• Реклама

УРОК №17. Тема. Література рідного краю. Петро Василенко. «Печенізьке поле». Уроки української літератури, 8 клас

УРОК №17. Тема. Література рідного краю. Петро Василенко. «Печенізьке поле». Уроки української літератури, 8 клас

Мета: ознайомити учнів з творчістю харківського поета Петра Пантелійовича Василенка; розвивати в школярів інтерес до культури та літератури рідного краю; виховувати в учнів повагу до історичного минулого Харківщини.

Обладнання: збірки поезій П. Василенка, карта Харківської області, енциклопедія «Міста і села України».

ХІД УРОКУ №17. Тема. Література рідного краю. Петро Василенко. «Печенізьке поле». Уроки української літератури, 8 клас

I. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ ТА МЕТИ УРОКУ

II. СПРИЙНЯТТЯ ТА ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Слово вчителя.
Сьогодні ми поговоримо ще про одного харківського поета — Василенка Петра Пантелійовича.
Народився він 29 червня 1937 року в с. Мартова Печенізького району Харківської області в бідній сім’ї колгоспників. Закінчив Харківський сільськогосподарський інститут у 1960 році, отримавши фах вченого агронома-економіста. За спеціальністю пропрацював у селі 30 років. Останні роки працює журналістом Печенізької районної газети «Печенізький край». Друкуватися почав у 1957 році. Петро Василенко — поет, прозаїк, публіцист, краєзнавець, економіст. Він член ініціативної групи по створенню Національного ландшафту парку «Печенізьке поле» на Харківщині.
У 1995 році вийшла книга Петра Василенка «Печенізьке поле». Це дев’ята книга у творчому доробку поета. Поема «Печенізьке поле» — урочистий і щирий гімн Українській землі, людині, яка оберігає й збагачує красу природи; ліро-епічна симфонія про історію й велич України. «Печенізьке поле» — трилогія. Вона складається з трьох поем: «Сіверяни», «Свобожани», «Країна Лебідь».

Матеріал для вчителя

СВОБОЖАНИ

1
Спливли за обрій Бусові часи,
Пора Троянова поросла полинами.
Хто сіверян почує голоси,
Притлумлені гримучили віками?
Виходжу на безсмертний битий шлях,
Я, кревний родич віщого Бояна.
Мов на горбах, стою я на віках,
З чутливим серцем вільного тарпана.
Я хочу упіймати далину,
Знайти луни всі витоки гримучі,
Спізнати старовинну тишину
В непоказному чебреці квітучім.
Я хочу осягнути давнину
І поєднати з нашим сьогоденням.
Хіба не витязів я бачу на лану,
Які правують хлібозбір з натхненням?
Жнивує Печенізький наш район!
Хліб пахне так, як і в часи Бояна,
Як і тоді, синіє ніжно льон,
Землі всеплідній і любов, і шана.

2
Давно було!
Ту давнину давно
Забули люди степового краю.
А я про неї віршем нагадаю -—
Мені минуле бачити дано.

3
Артем із Січі — вдатний козарлюга!
В плечах — як лані На зріст удавсь гінкий.
Умів уміло правувати плуга.
Супроти ворога був мужній, бойовий.
Любив же волю, як простори — вітер.
Ляхам ні в чім ні разу не скоривсь,
Побив голів їх більше, ніж макітер,
І геть од помсти за Дніпро пустивсь.
Нехитрий скарб, дітей та молодицю
Вмостивши на прапрадівську гарбу,
Ішов степами, поки аж Гнилицю
В долині не побачив голубу.
На південь луг хилився ковилою,
На північ степ чорнозему лежав.
Порадився Артем із Богом та жоною
І хутором біля Гнилиці став.
Сім’я Артемова уперто працювала,
Достаток дбала, багатіла з року в рік.
Незнана сила людність притягала
До хутора, немов ріка потік.
Від Артемового хутора постала
Дртемівка у полі печенізькому навік.

