• Реклама

11 ПІСНЯ.
ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО ДНЯ. ЖЕРТВИ ДЛЯ ВИКЛИКУ ПОМЕРЛИХ.
«Одіссея». Гомер

11 ПІСНЯ. ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО ДНЯ. ЖЕРТВИ ДЛЯ ВИКЛИКУ ПОМЕРЛИХ. «Одіссея». Гомер

Зміст одинадцятої пісні «Одіссеї» Гомера

Одіссей продовжує розповідати про свої пригоди. Північний вітер приносить його корабель до берегів кімерійців, де течія Океану вливається в море; принісши жертву тіням, Одіссей викликає їх. З’являється Ельпенор; він вимагає похорону. Тінь Одіссеєвої матері. Поява Тіресія і його пророкування. Розмова Одіссея з тінню матері. Тіні стародавніх жінок виходять з Еребу і розповідають Одіссеєві про свою долю. Він хоче урвати розповідь, але Алкіной вимагає, щоб він її закінчив, і Одіссей продовжує говорити. Поява Агамемнона, Ахілла з Патроклом, Антілохом та Бантом. Видіння судді Міноса, звіролова Оріона, катувань Тітія, Тантала і Сізіфа, грізного Гераклового образу. Раптовий острах спонукає Одіссея повернутися на корабель, і Одіссей пливе назад за течією вод Океану.

До корабля підійшовши свого і до берега моря,
Спершу ми свій корабель спустили на море священне,
Щоглу високу й вітрила на тім кораблі закріпили,
Потім загнали овець і самі позаходили врешті
5] З смутком на серці тяжким, гіркі проливаючи сльози.
А пишнокоса Кіркея, страшна ясномовна богиня,
Чорному вслід кораблеві товариша доброго людям —
Вітер попутний — послала, що груди вітрил надував нам.
Снасті тим часом усі спорядивши, на свій корабель ми
10] Сіли, — вітер лише та стерничий його спрямували.
Повні були цілий день ним вітрила в плавбі мореходній.
Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги.
Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану.
Там розташовані місто й країна людей кімерійських,
15] Хмарами й млою вповиті. Ніколи промінням ласкавим
Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне,
Чи від землі воно йде у зоряні неба глибини,
Чи повертається знов до землі з неосяжного неба, —
Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває.
20] Там корабель свій, прибувши, причалили ми, позганяли
Вівці й уздовж течії Океану-ріки посувались,
Поки до місця дійшли, про яке говорила Кіркея.
Вдвох Перімед з Еврілохом тримали призначені в жертву
Вівці, а я, із піхов свій вийнявши меч гостролезий,
25] Викопав яму в лікоть один і завдовжки, й завширшки,
Потім над нею вчинив я померлим усім узливання
Медом раніш з молоком, солодким вином після того,
Потім водою і ячною врешті посипав мукою.
Вмерлих безсилі благаючи голови, дав обіцянку,
30] Що, повернувшись в Ітаку, їм ялівку з стада найкращу
В жертву спалю я, дарунків добірних в огонь наскладавши,
В жертву ж Тіресію-старцеві дам я окремо овечку
Чорну усю, щонайкращу отари моєї оздобу.
Склавши обітницю і молитвами громаду померлих
м Ушанувавши, шкури з жертовних овець поздирав я,
Чорна в яму їх кров полилася, і з пітьми Еребу
Душі померлих зібрались — усі, що життя позбулися, —
І юнаки, і жінки, і старі, що багато зазнали,
Ніжні дівчата із болем у серці, вперше відчутим,
40] Безліч полеглих у битвах мужів, поранених тяжко
Зброєю мідною, воїв у панцерах, кров’ю залитих, —
Безліч померлих на кров звідусіль ізліталось до ями
З криком жахливим, — блідий усього охопив мене острах.
Товаришів своїх скликав усіх я тоді й наказав їм
45] Вівці, що, міддю убиті нещадною, долі лежали,
Геть облупити, й спалити, і щиро богам помолитись — .
Грізному в силі могутній Аїду й страшній Персефоні.
Сам же я, швидко із піхов свій вийнявши меч гостролезий,
Сів і нікому з безсилих мерців наближатись до крові
50] Не дозволяв, поки все у Тіресія встиг розпитати.
Перша до нас підійшла товариша тінь, Ельпенора,
Бо поховання не мав ще в землі він широкодорожній.
Без похорону-бо ми й неоплаканим в домі Кіркеї
Тіло його залишили, — була у нас інша турбота.
55] Глянув на нього і, жалем охоплений, плакав я гірко
Й, так промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:
«Як, Ельпеноре, зійшов ти у темряву цю безпросвітну?
Пішки раніш ти прибув, ніж на чорному я кораблеві».
Так говорив я йому, і з риданням мені відповів він:
«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!
Надмір вина мене й воля богівська лиха загубили.
Спавши на домі Кіркеї, забув я, що сходити треба
Вниз обережно по східцях великих за домом іззаду,
Прямо подався і з даху упав; ударившись карком,
65] Весь я хребет поламав, і душа відійшла до Аїда.
