17 ПІСНЯ.
    ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ. ПОВЕРНЕННЯ ТЕЛЕМАХА НА ІТАКУ.
    «Одіссея». Гомер

    17 ПІСНЯ. ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ. ПОВЕРНЕННЯ ТЕЛЕМАХА НА ІТАКУ. «Одіссея». Гомер

    Зміст сімнадцятої пісні «Одіссеї» Гомера

    Телемах іде до міста, наказавши Евмеєві провести туди і свого гостя. Зустрінутий радісно матір’ю і домашніми, він потім іде на площу й приводить звідти з собою Теоклімена. Пенелопа розпитує його про те, шо з ним було під час подорожі; Теоклімен пророкує їй повернення Одіссея. Тим часом Евмей вирушає з Одіссеєм до міста; по дорозі вони зустрічають Мелантія, який обох їх ображає. Прийшовши до свого дому, Одіссей бачить у подвір’ї свого старого собаку, який, упізнавши його, вмирає. Він входить у бенкетну господу і просить милостині в женихів; Антіной, лаючися з ним, кидає в нього ослоном. Пенелопа кличе його до себе, щоб розпитати про Одіссея; він обіцяє прийти до неї ввечері.

    Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
    Встав Телемах, дорогий божественного син Одіссея,
    Пару сандалій до ніг своїх швидко тоді підв’язав він,
    Списа міцного узяв, що якраз до долоні приходивсь,
    5] І, виряджаючись в місто, він так свинопасові мовив:
    «Йду я, татуню, до міста побачитись там із моєю
    Матір’ю. Тож не раніше, гадаю, вона перестане
    Гірко ридати за мною і сльози рясні проливати,
    Аніж побачить мене. Тобі ж доручаю я ось що:
    10] В місто нещасного гостя цього відведи, — на прожиток
    Хай собі жебрає там. Подадуть йому й хліба, хто схоче,
    Й келих вина. А мені тут людей всіх самому приймати
    Вже не доводиться, й так від клопоту гірко на серці.
    А як образиться гість наш на це, то тим гірше самому
    15] Буде йому. А я тільки правду люблю говорити».
    Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
    «Друже мій, тут залишатися й сам я не дуже хотів би.
    Краще у місті, аніж у полях, жебракові прожиток
    Десь собі жебрати. Кожен подасть мені там, хто захоче.
    20] Не у таких-бо літах я, щоб тут, у кошарі, лишатись
    І пастухів вожаєві коритись у всьому слухняно.
    Йди вже собі, а мене оцей муж проведе, як звелів ти,
    Лиш при вогні я погріюсь, бо одіж у мене погана.
    Може, й потепліє трохи тим часом, — щоб холод ранковий
    25] Не прохопив мене. Місто ж, ви кажете, звідси далеко».
    Так він сказав. Телемах же, з подвір’я прямуючи, бистрим
    Кроком пішов, женихам лиховісну замисливши згубу.
    Став біля дому свого він, вигідного для проживання,
    Списа поставив свого, об високу обперши колону,
    30] Й, переступивши поріг кам’яний, увійшов до господи.
    Перша зустріла його годувальниця там, Евріклея, —
    Руна на кріслах різьблених вона розстилала й до нього
    Кинулась вся у сльозах, і інші навколо зібрались
    Вже Одіссея, в біді витривалого, вірні служниці
    35] Й радісно в голову всі і в плечі його цілували.
    Вийшла тоді із покою свого й Пенелопа розумна,
    Мов Артеміда на вигляд або золота Афродіта,
    Вся у сльозах обнімала вона свого любого сина,
    Голову ніжно йому і очі ясні цілувала,
    40] Врешті до нього крізь сльози промовила слово крилате:
    «Світло ясне моє, ти вже вернувсь, Телемаху! Не ждала
    Я тебе бачити з дня, як відплив з кораблем ти на Пілос
    Потай від мене вістей питати про любого батька.
    Тож розкажи-бо докладно, що бачить тобі довелося».
    45] Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:
    «Матінко люба, не плач і слізьми не хвилюй мені серце
    В грудях, коли ось я наглої згуби щасливо уникнув.
    Краще омийся і, чисте вбрання одягнувши на тіло,
    В верхні покої ввійди із своїми служницями разом,
    50] Перед богами всіма в молитвах обіцяй гекатомби
    їм принести, може, Зевс допоможе здійснити відомсту.
    Я ж тим часом на площу піду, щоб до нас запросити
    Гостя, який приєднався до мене в путі поворотній.
    З товаришами божистими я наперед його вислав,
    55] В дім свій Піреєві гостя привітно прийнять доручивши,
    І шанувати, й любити, аж поки додому вернуся».
    Так він промовив, у неї ж безкрилим лишилося слово.
    Потім омилась і, чисте вбрання одягнувши на тіло,
    Перед богами всіма обіцяла вона гекатомби
    60] їм принести, може, Зевс допоможе здійснити відомсту.
    А Телемах тим часом з своїх уже вийшов покоїв
    З списом в руках. Услід йому бігли два пси прудконогі.
