• Реклама

13 ПІСНЯ.
ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ І РАНОК ТРИДЦЯТЬ П’ЯТОГО. ВІДПЛИТТЯ ОДІССЕЯ З КРАЇНИ ФЕАКІВ І ПРИБУТТЯ ДО ІТАКИ.
«Одіссея». Гомер

13 ПІСНЯ. ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ І РАНОК ТРИДЦЯТЬ П’ЯТОГО. ВІДПЛИТТЯ ОДІССЕЯ З КРАЇНИ ФЕАКІВ І ПРИБУТТЯ ДО ІТАКИ. «Одіссея». Гомер

Зміст тринадцятої пісні «Одіссеї» Гомера

Одіссей, нагороджений щедро царем Алкіноєм, царицею Аретою і феаками, залишає з наближенням ночі їх острів. Він засинає. Тим часом корабель феакійський, швидко закінчивши своє плавання, досягає Ітаки. Наблизившись до Ферганської пристані, мореплавці виносять сонного Одіссея на берег і там залишають його з усіма скарбами, які він одержав від феаків. А самі віддаляються. Роздратований Посейдон перетворює їхній корабель у скелю. Одіссей прокидається, але не впізнає своєї землі, яку Афіна вкрила густим туманом. Богиня зустрічається з ним у вигляді юнака. Він розповідає вигадану пригоду; тоді Афіна відкривається йому, прибравши вигляд діви. Сховавши Одіссеєві скарби у гроті наяд, богиня дає йому настанову, як помститися на женихах, перетворює його у злиденного старця і, наказавши йому йти у глиб острова до свинопаса Евмея, сама відлітає в Лакедемон до Телемаха.

Так говорив Одіссей, і тиша навколо настала.
Мов зачаровані, всі в звечорілих сиділи покоях.
Зрештою так Алкіной, озвавшись до нього, промовив:
«Як уступив, Одіссею, на мідний поріг ти у дім мій
5] Високоверхий, то певен я, що й до свого незабаром
Вернешся ти без блукань, хоч багато зазнав їх раніше.
Вам же, старшино шановна, що в домі моєму іскристе
П’єте пошани вино й наслухаєте співу аедів,
Ось що, до кожного й всіх вас звертаючись, маю сказати:
10] В гладко обтесаній скрині вже складено й шати для гостя,
Й вироби з золота тонко відлиті, й всі інші дарунки,
Що поприносили ви йому, радники славних феаків.
Даймо, крім того, йому по триногу великому кожен
І по котлові, а потім, з народу зібравши, свої ми
15] Втрати повернем; важкий для одного це був би дарунок».
Так говорив Алкіной, і подобалось всім його слово.
Потім вони спочивать по своїх розійшлися домівках.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
До корабля вони з мідним усі поспішили начинням.
20] Ходячи по кораблю, Алкіноєва сила священна
Порозкладала старанно під лавами всі ті дарунки,
Щоб не були на заваді гребцям, як за весла засядуть.
До Алкіноя посходились учту вони готувати.
їм заколола бика Алкіноєва сила священна
25] В честь темнохмарного Зевса Кроніда, що всім володіє.
Стегна спаливши, самі вони в учті розкішній велику
Мали утіху. Співав перед ними співець божественний,
Славний між людом усім Демодок. Одіссей же до сонця
Ясного голову все повертав з нетерпіння — коли вже
Зайде воно, так прагнув він швидше від’їхати звідти.
Так, як вечері жадає ратай, що майстерного плуга
На новині цілий день йому тягнуть воли винно-темні,
Й серцем радіє, коли вже на захід схиляється сонце
Й близько вечеря, і вже він іде, ледве тягнучи ноги,
35] Так же радів Одіссей, як на захід схилилося сонце.
До веслолюбних феаків тоді він почав говорити,
До Алкіноя свою найбільше звертаючи мову:
«О Алкіною, владарю, в усіх племенах найславніший!
Вирядіть в путь ви мене, узливання створивши, самі ж тут
40] Будьте здорові! Здійснилось-бо те, чого прагнув я серцем —
І поворот, і коштовні дари, — хай богове небесні
Благословлять їх, нехай безпорочною вірну дружину
Й друзів своїх у здоров’ї знайду я, додому вернувшись.