Нині ж благаю ім’ям твоїх близьких, що тут їх немає, —
Батька, що виховав змалку тебе, і дружини твоєї,
Й сина твого Телемаха, що дома один залишився, —
Знаю-бо я, що, звідси від’їхавши, з дому Аїда,
70] Ти корабель свій міцний на острів Еею спрямуєш.
Там, володарю, благаю тебе, спогадай і про мене,
Не залишай мене там неоплаканим, без поховання.
Як від’їжджатимеш звідти, щоб гніву богів не накликать,
Тіло моє ви спаліть, а разом із ним мою зброю,
75. Пагорб могильний насипте на березі сивого моря,
Щоб про бездольного мужа майбутнім віщав поколінням.
Виконай все це й весло на моїй устроми домовині,
Що за життя із своїми супутцями я веслував ним».
Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:
80] «Все це, нещасний, тобі я зроблю, і усе це вчиню я!»
Перемовляючись так між собою словами сумними,
Ми біля ями сиділи: з мечем я по цей бік над кров’ю,
Привид — по той бік, і довго ще так ми із ним розмовляли.
Потім до мене підходить померлої матері привид,
85] Дух Антіклеї, дочки Автоліка, відважного серцем, —
їхавши в Трою священну, її залишив я живою.
Глянув на неї я й, жалем охоплений, гірко заплакав.
Та хоч із смутком тяжким, наблизитись першій до крові
їй не дозволив, аж поки в Тіресія все розпитав я.

90] От і душа фіванця Тіресія врешті з’явилась
З берлом в руках золотим, упізнала мене і сказала:
«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!
Нащо, бездольний, покинув ти сонячне світло й приходиш,
Щоб на безрадісний край і на мертвих отут подивитись?
95] Та відступися від ями і меч одверни гостролезий,
Дай мені крові напитись, і слово скажу я нехибне».
Так він сказав, і в піхви я вклав, відступаючи, меч свій
Срібноцвяхований. Він же, напившися чорної крові,
З словом таким звернувся до мене, віщун неомильний:
100] «Прагнеш, ясний Одіссею, солодкого ти повороту.
Вчинить нелегким тобі його бог. Не забув-бо, як видно,
Гнівний землі потрясатель, що ти осліпив йому сина
Любого й досі у серці злобою до тебе палає.
Все ж, хоч багато ще лиха зазнавши, додому вернетесь.
105] Тільки б своє ти й супутників серце здолав гамувати,
Як на доладнім судні, з темно-синьої хлані умкнувши,
Передусім ви на острів Трінакію всі припливете,
Знайдете ви там на паші корів і тучних овечок
Гелія, бога ясного, який усе бачить, все чує.
110] Як не торкнетеся їх, на думці повернення мавши,
То, хоч зазнаєте лиха й багато, в Ітаку вернетесь.
А як торкнетесь, загибель віщую я вам — кораблеві
Й товаришам твоїм. Сам же ти, правда, врятуєшся смерті,
Хоч на чужім кораблі, хоч нескоро, повернешся з лихом,
115] Товаришів загубивши. А дома нещастя застанеш:
Буйних мужів, що усі пожитки твої проїдають,
Сватають вірну дружину твою, їй дарунки підносять.
Ти ж, повернувшись додому, помстишся на них за насильств
А як в оселі своїй женихів повбиваєш зухвалих
‘м Підступом ти чи в змаганні відкритому — гострою міддю,
Знову, доладне узявши весло, йди по світу блукати,
Поки людей не зустрінеш таких, що ні моря не знають,
Ні, споживаючи їжу, приправити й сіллю не вміють,
Ні кораблів ще ніколи не бачили пурпурощоких,
125] Ані тих весел доладних, що крила судну заміняють.
Певну тобі я ознаку вкажу, що тебе не обманить:
Як подорожній, тебе на путі перестрінувши, скаже,
Що на ясному рамені ти віяльну носиш лопату,
Можеш у землю тоді доладне весло устромити
130] Й жертви священної дар принести Посейдону-владиці —
Вепра, що свині пліднить, барана, а до того й бика ще,
Та й повертайся додому й священні склади гекатомби
В жертву безсмертним богам, що простором небес володіють, —
Всім по черзі. Й не у хвилі морській тебе смерть після того
135] Легка спіткає, — спокійно її ти появу зустрінеш
В старості світлій своїй, навколо оточений мирним
Щастям народу твого. Що сказав я — все правда нехибна».
Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:
«Долю, Тіресію, цю мені вічні богове зіткали.
140] Ти ж і про інше мені розкажи і повідай одверто:
Бачу я перед собою померлої матері душу.
Мовчки вона біля крові сидить і не сміє на сина
Глянути навіть або ще й розмову із ним розпочати.
Як це, владарю, зробити, щоб сина вона упізнала?»
145] Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:
«Легко на це відповім, ти ж у серце вклади моє слово.
Той із мерців, що з життям розпрощались, кого ти допустиш
Близько до крові, усю розповість тобі правду нехибну,
А заборониш кому — той повернеться в пітьму безмовно».