    Чаром божистим його опромінила з неба Афіна —
    Всі зачудовано люди дивились, коли він проходив.
    65] А вколо нього уже женихи позбирались зухвалі
    Й приязно з ним розмовляли, хоч серцем лихе готували.
    Та велелюдного їх товариства він все ж уникає
    Й прямо туди, де батькові друзі з часів найдавніших —
    Ментор пресвітлий та ще Антіфат з Аліферсом — сиділи,
    70] Йде і сідає. Вони ж його стиха розпитувать стали.
    Близько до них і Пірей підійшов тоді, списник славетний,
    Гостя він вів через місто на площу. До гостя увагу
    Не забаривсь Телемах проявити і вийшов назустріч.
    Перший до нього Пірей з такими звернувся словами:
    75] «Швидше пошли, Телемаху, жінок до моєї оселі,
    Щоб передать тобі міг Менелаєві я подарунки».
    Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:
    «Ще невідомо, Пірею, як вся тут обернеться справа,
    В разі зухвалі мене женихи тут, у власному домі,
    80] Потай уб’ють і дідизну мою між собою поділять.
    Краще, вважаю, тобі, ніж комусь, ті забрать подарунки.
    А як уродять убивство і смерть, що для них засіваю,
    Радісно в дім ті дарунки мені принесеш ти на радість».
    Мовивши це, повів він чужинця нещасного в дім свій.
    85] А увійшовши до дому, вигідного для проживання,
    Скинули з себе плащі та, на крісла й стільці поскладавши,
    Митись пішли вони в гладко обтесану, чисту купелю.
    Добре помивши, служниці оливою їх намастили,
    Свіжі хітони на них надягнули й кереї вовняні.
    90] Вийшли з купелі обидва й на крісла вони посідали.
    Воду служниця внесла в золотому чудовому глеку —
    Руки вмивати й поволі над срібним цеберком зливала:
    Потім поставила стіл перед ними, обструганий рівно.
    Хліба і страв розмаїтих їм ключниця вносить поважна,

    95] Радо і щедро черпнувши з домашніх запасів багатих.
    Мати ж тим часом у крісло своє, об одвірок оперте,
    Сіла навпроти й сукати тонку почала собі пряжу.
    Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.
    Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
    100] Перша озвалася словом до них Пенелопа розумна:
    «Мабуть, до верхніх піду, Телемаху, своїх я покоїв,
    Ляжу на ложе своє, зітхань моїх сповнене тужних,
    Рясно моїми сльозами омиване з дня, як твій батько
    До Іліона з Атрідами вирушив. Ти ж бо не хочеш,
    105] Перше аніж женихи у дім наш зберуться зухвалі,
    Те, що про батькове чув ти повернення, ясно сказати».
    Відповідаючи, їй Телемах тямовитий промовив:
    «Що ж, коли так, то усю розкажу тобі, матінко, правду.
    В Пілос до Нестора ми прибули, до керманича люду.
    110] В високоверхому домі прийняв він мене і гостинно
    Став частувати, як батько приймає коханого сина,
    Що з чужини нещодавно вернувся. Отак і мене він
    Став частувати з своїми синами славетними разом.
    Про Одіссея ж, в біді витривалого, жодної звістки,
    115] Каже, не чув ні від кого — живий він чи смертю загинув.
    До Менелая, списами славетного сина Атрея,
    Вирядив кіньми мене він у повозі, збитому міцно.
    Бачив я там і Єлену-аргеянку, що через неї
    Стільки зазнали аргеї, із волі богів, і троянці.
    120] Зразу ж почав мене сам Менелай гучномовний питати,
    Задля якої прибув я мети в Лакедемон прекрасний.
    Щиро й відверто йому всю правду тоді розповів я.
    Відповідаючи, так Менелай тоді мовив до мене:
    «Ну ж і ганьба! На шлюбному ложі лягти у такого
    125] Мужа могутнього враз заманулось отим боягузам!
    Все це одно, якби лань, у лігво могутнього лева
    Новонароджених, ще сосунців, оленяток поклавши,
    Вийшла б на травами рясно укриті узгір’я й долини
    Пастись, а він би тим часом, до лігва свого повернувшись,
    130] Приготував оленятам і лані загибель ганебну, —
    Так Одіссей і для них приготує загибель ганебну.
    О, якби, Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне,
    Він залишався таким, яким ще колись на Лесбосі,
    Ставши на герць, завзято із Філомелідом змагався
    135] Й кинув з усеї ним сили об землю на радість ахеям,
    Хай би отак Одіссей зустрів женихів безсоромних,
    Коротковічні усі б вони стали тоді й гіркошлюбні!
    Ну, а про те, що мене ти питаєш і просиш, будь певен,
    Не ухиляючись, правду скажу я тобі, не злукавлю, —
    140] З того всього, що морський оповів мені старець правдивий,
    Не приховаю нічого й слівця не втаю я від тебе.
    Мовив мені, що його у сльозах на острові, в домі
    Бачив у німфи Каліпсо, яка силоміць його й досі
    Держить у себе, й не може він в рідну країну вернутись.
