• Реклама

10 ПІСНЯ.
ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО ДНЯ. ПРИГОДИ В ЕОЛА, У ЛЕСТРИГОНІВ ТА В КІРКЕЇ.
«Одіссея». Гомер

10 ПІСНЯ. ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО ДНЯ. ПРИГОДИ В ЕОЛА, У ЛЕСТРИГОНІВ ТА В КІРКЕЇ. «Одіссея». Гомер

Зміст десятої пісні «Одіссеї» Гомера

Одіссей продовжує розповідати про свої пригоди. Прибуття на острів Еолію. Еол, володар вітрів, дає Одіссеєві провідником Зефіра і доручає йому міцно зав’язати міх, в якому містяться інші вітри. Підійшовши на віддаль, з якої видно Ітаку, Одіссей засинає. Його супутні розв’язують міх; здіймається велика буря, яка приносить їх знову до Еолового острова. Але розлючений Еол наказує Одіссеєві забиратися геть. Лестригони знищують одинадцять кораблів Одіссеєвих; з останнім пристає він до острова Кіркеї. Вона перетворює його супутців у свиней; але Гермес дає йому засіб подолати її чари. Перемігши Кіркею, Одіссей умовляє її відновити людський вигляд його супутцям. Провівши рік на острові, він вимагає нарешті, щоб вона повернула його на батьківщину; але Кіркея наказує йому спершу відвідати Океан біля входу в оселю Аїда розпитати пророка Тіресія про свою долю. Смерть Ельпенора.

Згодом приїхали ми на острів Еолію; жив там
Син Гіппотів Еол, небожителям любий безсмертним.
Був же той острів плавучий; обведений був він навколо
Мідяним муром незламним, і скеля стрімка височіла.
5] Разом із ним у господі дванадцять дітей проживало:
Шестеро дочок і шість синів у квітучому віці.
Замужем дочки його були за своїми братами.
Завжди вони при батьку ласкавім і матері дбалій
Всім користуються — безліч припасів було в їх коморах.
10] Запахом їжі і гомоном вдень уся їх домівка
Сповнена завжди; вночі — із дружиною скромною кожен —
Спали вони, килимами укрившись, на ложах різьблених.
От добулись ми до їхнього міста й до гарного дому.
Цілий нас місяць Еол пригощав і розпитував пильно,
15] Як в Іліон аргів’яни пливли, як вертались ахеї.
Отже, про все, як належить, йому розповів я докладно.
Потім, як став я просити й благати, щоб нас у дорогу
Вирядив він, не відмовив і проводи сам влаштував нам.
Дав мені міх, із шкури вола-дев’ятилітка зшитий,
20] З буйними в ньому вітрами, їм вільні путі заказавши,
Сам-бо Кроніон його кермовим над вітрами поставив:
Вмів заспокоїти їх чи розбурхати — як побажає.
Міх в глибині корабля просторого срібним, блискучим
Мотузом він прив’язав, щоб нітрохи не видуло з нього.
25] Тільки Зефіра послав — попутно мені повівати
І з кораблями нести нас. Але не судилося цьому
Збутися, — з власного всі-бо загинули ми безрозсудства.
Днями й ночами добу вже дев’яту по морю пливли ми,
Аж на десяту здаля показався нам берег вітчизни:
30] Вже відрізняли ми й тих, що вогонь поблизу розкладали.
Але мене із утоми тут сном огорнуло солодким, —
Сам-бо весь час керував я, щоб швидше додому вернутись,
З товаришів же нікому я линв до вітрил не довірив.
Тут почали між собою супутники нишком розмову,
35] Ніби везу я додому і золота, й срібла багато,
Ніби мені дарував їх Еол, син Гіппота відважний.
Інший ще й так, на сусіда свого поглядаючи, мовив:
«Леле! Як люблять усюди його і шанують всі люди
В кожному місті, у кожній країні, куди б не прийшов він!
40] З Трої багато скарбів він коштовних, у здобичу взятих,
Вивіз собі, а ми, з ним однакову путь перейшовши,
Все ж повернутись додому з порожніми мусим руками.
От і тепер йому щедрі Еол, задля їхньої дружби,
Дав подарунки. Швидше ж погляньмо, що в міхові цьому, —
45] Скільки там золота є і срібла зав’язано скільки».
Так він промовив, і інші лихої послухали ради,
Міх розв’язали, й вітри усі вирвались миттю на волю!
Буря страшенна знялась, і від рідного берега вітром
Всіх їх, ридаючих, в море відкрите погнало. Тим часом
50] Я пробудився й почав міркувати в душі безневинній,
Кинутись краще мені з корабля і загинуть в морському
Вирі чи стерпіти мовчки і ще між живих залишитись.