4
Дід-січовик кмітливим був.
Часу не марнував —
Суху надибавши вербу,
Багаття в ній розклав.
Бо супилось довкруг на дощ,
Притихли цвіркуни.
Та зневажав негоду Борщ,
Козак, герой війни.
Гуляв із Хмелем у степах,
Бив ляхів, татарву,
А з Сагайдачним попервах
Ходив і на Москву.
А нині Борщ уже в літах,
Пора косить траву.
Прийшов по долю до Дінця
Від лютих папежан.
В дуплі горять сухі дрівця,
Пашить пахучий жар.
Сповита Бусова гора
В дощ теплий, обложний.
В дуплі багаття догора,
Борщ пріє степовий.
Озвався сивоус-козак:
— Три місяці вже йдем
І мушу нині вам сказать,
Що ми прийшли в Едем.
Тут є ріка, і є луги,
Є землі на лани.
Таке роздолля навкруги!
Що скажете, сини?
— Нікуди, батьку, не ідем!
Тут Божа благодать!
Тут свободу ми закладем
І будем поживать!
А що привів сюди нас Борщ,
Премудра голова,
То свобода, як так прийшлось.
Хай буде Борщова!
— Хай буде так! і буде так! —
Гурт козаків сказав.
А сивий Борщ, герой-козак,
Безсмертним вже ставав.

5
Жив Гарашко в Борщовій
У хатиночці тісній.
Йшов Гарашко на лужок
Накосить трави стіжок.
Сіно добре, запашне —
Його звір не обмине.
Щоб те сіно боронити,
Став обору городити.
Для корови та овець
Хутко злагодив хлівець.
А для коників буланих
Збудував тепленьку стайню.
А за цим, ввійшовши в раж,
Злагодив просторий саж.
Так непоспіхом, неважко
Обсадибився Гарашко.
Прихопив іще «заїмку»,
Стіни звів міцні будинку
Та й зажив поміж полів,
Як Господь йому велів.
Так Гарашко мимохіть
Для людей і для століть
Заснував нове село,
Щоб міцніло та цвіло,
В радість жителям було
Гарашківка-село.

6
Спровадила Ганна Максима в похід —
Татари розбоєм ішли в Україну,
Схилилась в журбі на ліщиновий тин,
Зронивши пекучу сльозину.
За тирсою зник у просторах козак.
Чи вернеться в славі, чи славно загине?
Не знає ніхто. А відунський вітряк
Все хрестить окілля долини.
Жила-поживала цвіт-Ганна в степу.
З синами. З дочками. Постійно в турботі.
Орали, косили, вели молотьбу,
Коноплі мочили в болоті.
Женились сини. Дочки заміж ішли.
Селилися поряд з вітцевим обійстям.
І там, де джмелі в конюшині гули,
Сільце розрослося опісля.
Померла та Ганна. А Ганнівка є.
Онуків і правнуків родить.
Людини тоді на землі не стає,
Коли добру справу не зробить.
Маленьке село.
Поряд з полем — зернина.
А ганнівцям в світі одне —
Батьківщина.

7
Стриміла в небо Бусова гора,
А поруч, де пахтіла дика м’ята,
На плесі бавились бусята —
Забави полюбляє дітвора.
Дивились бусли радісно на них,
Буслихи від шулік їх боронили.
Ніхто на птиць не цілив стріли —
Обожнювали люди їх.
Тотемним богом був крилатий Бус,
Вважавсь родоначальником він роду.
Ніхто не смів робити буслам шкоду.
Це щастя, як на хаті чорногуз!
Село, що поряд з буслами було
Назвали Буслівкою нарочито.
Віки пройшли. На місті плеса — жито.
Тепер тут Гуслівка-село.

Розділ-довідка
Печенізьке поле — це поле в радіусі 60—70 кілометрів довкола Печеніг, це поле приблизно від Харкова до Ізюма, від Дворічної до Балаклії, від Вовчанська до Змійова, від Шевченкового і Куп’янська до Салтова — все це велике, історичне Печенізьке поле, в якому перлиною мальовничий Печенізький район.
Печенізьке поле — це намисто сіл: Артемівка, Борщова, Ганнівка, Гпрашківка, Гуслівка, Новий Бурлук, Базаліївка, Василенкове, Великі Хутори, Кицівка, Лебеже, Лозова, Олександрівка, П’ятницьке І низка інших сіл. Читач-земляк мене зрозуміє, що я не зможу сказати своє віршоване слово про кожне з них. Але коли я пишу про Печенізьке поле, то я пишу і про Мартову, і про Печеніги, і про Бабку і… про всі села і містечка славного Печенізького краю…
Слава Печенізькому Полю-Краю!