Ви ж залишайтесь на радість дружинам, від юності любим
45] Подругам вашим, і дітям своїм. Хай богове пошлють вам
Всякого щастя, й хай люд ваш ніякого лиха не знає!»
Так говорив він, і всі це схвалили й погодились гостя
Вирядить гідно в дорогу, усе-бо він мовив доладно.
От до окличника мовить тоді Алкіноєва сила:
50] «Воду з вином розведи, Понтоною, в кратері й навколо
Всім піднеси, щоб могли, помолившися батькові Зевсу,
Гідно ми нашого вирядить гостя до рідного краю».
Мовив він так, і вино розмішав Понтоной медоплинне
Й кожному в кубок налив, і усі, в своїх сидячи кріслах,
55] Вічним, блаженним богам, що простором небес володіють,
Стали творить узливання. Підвівсь Одіссей богосвітлий
І, до Арети наблизившись, келих подав їй дводонний,
Потім промовив, із словом до неї звернувшись крилатим:
«Будь, володарко, здорова на довгі літа, поки прийдуть
60] Старість і смерть, — вони-бо нікого з людей не минають.
Я від’їжджаю, а ти будь щаслива у домі своєму
З любими дітьми, й людьми усіма, й владарем Алкіноєм».
Мовивши це, ступив на поріг Одіссей богосвітлий.
Разом послала й окличника з ним Алкіноєва сила,
65] Щоб на швидкий корабель до моря його супроводив.
Слідом служебниць-жінок Арета за ними послала,
З випраним чисто плащем прямувала одна і з хітоном,
Друга добротну несла прегарного виробу скриню,
Ще одна з хлібом і темно-червоним вином поспішала.
70] До корабля підійшли вони всі і до берега моря,
Славні супутники, з рук їх принесені речі прийнявши,
Склали на дно корабля — і вино, й розмаїті наїдки.
Для Одіссея ж вони на кормі корабля їх швидкого
Килим послали й ряднину, щоб міг на них він спокійно
75] Виспатись. Зразу ж тоді підійшов він до ложа і мовчки
Ліг спочивати. За весла вони посідали рядами
Й линви од каменів, з дір, в них пробитих, усі відв’язали.
І нахилились гребці й ударили веслами море.
Впав Одіссеєві сон найсолодший тоді на повіки,

80] Непробудимо солодкий, найближче до смерті подібний.
Мов у полях жеребці, четвернею запряжені в повіз,
Мчать як шалені під ляск батога по широкій дорозі,
Аж підіймаються високо вгору вони над землею,
Так піднімався і ніс корабля, а позаду багряна
Хвиля шумливого моря аж пінилась, так бушувала.
Плив корабель неухильно вперед, і ні яструб, ні сокіл,
Птах найбистріший, не міг би у летові з ним порівнятись.
Швидко летів корабель, морську розсікаючи хвилю
Й мужа везучи, що розумом був до богів лиш подібний,
90] Надто багато-бо горя зазнав він душею раніше
В січах тяжких з ворогами, у хвилях бурхливого моря.
Спав він спокійно тепер, про лихо колишнє забувши.
Ледве на небо зоря світлосяйна зійшла провістити
Близьке настання Еос, що з досвітньої мли виникає,
95] А корабель мореплавний до острова вже наближався.
Є на Ітаці затока, що назву від Форкіна має,
Старця морського; при вході до неї два миси обабіч,
З моря скелясті й пологі всередині тої затоки.
Миси від буйної хвилі її захищають, що зовні
100] Вітер здіймає, — всередину бухти тієї зайшовши,
Без якорів кораблі добропалубні можуть стояти.
Край узбережжя затоки стоїть довголиста олива,
А біля неї чудова тіниста печера, священний
Захисток німф чарівних, що наядами їх називають.
105] Є у печері тій амфор камінних багато й великих
Келихів; бджоли роями гніздяться у ній медоносні.