Стерпів, проте, й залишився, й на дні корабельному, вкрившись,
Тихо лежав. Принесло нас поривами буйного вітру
Знову на острів Еолів, і плакали гірко супутці.
Вийшли на сушу ми там і водою з джерел запаслися.
Наспіх поснідали всі біля суден своїх бистрохідних.
їжею з ними й питтям вдовольнившись, узяв із собою
Я одного з-поміж них за окличника і за супутня
60] І до славетного дому Еола подався. Застали
Ми за обідом його із дружиною разом та дітьми.
В дім увійшовши, ми на порозі удвох посідали
Біля одвірків. Усі здивувались і стали питати:
«Звідки ти тут, Одіссею? Чи бог тебе злий не попутав?
65] Ми ж так дбайливо тебе виряджали, щоб ти до вітчизни
їхав своєї, додому, чи де вже тобі приємніше».
Так вони мовили. З серцем засмученим я відповів їм:
«Злії супутники й сон злополучний мені спричинили
Горе. Але ж поможіть мені, друзі, — для вас це можливо».
70] Так говорив я, звернувшись до них із зворушливим словом.
Стали безмовні усі, лиш батько у відповідь крикнув:
«Швидше із острова геть, найнегідніший з-поміж живущих!
Дбати про тебе не личить мені й виряджати в дорогу
Мужа, що так уже явно блаженним богам ненависний.
75] Геть! Бо прибув ти сюди для безсмертних усіх осоружний».
Мовивши це, він прогнав мене з дому, і гірко ридав я.
Далі відтіль попливли ми із тяжко засмученим серцем.
Душі, тяжким веслуванням утомлені, гризла свідомість
Дурості власної, — вже нівідкіль не було нам підмоги.
80] Шість уже днів, ніч і день, ми по морю пливли безнастанно,
Тільки на сьомий усі в Телепіл прибули лестригонський,
Ламове місто високе, туди, де, пригонячи стадо,
Кличе пастух пастуха і той озивається навстріч.
Там працівник несонливий подвійну б одержував плату,
85] Стадо корів пасучи і отару овець білорунних,
Близько-бо сходяться там дня і ночі розбіжні дороги.
Отже, у гавань ввійшли ми славетну, що вкриті тернами
Кручі стрімчасті півколом обабіч її оточили;
Скелі, навислі одна проти одної, там височіють

90] В гирлі самому, що входом вузеньким веде до затоки.
Там і тримали усі ми свої кораблі крутобокі.
В гавань простору завівши, один біля одного близько
їх прив’язали. Хвиля ніколи не б’є ні велика
Там, ні мала, — гладінь осяйна там виблискує завжди.
95] Все ж таки свій корабель чорнобокий я ззовні поставив,
Линвою з самого краю до скелі його прив’язавши;
Сам же, на кручу зійшовши, стояв і навкруг озирався,
Але ніде ні волів, ні праці людської не бачив,
Тільки помітив димок, що десь над землею здіймався.
100] Вислав тоді наперед я супутників — пильно розвідать,
Що то за люди живуть в тій країні і живляться хлібом?
Вибрав для цього я двох, окличника третім додавши.
Рівним пішли вони шляхом, що ним громохкими возами
Дерево із верхогір’їв високих підвозили в місто.
105] Дівчину стріли вони, що вийшла по воду за місто,
Дужу дочку Антіфата, що з племені був лестригонів.
До артакійських джерел ішла вона світлострумистих,
Воду-бо всі відтіля до міста носили звичайно.
З нею, спинившись, вони розмовлять почали і питати,
110] Хто їх племені вождь і хто владарює над ними.
Зразу ж вона показала їм батьків будинок високий.
В дім той славетний вони увійшли й господиню зустріли —
З гору велику на зріст, аж усі мимоволі жахнулись.
З площі гукнула вона славетного скрізь Антіфата,
мужа свого, що усім їм замислив загибель нещадну.
Вмить він схопив одного і почав на обід готувати.
Кинулись двоє тікати і швидко до суден прибігли.
Крик гомінкий на все місто підняв він, і, галас почувши,
Враз лестригони могутні тоді звідусіль позбігались;
120] Тисячі велетнів цих, на людей не подібних, набігли.
Брили вони величезні від скель кам’яних відривали
Й кидали ними; і гуркіт стояв над всіма кораблями,
Крики лунали людей, що гинули в суднах розбитих.
їх, наче риб нанизавши, несли на сніданок жахливий.
125] Поки вони їх нещадно в глибокій затоці губили,
З піхов при стегнах раптово свій меч я вихопив гострий —
Линви усі відрубав на моїм кораблі темноносім.