8
Давно було…
Від тої давнини
Лишилися до синіх небокраїв
Оранами розорані лани
Ще до епохи і князів, і ханів.
Вони жили русяві, мов жита,
З блакитними, мов провесінь очима,
Жили в біленьких чепурних хатах
З відкритими для родаків дверима.
Робив з них кожен те, що краще міг.
Ні хліб, ні сіль орани не ділили.
Артіллю рибу з глибу Печеніг,
Так звалось озеро, в один казан ловили.
Була в оранів матір пресвята —
Орантою її орани звали,
З її ім’ям ходили по світах
І вчили всіх, щоб сіяли, орали.
Та лан і лад дикунство нервував —
На мирний люд ходили боєм орди.
Квітучий край поволі занепав.
Бо між оран прокрався черв незгоди.

9
Де вітер ковилою прудко біг,
Синіли хвилі степової річки,
Яскраво квітував петрів батіг,
Волошки голубіли невеличкі.
З’явилася ватага печеніг.
Не знаючи ні плуга, ні доріг,
Не сіючи ні жито, ані сою,
Жили не тим, що посилає Біг,
А тим, що здобувалося розбоєм,
Якщо сусід оборонить не зміг.
Чи так було, чи це лишень уява —
Нікому я пояснень не даю.
На вимисел я маю право,
Як на могилу в рідному краю.
О краю Печенізький! Тихі води,
І ясні зорі, і калинові мости,
Долаючи намови, перешкоди,
Любов до вас та Богу б донести!

10
Коли над степом зірка світова
Невідворотно дивиться у душу,
Шукаю найдобірніші слова,
Які один тобі сказати мушу,
Село моє, вітчизно, Мартова.
Прийшли к Дінцю славетні козаки,
Січ запорізьку вславивши собою,
За віру, мову, рідний край полки
Водили в бій із лютою ордою
І нездоланні увійшли в віки.
Осіли слободою в край орлів,
Ростили жито, внуків українці,
Не берегли у танці каблуків
І голосів у товариській співці —
Далеко слава йде про земляків!
Допоки голубітиме Донець,
Козацький рід не дійде переводу
І радісно нащадок із вином корець
Підніме за живу криницю роду,
За Мартову — початок і вінець.

11
Люблю я поле в пору світанкову,
Коли колосся ледве-ледь шемрить,
Немов неквапно почина розмову
До комбайнера, що на лан спішить.
Повітря чисте. На траві росиця.
Від тихих нив очей не відвести.
Духмяно пахне свіжа ораниця
І духом хліба віє від скирти.
Розкрили очі соняхи лобаті —
Жнив’яних нив невгасні ліхтарі —
І славлять працю жайвори затяті.
Ланів і нив одвічні кобзарі.
Матусю земле! Невсипущо родять
Нам хліб насушний вікові поля.
Нехай ніхто ніколи не зашкодить
Тобі, матусю, ненечко моя!

12
Вітри половецькі повз скіфські кургани
Біжать, і біжать, і біжать, і біжать…
Довкола курганів орани-поляни
Чорноземом плідним з правіку лежать.
То з їхнього поту клубочаться хмари,
Їх крівця родючості ґрунту дала.
Як тіні, минули і гуни, хозари,
Орани ж безсмертні безсмертям зерна.
Орють орачі, спадкоємці ораніа,
Їм ниви майбутнім зерном засівать.
Вітри свобожанські повз скіфські кургани
Біжать…

13
Пополовіли в свобідському полі
Жита, пшениці, ячмені, вівси.
Біжать хмарки прудкі на видноколі,
Неначе жнив нап’яті паруси.
Леліяний серцями і руками,
Безсонням, працею селянських діб,
Пливе за обрій мрійно колосками
І повертається хвилясто вічний хліб.

14
На колишнім половецькім полі
Половіє сонячно ячмінь,
Колоски завернені поволі
Плинуть у червневу далечінь.
А пшениця вже відполовіла —
В золотий окинулась окрас,
І стоїть, немов закам’яніла,
Мовби в колос-велетень злилась —
Не шелесне…
Хмари сніжно-білі,
Ніби ополонки в синизні,
Зупинилися на небосхилі,
Дощ забувши, мабуть, вдалині.
Доокруж приємно духмяніє.
Ніби ласка материнська — вітерець.
І шовкову прохолоду віє
Синьозорий тихоплин-Дінець.