    145] Ні кораблів веслохідних не має він там, ні супутців,
    Що помогли б йому їхати лоном широкого моря».
    Так Менелай, син Атрея, сказав йому, славний списами.
    Я ж, свої справи скінчивши, відплив. Дали нам богове
    Вітер попутний, і скоро я в любу вітчизну вернувся».
    150] Так він промовив, і серце у грудях її схвилював він.
    З словом до неї звернувсь тоді Теоклімен боговидий:
    «Гідна пошани жоно Одіссея, сина Лаерта!
    Знає він все ж небагато. Мого ще ти слова послухай.
    Все я тобі розповім, не втаївши від тебе нічого.
    155] Свідком хай Зевс мені буде найперше, і стіл цей гостинний,
    І Одіссеєве вогнище це, до якого прийшов я,
    Що Одіссей уже тут, у своїй уже рідній країні,
    Ходить він десь чи сидить, про лихі дізнається учинки,
    Та женихам він усім лиху вже вирощує згубу.
    160] Ще в кораблі добропалубнім сидячи, все оце знав я
    З льоту пташиного й зразу ж про це Телемахові крикнув».
    В відповідь знов розумна сказала тоді Пенелопа:
    «О якби слово, чужинче, твоє та на ділі здійснилось!
    Знав би мою ти прихильність тоді, і багато дарунків
    165] Мав би від мене, і кожен тебе називав би щасливим».
    Так між собою вони провадили стиха розмову.
    А женихи тим часом всі бавились там, де звичайно —
    При Одіссеєвім домі, на втоптаній добре площадці
    Диски й списи вони кидали там, як і завжди, зухвалі.
    170] Вже наближалась обідня пора, звідусіль повертались
    З паші отари, що гнали для них пастухи, як звичайно.
    До женихів тут озвався Медонт — він найбільше подобавсь
    їм із окличників інших, і в учтах він брав з ними участь:
    «Що ж, юнаки, ачей вдовольнили ви іграми серце,
    Отже, вертайтесь у дім, та почнім готувать собі учту.
    Річ непогана обід, якщо поданий саме упору».
    Мовив він це, й всі пішли з ним, цієї послухавши ради.
    А увійшовши до дому, вигідного для проживання,
    Скинули з себе плащі та, на крісла й стільці поскладавши,
    180] Різати жирних овець почали та козлів гладкобоких,
    Різали вепрів годованих, ялову вбили корову,
    Учту готуючи всім. Тим часом із поля до міста
    Вже Одіссей вибирався іти з свинарем богосвітлим.
    Перший озвався тоді свинопас, розпорядник пастуший:
    185] «Отже, мій гостю, ти хочеш відразу ж сьогодні до міста
    Йти, як звелів мій господар, — мені ж би хотілося краще,
    Щоб залишився у мене ти сторожем цеї кошари.
    Тільки шаную його я й боюся, щоб часом мене він
    Потім не лаяв, — тож прикро докори господаря чути.
    190] Ну, то ходімо ж у путь. На західне коло помітно
    День похилився, й тобі холодніше увечері буде».
    Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
    «Знаю я все й розумію. Й так само, як кажеш ти, думав.
    Отже, ходім. Дорогу ж мені увесь час ти показуй.
    195] Палицю дай мені в руки, як зрубана знайдеться в тебе,
    Щоб опиратись, бо дуже слизька тут, казав ти, дорога».
    Мовивши це, через плечі собі він закинув за спину
    Латані, вбогі сакви, замість ременя шнур підв’язавши,
    Дав йому й палку Евмей, що гостю була до вподоби.
    200] В путь подалися обидва, а пси й пастухи залишились
    Двір стерегти і кошару. Повів він господаря в місто,
    В вигляді старця з торбами, жебрущого вбогого діда,
    Що на ціпок опиравсь і тілом світив крізь лахміття.
    Йшли кременистою стежкою вниз і дійшли вже до міста
    205] Близько вони, де в криниці, камінням обкладеній гарно,
    Чистую воду джерельну черпали усі городяни.
    Неріт, Ітак і Поліктор криницю оту спорудили.
    Гай з осокорів, що люблять вологість, оточував рівним
    Колом її звідусіль, і холодна вода струмувала
    210] З скелі стрімкої. Над нею вівтар височів божественним
    Німфам, — жертви на ньому приносили їм подорожні.
    Доліїв син Мелантій обох саме тут наздогнав їх —
    Кози добірні він гнав, з цілої отари найкращі,
    Для женихів на обід. Ще й двоє було з ним підпасків.
    215] Щойно побачивши їх, непристойними став він словами
    Страшно їх лаяти, аж Одіссеєві серце обурив.
    «Онде ледащо один такого ж веде ледацюгу, —
    Завжди подібного бог із такими ж подібними зводить.
    Ну, і куди ж ти ведеш цього злидня, чудний свинопасе,
    220] Старця обридного, ще й на обідніх столах блюдолиза?
    Пообтирав не один він одвірок плечима своїми,
    Жебравши покидьків скрізь, бо котли та мечі — не для нього.