150] Так промовляла душа владики Тіресія й знову
В дім до Аїда вернулась, божисте віщання скінчивши.
Я ж залишився на місці і ждав, поки мати підійде
Й чорної крові нап’ється. Тоді лиш мене упізнавши,
Гірко вона заридала і мовила слово крилате:
155] «Сину мій, як у підземній цій темряві ти опинився,
Бувши живий? Нелегко побачити все це живому.
Ріки-бо нас розділяють великі й потоки жахливі,
Передусім Океан, — переправи ніде через нього
Піший не знайде, якщо не пливе на міцнім кораблі він.
ібо ци не з-під Трої йдучи, аж сюди з кораблем ти дістався
З товаришами по довгих блуканнях? Чи, може, ти й досі
Ще не доплив до Ітаки і вдома дружини не бачив?»
Так говорила вона, я ж у відповідь мовив до неї:
«Матінко люба! Нужда завела мене аж до Аїда —
165] —тур розпитати я мусив фіванця Тіресія душу.
Не наближався я ще до Ахеї, на землю вітчизни
Ще не ступав, весь час у тяжких нещастях блукаю
З тої пори, як разом поплив з Агамемноном світлим
До Іліона, що славиться кіньми, з троянцями битись.
170] Ти ж мені інше тепер розкажи і повідай одверто:
Кери якої велінням взяла тебе смерть смутковійна?
Довга хвороба чи то стрілоносна тебе Артеміда
Ніжними стрілами, враз надійшовши, сама умертвила?
Та розкажи ще про батька й про сина мого, що лишив я, —
175] Владу почесну мою ще тримають вони чи хтось інший
Має її, бо ніколи я, кажуть, уже не вернуся?
Ще про дружину мою розкажи, її наміри й мислі:
Чи біля сина вона ще і вірно усього пильнує,
Чи вже хто-небудь із знатних ахеїв узяв її заміж?»
і80] Так говорив я, і в відповідь мовила мати шановна:
«Вірна лишилася серцем дружина твоя й проживає
Досі у домі твоїм. У вічному смутку й печалі
Дні вона й ночі безсонні лиш сльози гіркі проливає.
Славної влади твоєї ніхто не одняв ще. Спокійно
185] Спадком твоїм Телемах володіє; в однаковій долі
Учти дає він, як мужеві личить, що суд учиняє.
Всі його кличуть до себе. Так само в селі твій домує
Батько й до міста вже більше не ходить. Ні ліжка м’якого,
Ні подушок, ані ковдри порядної в нього немає,
190] Разом із слугами спить він у домі своєму зимою
В попелі, близько вогню, одежиною вбогою вкрившись.
А як наблизиться літо чи осінь дорідна настане,
У винограднику десь на горбку назгрібає він купу
Листя опалого й ложе затишне собі улаштує.
195] Там він у смутку лежить і з зростаючим болем у серці
На поворот твій чекає, — тяжка йому випала старість.
Так от загинула й я, настигнута долею злою.
Не стрілоносна богиня-мисливиця в домі моєму
Ніжними стрілами, враз надійшовши, мене умертвила,
Ані хвороба ніяка мене не настигла, що часто
Болем виснажливим дух із тіла людей виганяє,
Тільки журба та нудьга за тобою, ясний Одіссею,
Та вболівання за тебе солодкий мій дух відібрали».
Так говорила вона, і боровся в думках я з бажанням
Щиро обняти моєї небіжчиці матінки душу.
Тричі я все поривався, так прагнуло серце обняти.
Тричі вона моїх рук уникала, мов тінь перебіжна
Чи сновидіння. А в грудях печаль ще гостріше зростала.
Врешті озвавшись, до неї я з словом звернувся крилатим:
210] «Матінко, нащо тікаєш, коли простягну я обійми,
Щоб і в оселі Аада ми, ніжно обнявшись руками,
Спільного жалю і сліз відчули гірку насолоду?
Може, то тільки твій привид послала мені Персефона
Славна, щоб горя й печалі мені іще більше завдати?»
215] Так говорив я, й сказала у відповідь мати поважна:
«Леле, дитино моя, мій з усіх найнещасніший сину!
Не Персефона в облуду нас, Зевсова донька, заводить, —
Кожному смертному доля судилась така, хто б не вмер з них:
Тіло-бо їх ні костей не тримається вже, ані м’язів;
220] Полум’ям хижим усе пожирає вогню нездоланна
Сила, як тільки дихання ті білії кості покине
І, відлетівши, душа десь полине, немов сновидіння.
Швидше ж тепер повертайся на світ і усе, що я мовлю,
Запам’ятай, щоб пізніше дружині своїй розказати».
225] Так ми розмову вели між собою. Тим часом навколо
Вже позбирались жінки, — Персефона їх славна прислала
Всіх, що були там, — дружини і дочки героїв померлих.
Збились юрбою вони над розлитою чорною кров’ю.
Я ж міркувати почав, як би кожну із них розпитати.