15
На полі печенізькому ранкова тишина,
На полі свобожанському жнива, а не війна.
На полі Куликовому колосся наливне —
Стоїть Кулик Михайло, колосся в жмені мне,
Він пробує на стиглість зерно налите вщерть —
Чи час вже молотити, чи почекати ще?
Оглянувся довкола — ці золоті лани
Частина його серця, в його душі вони!
Цінує, безумовно, він працю трударів —
До серця їх тулив би, душею їх би грів!
Упевнено, із гідністю іде він до людей.
Кладіть на нього небо —
Утрима, не впаде!

16
На артемівському полі
Врожаю зросло доволі!
Золоті, густі пшениці,
Колоски на них, як птиці,
Душу радують чудові
І ячмені, і бобові.
В Володимира Кизима,
У сільського агронома,
Теж натура невтолима —
Не долає в полі втома.
І таких, як він, в околі
Є і буде ще доволі.
Хай же золотий потік
Йде на тік
З року в рік,
З віку в вік!

17
На колишніх полях половецьких,
На колишніх полях сіверян
Котять хвилі вітри молодецькі
У безмежний пашниць океан,
Над яким голубі небосхили,
Світить сонце надії щодня…
В цім краю, де дідівські могили,
Проживає велика рідня:
Мартівці, борщівці, бурлучани,
Печенізьці, артемівці… Їм
Гомонять сиві скіфські кургани,
Як у небі гулкім озивається грім.
Голос предків вчувається часто
В ніжнім шумі пшеничних колось,
Зичуть нам вони теплого щастя,
Щоб нам радісно в світі жилось.
Щоб молилися житу й тополі,
Ниві й хаті, Дінцю й ручаю,
Неньці й татові, Богу і долі,
Що живемо у райськім краю.

Примітки
Бусові часи — 4 ст. н. е.
Боян — древній український поет часів Київської Русі або і раніших.
Запорізька Січ — козацька республіка українських козаків.
Ляхи — польські шляхтичі.
Гарба — великий віз.
Січовик — запорізький козак.
Хміль — гетьман Богдан Хмельницький.
Татарва — кримські татари XVII ст.
Сагайдачний — Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман України.
Папежани — польські католики, єзуїти.
Едем — рай.
Свобода — те саме, що і село, звідси — свобожани, Свобідська Україна XVII—XVIII ст.
Бусята — малі бусли (лелеки).
Орани — древнє легендарне плем’я, предки українців.
Куликовому — Кулик Михайло Іванович, знатний хлібороб, керівник колективного сільськогосподарського підприємства «Печенізьке» (нар. 1937 р.)
Володимир Кизим — Кизим Володимир Олександрович, агроном, краєзнавець, керівник КСП «Артемівка» (нар. 1949 р.).

2. Коментоване читання поеми «Свобожани».

3. Пояснення значення незрозумілих слів.
Бусові часи — четверте століття нашої ери;
Боян — поет часів Київської Русі;
лях — польський шляхтич;
гарба — великий віз;
дід-січовик — запорізький козак;
Хміль — гетьман Богдан Хмельницький;
Сагайдачний — гетьман України;
папежани — польські католики, єзуїти.

4. Завдання.
1) Знайти на карті Харківської області населені пункти, які згадуються в поемі.
2) Розповісти про історію виникнення сіл Артемівка, Борщова, Гарашківка, Ганнівка, Гуслі вка.
3) Прочитати розділ-довідку про Печенізьке поле.
4) Знайти в 10-му розділі слова й вирази, які П. Василенко при свячує своєму рідному селу.
5) Запитання.
а) Які картини ви могли б намалювати до десятого розділу поеми?
б) Що ви знаєте про своє рідне місто?

III. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
Прочитати третю поему «Країна Лебідь».

УРОК №17. Тема. Література рідного краю. Петро Василенко. «Печенізьке поле». Уроки української літератури, 8 клас

Повернутися на сторінку Конспекти уроків української літератури, 8 клас

Комментарии закрыты.