    Краще віддав би його ти мені вартувати обору,
    Був би у нас скотарем він та зілля носив би козлятам.
    225] Скоро отут на сироватці стегна здорові надбав би.
    Тільки він так до неробства поганого звик, що не схоче
    Братися вже до роботи, лише старцюванням по людях
    Буде й надалі утробу свою годувать ненаситну.
    От що тобі я скажу, і збудеться те неодмінно:
    Тільки-но прийде у дім божистого він Одіссея,
    З рук женихів полетять йому в голову лави й ослони,
    Ребра йому поламають і геть його викинуть з дому».
    Так цей недоумок мовив і, мимо пройшовши, ударив
    П’яткою в стегна, та з стежки його не здолав ізіпхнути, —
    235] Встояв на ній він нерушно. І от Одіссей лиш вагався,
    Чи то із києм напасти і витрусить душу із нього,
    Чи ухопити за ноги й об землю жбурнуть головою.
    Стерпів, проте, і стримав свій гнів. Свинопас же у вічі
    Вилаявсь добре і, руки здійнявши, уголос молився:
    240] «Зевсові донечки, німфи джерельні! Якщо Одіссей вам
    Стегна козлині палив і баранячі, жиром ще й зверху
    Пообкладавши їх, то ж уволіть і моє ви благання:
    Хай той повернеться муж, хай бог приведе його скоро!
    Зразу він з тебе всю виб’є тоді хвастовитість, що з нею
    245] Носишся так ти зухвало, шалаючись безперестанно
    В місто, — в нікчемних таких пастухів вся отара загине!»
    Знову Мелантій тоді, козиний пастух, обізвався:
    «Лишенько! Що оцей пес, до підступів звиклий, говорить!
    От я на чорнім своїм кораблі довговеслім з Ітаки
    250] Сам його вивезу, ще й зароблю я на ньому чимало!
    Хай би ще так Аполлон срібнолукий сьогодні ж у домі
    Вбив Телемаха чи дав би його женихам вгамувати,
    Як Одіссеєві день повороту давно вже загинув!»
    Так він сказав і лишив їх іти за собою повільно,
    255] Сам же поквапився й швидко дійшов до хазяйського дому.
    Зразу ж всередину він увійшов і поміж женихами
    Сів супроти Еврімаха, якого найбільше любив він.
    Долю м’ясива йому тут прислужники зразу поклали,
    Ключниця ж вельмиповажна з комори внесла йому хліба.
    гбо д Одіссей тоді й з ним свинопас богосвітлий до дому
    Близько уже підійшли. Формінги дзвонистої звуки
    Гучно лунали навколо. То грав, починаючи співи,
    Фемій. За руку схопив Одіссей свинопаса і мовив:
    «Мабуть, Евмею, це й є Одіссеїв чудовий будинок!
    265] Легко-бо між багатьох його інших домів упізнати:
    Все тут одне до одного. Обведене дбало подвір’я
    Муром з зубцями, й тримаються міцно двійчатої брами
    Двері, — нікому ніякою зброєю їх не здолати.
    В домі отім, як бачу я, гості численні справляють
    270] Й печеного запах доноситься звідти, й формінги
    Звуки бринять, що богове другинею учти зробили».
    В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:
    «Легко впізнав ти, ні в чому-бо розум тебе твій не зводить.
    Отже, подумаймо разом тепер, що нам далі робити —
    275] Перший ввійдеш ти до дому, вигідного для проживання,
    Втиснешся між женихів, я ж тут залишуся тим часом,
    Чи, коли хочеш, піду я вперед, а ти залишайся.
    Тільки не гайся, щоб хтось із дому тебе не побачив
    Та не побив би, не вигнав. Отож і над цим ти подумай».
    280] В відповідь мовив незламний в біді Одіссей богосвітлий:
    «Знаю я все й розумію. Й так само, як кажеш ти, думав.
    Йди уже ти уперед, а я тут залишуся тим часом.
    Не новина вже мені й оті стусани та побої.
    Серце у мене терпляче, багато-бо горя зазнав я
    285] І серед хвиль, і в бою. Хай станеться й це ще зі мною.
    Тільки ніяк затаїть не вдається голодного шлунка,
    Цього нещастя, що стільки страждань спричиняє людині.
    Тож задля нього у нас і міцні кораблі споряджають,
    Щоб в неспокійному морі противникам лиха завдати».
    290] Так між собою вони провадили стиха розмову.
    Голову й вуха до мови їх Аргос підняв, що лежав там,
    Пес Одіссея, в біді витривалого, — сам того пса він
    Виховав, користі ж з нього не знав, бо раніш у священний
    Вирушив він Іліон. Юнаки його потім з собою
    295] Брали на оленів, диких козуль та зайців полювати.
    Нині ж, забутий всіма, без хазяйського ока, на купі
    Гною лежав він, яку з-під волів та ослів біля брами
    Понаскидали, — пізніше той гній Одіссеєва челядь
    В поле возила угноювать всюди наділок просторий.