230] Зрештою визнав у серці я раду таку за найкращу:
З піхов при боці огряднім свій вийнявши меч гостролезий
Не дозволяв я ні одній напитися чорної крові.
Отже, по черзі до мене підходити всі вони стали,
И кожна свій рід називала, — отак їх усіх розпитав я.
235] Першою високородну Тіро я між ними побачив, —
Паростю звала себе від ясного вона Салмонея
І за дружину сину Еола Кретеєві стала,
Та закохалась сама в Еніпея, у струмінь божистий,
Що від усіх на землі був потоків і рік красивіший,
240] Тим-то до течій вона Еніпеєвих часто ходила.
Постать його земледержець, землі потрясатель, прибравши,
Ліг біля неї у гирлі тієї ріки вирової;
Хвиля пурпурна, мов гори, висока, склепінням зігнувшись,
їх обступила і бога із смертною жінкою вкрила.
245] Сон їй навіявши, пояс дівочий на ній розв’язав він.
А вдовольнивши із нею своє пожадання любовне,
Руку простяг їй, назвав на ім’я і так їй промовив:
«Радуйся, жінко, з кохання цього! Не мине-бо ще й року,
Як ти прекрасних породиш дітей, — не буває безплідним
250] Ложе безсмертних. Ти ж доглядай тих діток і виховуй.
Отже, вертайся додому, мене ж ти не смій називати.
Тільки про себе ти знай — Посейдон я, землі потрясатель».
Мовивши так, він у море, що хвилями грало, поринув.
Пелія, бувши вагітна, й Нелея вона породила, —
255] Слугами, повними сили, великому Зевсу обидва
Стали вони; багатий отарами Пелій став жити
В Йолку, просторім краю, Нелей же взяв Пілос піщаний.
Ще породила й Кретею синів ця жінок володарка —
Славних Есона, Ферета і вершника Амітаона.
Ще Антіопу я потім побачив, Асопову доньку;
Ця похвалилась мені, що у Зевсових спала обіймах
І породила йому двох синів, Амфіона і Зета, —
Перші у Фівах вони семибрамних оселю заклали
И муром її обвели; хоч могутні були, а без мурів
265] Жити, проте, не могли на Фіванській рівнині просторій,
Потім Алкмену побачив я, Амфітріона дружину,
Що породила Геракла відважного, лев’яче серце,
З Зевсом великим його у солодких обіймах зачавши;
Бачив я ще там Мегару, Креонта безстрашного доньку,
270] Амфітріона незборений син її мав за дружину.
Матір Едіпову там, Епікасту, я бачив прекрасну.
Діло страшне несвідомо вчинила вона — за дружину
Рідному синові стала; отця свого вбивши, із нею
Він одружився. Відразу ж богове це людям відкрили.
275] Лиха багато зазнавши, прибув він в улюблені Фіви
З згубної волі богів і владарив над людом кадмейським.
Мати ж сама до міцної спустилася брами Аїда —
Воротаря, в петлі на високій повісившись крокві
З горя тяжкого; йому ж залишила нещастя численні,
280] Скільки за матерню кривду Еріннії їх приділяють.
Бачив я там і Хлоріду прекрасну, — за вроду чудову
З нею Нелей одруживсь, незліченні дари заплативши, —
Це наймолодша дочка Амфіона, сина Іаса,
Що володарив колись в Орхомені, столиці мініян.
2І<5] В Пілосі стала вона за владарку й дітей породила —
Нестора, Хромія, ще й велеславного Періклімена.
Ще породила славетну Перо, оте диво між смертних.
Всі її сватали близькі сусіди; Нелей лиш за того
Мав її видати, хто йому аж із Філаки пригонить
29(1 Череду широколобих корів круторогих, Іфікла
Сильного гордість. Хоч важко здобуть їх, один за цей подвій
Взявся віщун бездоганний. Та волею бога лихого
В пута досадні сільськими захоплений був пастухами.
Як місяці проминули і дні перебігли чергою,
2« Рік закінчив своє коло й ті самі вернулися Ори,
Тільки тоді віщуна відпустила Іфіклова сила,
Що провістив йому все, і Зевсова воля здійснилась.
Потім ще Леду побачив я там, Тіндарея дружину,
В неї від нього відважні сини народилися — Кастор,
300] Коней приборкувач, та Полідевк, незборимий кулачник.
їх ще живими обох укрила земля життєдайна,
Та й під землею вони не обділені шаною Зевса —
В чергу живуть через день і так само по черзі обидва
Знов умирають, — їм шана однака з богами припала.
305] Іфімедею ще бачив я там, Алоея дружину, —
Розповідала вона, що з самим Посейдоном зійшлася
Й двох породила синів, та були вони недовговічні, —
От богорівний та з ним Ефіальт, що далеку мав славу.
Найкрасивіші були і найвищі з усіх, що зростила
310] Щедра земля від часів Оріона славетного й досі.
Дев’ятилітні були вже обоє, завширшки на дев’ять
Локтів вони, а на зріст дев’яти вони сажнів сягали.