Миттю супутників цим підбадьоривши, їм наказав я
Веслами вдарить сильніше, щоб лиха страшного уникнуть.
130] Злого жахнувшись загину, хлань моря вони зборознили.
Радісно далі від скель навислих полинув по морю
Мій корабель, а інші усі там загинули разом.
Далі відтіль попливли ми із тяжко засмученим серцем,
Бо хоч самі врятувались, та любих утратили друзів.
135] Так ми на острів Еею приїхали згодом. Кіркея
Там пишнокоса, дивна богиня живе ясномовна,
Рідна сестра тяжкого в думках злоумисних Еета.
Гелій-бо їх породив, що світлом людей осяває,
Матір’ю — Перса обом їм була, Океанова донька.
140] Там же й до берега ми з кораблем потаємно пристали
В затишній бухті, якимось до неї приведені богом.
Там ми, на берег зійшовши, лежали два дні і дві ночі,
Зморені тяжко й гіркою пригноблені серця печаллю.
Тільки як третій розвиднила день нам Еос пишнокоса,
145] Списа у руки узявши й мечем озброївшись гострим,
З місця причалу я швидко на кручу поглянути вийшов, —
Може, де смертних побачу діла чи хоч голос почую.
Ставши на версі скали кам’яної, навкруг озирнувся
Й дим, що здаля над широким простором землі піднімався,
і50] Я за густим дубняком над будинком Кіркеї побачив.
В мислях своїх і в душі я почав міркувати: чи далі
Йти дізнаватись туди, де димок я помітив багровий?
Так міркував я в душі і визнав, що буде найкраще
Знов до швидкого піти корабля, на морське узбережжя,
155] Людям обідати дать і тоді їх у розвідку слати.
Але як я до свого корабля крутобокого сходив,
Хтось із безсмертних на мене, самотнього, зглянувсь ласкаво
Високорогого він величезного оленя вислав
Навстріч мені: до ріки з пасовища лісного спускався
160] Олень той, спраглий на сонці, жадобу втолить водопоєм.
Прямо в хребет, серед спини, я звіра, що вибіг із лісу,
Вдарив, і спис мідяний враз навиліт крізь тіло проскочив.
З стогоном впав він у пил, і душа відлетіла від нього.
Ставши на вбитого звіра, вмить вихопив я мідяного
165] Списа із рани, і тут же на землю його я відкинув.
Потім я хмизу нарвав та лози і, туго їх сплівши,
Линву із сажень завдовжки скрутив та нею докупи
Міцно позв’язував я здоровенному звірові ноги;
Взявши на плечі його і на спис опираючись важко,
Рушив до чорного я корабля. Нелегко на плечах
Ту було ношу нести мені, звір-бо то був величезний.
Скинув його я під наш корабель і словом ласкавим
Друзів усіх бадьорив, перед кожним спинившись окремо:
«Друзі, раніше ніж день, призначений нам, не настане,
175] Ми не зійдемо у смутку гіркому в оселю Аїда.
Досить на бистрім у нас кораблі є наїдку й напитку, —
Час і про їжу згадати, вже годі терпіти нам голод!»
Так говорив я, і зразу, моїм переконані словом,
Одіж усі поскидали на берег безлюдного моря,
180] З оленя всі дивувалися, — звір-бо то був величезний.
Потім, як очі свої спогляданням усі вдовольнили,
Руки помивши, обід готувать поспішили багатий.
Так цілий день ми тоді аж до заходу сонця сиділи,
М’ясом живилися вволю й солодким питвом утішались.
185] Згодом, як сонце зайшло і темрява все огорнула,
Всі ми на березі моря під гомін прибою поснули.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Всіх я супутників скликав на раду і так до них мовив:
«Слухайте слів моїх ви, що злигоднів стільки зазнали!
190] Навіть того ми не знаємо, друзі, де схід, а де захід,
Де світлодайний під землю ховається Гелій і де він
Сходить ізнов. Давайте обдумаймо швидко, чи є нам
Спосіб який порятунку. Ніякого сам я не бачу.
Сходив на скелю я цю кам’яну і звідти побачив
195] Острів лиш цей невисокий, оточений морем безкраїм,
Мовби вінком. І дим серед острова бачив очима
Власними я понад лісом густим і над гаєм дубовим».
Так говорив я, і лагідне серце у них зворушилось:
Вчинки згадали вони Антіфата, вождя лестригонів,
2оо люте насильство й затятість лиху людожера кіклопа,
Голосно всі заридали, рясні проливаючи сльози,
Але ніякої з того плачу не було їм користі.
Товаришів своїх у наголінниках мідних надвоє
Я розділив і старшин на обидва загони поставив:
205] в першому сам я, а в другому став Еврілох боговидий.