Є ще великі там кросна камінні, — на них собі німфи
Тчуть пурпурово-барвисті вбрання, що аж глянути любо;
Є й дзюркотливі джерела. Два входи до тої печери:
110] Входом північним і людям до неї проходити можна,
Вхід же із півдня — лише для богів, і не вільно нікому
З смертних проходити ним, богам лише вхід той відкрито.
От увійшли вони в бухту знайому. І до половини
На узбережжя положисте їх корабель із розгону
115] Вибіг, — веслами руки гребців його так підганяли.
З добре обладнаних лав корабля вони вийшли на берег,
Насамперед із корми Одіссея гуртом перенісши,
Разом з рядниною й килимом ясним, що в них спочивав він,
На прибережний пісок оповитого сном положили.
120] Потім дарунки позносили, що на дорогу додому
Славні феаки дали, завдяки допомозі Афіни.
Склали докупи усе під оливу вони довголисту
Одаль дороги, щоб шкоди хто-небудь з людей перехожих
Не наробив, поки сам Одіссей ще від сну не прокинувсь,
125] Зразу ж додому назад попливли. Та землі потрясатель
Грозьб не забув, що раніш богорівному він Одіссею
Ними грозив, і у Зевса тоді попросив він поради:
«Зевсе, наш батьку! Пошани ніякої поміж богами
Більше не матиму я, якщо смертні мене не шанують,
130] Навіть феаки, що рід свій славетний від мене виводять.
Я сподівався, що, лиш перетерпівши лиха багато,
Вернеться все ж Одіссей; повороту додому від нього
Не відбирав я, бо ти ж обіцяв, головою кивнувши.
Сплячим його відвезли на швидкім кораблі через море,
135] І на Ітаці зсадили, й численних дарів надавали:
Золота, й міді багато, і тканого безліч одіння —
Стільки із Трої собі Одіссей не привіз би напевно,
Навіть із долею здобичі цілим додому вернувшись».
В відповідь так йому Зевс, що хмари збирає, промовив:
«Що це ти кажеш, землі потрясателю вельмимогутніи!
Не зневажали тебе ще боги. Та воно й неможливо
Не шанувать одного з найстаріших богів і найкращих,
А як з людей хто, могутністю й силою слабших, посміє
Не поважать тебе, завжди ти зможеш його покарати.
145] Отже, роби, як бажаєш, як серцю твоєму завгодно».
В відповідь мовив йому Посейдон, землі потрясатель:
«Так би зробив я усе, як мовиш мені, темнохмарний,
Тільки тебе я боюся і гніву твого уникаю.
Нині ж я хочу феаків отой корабель пречудовий,
150] Що із виправи додому вертається, в морі туманнім
Геть розтрощить, щоб назавжди одвикли вони подорожніх
Переправляти, ще й місто горою від них заслоню я».
В відповідь так йому Зевс, що хмари збирає, промовив:
«Друже мій, ось як моєму то серцю найкращим здається:
155] Тільки-но люди із міста побачать здаля корабель той,
Що підпливатиме, в камінь його оберни біля суші,
Виглядом схожий на той корабель, щоб усі дивувались
Люди, що довгою їхнє заслонено місто горою».
Щойно почув ці слова Посейдон, землі потрясатель,
ібо рушив він прямо до Схерії, де проживають феаки,
Й там дожидав він. Близько вже був корабель мореплавний,
Швидко йдучи. Наблизивсь до нього землі потрясатель,
Перетворив його в скелю; долонею вдаривши зверху,
Міцно його закріпив і сам відійшов після того.
165] Перемовлятись словами крилатими поміж собою
Славні тоді почали моряки, довговеслі феаки.
Переглядаючись, так поміж себе вони говорили:
«Лишенько! Хто ж то швидкий корабель, що вертався додому,
Раптом у морі спинив, коли близько він там показався?»
170] Так то один з них, то другий казав, а що сталось — не знали.
Отже, озвався тоді Алкіной і так до них мовив:
«Горенько! Ось воно давнє збулося-таки віщування
Батька мого, що сказав: на нас Посейдон прогнівиться
Тим, що ми через моря перевозці для всіх безодмовні.
175] Прийде година, казав, коли наш корабель пречудовий,
Що повертатися буде з виправи, в туманному морі
Бог нам розтрощить і довгою місто заслонить горою.