Навіть безсмертним богам на Олімпі самому грозили
Заколот буйний вчинить і війну проти них розпочати.
315] Оссу збирались були на Олімп навалить, а на Оссу
Пеліон лісошумливий, щоб так аж до неба дістатись.
Так би й зробили вони, якби встигли обоє змужніти.
Та погубив їх син Зевса і пишноволосої Лети
Разом обох, коли й перший пушок попід скронями в них ще
Не розцвітав і волоссям ще їх підборіддя не квітли.
Федру я бачив, Прокріду і ще й Аріадну прекрасну,
Злобного Міноса доньку, що вивіз колись її з Криту
Славний Тесей на священний акрополь афінський, та втіхи
З нею він мати не встиг; Діонісове свідчення вчувши,
325] Вбила її Артеміда на морем омиваній Дії.
Меру я бачив, Клімену і ще й Еріфілу жахливу,
Що, золотії прийнявши дари, свого зрадила мужа.
Ні розказати про всіх я не можу, ні навіть назвати,
Скільки побачив їх там, і дружин я, і дочок героїв, —
330] Ніч божественна раніше б минула. Та й час би мені вже
Спати лягти — чи до друзів на свій корабель повернувшись,
Чи десь отут. А від’їзд мій богам я і вам доручаю».
Так говорив він, і мовчки всі гості навколо сиділи
В тінями вкритій світлиці, захоплення щирого повні.
335] Перша до них озвалася білораменна Арета:
«Як вам, феаки, оцей чоловік, чи припав до вподоби
Вродою й постаттю він, особливо ж розумом світлим?
В мене гостює він зараз, та честь ця усім припадає.
Не поспішайте ж його виряджать відціля й не скупіться
340] На подарунки, що їх потребує він, — досить-бо скарбу
Надбано в ваших домівках із ласки богів милосердних».
Вслід їй звернувсь до них сивий герой Ехеней, найстаріший
Серед феаків літами, й таке до них слово промовив:
«Друзі, не всупереч нашим бажанням і намірам нашим
345] Мовила мудра владарка, — її нам послухати треба.
Та Алкіноєві й діло належить, і слово останнє».
В відповідь так Алкіной, після того озвавшись, промовив:
«Все, що тут сказано, буде й на ділі так само, як правда
Те, що живу я й феаками тут веслолюбними правлю.
350] Гість хай потерпить, хоч як до вітчизни він прагне вернутись,
Треба до ранку заждати йому, поки всі я дарунки
Встигну зібрать. Про від’їзд же його нам належить подбати
Всім, а найбільше мені, бо владар я над людом тутешнім».
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
355] «О Алкіною, владарю, з феаків усіх найславніший!
Хоч би й на рік мене ще ви примусили тут залишитись,
Щоб влаштувать мій від’їзд і дарів дорогих надавати,
Був би я згоден на те, набагато-бо краще з руками
Повними в любу мою повернутись мені батьківщину.
360] З більшою, може, мене і любов’ю, й пошаною стріли б
Люди усі, коли я на Ітаку свою повернуся».
В відповідь так Алкіной після того, озвавшись, промовив:
«О Одіссею, ніхто, подивившись на тебе, не може
За ошуканця вважати тебе чи дурисвіта, котрих
365] Чорна земля ще багато ростить між людського насіння, —
Брехні сплітають вони і про те вам, чого й не видали.
Ти ж до ладу говорив, і думки благородні у тебе.
Повість сумну про нещастя аргеїв і власні знегоди
Ти розповів нам з умінням, аеда натхненного гідним.
10] Отже, всю правду мені розкажи і повідай одверто:
Стрів там кого з богорівних супутників ти, що ходили
Під Іліон із тобою й лиха їх там доля спіткала?
Дуже довга ця ніч безконечна, й не час нам у домі
Спати, то й далі про дивні свої нам пригоди розказуй.
Я б тут лишавсь до самої зорі богосвітлої, тільки
Розповідати схотів би мені про свою ти недолю».
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«О Алкіною, владарю, з феаків усіх найславніший!
Час є для довгих розмов, та маємо час і для сну ми.
Все ж коли так уже прагнеш послухать мене, то не буду
Я відмовлятись і ще розкажу й про сумніші знегоди
Товаришів моїх вірних, що смутно загинули потім.
Цілими вийшли вони із скорботи троянського бою,
А, повертавшись додому, від злої загинули жінки.
385] Потім, коли уже душі безсилі жінок недолугих
В різні розвіяла боки сама Персефона пречиста,
Раптом з’явилась душа Агамемнона, сина Атрея,
В смутку скорботнім. Навкруг його тіні усі позбирались
Тих, що в Егістовім домі з ним смертну недолю спіткали.
390] Зразу мене упізнав він, лиш чорної крові напився,
Голосно плакати став, рясні проливаючи сльози.
Руки до мене простяг, пориваючись щиро обняти.
Та не було уже в ньому міцної потужності й сили
Тої, що мав він колись, за життя, у гнучких своїх м’язах.
