УРОК № 68. Тема. Література рідного краю. Гнат Хоткевич. «Автобіографія». «З давнини». Уроки української літератури, 9 клас

    УРОК № 68. Тема. Література рідного краю. Гнат Хоткевич. «Автобіографія». «З давнини». Уроки української літератури, 9 клас

    Відповідь на питання: Як звали батька Гната Хоткевича? — тут

    Мета: ознайомити учнів з творчістю письменника, показати зв’язок його з історичними подіями в Україні, складний шлях самоусвідомлення українців; розвивати спостережливість школярів, уміння розглядати розвиток літературних процесів в історичному контексті; виховувати патріотичні почуття, розуміння складного шляху країни до незалежності.

    Обладнання: портрет письменника, виставка його творів, підбірка літературно-критичних матеріалів (монографій, статей, публікацій)

    ХІД УРОКУ № 68. Тема. Література рідного краю. Гнат Хоткевич. «Автобіографія». «З давнини». Уроки української літератури, 9 клас

    I. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

    Перевірка домашнього завдання.
    1) Перевірка письмової роботи.
    2) Перевірка підготовки до уроку позакласного читання.

    II. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ, МЕТИ ТА ЗАВДАНЬ УРОКУ

    III. СПРИЙНЯТТЯ Й ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

    1. Вступне слово вчителя.

    2. Словникова робота.

    Автобіографія (від грецьк. — сам пишу про життя) — опис життя людини, написаний нею самою. Автобіографії письменників мають характер художніх творів, коли в них виконуються вимоги типізації і художнього викладу подій. Наявність художнього ви мислу без порушення ходу основних подій властива творам автобіографічним. (Книга Гната Хоткевича — це автобіографія, а Шевченків «Художник» — автобіографічний твір.)

    3. Учнівські повідомлення.
    (З «Автобіографії» письменника. Орфографія — за авторським оригіналом.)

    Повідомлення 1 (виразне читання або переказ). «…Родився я, дійсно, в Харкові, забув тільки — на якій вулиці. З моїм народженням теж історія вийшла. Властиво, не з народженням, а з метрикою. Коли мені не вистачало року для вступу до технологічного інституту, то я «загубив» свою метрику, пішов до священого кліру церкви, де хрестився, й попросив, щоби мене зробили на рік старшим. Особи священого кліру завжди були добрі (при певних умовах, очевидно),— і те, чого не в стані були зробити батько й мати, зробилося дійсністю: я став на рік старшим. Отже, кому цс цікаво знати — нехай знає.
    Батько мій був граф, потомок великих і славних гетьманів Ходкевичів. Правда, він служив поваром, але то внаслідок родинних інтриг (вони ж усе інтригують, оті вельможні пани). Мати моя теж була графиня, Сумського в’єзду Харківської губернії. Між іншим — зазнала ще кріпацтва й добре його пам’ятає».

    Повідомлення 2. «Ну, що ж би таке ще пригадати? Хіба от що. Коли я був уже в реальній школі (графське дітьо, чого ж ви хочете? Хоча тимчасово состояв в качествє відомих «кухарки-ньіх детей». Далися оті кухарки державним діячам! Один закриває школи для «кухаркиньїх детей», другий хоче, щоб кожна кухарка вміла управляти державою)… Так от, коли був я в реальній школі, то, було, дадуть мені батько чи мати 2—3 коп., а я їх не проїдаю (це такий термін у графських дітей — «проїв я». «Я, каже, 20 копійок проїв», і всі знають, що це означає. Це означає, що у вірмена накупив з лотка «шариків» (такі кулі з леденцю армяш-ки робили: копійка ціна, а смоктати можна півдня), маківників, тянушок — і все те… по копійці».

    Повідомлення 3. «…Коли я ще вчився в реальній, то вчителем «русского языка» був нєкій Шевченко, обрусєлий хохол. І як же він, бідний, ненавидів своє прізвище! А я знав тоді вже справжнього Шевченка, Куліша, всю доступну мені українську літературу, та й взагалі читав дуже багато. Так от вичитаю, було, якусь заковику та й подаю запитання на лекції Шевченкові. Крутиться, жметься мій Шевченко, сором перед учнями, а мені — удовольствіє.
    Цілком природньо, що любив мене Шевченко, як… с(свого) сина. І доїдав — чим міг».