    300] Аргос лежав там, і воші собачі на ньому кишіли.
    Щойно почув Одіссея, свого він господаря, близько,
    Зразу ж хвостом завиляв і вуха пригнув він обидва,
    Та підійти до господаря ближче тепер вже не мав він
    Сили. І той обернувсь, щоб утерти непрохані сльози
    305] Та приховать від Евмея, і тут же спитав його швидко:
    «Дивно, Евмею, який у гною он лежить тут собака,
    Гарний на вигляд, та з певністю все ж я не міг би сказати,
    Чи і на ноги такий же він бистрий, як виглядом гарний,
    А чи із тих він собак, які близ хазяйського столу
    310] Лащаться тільки й для хвастощів лиш їх тримає господар».
    В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:
    «Пса цього давній господар, мабуть, в чужині десь загинув.
    Був би цей пес у своїй поведінці й на вигляд такий же,
    Як і лишив Одіссей його, йшовши походом на Трою,
    315] То здивувався б ти, силу уздрівши його і моторність.
    Жоден-бо звір, що його в лісовій гущині він угледить,
    В нього не втік би. Чуйно умів і сліди він шукати.
    Нині ж погано йому, — десь господар загинув далеко
    На чужині, а жінки безтурботні про нього не дбають.
    320] Челядь, яка над собою не чує хазяйської влади,
    Зовсім не квапиться те, що належить їй, вчасно робити.
    Тож половину від гідності Зевс одбира громовладний
    У чоловіка, якому дні рабської долі прирік він».
    З цими словами в вигідно збудований дім увійшовши,
    325] До женихів достославних він прямо в покої подався.
    Аргоса ж чорної смерті недоля спіткала відразу,
    Тільки-но по двадцяти він роках Одіссея побачив.
    Перший тоді Телемах боговидий узрів свинопаса,
    Що увіходив у дім, і до себе його підізвав він,
    330] Зразу ж кивнувши йому. А той, озирнувшись навколо,
    Крісло узорчате взяв, — сидів на нім кравчий звичайно,
    Що роздавав женихам покраяне м’ясо на учті.
    Взявши те крісло, поставив він перед столом Телемаха
    Й сів проти нього якраз. Окличник подав йому долю
    335] М’яса печеного й хліба поклав йому з кошика вдосталь.
    Вслід йому зразу ж тоді й Одіссей увійшов до господи
    В вигляді старця з торбами, жебрущого, вбогого діда,
    Що на ціпок опиравсь і тілом світив крізь лахміття.
    Сів на порозі обтесанім він під самими дверима,
    На кипарисний обпершись одвірок, — колись його тесля
    Гладко увесь обтесав і вирівняв точно по шнуру.
    Отже, підкликав до себе тоді Телемах свинопаса,
    Вийняв з чудового кошика ще не почату хлібину
    Й м’яса, що зміг обома охопити руками, і мовив:
    345] «Гостеві це віднеси і, подавши, порадь йому нишком
    Всіх обійти женихів, прохаючи в них жебранини, —
    Вбогим-бо людям не личить соромитись свого убозтва».
    Так він сказав; свинопас же, слова ті почувши, близенько
    До жебрака підійшов і слово промовив крилате:
    350] «Гостю мій, все це тобі Телемах посилає і радить
    Всіх обійти женихів, прохаючи в них жебранини, —
    Вбогим, сказав він, не личить соромитись свого убозтва».
    Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
    «Зевсе, владарю! Пошли Телемахові щастя між смертних!
    355] Хай йому збудеться все, чого він душею жадає».
    Мовивши так, обома охопив він той даток руками
    І біля ніг своїх склав на полатану торбу нужденну.
    їсти почав він; тим часом аед заспівав у покоях;
    А як скінчив споживати, замовк і співець божественний.
    360] Гамір зчинили в той час женихи у покоях. Афіна ж
    До Одіссея, до сина Лаерта, наблизившись тихо,
    Хліба тоді в женихів просити йому наказала,
    Щоб розпізнать, хто із них справедливий, а хто нечестивий.
    Та боронити від лиха вона не збиралась нікого.
    365] З правого боку почавши, до кожного так він підходив,
    Руку свою простягнувши, мов здавна ізвик жебрувати.
    З жалю вони подавали йому, й дивувалися з нього,
    І один в одного стали розпитувать — хто він і звідки.
    Отже, Мелантій, козиний пастух, тоді слово промовив:
    370] «Слухайте-бо, женихи володарки славетної, що я
    Вам про чужинця скажу. Його й перед цим я вже бачив:
    То свинопас його наш в цю господу привів. А яким би
    Родом він міг похвалитись, того я докладно не знаю».
    Так він сказав. Антіной тоді лаять почав свинопаса:
    375] «Знаємо добре тебе, свинопасе! Навіщо його ти
    В місто привів? Чи своїх волоцюг тут не досить блукає —
    Цих жебраків надокучливих, цих блюдолизів на учтах?
    Чи не замало тобі, що господаря твого надбання
    Стільки тут люду з’їдає, то ще одного запросив ти?»