395] Глянув на нього й, заплакавши з жалю великого в серці,
Так я промовив, із словом до нього звернувшись крилатим:
«Сину Атрея славетний, владарю мужів Агамемнон!
Довгопечальною як тебе Кера приборкала смертю?
Чи Посейдон у швидких кораблях тебе владно приборкав,
400] Буйного вітру наславши на тебе дихання поривне?
Чи зловорожі мужі у той час тебе вбили на суші,
Як викрадав ти корів і прекрасні овечок отари
Чи як міста воював і жінок захопить намагався?»
Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:
405] «О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!
Не Посейдон у швидких кораблях мене владно приборкав,
Буйного вітру наславши суворе дихання поривне,
Й на суходолі мене мужі не убили ворожі, —
Смерть і загибель мені заподіяв Егіст із моєю
410] Клятою жінкою разом, — у дім свій мене запросивши,
Почастував він і вбив, як вола біля ясел вбивають.
Так і загинув я смертю смутною. І покотом інших
Товаришів повбивали моїх, мов свиней білоіклих,
Так, як лише у багатих домах собі це дозволяють
415] Для товариської бесіди, учти або для весілля.
Мабуть, не раз уже свідком бував ти, як гинули люди —
І наодинці, і в розпалі січі загальної вбиті,
Та найболючіш твоє стрепенулось би серце, узрівши,
Як серед чаш і столів, наїдку всілякого повних,
420] Всі ми валялися в домі на кров’ю залитій підлозі.
1 найстрашніше з усього, що чув я, був голос Кассандри,
Доньки Пріама, — сама Клітемнестра її біля мене
Вбила підступно. Вмираючи, хтів ще з землі підвестись я,
Меч ухопить, та руки безсило упали. Позбувшись
425] Сорому, сука та геть подалась і очей не посміла
Й рота закрити мені, що в оселю Аїда відходив.
Гіршого й псішого в світі немає нічого над жінку,
Що на таке в глибині свого серця наважилась діло!
Надто-бо вже неподобне діяння вона учинила,
Шлюбному мужеві смерть заподіявши. Я ж сподівався,
Що на утіху я дітонькам любим і слугам на радість
В дім свій вернуся! Вона ж, у злочинстві своїм незрівнянна,
Вічною вкрила ганьбою й себе, й покоління наступні
Вдачею м’якших жінок, хоч будуть вони й доброчесні».
435] Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:
«Горенько! Справді-бо через злочинну зрадливість жіночу
З люттю страшенною здавна ненавидить Зевс громозвучний
Рід весь Атреїв. Багато пропало нас через Єлену,
От і тобі Клітемнестра здаля учинила загибель».
440] Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:
«Тим-то своїй ти дружині не дуже-то сам довіряйся.
Не розкривай перед нею всього, що на думці ти маєш, —
Дещо скажи їй, а дещо й про себе умій зберігати.
Та не тобі, Одіссею, загибелі ждать від дружини, —
445] Надто розумна вона і розсудлива, дуже дбайлива,
Мудра Ікарія донька, славетна умом Пенелопа.
Жінкою ми молодою, в похід на війну виступавши,
Дома її залишили із сином, малим немовлятком
Біля грудей, а тепер він, напевно, сидить вже, щасливий,
450] Серед дорослих. З ним любий побачиться батько, вернувшись
І обніматиме батька за звичаєм син його рідний.
Тільки мені не дала надивитись на нашого сина
Власна дружина, — він ще й не підріс, як вона мене вбила.
Я тобі й інше скажу, і ти серцем прийми цю пораду:
455] Потай до любого рідного краю впровадь непомітно
Свій корабель, бо тепер довіряти жінкам небезпечно.
Ти ж мені правду усю розкажи і повідай одверто:
Може, чували про сина мойого ви, чи не живе він
Десь в Орхомені, чи, може, у Пілосі, вкритім пісками,
460] Чи біля дядька його Менелая, у Спарті просторій,
Ще-бо не вмер, ще живе на землі мій Орест богосвітлий!»
Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:
«Сину Атрея, навіщо про це ти питаєш? Не знаю —
Ще він живий чи помер. А на вітер гадать не годиться».
465] Перемовляючись так між собою словами сумними,
В горі тяжкім ми стояли, рясні проливаючи сльози.
Потім прийшла туди тінь Ахілла, нащадка Пелея,
Далі й Патрокла іще, й бездоганного тінь Антілоха,
З ними й Еанта душа, що був і на зріст, і на вроду
470] Кращий з данаїв після бездоганного сина Пелея.
Зразу впізнала мене бистроногого тінь Еакіда,
Скорбно до Мене вона із словом звернулась крилатим:
«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!
Що б іще більше, зухвалий, ти в серці своєму замислив?
475] Як ти насміливсь в оселю Аїда зайти, де лиш мертвих
Тіні безживні блукають, примари людей непритомні?»
Так Ахілл говорив, я ж у відповідь мовив до нього:
«Сину Пелея, Ахілле, з ахеїв усіх найсильніший!
По віщування прийшов до Тіресія я, щоб пораду
480] Певну він дав мені, як на скелясту вернутись Ітаку.