    Повідомлення 4. «…З днів технологічного життя цікаво відмітити от що. Року 1895 в с. Деркачах я влаштував вистави для селян в спеціяльно побудованому будинкові. У купця Михайлова випросив коня і об’їхав усіх доколишніх поміщиків: хто дощок дав, хто гвіздків, хто десятку,— і з того всього стала сцена в садку одного дядька. Із співробітників, окрім приятеля Гавр. Доброскока, пригадую ще вчителя Петрусенка, баришень Павлових, а більш нікого не пам’ятаю. Ставили ми «Назара Стодолю», «Як ковбаса та чарка». «97», «Яблуневий полон»…»

    Повідомлення 5. «…Бандуру під руку, у Київ, до Лисенка, якого зроду не бачив, і який не знав би, що з мною робити, якби я приїхав у звичайний час.
    У Київі Лисенка нема. Як зараз перед очима — двір на Маріїнсько Благовіщенській, прямо проти воріт вхід, на ганкові сидить якась жінка — то була дружина Миколи Віталійовича.
    Лисенко в подорожі по Україні з хором. Де він може бути зараз? Більш-менш у Золотоноші. Їду в Золотоношу патріярхальною залізницею, де з-під паровоза вилітають дикі качки.
    Лисенко — в гостиниці. Саме відпочивав, і прийняв мене в ліжку. Чув, що десь там виступає цовий бандурист, але що воно таке — хто й зна.
    Заграв я йому. Подобалося страшенно. Закликає на посаду со ліста бандуриста й дає 60 крб. на місяць! Ого! Я таких грошей і не бачив зроду».

    Повідомлення 6. «…За оті п’ять літ — від 1900 року до 1905 — багато чого було, всього не згадаєш. Праця в громадській книгозбірні, в «Обществе Грамотности», де я заснував спеціаль ну видавничу українську комісію і був її головою. Несчислимі вис тупи з бандурою по всяких градах і весях благословенної Росії (в Петербурзі цікава зустріч з Андрєєвим, отим організатором балалайки). А от як бандуристи не відмітили цього року 25-ліття з першого публічного концерту на XII археологічному з’їзді в Хар кові. так це я не розумію. Тож було явище дійсно значне: поворот ний пункт у бандурному життю. Про самий цей з’їзд, мою до повідь на ньому, про організацію оркестри з бандур, лір та троїс тої музики, про те одне можна би багато написати. І як мені вісім разів відмовляли дозволу поставити отой концерт у Харнові; і як губернатори всіх українських губерній відповіли забороною зробити такий концерт у себе, дозволив лише Катеринославський (в Катеринославі мусив бути XIII з’їзд), але під цей час трапився в мене трус (арештувати не дозволив лікар),— і скоро після того прийшла заборона й від катеринославського губернатора. Полтавське Земство має намір побудувати школу для бандуристів, я складаю кошториса, відбувається народний концерт у Полтаві,— та хіба все спишеш?»

    Повідомлення 7. «…Емігрантське життя своє я скінчив раптом. Душевний стан тоді в мене був такий, що ладен був їхати — хоч до чорта в зуби. Та більш менш до чорта в зуби я і їхав. Мене ж усе могло чекати в Росії. Хіба я знав, що мені інкримінують? Он писали мені товариші, що мене обвинувачують навіть у тім, що я буцімто вкрав два кулемети на ст. Знам’янка. А другі писали, що мене обвинувачують «в руководительстве вооруженным восстанием города Москвы». Але все ж я поїхав.
    Ну, що ж,— все розігралося, як по нотах. У Островського одна купчиха говорить: «Ну, канєшно, у міня бил зять… Ну, канєшно. торговал… Ну, канєшно, проторговался… Ну, канєшно, посадили єво у тюрьму»… Отак і в мене: Ну, канєшно, я приїхав, ну, канєшно, дали мені походити днів кілька (щоб подивитись, куди хожу, з ким буваю), ну, канєшно, посадили в тюрму, і сидів я спочатку в Київі, а потім — у Харкові.
    Цікаві спомини зосталися в мене з тюремного життя! Я попав у Харкові до пересильної, разом з уголовними (в пересильних тюрмах камер для політичних лема), і сидів з ними місяців два (центральна тюрма не приймала, бо там був тиф). І чого-чого я там тільки не надивився!..»