От жеребки в міднокутім шоломі ми швидко труснули;
Випав тоді жеребок Еврілохові, мужньому серцем.
В путь він зібрався і з ним ридаючих двадцять і двоє
Наших супутників; ми ж іззаду в сльозах залишились.
2іо в виярку скоро на видному місці вони відшукали
Складений з тесаних брил кам’яних будинок Кіркеї.
Леви з вовками гірськими лежали навколо будинку,
Злим заворожені зіллям, якого вона їм давала.
Все ж на людей не напали вони, а навкруг обступили,
215] Довгими всі перед ними виляючи звільна хвостами.
Як до хазяїна свого, що йде від обіду, собаки
Лащаться, — він-бо ласий шматочок їм завжди приносить, —
Так от і леви до них, і вовки оті міцнокогтисті
Лащились. Ті ж полякались, жахливі страхіття узрівши,
220] рї товпились перед дверима богині з волоссям розкішним.
Спів милозвучний вони із покоїв Кіркеїних чули;
Ткала вона за верстатом великим, — таке тонкорунне,
Ніжне, прекрасне ткання від богинь лиш виходить безсмертних.
Отже, Політ, мужів ватажок, до супутників наших
225] Став говорить, — він із них найдостойніший був, найвірніший:
«Чуєте, друзі, як в домі отут, за верстатом великим
Ходячи, жінка якась чи богиня співає чудово —
Так, аж лунає навколо? Тож голос їй швидко подаймо!»
Мовив він так, і, її викликаючи, всі загукали.
Вийшла небавом вона й, відчинивши осяйливі двері,
їх запросила ввійти, і всі увійшли необачно,
Лиш Еврілох, відчувши лукавство, іззаду лишився.
Ввівши, усіх на ослони і крісла вона розсадила;
Ячної з сиром муки та з медом жовтявим змішавши,
235] З світлим прамнейським вином подала їм, підсипавши в келих
Зілля лихого, щоб зовсім про землю вітчизни забули.
Щойно дала їм ту суміш і випили всі, як ударом
Кия вона їх загнала в свинарню і там зачинила.
Голови й постаті їхні щетиною вкрились, і рохкать
240] Всі по-свинячому стали, лиш розум, що й був, залишився.
Плачучих їх зачинила Кіркея й сипнула їм в закут
Жолудів, терну, каштанів, коріння крушини, щоб їли
Те, що всі свині їдять, у багнюці валяючись завжди.
Миттю побіг Еврілох на швидкий корабель чорнобокий
245] Звістку подати сумну про долю супутників любих.
Довго не міг він, хоч як силкувався, і слова сказати,
Смутком великим у серці охоплений; очі сльозами
Сповнились рясно; всю душу йому розривали ридання.
Тільки тоді, як його ми розпитувать з подивом стали,
250] Він розповів нам про долю нещасну супутників наших:
«Ліс перейшовши, як ти наказав, Одіссею пресвітлий,
В виярку ми незабаром знайшли, на видному місці,
Складений з тесаних брил кам’яних будинок чудовий.
В домі тім жінка чи, може, богиня яка за верстатом
255] Дзвінко співала, — її викликаючи, ми загукали.
Вийшла небавом вона; відчинивши осяйливі двері,
Нас запросила ввійти, і всі увійшли необачно,
Я лиш один, відчувши лукавство, іззаду лишився.
Зникли усі вони зразу, — ніхто уже з них не вернувся.
260] Довго я їх виглядав, та нікого, проте, не діждався».
Так оповів він, і зразу на плечі закинув я мідний,
Срібноцвяхований меч свій великий і лук з тятивою
І провести мене тим же звелів Еврілохові шляхом.
Він же, коліна мої обома обійнявши руками,
265] З ревним риданням слово до мене промовив крилате:
«Ні, не веди проти волі туди мене, паростку Зевсів, —
Краще лишімось, бо знаю — не вернешся сам ти й не вернеш
Наших супутників. Швидше тікаймо із рештками друзів,
Може, уникнемо якось ми смертної днини лихої».
270] Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:
«Що ж, Еврілоху, лишайся, як так уже хочеш, на місці,
їж тут і пий у тіні під нашим судном чорнобоким,
Сам же іду я — мене нездоланна веде неминучість».
Мовивши так, від свого корабля і від моря пішов я.
275] Вже по священному виярку йшов я і ось уже вийти
Мав до великого дому Кіркеї, що зналась на зіллі.
Раптом Гермес із жезлом золотим мене близько від дому
Стрів на дорозі, на юного мужа із вигляду схожий
З першим пушком на щоках, у розквіті років найкращих.