Так повістив мені батько, і все це збувається нині.
Отже, послухайте всі і зробіть те, що зараз скажу вам:
180] Не перевозьте нікого з людей, хто б до нашого міста
Не нагодивсь. Посейдонові ж зараз дванадцять добірних
В жертву биків принесім, може, зглянеться він і ласкаво
Міста не буде високою нам заслоняти горою».
Так він сказав, і биків вони в страсі взялись готувати.
185] Потім щиро благать почали владаря Посейдона
Славні вожді та правителі всі феакійського люду,
Стоячи круг вівтаря. Одіссей пробудився тим часом,
Лежачи на вітчизняній землі, та її не впізнав він,
Бо не бував тут давно. Крім того, Паллада Афіна,
190] Зевсова донька, туманом її огорнула, щоб часом
Хтось і його не впізнав, щоб самій йому все розказати,
Щоб ні дружина, ні друзі й сусіди його не впізнали,
Поки на всіх женихах за зухвальство їх він не помстився.
Ось чому нині здавалося іншим усе владареві —
195] Бухти вигідної плесо, й виткі узбережні стежини,
И скелі стрімчасті, й дерева, що порозростались навколо.
Раптом підвівся і став, у рідну вглядаючись землю,
Й голосно він заридав, по стегнах долонями вдарив
І в невимовному жалі до себе самого промовив:
200] «Горе мені! До кого, в яку я країну потрапив?
Чи непривітні та дикі тут люди, що правди не знають,
Чи доброзичливі серцем, гостинні і богобоязні?
Де ці скарби я великі подіну? І де ж це нарешті
Я опинився? Було б таки краще мені у феаків
205] Там залишатися! Вдався б до когось я з владців могутніх,
Хто полюбив би мене і до рідного вирядив краю.
Де ж це сховати тепер, я не знаю. А тут залишати
Я б не хотів, щоб усе воно здобиччю інших не стало.
Горенько! Несправедливі були і не дуже розумні
210] Славні вожді та правителі всі феакійського люду, —
В край мене інший вони завезли, обіцявши на острів,
Видний здаля, на Ітаку везти, й не дотримали слова.
Зевс їм відплатить, благаючих всіх оборонець, що й інших
Сам назирає людей і всім віддає по заслузі.
215] Гляну ж тим часом, скарби полічу я свої та побачу,
Чи не забрали феаки чого, кораблем від’їжджавши».
Мовивши так, заходивсь казани, і триноги лічити,
Й вироби всі золоті, і чудові одіння взористі, —
Не бракувало нічого. У тузі по рідному краю
220] Над узбережжям шумливого моря почав він блукати,
Тяжко сумуючи. Близько до нього підходить Афіна
В вигляді хлопця, овечих отар пастуха молодого,
Ніжного вродою, наче якогось державця дитина,
З гарним плащем добротканим, на плечах ізгорнутим вдвоє,
225] З списом в руках, а ноги світлисті в сандалії взуто.
Глянув на неї й зрадів Одіссей, і, підходячи навстріч,
Так він промовив, із словом до неї звернувшись крилатим:
«Друже мій, першим тебе я у цій зустрічаю країні.
Будь же здоров і не стався до мене з чуттям зловорожим,
230] А порятуй мої речі й мене порятуй. Наче бога,
Щиро благаю тебе й до колін я твоїх припадаю.
Ти ж мені правду усю розкажи, щоб знав я напевно,
Що за земля, що за край тут. Який його люд населяє?
Острів то, що звідусіль його здалеку видно, чи берег
235] То суходолу родючого, що виступає у море?»
В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:
«Чи не дурний ти, чужинче, та й здалеку, мабуть, прибув ти,
Що запитав про цю землю у мене! Отож не така-то
Вже й невідома вона, — багато хто знає про неї
240] І поміж тими людьми, що далеко живуть на схід сонця,
І серед тих, що за нами на заході млистім домують.
Надто скеляста вона, так що кіньми по ній не проїхать,
Та не така-то вже й бідна, хоч, правда, не дуже простора.