    Повідомлення 8. «…Заборонений мені був в’їзд до всіх українських губерній. Я вибрав Курську й виїхав до Білгороду. Пожив тижні зо два,— предписаніє: виїхати з границь і Курської губернії. Я думав, що це Баговут старається. Баговут — це був губернатор курський, а перед тим був губернатором у Полтаві. Коли росіяни руйнували Галичину, я дуже близько приймав те до серця,— а чим допомогти? Я написав велику книжку про Галичину на рос. мові, але вона показалася видавцям московським «слишком революционной» (одна восьма частина тої книжки вийшла потім у виданню «Союза» під заголовком «Кооперацію в Галичине»). А потім надумав поїхати з лекцією про Галичину, аби знайомити суспільність з тим краєм і творити опінію. Був, між іншим, і в Петербурзі. Там лекцію влаштували кадети. Народу було дуже багато, слухали уважно. Після були дебати. А по всьому — зосталася головка: Мілюков, Родічев і т. ін., і була вже бесіда в тісному колі. Кадети тоді сподівалися от-от прийти до власти, сісти на міністерських кріслах, і тому питання ставили ясно: «Что мьі должньї делать с Галицией?» Я відповідав, як умів.
    Так от, між іншим, була така лекція і в Полтаві. Баговут (цікава була з ним розмова!) взяв з мене підписку, що я не буду вживати слова Україна, «український» і т. ін. Очевидно, я таку підписку дав. і на лекції, коли треба було сказати — «український університет», я говорив: «университет с преподаванием на язьіке, на ко-тором говорит местное населенис»…»

    Повідомлення 9. «…Оце вам і моя автобіографія. Бачили очі, що купували,— їжте, хоч повилазьте.
    Загальне вражіння, бодай на мене — якоїсь безтолковости. Як каже Горький: «жил-жил, одних штанов может сорок износил», а толку ніякого. І це я відчуваю найяскравіше власне тепер, коли видаються оці мої твори. Навіщо їх видавати тепер, коли вони і в свій час не дали ніякого значіння? Лінія людського життя й людської діяльности мусить іти так, що за кульмінаційною точ кою має падати бистро, і чим більший кут дає, тим краще: природа розчищає місце для нової творчости. А отакі видання це все одно що штучне дихання, кисень, камфора й т. ін.
    Чекайте! А може ж моя лінія ще йде вверх? А може ж я ще не дійшов «до точки»? А може ж я ще «подаю надежди и оньїе питаю»? Кажуть же, що буває «вторая молодость». А якщо буває вторая, то чому ж не буть третій, четвертій і т. д.? А коли так — живем, значить! Дайош!..»

    4. Короткий переказ змісту твору Г. Хоткевича «З давнини».

    5. Робота над текстом.
    1) Визначити жанр твору.
    2) Назвати композиційні особливості твору. (Через розповідь діда ми довідуємося про складну й насичену подіями історію поневолення народу. Слобожанщина — колись являла собою вільні землі, але відколи почали з’являтися поселенці, виникло й бажання багатіїв прибрати до рук і землі, і поселення разом з людьми, перетворити їх на кріпаків. Жадоба наживи штовхала їх на низькі і підлі вчинки.)
    3) Виразне читання уривка з твору (на вибір учителя) з коментуванням.

    6. Бесіда з учнями.
    1) Визначіть тему твору «З давнини».
    2) Дайте характеристику Василеві. Яким ви його уявляєте? Хто він? Знайдіть у творі портретні характеристики.
    3) Як звати діда? Хто він такий? Яке, на вашу думку, в нього минуле?
    4) Знайдіть у тексті опис пейзажу. Яку функцію виконує він у творі? (Створює контраст із розповідями діда про поневолення краю.) Назвіть звукові і зорові образи, використані письменником.
    5) Які епізоди нагадують вам повість Квітки-Основ’яненка «Маруся»?
    6) Доведіть, що це твір реалістичний.
    7) Визначте і обґрунтуйте головну думку твору.

    ІV. Завдання на літо
    Учні отримують список творів для читання до наступного навчального року.

    УРОК № 68. Тема. Література рідного краю. Гнат Хоткевич. «Автобіографія». «З давнини». Уроки української літератури, 9 клас

    Повернутися на сторінку Уроки української літератури, 9 клас

    Комментарии закрыты.