280] Взявши за руку мене, він назвав на ім’я і промовив:
«Стій, бідолашний, куди ти прямуєш по цих верховинах,
Краю не знаючи цього? Супутців твоїх вже Кіркея
Всіх обернула в свиней і в хліву своїм міцно тримає.
їх визволяти ідеш ти? І сам, кажу тобі, цілий
85] Звідти не вернешся й там же, де інші усі, зостанешся.
Але послухай: тебе я врятую і визволю з лиха.
Зілля узявши оце чарівне, ти в оселю Кіркеї
Сміливо йди, — з ним-бо днину лиху ти від себе відвернеш.
Я розкажу тобі все про підступне Кіркеї лукавство:
<~уміш вона приготує і зілля підсипле у неї,
Тільки тебе не здолає той чар, — того не допустить
Зілля, що дам я тобі, чарівне. Розкажу по порядку.
Щойно Кіркея довжезним жезлом замахнеться на тебе,
Зразу із піхов своїх ти вихопи меч гостролезий —
295] Кидайся з ним на Кіркею, немовби хотів її вбити.
З ляку вона тебе зразу ж на ложе до себе запросить,
Ти ж і не думай ложа богині зрікатись, звільнила б
Тільки супутників вам і тебе щоб гостинно приймала.
Лиш зажадай, щоб велику дала тобі клятву блаженних,
300] Що відтепер вона іншого лиха тобі не замислить,
Сил не позбавить тебе, як роздягнений будеш лежати».
Слово це мовивши, зілля подав мені світлий дозорець,
Вирвавши просто з землі і властивість його пояснивши.
Корінь був чорний, а цвіт — немов молоко білопінне.
305] «Молі» назвали його небожителі, — смертній людині
Рвать небезпечно його, лиш богове це можуть всевладні.
Потім Гермес відійшов на високу Олімпу вершину,
Острів лісистий лишивши, а я до будівель Кіркеї
Далі подався, лиш серце бурхливо мені колотилось.
310] Перед дверима богині розкішноволосої ставши,
Лунко гукнув я, і зразу почула мій голос богиня,
Вийшла до мене негайно й, розкривши осяйливі двері,
В дім запросила ввійти. Увійшов я з зажуреним серцем.
Садить вона мене там у чудове, тонкої роботи,
315] Срібноцвяховане крісло, під ним і для ніг був ослінчик.
Суміш у келиху злотнім, щоб пив я, сама зготувала
Й зілля укинула в нього, в душі замишляючи злеє.
Щойно без жодної шкоди я те, що дала вона, випив,
Києм мене вперезала й, окликнувши, мовила владно:
320] «Йди до свинарні тепер і з іншими там поваляйся!»
Тільки сказала це, з піхов я вихопив меч гостролезий,
Кинувся з ним на Кіркею, немовби хотів її вбити.
Скрикнула вголос вона, і підбігла, й, коліна обнявши,
З ревним риданням до мене промовила слово крилате:
325] «Хто ти і звідки? Яких ти батьків і з міста якого?
Дивно мені, що те зілля ти випив без жодної шкоди,
Досі-бо ще з-між людей цих чарів ніхто не уникнув —
Той, хто їх пив, в кого зілля пройшло крізь зубів огорожу,
В тебе ж є розум у грудях, що годі його зчарувати.
330] Мабуть, і є Одіссей ти бувалий, — про те, що він прийде,
Кілька разів злотожезлий казав мені світлий дозорець.
їдучи з Трої, на чорнім швидкім кораблі він прибуде.
Отже, свій меч гостролезий у піхви вклади і на ложе
Разом зі мною ходім, щоб, любов’ю з’єднавшись на ложі,
335] Серце довірливо ми одне перед одним відкрили».
Так говорила вона, а я їй у відповідь мовив: =
«Як же від мене, Кіркеє, ти ніжності ждеш, як сама ти
В цих же покоях супутців моїх у свиней обернула?
Мабуть, і зараз мене злоумисливо ти закликаєш
340] Ложе з тобою в твоїй розділить спочивальні, щоб раптом
Сили позбавить мене, як роздягнений буду лежати.
Ложа любовного доти з тобою ділити не хочу,
Доки мені не даси ти великої клятви, богине,
Що відтепер уже іншого лиха мені не замислиш».
345] Так я промовив, і зразу ж вона поклялась, як жадав я.
Тільки тоді, як вона поклялася і клятву скінчила,
Ліг я на ложе Кіркеї прекрасне в її спочивальні.
В домі тим часом чотири служниці її клопотались —
Ті, що в покоях її за всім доглядали дбайливо.
350] Всі народились вони від гаїв і джерел струменистих,
Рік і потоків священних, що в море глибоке спливають.