Хліба родить вона і вина виноградного завжди
245] Вдосталь, бо часто й дощі тут ідуть, і роса випадає;
І пасовиська для кіз і свиней тут чудові, й багато
Всякого лісу навколо, й джерел із водою питною.
Тим-то, чужинче, Ітаки ім’я досягло і до Трої,
Що десь далеко, як кажуть, лежить від ахейського краю».
250] Мовила так, і незламний зрадів Одіссей богосвітлий,
Втішений тим, що він в ріднім краю, як йому сповістила
Зевса егідодержавного донька, Паллада Афіна.
Отже, озвавсь він і з словом до неї звернувся крилатим,
Та не повів усієї він правди, притримавши слово,
В серці, як завжди, багато ховаючи мислей лукавих.
«Чув про Ітаку давно я, ще бувши на Криті розлогім,
В морі далекому. Нині ж і сам я доплинув до неї
З скарбом своїм. Лишивши і дітям іще стільки само,
Втік я відтіль, бистроногого там Ортілоха убивши,
260] Що народився від Ідоменея й на Криті розлогім
В гонах швидких подолав навіть тих, що й годуються з цього,
Хтів-бо від мене він з Трої привезену всю відібрати
Здобич, що стільки вже горя за неї зазнав я душею
В січах важких з ворогами, у хвилях бурхливого моря,
265] Бо не коривсь його батькові я, біля Трої служивши
В нього в загоні, а сам тоді власну очолив ватагу.
Мідним я списом ударив його, коли він повертався
З поля, а я із товаришем ждали його край дороги.
Ніч тоді темна все небо вкривала, і жодна людина
270] Нас не побачила, — в тайні і душу від нього забрав я.
Тільки коли уже вбив Ортілоха я гострою міддю,
На корабель я побіг фінікіян славетних благати,
В дар пропонуючи їм із здобичі долю чималу.
Взяти благав я з собою мене й одвезти аж у Пілос
275] Чи до Еліди священної, де владарюють епеї.
Силою вітру, проте, відтіля аж сюди їх пригнало
Проти їх волі, — обманювать, видно, вони не збирались.
Отже, блукаючи так, аж сюди уночі ми добились.
В бухту, насилу веслуючи, в’їхали ми, і ніхто з нас
280] 1 не гадав про вечерю, хоч дуже були ми голодні,
Й тільки зійшли з корабля, як тут же і спать полягали.
Зморений тяжко, зразу ж у сон я солодкий поринув.
Скарб фінікіяни мій з корабля позносили швидко
Й там, де лежав я, поклали усе на піску прибережнім.
285] Потім своїм кораблем у Сідонію, край велелюдний,
Знов попливли. Я ж один із зажуреним серцем лишився».
Так говорив він. Всміхнулась тоді ясноока Афіна,
Ніжно рукою його приголубила, вигляд прибравши
Жінки ставної, вродливої, славної ще й в рукоділлі,
290] Й так йому мовила, з словом до нього звернувшись крилатим:
«Хитрому ж треба й лукавому бути, щоб в підступах різних
Все ж подолати тебе, хоч би й бог із тобою змагався!
Надто вигадливий ти й хитромудрий, ба навіть не хочеш,
В ріднім краю опинившись, оманливих слів і лукавства,
295] Любих тобі ще із віку дитячого, врешті зректися!
Та перестаньмо про це говорити, — умієм обоє
Ми хитрувати, і смертних ти всіх перевищував завжди
В слові й пораді, а я між богами безсмертними славлюсь
Розумом гострим і хитрістю вдачі. Як же це й досі
300] Зевса дочки не впізнав ти, Паллади Афіни? Я ж завжди
В скруті якійсь біля тебе й від лиха тебе захищаю.
Я ж учинила і те, що феакам ти був до вподоби.
Й зараз прийшла я, щоб разом подумати, як тобі бути,
І заховати той скарб, що тобі на дорогу додому
305] Славні феаки дали за порадою й мислю моєю,
І розказати, який тобі клопіт у власному домі
Доля готує. Ти все оце витерпіть конче повинен,
Та не розказуй нікому з жінок чи мужчин, що вернувся
Ти із далеких блукань, а мовчки усе й терпеливо
310] Знось: і зневаги, і кривди, людському скорившись насильству».