    380] В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:
    «Ти хоч і знатного роду, та зле говорив, Антіною.
    Хто б це чужинців шукав, щоб до себе запрошувать в гості,
    Крім хіба тільки таких, що для діла бувають потрібні, —
    Чи ворожбитів, чи теслів, а чи лікарів від хвороби,
    385] Чи піснярів божественних, щоб радість приносили співом, —
    Скрізь по безкраїй землі для смертних вони є жадані.
    Вбогого ж старця ніхто не запросить собі на досаду.
    З-поміж усіх женихів до слуг Одіссеєвих завжди
    Ти найсуворіший був, особливо до мене. Проте я
    390] Цим не журюсь, поки в домі своїм Пенелопа розважна
    Ще проживає й при ній Телемах тут живе боговидий».
    Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:
    «Краще помовч, не марнуй з ним багато часу на розмову.
    Звичний словами лихими облаяти кожного тяжко
    Цей Антіной, та й інших уміє на сварку підбити».
    Мовив це й до Антіноя із словом звернувся крилатим:
    «Дбати про мене, як батько про сина, ти став, Антіною!
    Силуєш ти мене вигнать словами лайливими гостя
    Геть із домівки цієї. Хай бог нас від цього боронить!
    Хочеш, візьми — і дай. Не перечу, а навіть прошу я.
    Можеш і матінки з цим не соромитись ти, і нікого
    З челяді, з тих, що живуть в Одіссея божистого домі.
    Думка, проте, не така у грудях твоїх животіє:
    Більше волієш ти сам наїдатись, ніж іншому дати».
    405] Відповідаючи, так Антіной Телемахові мовив:
    «Що ти сказав, розбуялий ти зух, Телемах пишномовний!
    Тож якби всі женихи йому стільки, як я, надавали,
    Місяців зо три далеко б од дому цього він тримався б».
    Мовивши так, ухопив з-під стола він ослін, на якому
    410] Ноги блискучі держав, учтуючи з друзями разом.
    Інші ж усі подавали й наповнили вбогу торбину
    Хлібом і м’ясом. Вже мав одійти Одіссей до порога
    Підгодуватися тим, що ахеї йому надавали,
    Та зупинився біля Антіноя і так йому мовив:
    415] «Дай мені, друже! Не гірший-бо всім від ахеїв ти інших,
    Ба навіть кращий, адже мовби той володар ти на вигляд.
    Тим-то й повинен мені щедріше від інших подати
    Хліба. Я ж скрізь по безкраїй землі тебе славити буду.
    В домі своєму і я між людей колись жив собі тихо
    420] В щасті й достатку й не раз подавав подорожній людині,
    Хто б то не був і з якою потребою хто не зайшов би.
    В мене й челядників досить було, і усього багато,
    З чим у нас добре живеться і за що нас звуть багачами.
    Все мені знищив Кроніон, — така вже була його воля!
    425] Він напоумив мене, до розбійної зграї приставши,
    їхать в Єгипет, в дорогу далеку, щоб там я загинув.
    Став на Єгипті-ріці з крутобокими я кораблями.
    Потім на берег звелів супутникам витягти вірним
    Наші усі кораблі і самим біля них залишатись,
    «о А спостерігачам вийти звелів на чатівні дозорні.
    Та у зухвалій відвазі, на власні довірившись сили,
    Кинулись раптом вони єгипетські ниви чудові
    Скрізь грабувати, жінок з немовлятами всіх полонили
    І повбивали мужів. Сягали до міста їх крики.
    435] Гомін почувши, на поміч єгиптяни їм на світанку
    Вибігли. Відблиском міді і брязкотом кінних і піших
    Сповнилось поле. Зевс громовладний в лихе боягузтво
    Ввергнув супутників наших, — ніхто проти вражої сили
    З них не устояв. Страшне звідусюди грозило їм лихо.
    440] Дуже багато тоді полягло нас від гострої міді,
    Інших до праці гіркої примусили, взявши живими,
    Тож і мене віддали на Кіпр чужоземцю, що стрівсь їм,
    Дметору, синові Йаса, що силою в Кіпрі владарив.
    Звідти діставсь я й сюди, всілякого лиха зазнавши».
    445] Відповідаючи, так Антіной став до нього кричати:
    «Хто це з богів оце лихо послав — колотити нам учту?
    Геть від мойого стола! Посередині стань, як не хочеш
    Зразу ж Єгипту гіркого і Кіпру тут знову зазнати.
    Ну й безсоромний із тебе жебрак, ну й зухвалий нахаба!
    450] Колом ти всіх обійшов, і вони подають, нерозумні,
    Щедро. Кому ж із них міри дотримувать, бути ощадним
    Серед чужого добра, — його ж бо для кожного хватить!»
    Тож, відійшовши від нього, сказав Одіссей велемудрий:
    «Горенько! Серцем ти зовсім не той, що на вигляд здавався!
    Дрібочки солі із дому свого ти б не дав прохачеві,
    Якщо, в чужому розсівшись, мені відламати шкодуєш
    Хліба шматочок. А тут же усякого повно наїдку!»
