Урок № 47. Способи передачі чужої мови. Українська мова. 9 клас. Конспекти уроків

    Урок № 47. Способи передачі чужої мови. Українська мова. 9 клас. Конспекти уроків

    Розглянути подані в двох колонках речення. Пояснити відмінність між прямою й непрямою мовою. Пояснити вживання розділових знаків.

    Годуй біду, а вона каже: “Ще прийду!”Хвалився горщик: “Розіб’ю казана!” Годуй біду, а вона каже, що ще прийде. (Нар.творч.)Хвалився горщик, що розіб’є казана. (Нар.творч.)

    Прочитати речення, правильно їх інтонуючи. Вказати речення з прямою та речення з непрямою мовою.

    Вхопив кіт сало та й кричить: “Мало!” Не сиди, склавши руки, бо зима таки прийде й спитає: “Де ти був?” Хвалилася вівця, що в неї хвіст, як у жеребця. Кожух має свій дух, а вата питає, де хата.
    Народна творчість.

    Пояснювальний диктант. Накреслити схему кожного з речень.

    І. Кислиця не второпає ніяк: “Чому від мене кривить губи всяк?” (В.Симоненко.) “Таки ми витягли!” — сказав Комар Волам, що витягли вози з багна з снопами. (Л.Боровиковський.) “За що ж, — хто-небудь попитає, — Зозуля Півня вихваляє?” (Л.Глібов.) Івась до Марусі щовечора йде, “Добрий вечір”, — каже і ручку дає. (Нар.творч.)

    ІІ. Скажу я, добрі люди, й вам: “Не плюй в колодязь: пригодиться води напиться”. (Л.Глібов.) “Якби мій шлях спрямить, я вже була б на полюсі”, — пишалась працею своєю Білка в Колесі. (С.Коваль.) Чоловік питає в перехожого: “Скажіть, як мені швидше потрапити до лікарні?” “Дуже просто, — відказує той. — замружте очі і переходьте вулицю на червоне світло”. (Нар.творч.)

    Переписати, розставляючи розділові знаки (подаємо речення без їх вилучення).

    Мовить бабця до онука, школярика Гриця: “Принеси мені, будь ласка, водички напиться”. А молодший внук: “Не варто ледаря просити. Йдіть напийтесь та ще й кварту мені принесіте!” (П.Савчук.) Замок помітив серед ночі: його хтось відімкнути хоче. “Це хто? — він в темінь закричав. “Тихіш! Я замісник твого ключа, — озвалася півголосом Відмичка. (П.Гришко.)

    Диктант із коментуванням.

    І. Глянув плугатар на поле й зрадів: “Тільки б Господь мені хліб позернив!” (Б.Грінченко.) Поля мої, зелену завірюху, ваш дзвін і шум я в пісню переллю. І, як колись, шепчу я вам на вухо: “Не знаю й сам, за що я вас люблю!” (Г.Коваль.) “Мій лісовик,” — ти казала до дуба. Він шепотів тобі: “Дівчинко люба, — ніжно узорні схиляючи віти, — буду для тебе я радо шуміти”. (Л. Забашта.) Ось вітер вилетів весняний та верховіттям ворухнув: “Ой, як я довго був приспаний!” — незадоволено гукнув. (А.Казка.) Падають яблука в нашім саду, щастя шепоче: “Чекайте, прийду”. (Н.Пукас.) “Дубе, дубе, хто тобі душу виїв? — у думках запитав я дерева і сам відповів: Літа мені виїли серцевину і душу”. (М.Стельмах.) Якби сталось диво й земля до мене словом зацвіла б: “Яка ти, дочко?” “Я світлолюбива”, — такою моя відповідь була б. (Н.Пукас.)