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Важко, богине, зустрівши тебе, упізнати людині
Хоч би й досвідченій, — в постатях різних себе та являєш.
Знаю те добре я й сам, що була ти до мене прихильна
315] В дні, як під Троєю ми, ахеїв сини, воювали.
А як уже зруйнували Пріамове місто високе
Й на кораблях одплили і бог всіх ахеїв розсіяв,
Більше я, Зевсова доню, не бачив тебе й не помітив,
Щоб на моїм кораблі ти мене від біди захистила.
320] Довгий-бо час по світах із розкраяним серцем у грудях
Я проблукав, поки з лиха богове мене врятували.
Тільки як я опинився в родючій країні феаків,
Словом мене підбадьорила ти й завела до їх міста.
Нині ж ім’ям твого батька благаю уклінно — не вірю,
325] Що на Ітаку я, здалеку видну, прибув, — мабуть, в іншій
Я опинився країні, а ти, лиш глузуючи з мене,
Розповідала те все, щоб серце мені одурити.
Отже, скажи, чи справді я в милу приїхав отчизну?»
В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:
330] «Завжди однакові в грудях у тебе усі міркування.
Тим-то й не можу тебе, бідолашного, я залишити,
Ти-бо й привітна людина, і розумом бистра, й розважна.
Кожен із радістю інший, з далеких блукань повернувшись,
Біг би до власного дому — дружину побачити й діток.
335] Ти ж не інакше, як все розпитати і вивідать хочеш,
Поки не впевнишся сам у дружині, що, сидячи дома,
Все дожидає тебе, і в смутку й сльозах безустанних
Ночі безсонні і дні їй безрадісно довгі минають.
Навіть і сумніву все ж я не мала, я глибоко в серці
340] Знала, що вернешся ти, хоч супутців своїх і утратиш.
Та не хотілось, однак, з Посейдоном мені сперечатись,
Брат-бо він батька мого, на тебе ж палає у серці
Гнівом за те, що коханого ти осліпив йому сина.
Нумо, ходім покажу я Ітаку, щоб сам ти упевнивсь.
345] Ось і затока, в честь Форкіна названа, старця морського;
Край узбережжя, он бачиш, стоїть довголиста олива,
А біля неї чудова печера тіниста, священний
Захисток німф чарівних, що наядами їх називають.
Це ж бо та сама печера простора, з склепінням високим,
350] Де гекатомби добірні ти німфам у жертву приносив.
Далі там — Неріт-гора, густими укрита лісами».
З цими словами богиня тумани розвіяла, й острів
Весь показався, й незламний зрадів Одіссей богосвітлий,
Край свій побачивши, й землю родючу він став цілувати.
355] Потім до німф розпочав він, здіймаючи руки, молитись:
«Німфи наяди, Зевсові доньки, вже й бачити вас я
Не сподівався! Прийміть же моїх молитов привітання
Щире! Як і раніш, подаруємо ми вам дарунки,
Якщо зласкавиться Зевсова донька, що здобич дарує,
360] Й жити мені ще дозволить і любому сину зростати».
В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:
«Та не турбуйся! Не цим тобі треба тепер клопотатись.
Швидше сховаймо у глиб божественної цеї печери
Скарб твій увесь, щоб там залишатися міг він безпечно,
365] І поміркуймо самі, як краще надалі нам бути».
З цими словами богиня пройшла під похмуре склепіння,
Помацки в пітьмі шукаючи закутків. Слідом за нею
Золото ніс Одіссей, і з міді міцної начиння,
Й шати розкішні — усе, що феаки йому дарували;
Все поскладала дбайливо і скелею вхід завалила
Донька егідодержавного Зевса, Паллада Афіна.
Сидячи разом під тінню оливи священної, стали
Вдвох міркувать вони, як женихів знахабнілих позбутись,
Першою річ почала ясноока богиня Афіна:
375] «О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!
Ти поміркуй, як прибрати до рук женихів безсоромних —
Три уже роки зухвало вони хазяйнують у тебе,
Сватають жінку твою богорівну й дари їй приносять.