Ще й не наблизився я до Ахеї, на землю вітчизни
Ще не ступив — все нещастя мене облягають. Від тебе ж
І не було щасливішого мужа, Ахілле, й не буде!
Ще за життя твого всі ми, аргеї, тебе шанували
485] Врівні з богами, тепер же і тут, серед мертвих, так само
Ти владарюєш, — отож не сумуй, що умер ти, Ахілле!»
Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:
«Не утішай мене в смерті моїй, Одіссею пресвітлий!
490] Краще уже батраком я на ниві чужій працював би
У бідняка, що й самому скупого прожитку не досить,
Ніж володарив над мертвими тут, що життя позбулися.
Ти мені сам розкажи про мого благородного сина,
Все ще у перших рядах він до бою виходить чи ні вже?
495] Та й про Пелея скажи бездоганного те, що чував ти:
Має ще й досі він шану колишню в містах мірмідонських
Чи без поваги в Елладі і Фтії тепер залишився,
Старість-бо путами руки і ноги йому вже скувала.
Міг би на поміч йому я під сонячним сяйвом яскравим
Стати таким, як колись на троянській рівнині широкій
500] Клав я найкращих бійців, боронячи мужньо аргеїв, —
Міг би таким я хоч би ненадовго в дім батьків прибути,
Жах навівали б навкруг моя сила і руки невтомні
Тим, хто насильство там чинить і шани його позбавляє».
Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:
505] «Ні, не прийшлось про Пелея мені бездоганного чути,
Ну, а про сина твойого коханого, Неоптолема,
Зараз всю правду тобі розкажу я, як ти того просиш.
Сам до ахеїв отих в наголінниках мідних колись я
На кораблі просторім із Скіри його перевозив.
510] Завжди, коли ми наради під Троєю-містом збирали,
Перший він слово візьме, й не бувало воно недоречним, —
Нестор лише богорівний та я його міг переважить.
А як виходили битись за місто троянське ахеї,
В натовпі він не лишався від воїнів інших позаду —
515] Не поступившись завзяттям нікому, вперед поривався.
Так багатьох він мужів повбивав у тій битві жахливій.
Ні розказати про всіх я не можу, ні навіть назвати,
Скільки народу побив він, боронячи мужньо аргеїв.
Так і героя убив Евріпіла він, сина Телефа,
520] Мідним мечем, полягло біля нього кетеїв багато —
Товаришів, що загинули через дарунки жіночі.
Вродою кращий за всіх після світлого був він Мемнона.
А як зайшли у коня дерев’яного, витвір Епея,
Кращі з аргеїв, — мені ж у нашій криївці затишній
525] Двері вхідні відчинять доручили та їх зачиняти, —
Навіть найвищі данаїв вожді і старшина військова
Сльози втирали, в самих же до того й коліна тремтіли,
В сина ж твойого ні разу мої не побачили очі,
Ні щоби зблід на лицях прекрасних, ані щоби сльози
530] З них витирав. Навпаки, весь час він благав мене дуже
Дати з коня йому вийти, хапавсь за меча рукоятку,
За міднокований спис, замишляючи лихо троянцям.
А як уже зруйнували Пріамове місто високе,
Долю свою й нагороду він цілий повіз і здоровий
535] На кораблі, не поранений гострою міддю ні разу,
Ні врукопаш не побитий, як то у походах воєнних
Завжди буває, коли в них Арей без розбору лютує».
Щойно промовив я це — бистроногого тінь Еакіда
Вже подалася лугами, що рясно цвіли асфоделом,
540] Рада з того, що достойним хвали її сина назвав я.
Душі всіх інших мерців, що життя позбулися, стояли
В смутку, і кожна у мене про власні питала турботи.
Тільки Еанта душа, що був Теламоновим сином,
Мовчки стояла сама, на мою іще гнівна звитягу,
545] Що на змаганні біля кораблів я від нього звитяжив
Зброю Ахілла, — мені віддала все сама його мати,
А присудили троянців сини і Паллада Афіна.
Не вигравати у тому змаганні було б мені краще!
Бо задля нього землею покрито вже голову мужа
З іменем славним Еант, що був і на зріст, і на вроду
Кращим з данаїв після бездоганного сина Пелея.
Отже, до нього звернувшись, я лагідне слово промовив:
«О Теламона дитя бездоганне, Еанте! Чи й мертвий
Гніву на мене свого не зупиниш за ту осоружну
555] Зброю, — іі-бо на горе аргеїв боги дарували.
Ти ж, наша краща опора, загинув! І от за тобою,
Як і за сином Пелея Ахіллом, усі ми, ахеї,
Тяжко сумуєм весь час. Ніхто в твоїй смерті не винен,
Крім тільки Зевса, що страшно зненавидів списооружне
560] Військо данаїв і смертну й для тебе призначив годину.
Отже, наблизься, владарю, щоб наші слова і розмову
Вислухать. Стримай же гнів свій і серце своє невгамовне».
Так говорив я; та він не відмовив нічого й подався
Разом із душами інших померлих у пітьму Ереба.