Перша по кріслах усіх килими постелила чудові,
Зверху — пурпурні, льняними їх ще підстеливши зісподу.
Друга, столи срібляні до крісел підсунувши близько,
355] Повні наїдків кошики злотні на них розставляла.
Третя медове змішала солодке вино із водою
В срібній кратері і злотний поставила кожному келих,
Воду четверта внесла і, вогонь під триніжком великим
Вмить розпаливши, ту воду уже почала нагрівати.
360] Щойно вода закипіла в блискучім котлі мідяному,
В купіль мене посадивши й з котла поливаючи, стала
Літепло лити на голову й плечі мені, щоб омити
З тіла утому тяжку, що й душу нудьгою гнітила.
Чисто помивши мене і жирним намазавши маслом,
365] Плащ на мене чудовий вона і хітон одягає,
Вводить в покої й садовить у гарне, тонкої роботи
Срібноцвяховане крісло, — під ним і для ніг був ослінчик.
Потім одна із служниць мені глек золотий, щоб умити
Руки над срібним цеберком, зливаючи воду, держала.
370] Гладко обтесаний столик підсунувши ближче, поважна
Ключниця хліба внесла й поклала на столику тому;
Різних наставивши страв, добутих охоче з запасів,
Стала припрошувать, але душа не лежала до того.
В інші думки я поринув, лихе прочуваючи серцем.
Бачить Кіркея, що я нерухомо сиджу і до їжі
Рук не простягую навіть, великим охоплений смутком,
Близько тоді підійшла і промовила слово крилате:
«Що ж ти, неначе німий, тут сидиш за столом, Одіссею,
Й душу гризеш, ні пиття не торкаючись зовсім, ні їжі?
380] Може, нового боїшся ти підступу? Годі боятись, —
Я ж поклялася тобі великою клятвою нині».
Так говорила вона, а я їй у відповідь мовив:
«Хто з-між людей, о Кіркеє, який чоловік справедливий
їжею міг би й питтям вдовольнятися, поки на власні
385] Очі супутників він не побачив своїх на свободі?
Щиро просила ти їсти і пити, — то дай, щоб на власні
Очі я вільними бачив також і супутників милих».
Так я промовив, і зразу ж із києм в руках із покоїв
Вийшла Кіркея і, двері в свинарню свою відчинивши,
390] Вигнала звідти свиней, наче дев’ятирічних на вигляд.
Стали вони перед нею, вона ж, їх усіх обійшовши,
Кожну із них по черзі вигойною маззю мастила.
Стала з їх тіл опадати щетина, що вкрила відтоді
їх, як заклятого зілля дала їм Кіркея-владарка.
395] Знов вони стали людьми, красивішими навіть, ніж доти,
Вищими трохи на зріст і молодшими стали на вигляд.
Зразу впізнали мене, і рук моїх кожен торкнувся.
Потім усі заридали тужливо, — їх лемент страшенний
Всюди по дому лунав і розжалобив навіть Кіркею.
400] Близько тоді підійшла і сказала в богинях пресвітла:
«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею,
Йди до швидкого свого корабля на морське узбережжя.
Витягніть передусім корабель на положистий берег,
Снасть корабельну і всяке майно занесіть до печери,
405] Потім вертайтесь сюди — і сам ти, й супутники милі».
Мовила так, і, послухавши серцем відважним, подався
Я до швидкого свого корабля на морське узбережжя;
Там на швидкім кораблі знайшов я супутників милих, —
Плакали гірко вони, рясні проливаючи сльози.
410] Мовби телята навколо корів, що з полів чередою
В хлів повертаються, трав соковитих напасшися вволю,
Скачуть всі разом назустріч, — не вдержати їх у кошарі,
Радісно мукають всі, своїх матерів обступивши, —
Так і до мене з слізьми на очах всі супутники наші
415] Кинулись разом з великою радістю в серці, неначе
В рідну ми землю вернулись, на нашу Ітаку скелясту,
В місто, де виросли ми і де ми усі народились.
Плачучи, мовлять до мене супутники слово крилате:
«Радісно нам, о паростку Зевсів, що ти повернувся,
420] Наче самі до вітчизни вернулись ми в рідну Ітаку,
Але скажи нам, що інших супутників наших спіткало?»
Так говорили вони, і лагідно я відповів їм: ‘
«Витягнім передусім корабель на положистий берег,
Снасть корабельну і всяке майно занесім до печери,
425] Потім збирайтеся всі і разом зі мною ходімо —
Наших супутників ви у священному домі Кіркеї
Всіх за столами з багатим питтям та їдою знайдете».