    Так він сказав. Антіной же всім серцем ще більш розлютився,
    Глянув на нього спідлоба і вимовив слово крилате:
    460] «Бачу я, цілому більше тобі вже не вийти сьогодні
    З дому цього. То ти уже й лаятись тут починаєш!»
    Так він сказав і, схопивши ослінчик, у праве рамено,
    Прямо-таки біля карка, потрапив йому. Наче скеля,
    Твердо стояв Одіссей, під тим не хитнувшись ударом.
    465] Мовчки лише головою повів, замишляючи лихо.
    Швидко пішов до порога він, сів там, поклав біля себе
    Торбу, наповнену вщерть, і став женихам говорити:
    «Слухайте-бо, женихи володарки славетної, — маю
    Те вам сказати, до чого у грудях мій дух спонукає.
    470] Болю на серці й гризоти в душі не вчуває людина,
    Хоч би й зазнавши побоїв, добро захищаючи власне,
    Чи за корівок потерпить своїх, за овець білорунних.
    А Антіной мене б’є за нещасний мій шлунок голодний,
    Кляту утробу, що стільки страждання від неї людині.
    475] Та як богове й Еріннії є й для жебрущих та бідних,
    Хай Антіноя смертельний кінець замість шлюбу спіткає!»
    Саме тоді Антіной, син Евпейта, озвався до нього:
    «їж і спокійно, чужинче, сиди або геть забирайся!
    Бо за розмову таку юнаки ці за руки і ноги
    480] Геть тебе викинуть з дому, всю шкіру тобі обідравши».
    Так він сказав, і гнівом усі женихи запалали.
    Хтось тоді мовив з-поміж юнаків отих високодумних:
    «Зле ти вчинив, Ангіною, що старця нужденного вдарив!
    Горе тобі, як хто-небудь то був із богів наднебесних!
    485] Часто боги, мандрівного чужинця подобу прибравши
    Чи в якій постаті іншій, по наших містах походжають,
    Спостерігаючи гордість людей та їх справедливість».
    Так женихи говорили, та він не зважав на їх мову.
    Біль в Телемаховім серці великий роївся за батька
    490] Битого, та ні сльозини, проте, із повік не зронив він,
    Мовчки лише головою повів, замишляючи лихо.
    Чула й сама Пенелопа розумна, що гостя якогось
    Бито в покоях, і так між служебниць своїх говорила:
    «Хай би самого тебе так побив Аполлон славнолукий!»
    495] Ключниця тут Еврінома за нею також говорила:
    «О, якби наші здійснились оці молитви і прокльони,
    То не діждати Еос ясношатної з них вже нікому!»
    В відповідь їй розумна сказала тоді Пенелопа:
    «Всі вони, неню, мені вороги, всі лихе замишляють,
    500] А Антіной — найбільше до чорної Кери подібний.
    Ходить по наших покоях якийсь там чужинець нещасний,
    Просить подати йому — до всього нужда приневолить.
    Кожен подав йому дещо, й наповнили вбогу торбину,
    Лиш Антіной ослоном у праве плече його вдарив».
    505] Так, до служебних жінок звернувшись, вона говорила,
    Сидячи в спальні. В той час підкріплявсь Одіссей богосвітлий.
    Кличе тоді свинопаса вона богосвітлого й мовить:
    «Йди, богосвітлий Евмею, й чужинцеві мов, хай до мене
    Зайде, — хотіла б його попросить я гарненько й спитати,
    Про Одіссея, в біді витривалого, чи не чував він,
    Чи не видав його де, чоловік він на вигляд бувалий».
    Відповідаючи їй, свинопасе Евмею, ти мовив:
    «Хоч би замовкли як-небудь ахеї оті, володарко,
    Й розповідь він би почав, і твоє утішалося б серце.
    515] В себе його я три ночі тримав, він три дні в моїй хаті
    Жив, з корабля-бо утікши, до першого мене дістався,
    Та про недолю свою до кінця він не встиг розказати.
    Як не спускає людина очей із співця, що, богами
    Навчений, смертних чудовим своїм очаровує співом,
    320] І без кінця, як співає, готові вони його слухать, —
    Так чарував мене гість цей, в моїй пробуваючи хаті.
    Був з Одіссеєм він, каже, по батькові приятель давній,
    Жив-бо на острові Криті, де Міноса рід проживає.
    Звідти й сюди він прибув, недолі і злиднів зазнавши
    525] В поневіряннях численних. Чував же, розказує, ніби
    Близько уже Одіссей: у родючій країні феспротів,
    Цілий, здоровий, і скарб везе він додому великий».
    В відповідь знов розумна сказала йому Пенелопа:
    «Йди-но поклич його, хай він усе мені в вічі розкаже.
    530] Ті ж всі чи, сидячи там, за дверима, нехай веселяться,
    Чи забавляються в домі, як весело так їм на серці.
    Власні-бо їхні запаси лежать недоторкані дома —
    Хліб і солодке питво, — лиш домашні їх там споживають.
