уздовж його пряжок ясніло,
    З золота кутих, — при кожній гаплик був, красиво загнутий.
    295] Від Еврімаха також принесли пречудове намисто,
    З золота чистого й зерен янтарних, що сяють, як сонце.
    Еврідамантові слуги, мов сплетену з тутових ягід,
    З темних трійчастих перлин принесли йому пару сережок.
    Володареві ж Пісандру, Поліктора сину, — коштовний
    300] Уклад нашийний, оздобу його принесли найдорожчу.
    Інші ахеї ще й інші дари принесли пречудові.
    В верхні покої пішла після того в жінках богосвітла,
    Вслід їй обидві служниці несли дорогі подарунки.
    Бавитись танцями знов почали всі і співом, що млостю
    305] Сповнював їх, і так вечорової ждали години.
    Поки вони забавлялись, то й вечір насунувся темний.
    Три жаровні великі тоді встановили в господі,
    Щоб освітлить її; скалок сухеньких наклали навколо
    З висхлого дерева, свіжо наколотих гострою міддю,
    310] Смольних лучин додали; розпалювать стали по черзі
    Кілька служниць Одіссея, в біді витривалого. З словом
    Паросток Зевса звернувся до них, Одіссей велемудрий:
    «От що, служниці давно вже відсутнього тут Одіссея!
    В верхні кімнати ідіть, де поважна сидить володарка,
    Пряжу свою біля неї прядіть та її розважайте,
    Сидячи там у покоях, чи вовну чесати беріться.
    Сам замість вас тут вогонь для всіх я підтримувать буду.
    Навіть якби до зорі злотошатної там ви лишались,
    Втома мене не здолає, занадто-бо я витривалий».
    Іак говорив він, вони ж засміялися и перезирнулись.
    Лайкою відповіла йому червоновида Меланта.
    Долій був батько її, виховання ж дала Пенелопа,
    Пестила, наче дитину свою, убрання дарувала.
    Та Пенелопою зовсім, проте, не журилась Меланта,
    325] Із Еврімахом-бо знатися краще воліла й кохатись.
    Лаять вона почала Одіссея і так докоряти:
    «З глузду останнього зовсім ти з’їхав, приблудо нещасний!
    Чом ти не хочеш піти ночувати де-небудь до кузні
    Чи до заїзду, а тут розмовляєш занадто зухвало,
    330] Між цих численних мужів, анітрохи не маючи страху
    В серці? Чи це так вино помутило твій розум, чи завжди
    В тебе такий він, що ти без кінця нісенітниці мелеш?
    Чи вже й себе ти не тямиш, що Іра здолав, волоцюгу?
    А чи не встане хтось інший небавом, за Іра сильніший?
    335] Так тобі в щоки обидві долонями дужими дасть він,
    Що полетиш ти за двері, увесь об’юшений кров’ю!»
    Глянув на неї спідлоба й сказав Одіссей велемудрий:
    «Зараз же, суко, піду і про все Телемахові мовлю,
    Що говорила ти, й він розірве тебе вмить на шматочки!»
    340] Страху великого цими словами нагнав на жінок він.
    Швидко побігли вони по покоях, і з остраху кожній
    Гнулись коліна, — боялись, що справдить свою він погрозу.
    Він же підтримував світло в жаровнях, палаючих ясно,
    І поглядав на присутніх, а сам в глибині свого серця
    345] Вже обмірковував те, що здійснитися мало небавом.
    А женихам гордовитим Афіна тим часом не дуже
    Отримання в їхні знущання вкладала, — хотіла, щоб більше
    Смутку і болю у серці відчув Одіссей, син Лаертів.
    Перший тоді Еврімах, син Поліба, почав говорити,
    350] Став глузувать з Одіссея та й інших до сміху призводив:
    «Слухайте-бо, женихи володарки славетної, — маю
    Те вам сказати, до чого у грудях мій дух спонукає.
    Муж цей у дім Одіссеїв прийшов не без волі безсмертних.
    Сяйво, здається мені, не з лучин цих палаючих плине,
    355] А з голови його, — гляньте, на ній же нема й волосинки».
    Потім ще так Одіссеєві, городоборцю, він мовив:
    «Чи не схотів би ти, гостю, у мене в далекому полі
    Попрацювати, якщо я за певну найму тебе плату, —
    Тин городити з тернини, великі дерева садити?
    360] Вдосталь туди я тобі постачав би готового хліба,
    Дав би й одежу тобі і сандалії дав би на ноги.
    Тільки ти звик до неробства поганого так, що не схочеш
    Братися вже до роботи, лише старцюванням по людях