Так говорив я, й мого вони зразу послухали слова,
Тільки один Еврілох затримати всіх намагався.
430] Голос піднісши, до них він із словом звернувся крилатим!
«Стійте, нещасні, куди ви? Невже ви шукаєте лиха,
В дім ідучи до Кіркеї? Адже вона всіх вас напевно
Зразу ж у диких свиней, у вовків чи у левів оберне
Й дім стерегти їй великий присилує; трапиться з вами
435] Те, що в кіклоповій сталось кошарі, куди необачно
Наші супутники разом з відважним зайшли Одіссеєм, —
Він безрозсудством своїм до загибелі їх спричинився».
Так говорив він, і я уже намірявся у думці
З піхов при стегнах огрядних свій вихопить меч гостролезий,
440] Голову з пліч відрубати йому і кинуть об землю,
Хоч він і родичем був мені близьким. Та лагідним словом
Інші супутники гнів мій один за одним гамували:
«Паростку Зевсів, облишмо його; якщо ти дозволиш,
Хай залишається він з кораблем — стерегти його пильно;
445] Ти ж поведи нас тепер до священного дому Кіркеї».
Мовивши так, від свого корабля і від моря пішли ми;
Вже й Еврілох не схотів стерегти корабель крутобокий, —
З нами пішов він, страшної злякавшись погрози моєї.
Решту супутців тим часом у домі своєму Кіркея
430] Чисто помила усіх і жирним намазала маслом,
Потім кереї м’які і хітони дала одягнути.
Всіх за обідом їх там ми застали у неї в покоях.
Стрівшись один із одним, розповівши про все, що було їм,
Гірко ридали усі, і скрізь аж лунало в покоях.
455] Близько тоді підійшла і сказала в богинях пресвітла:
«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею,
Годі вам сльози рясні проливати! Бо знаю й сама я,
Скільки ви горя в багатому рибою морі зазнали,
Скільки на суші вам шкод заподіяли люди ворожі.
Ну-бо, тепер споживайте ці страви, вином запивайте,
Поки ізнов до грудей ви духу того наберете,
З котрим скелясту свою колись залишили Ітаку,
Вашу вітчизну. Нині ж безсилі усі й слабодухі,
Лиш про блукання тяжкі пам’ятаєте й серцем ні разу
465] Ще не раділи відтоді, як лиха ви стільки зазнали».
Так говорила вона, й ми послухали серцем відважним.
Так от цілісінький рік день у день ми у неї сиділи,
М’ясом живилися вволю й солодким питвом утішались.
Та як минув уже рік, і Ори пройшли своє коло,
470] І місяці проминули, і дні вже вернулися довгі,
Товариші мої вірні звернулись до мене й сказали:
«Час хоч тепер вже, безумне, про нашу вітчизну згадати,
Якщо судилось-таки врятуватись тобі і вернутись
В високоверхий твій дім і в рідну твою батьківщину».
475] Так говорили вони, і послухав я серцем відважним.
Так цілий день ми тоді аж до заходу сонця сиділи,
М’ясом живилися вволю й солодким вином утішались.
Згодом, як сонце зайшло і темрява все огорнула,
Спати усі полягали у тінями вкритих покоях.
480] Я ж, до Кіркеї зійшовши на ложе чудове, з благанням
їй до колін припадав, і вчула мій голос богиня.
Так промовляв я, із словом до неї звернувшись крилатим:
«О, дотримай, Кіркеє, того, що мені обіцяла,
1 відпусти нас додому. І я туди прагну душею,
485] р[ товариші мої всі, що серце мені розривають
Тужним благанням своїм, лише-но від нас ти відходиш».
Так говорив я, й сказала на те в богинях пресвітла:
«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею,
Не залишайтеся більше у домі моїм проти волі,
490] Тільки у іншу вам треба раніше податись дорогу —
Аж до оселі А’іда й страшної пройти Персефони,
Щоб розпитати про все там фіванця Тіресія душу —
Віщого старця сліпого, що розум зберіг непорушним;
Всю-бо й по смерті йому залишила, проте, Персефона
495] Давню розсудливість, інші ж усі там, як тіні, никають».
Так вона мовила, й любе в мені мов розбилося серце.
Плакав, на ложі я сидячи, й серце на білому світі
Жити вже більш не хотіло й на сонячне світло дивитись.
А як, на ложі качаючись, я вже наплакався вволю,
500] Так я промовив, із словом до неї звернувшись крилатим:
«Хто ж, о Кіркеє, мені вожаєм у дорозі тій буде,
Не допливав-бо ніхто ще на чорнім судні до Аїда».