    Внадившись в дім наш, вони день у день учащають до ньої
    535] Ріжуть нещадно воли нам, і вівці, й годовані кози,
    П’ють наші вина іскристі, без міри й без краю справляють
    Учти свої — витрат не злічити! Немає-бо в домі
    Мужа, як був Одіссей, щоб нещастя оте відвернути.
    В разі б вернувсь Одіссей і прийшов на свою батьківщину*
    540] Швидко б із сином своїм він помстивсь на мужах за насильство»
    Так вона мовила. Голосно чхнув Телемах, аж по домі
    Всюди луна розляглась. Засміялась тоді Пенелопа
    Й до свинопаса Евмея із словом звернулась крилатим:
    «Йди-но та швидше поклич-бо того чужоземця до мене.
    545] чув ти? як син міи чхнув, ледь устигла я мову скінчити?
    Отже, так само несхибно і смерть женихів напостигне
    Всіх до єдиного — смерті і Кер не уникне ніхто з них.
    Слово ще інше скажу — поклади його в серці своєму:
    Тільки-но впевнюсь, що він усю мені правду говорить,
    550] В плащ і хітон одягну та в інше одіння красиве».
    Так вона мовила. Вчувши цю річ, свинопас тут же зразу,
    До Одіссея наблизившись, слово промовив крилате:
    «Батечку гостю! Це кличе розумна тебе Пенелопа,
    Зве Телемахова мати. Хоч горем засмучена тяжко,
    555] Прагне душею вона про мужа свого розпитати.
    А як упевнена буде, що всю ти їй правду говориш,
    В плащ і хітон одягнути звелить, у яких ти найбільшу
    Маєш потребу. А хліба по людях соф назбираєш,
    Щоб прохарчити свій шлунок, — подасть тобі кожен, хто схоче».
    В відповідь мовив незламний в біді Одіссей богосвітлий:
    «Радо, Евмею, готов я хоч зараз одверто всю правду
    Розповісти Пенелопі розумній, Ікарія доньці.
    Знаю про нього я все — з ним однаке терпіли ми лихо.
    Дуже боюсь я, проте, юрби женихів знахабнілих, —
    Буйство-бо їх і зухвалість залізного неба сягають!
    От і сьогодні: коли я проходив по дому й нікому
    Зла не чинив, чоловік цей мене дуже боляче вдарив, —
    Ні Телемах, ні хто інший не вийшов мене боронити.
    Отже, скажи Пенелопі, нехай нагорі у покоях,
    570] Хоч і не терпиться їй, посидить до заходу сонця.
    Потім узнає й про день повороту її чоловіка,
    Ближче мене до вогню посадивши, погана-бо в мене
    Одіж, ти знаєш і сам, — я ж до першого тебе звернувся».
    Так він промовив. Пішов свинопас, ту розмову почувши..
    575] Щойно ступив на поріг, як сказала йому Пенелопа:
    «Чом не привів ти, Евмею, його? Що на думці в приблуди?
    Може, занадто боїться когось? Чи соромиться, може,
    В дім показатись? Та скрутно старцям соромливим у світі».
    Ти їй у відповідь так, свинопасе Евмею, промовив:
    580] «Все він до речі говорить, і кожен би мислив так само, —
    Хоче уникнуть лише зухвальства мужів знахабнілих.
    Просить тебе почекати в покоях до заходу сонця.
    Буде й тобі набагато приємніш самій, володарко,
    З гостем тоді розмовляти й одній його відповідь чути».
    585] В відповідь мовила так розумна йому Пенелопа:
    «Він не дурний, цей чужинець, збагнув-бо, що статися може:
    Більше ніде-бо між смертних людей отакої немає
    Зграї зухвалих мужів, щоб безчинства такі витворяли».
    Так говорила вона. їй усе розповівши докладно,
    590] З натовпом тих женихів свинопас богосвітлий змішався.
    До Телемаха тоді він слово промовив крилате,
    Голову близько схиливши, щоб інші його не почули:
    «Любий, до себе я свині піду стерегти і все інше
    Наше з тобою добро. А ти доглядай тут усього.
    595] Передусім ти подумай про себе й подбай, щоб з тобою
    Лиха не сталось. Є досить ахеїв, що зло замишляють.
    Зевс хай раніш їх погубить, ніж станеться з нами нещастя».
    Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:
    «Так воно й буде, татуню! Ти підеш собі по вечері,
    600] Вдосвіта сам приженеш найкращі тварини для жертви.
    А про останнє усе подбаємо я і безсмертні».
    Так він сказав. Свинопас тоді сів на ослоні точенім.
    А як їдою й питтям свою душу цілком вдовольнив він,
    То до свиней відійшов, залишивши подвір’я й господу,
    605] Повну гостей за столами, що з танців і співу на учті
    Мали утіху, аж поки й до ночі вже день похилився.

    17 ПІСНЯ. ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ. ПОВЕРНЕННЯ ТЕЛЕМАХА НА ІТАКУ. «Одіссея». Гомер

    Зміст. «Одіссея». Гомер

    Наступна сторінка «Одіссея». Гомер

    Комментарии закрыты.