    Будеш і далі утробу свою годувать ненаситну!»
    365] Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
    «Хтів би з тобою удвох, Еврімаху, в труді позмагатись
    Я весняної пори, коли дні у нас довгі бувають,
    На сіножаті, щоб кожен в руках по серпу мав, красиво
    Вигнутім, щоб узялись ми натщесерце вдвох до роботи
    370] І від світанку жали траву цілий день до смеркання;
    А як за плугом воли поганятимем ми половії,
    Дужі, породисті, рослі, що випаслись добре на паші,
    Силою й віком однакові, сила ж бо в них неослабна,
    Гонів хай буде й чотири, щоб грунт лиш до плуга придатний, —
    Бачив би сам ти, які я проорюю борозни рівні.
    А як війну розпочав би де-небудь сьогодні Кроніон,
    В мене ж був щит би в руках і було б два загострені списи,
    Ще й цільномідний шолом, що добре до скронь прилягає, —
    Бачив би ти мене в перших рядах бойового загону
    380] І не посмів би тоді уже шлунком моїм докоряти.
    Ти ж і зухвалий занадто, й душею якийсь непривітний.
    А що здаєшся самому собі ти великим і сильним,
    То лиш тому, що навкруг тебе люди малі і нікчемні.
    Тільки б прийшов Одіссей, на свою батьківщину вернувшись,
    385] Стануть ці двері широкі занадто для тебе вузькими,
    Як утікати крізь них із покоїв оцих доведеться!»
    Так він сказав. Еврімах же всім серцем ще більш розлютився,
    Глянув на нього спідлоба і вимовив слово крилате:
    «Скоро сплачу тобі, злидню, за те, що зухвало так мовиш
    390] Між цих численних мужів, анітрохи не маючи страху
    В серці. Чи це так вино помутило твій розум, чи завжди
    В тебе такий він, що ти без кінця нісенітниці мелеш?
    Чи вже й себе ти не тямиш, що Іра здолав, волоцюгу?»
    Крикнувши це, він підніжок схопив. Одіссей з переляку
    395] Враз аж присів біля самих колін Амфінома, що родом
    Був із Дуліхію; весь той удар виночерпію в праву
    Руку потрапив, і келих аж дзенькнув, на землю упавши;
    З стогоном навзнак і сам виночерпій у порох звалився.
    Галас тим часом зняли женихи в звечорілих покоях.
    400] Дехто таке говорив, на сусіда свого позирнувши:
    «Хай би раніше загинув чужинець цей десь у блуканнях,
    Ще не діставшись сюди, — не було б колотнечі цієї!
    Сваримось через старців, і ніякої нам у цій учті
    Втіхи не буде, якщо подолає у ній неприємне».
    405] Знову звернулась до них Телемахова сила священна:
    «От показились ви всі, божевільні! Видно, багато
    З’їли і випили тут! Чи не бог вас якийсь підмовляє?
    Вдосталь же всі підкріпились, розходьтесь тепер по домівках
    Спати, як прагне душа. Та нікого, проте, не жену я».
    410] Так він сказав. А вони аж губи погризли зубами
    Й лиш дивувались, як сміливо став Телемах розмовляти.
    Врешті тоді Амфіном озвався до них і промовив,
    Нісія син ясносвітлий, владущого парость Арета:
    «Друзі, не слід нам, проте, на слушні слова й справедливі
    415] Лайкою відповідати й з ворожою кидатись люттю.
    Не ображайте чужинця цього і не кривдіть нікого
    З челяді, що в Одіссея божистого в домі слугують.
    Хай виночерпій іще раз вином наші кубки наповнить,
    І, узливання вчинивши, розходьмося всі по домівках.
    420] Гостя ж цього в Одіссеєвих тут запишімо покоях
    На Телемахове дбання, — в його-бо він домі гостює».
    Так говорив він, і всім слова ці були до вподоби.
    їм у кратерах вина намішав дуліхійський окличник
    Мулій, що був Амфінома товариш. Спинявсь перед кожним
    425] Він і усім наливав. А вони, з своїх кубків блаженним
    Зливши богам, випивали вино, наче мед той, солодке.
    Тож, узливання вчинивши, ще випили, скільки схотіли,
    І по домівках своїх спочивати усі розійшлися.

    18 ПІСНЯ. ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ. БІЙ ОДІССЕЯ З ІРОМ НАВКУЛАЧКИ. «Одіссея». Гомер

    Зміст. «Одіссея». Гомер

    Наступна сторінка «Одіссея». Гомер

    Комментарии закрыты.