Так говорив я, й сказала на те в богинях пресвітла:
«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею,
505] Тим не журися ти, хто вожаєм корабля твого буде,
Ти тільки щоглу постав, розпусти свої білі вітрила
Й сядь при стерні, і саме понесе вас дихання Борея.
А як ріку Океан кораблем ти своїм переплинеш,
То низовинний побачиш ти берег і гай Персефони,
510] Осокорини високі і верби, що гублять насіння.
Над Океаном глибиннобурхливим постав корабель свій,
Сам же в задушну Аїда оселю тоді попрямуєш.
До Ахерону впадає там Піріфлегетон вогненний
Разом з Кокітом, що й сам рукавом є підземного Стікса,
515] Там біля скелі обидва збігаються шумні потоки.
Ближче, герою, туди підійшовши, зроби, що кажу я:
Викопай яму в лікоть один і завдовжки, й завширшки,
Потім над нею учиниш померлим усім узливання —
Медом раніш з молоком, солодким вином після того,
520] Потім водою і ячною врешті посиплеш мукою.
Вмерлих безсилі благаючи голови, дай обіцянку,
Що, повернувшись в Ітаку, ти ялівку з стада найкращу
В жертву їм спалиш, дарунків добірних в огонь наскладавши.
Старцю ж Тіресію в жертву вівцю принесеш ти окремо
525] Чорну усю, щонайкращу отари твоєї оздобу.
А як молитвою славну вшануєш громаду померлих,
Ще барана їм заріж з темнорунною разом вівцею,
В бік до Еребу обох повернувши, а сам одвернися
До течії Океану-ріки. І юрбою навколо
530] Зійдуться душі померлих усіх, що життя позбулися.
Товаришів ти своїх поскликаєш тоді і накажеш
Вівці, що міддю нещадною вбиті лежатимуть долі,
Геть облупити, й спалити, і щиро богам помолитись —
Грізному в силі могутній Аїду й страшній Персефоні.
535] Сам же ти, швидко із піхов свій вийнявши меч гостролезий,
Сядь і нікому з безсилих мерців наближатись до крові
Не дозволяй, поки все у Тіресія ти розпитаєш.
Вийде тоді він одразу, цей віщий велитель народів,
І розповість тобі шлях він увесь і чи довго ще будеш
540] Путь поворотну верстати в багатому рибою морі».
Так вона мовила, й скоро Еос надійшла злотошатна.
Плащ із хітоном тоді одягнути дала мені німфа,
Вбралась сама після того в чудове сріблясте одіння,
Довге й тонке, золотою окрайкою гарною стан свій
545] Підперезала, чоло вповила дорогим покривалом.
Дім я увесь обійшов і, над кожним спиняючись ложем,
Товаришів побудив, до них мовлячи слово ласкаве:
«Годі вам спати! Мерщій із солодкого сну прокидайтесь!
Час нам у путь! Все владарка мені розказала Кіркея».
550] Так говорив я, й вони послухали серцем відважним.
Та й відтіля не усіх я супутників вивів без шкоди.
Був Ельпенор наймолодший між нами, не дуже хоробрий
Воїн на ратному полі і розумом був недалекий.
Випивши добре, в той час від друзів окремо він спати
555] Для прохолоди вмостивсь на священному домі Кіркеї.
Гомін почувши і поклики друзів, що в путь готуючись,
Раптом схопивсь він зі сну і, забувши, що сходити треба
Вниз обережно по східцях великих за домом іззаду,
Прямо подався і з даху упав; ударившись карком,
560] Весь він хребет поламав, і душа відійшла до Аща.
А як виходили в путь, я з таким до них словом звернувся:
«Певно, гадаєте ви, що додому, до рідного краю
їдемо ми? Назначила нам іншу дорогу Кіркея —
Аж до оселі Аїда й страшної пройти Персефони,
565] Щоб розпитати про все там фіванця Тіресія душу».
Так я промовив, і любе в них наче розбилося серце.
Сіли на землю вони і, ридаючи, рвали волосся.
Тільки ніякої з сліз і плачу не було їм користі.
Як підійшли до судна ми швидкого й до берега моря
570] З сумом на серці тяжким і гіркі проливаючи сльози,
Раптом Кіркея, повз наш корабель проходячи чорний,
І барана біля нього, й овечку прив’язує чорну,
Нас непомітно минувши, — бо хто б міг очима побачить

Бога, якщо він не схоче, куди б не ішов перед нами?

10 ПІСНЯ. ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО ДНЯ. ПРИГОДИ В ЕОЛА, У ЛЕСТРИГОНІВ ТА В КІРКЕЇ. «Одіссея». Гомер

Зміст. «Одіссея». Гомер

Наступна сторінка «Одіссея». Гомер

Комментарии закрыты.