Та дожидає всечасно тебе вона серцем печальним,
380] Кожному з них обіцяючи, всім подає їм надії,
Вісті усім розсилає, та іншого думкою прагне».
Відповідаючи, так говорив Одіссей велемудрий:
«Леле! То доля лиха Агамемнона, сина Атрея,
Так же раптово й мене спіткала б сьогодні в моєму
385] Домі, якби наперед ти, богине, про це не сказала.
Дай же пораду, як краще на них я помститися маю.
Стань біля мене сама, вдихни мені сили й відваги,
Як і тоді, коли з Трої ми світлу намітку зривали.
Як допоможеш так щиро й тепер ти мені, ясноока,
390] То подолав би мужів я й зо триста удвох із тобою,
Тільки б ласкаву, богине-владарко, дала допомогу».
В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:
«Буду весь час я з тобою, самого тебе не покину,
Щойно до справи візьмемося ми. Тоді, я гадаю,
395] Вже не один з женихів, що твої проїдають набутки,
Кров’ю і мозком своїм оббризкає землю навколо.
Тільки зміню тебе так, щоб люди ніяк не впізнали.
Зморщу прекрасну я шкіру на тілі твоєму гнучкому,
І над чолом твоїм русе понищу волосся, й лахміттям
400] Постать прикрию, щоб кожен, хто гляне на тебе, жахнувся;
Мутними очі зроблю, раніше такі ще прекрасні,
Щоб і усім женихам ти на вигляд огидним з’явився
Й навіть дружині і синові, що їх удома лишив ти.
Сам же ти спершу знайди старого свого свинопаса,
405] Що стереже твої свині й тобі увесь відданий щиро, —
Любить він сина твого й Пенелопу розважну шанує.
Біля свиней його знайдеш, — там гурт їх чималий пасеться
Близько Воронячих скель, недалеко джерел Аретуси.
Жолуді ситні їдять вони там і п’ють темно-чорну
410] Воду, — отож-бо і салом жирнющим вони обростають.
Там зупинись і, підсівши, про все розпитаєш у нього,
Поки я в Спарту подамся, жінками вродливими славну,
Щоб Телемаха покликати, сина твого дорогого,
Що в Лакедемон просторий навідався до Менелая.
415] Може, дізнається там, чи є ти де-небудь на світі».
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Чом же ти, знаючи правду, раніше йому не сказала?
Чи не на те, щоб і він, в неспокійному морі блукавши,
Лиха натерпівся й інші прожиток його прощали б?»
420] В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:
«Клопіт про нього нехай твого серця тепер не турбує,
Я-бо сама виряджала його, щоб у цій він виправі
Доброї слави набув. З ним жодного лиха не сталось,
В домі Атріда спокійно сидить він у повнім достатку.
425] Правда, із чорним своїм кораблем тут чигають на нього
Молодики, щоб раніше убить, ніж в отчизну приїде.
Тільки не буде цього. Земля-бо раніше покриє
Не одного з женихів, що набутки твої проїдають».
Мовивши це, Одіссея жезлом доторкнулась Афіна.
430] Зморшками вкрилась на тілі гнучкім його шкіра прекрасна,
І над чолом його русе облізло волосся, і постать
Згорбилась раптом уся, так неначе в одряхлого старця,
Вмить помутніли і очі, раніше такі ще прекрасні.
Дране лахміття брудне і хітон вона зовсім дірявий,
435] Димом пропахлий гірким, подала наготу його вкрити.
Зверху ж на плечі йому облізлу накинула шкуру
Оленя бистрого. Палку дала йому в руки й за спину
Латані, вбогі сакви на вірьовці замісто ременю.
Змовившись так, розійшлися вони, й подалася Афіна
440] У Лакедемон прекрасний, щоб сина вернуть Одіссею.

13 ПІСНЯ. ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ І РАНОК ТРИДЦЯТЬ П’ЯТОГО. ВІДПЛИТТЯ ОДІССЕЯ З КРАЇНИ ФЕАКІВ І ПРИБУТТЯ ДО ІТАКИ. «Одіссея». Гомер

Зміст. «Одіссея». Гомер

Наступна сторінка «Одіссея». Гомер

Комментарии закрыты.