565] Хоч і розгніваний, він розмовляв би зі мною чи я з ним,
Та забажало моє уже серце у грудях коханих
Душі побачити й інших мерців, що життя позбулися.
Був там прекрасний Мінос, що Зевсові сином доводивсь,
З берлом в руці золотим над мертвими суд учиняв він
570] Сидьма; вони ж, владаря оточивши, суда його ждали,
Сидячи й стоячи в широкобрамній оселі Аїда.
Далі ще там велетенську я тінь Оріона побачив,.
Звірів гонив він по луках, що рясно цвіли асфоделом, —
В горах пустинних колись за життя повбивав отих звірів
575] Мідною він булавою, яка не ламалась ніколи.
Бачив я там іще Тітія, сина преславної Геї, —
Він на землі там лежав, аж дев’ять зайнявши пелетрів;
Двоє шулік шматували з обох йому боків печінку,
Нутрощі рвали йому, і не міг він руками відбитись.
580] Зевса дружину він славну збезчестив Лето, що у Дельфи
Йшла крізь луги панопейські — чудові місця хороводів.
Бачив і Тантал а я, що мук зазнає там страшенних:
Він серед ставу стояв; досягала вода підборіддя;
Спрагою мучений тяжко, води все ж не міг він дістати.
585] Скільки старий нахилявся, щоб спрагу свою утолити,
Стільки вода відпливала, стікаючи вся, й під ногами
Чорна земля залишалась, осушена божим велінням.
Зверху, з високих дерев густолистих, звисали до нього
Груші, й гранати розкішні, і яблунь плоди соковиті,
590] Смокви солодкі й маслини, що пишно рясніють навколо.
Тільки-но руку простягне старий до плодів, шоб зірвать їх,
Раптом їх вітер рвучкий аж до темної хмари підносить.
Бачив я там і Сізіфа, що в муках тяжких знемагає.
Камінь вгору важкий, вхопившись обіруч, котив він, —
595] Всю напруживши міць, руками й ногами упершись,
Камінь вгору котив він; коли вже його через гребінь
Перекотить залишалось, назад весь тягар обертався,
Й знов аж в долину навально той камінь летів безсоромний;
Знов він вгору його в напрузі котив, і спливало
61)0] Потом тіло усе, й голова вся пилом куріла.
Ще після того я там побачив Гераклову силу,
Привид його; а сам він з богами безсмертними разом
В щасті живе, струнконогу він Гебу дружиною має,
Зевса великого доньку і золотовзутої Гери.
605] Шелест від тіней навколо весь час там лунав, наче клекіт
Птахів сполоханих; він же, до темної ночі подібний,
Голого лука з стрілою тримав, тятиву натягнувши, —
Грізно навкруг озирався, спустить її зразу ж готовий.
В нього на грудях виблискував страшно перев’яззю взятий
Ремінь, весь в золоті, й тонко різьбились по нім візерунки:
Дикі ведмеді, і вепри, ще й леви до них вогнеокі,
Битви жорстокі, і січі, й побоїща, й людоубивства.
Хто так майстерно це вирізьбив, більше нехай не майструє —
Той, що з такою майстерністю вмів цей оздобити ремінь!
615] Зразу мене упізнавши, як тільки-но глянув очима,
Скорбно тоді він до мене із словом звернувся крилатим:
«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!
Випало долі лихої зазнати й тобі, бідоласі,
Ти, як і я, перетерпів під сонячним сяйвом багато.
620] Хоч я і Зевса Кроніда був сином, зазнав я недолі
Й лиха без краю й кінця; набагато я гіршому мужу
Мусив служити, і працю завдав він мені щонайтяжчу.
Врешті послав він сюди мене — пса привести, — вже нічого
Важчого, думав він, більше не можна мені загадати.
625] Виконав все ж таки й це я, і пса із Аїда я вивів, —
Допомогли-бо Гермес і Афіна мені ясноока».
Мовивши так, в оселю Аїда назад відійшов він,
Я ж залишився на місці й чекав, чи не прийде ще інший
Хтось із героїв-мужів, що колись їх спіткала загибель.
630] Міг би, яких мені хтілось, мужів я побачити давніх:
І Пірітоя, й Тесея — преславних нащадків богівських.
Та позлітались раніше громади мерців незліченні
З криком жахливим, — блідий всього охопив мене острах.
Щоб не послала на мене потворну страшної Горгони
635] Голову з пітьми Аїда сама Персефона славетна.
Зразу ж по тому вернувсь я на свій корабель, і супутцям
Вийти на нього звелів, і причали усі відв’язати.
До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали.
Хвиля нас легко несла течією ріки Океану —

640] Від веслування спочатку, а потім за вітром попутним.

11 ПІСНЯ. ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО ДНЯ. ЖЕРТВИ ДЛЯ ВИКЛИКУ ПОМЕРЛИХ. «Одіссея». Гомер

Зміст. «Одіссея». Гомер

Наступна сторінка «Одіссея». Гомер

Комментарии закрыты.