    ІІ. Мій батько вчив мене: “Затям! Кого єдиний раз купили, той продається далі сам”. (В.Густі.) “То ти так любиш співати?” — часто мене запитують. То вже могли б запитати, чи я люблю дихати. (Н.Пукас.) Він чманів од “Ой чий то кінь стоїть”: “Сподобалась мені, сподобалась мені тая дівчинонька”. (Ю.Мушкетик.) Питалася матуся, чом я крізь сон сміюся, а вдень пісні співаю, роботу забуваю. (О.Маковей.) Верба бігала по наших спинах, приказуючи: “Верба біла б’є за діло, будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!” (В.Гнатюк.)

    ІІІ. Летять лебеді білі-білі на Чорнобиль крізь наше село. Я їх тихо, як мама, молила, щоб Чорнобилів більш не було. (В.Бубир.) А хата журиться, ятриться, стуливши тужно плечі стін: “В мені ж судилось вам родиться, ви брали тут в життя розгін”. (В.Слабеняк.) Я чую, як рида Вкраїна, убита горем удова: “Верніть мені і батька, й сина! Візьміть собі оті права перекидатись булавами, од рала п’ястись у пани, щоб потім темними братами орать скривавлені лани!” (М.Чернявський.)

    ІV. До Шевченка Україна лише “подумала”: “Я можу бути”. “Я є!” — “промовила” вона голосом Тараса Шевченка. (О.Сугоняко.) Тарас гранітний дивиться суворо: “А ви гартуйте ваші голоси! Не пустослів’ям, пишним та барвистим, не скаргами, не белькотом надій, не криком, не переспівом на місці, а заспівом в дорозі нелегкій”. (Л.Костенко.) Лиш діди де-не-де про життя шамотять беззубо, що буряк ого-го, а з картоплею в них недорід, що до себе забрати все хочуть онуки їх любі, але їм все одно помирати отутечки слід. (В.Бубир.)

    Прочитати, правильно інтонуючи речення. Пояснити вживання розділових знаків. Вказати цитати.

    Пам’яті Василя Симоненка

    Пісню задушевну, пісню лебедину
    Розстелила мама, ніби скатертину:
    “Можна все на світі вибирати. Сину,
    Вибрати не можна тільки Батьківщину”.
    Скільки тих стежинок у житті сплелося,
    Скільки снів рожевих так і не збулося.
    Летять лебедята через Україну.
    “Вибрати не можна тільки батьківщину”.
    У борні завзятій. Може, я загину…
    “Вибрати не можна тільки Батьківщину”.
    Дивимося чесно людству ми у вічі.
    У планети мудре мамине обличчя.
    О.Єрмолаєв.

    Пояснювальний диктант.

    І. Коли у гіркоті думок безсилих похилиться на руки голова, згадаймо Симоненкові слова: “Народ мій є! В його волячих жилах…” (І Качуровський.) Слова ці вражають і серце, і глузд, і їм не шукайте заміну. Слова ці вишневі з Сосюриних вуст: “Любіть Україну! Любіть Україну!” (І.Драч.) Аби хоч єдиний нащадок здобув з глибини Інтернету й поклав собі десь біля серця: “Любіть Україну!” Любіть! (В.Гужва.) Зацний філософе Григорію Савичу (в миру — Сковорода), здрастуйте! Ми, звичайно, воздаємо Вам належне за те, що зуміли втекти в безмежне з буденному содому. (“Світ ловив мене, але не впіймав”- цитую. Забув, щоправда, з якого тому). (Б.Олійник.) Своїм праправнукам далеким лишив він заповіт оцей: “Быть можно дельным человеком и думать о красе ногтей”. (М.Рильський.)

    ІІ. Хоч раз почуйте, грамотні руїни, нікчемні слуги чорного добра, як, обіпершись вітрові на спину, кричить Тарасова гора: “Нема на світі України, немає другого Дніпра!..” (В.Симоненко.) Колись великий Сенека зазначав: “Вітчизну треба любити не за те, що велика, а за те, що своя”. (П.Мовчан.) Щоб між нами не вгасало проміння величне, ти “поставив на сторожі” Слово твоє вічне. (Леся Українка.) Кобзар іде безмежним світом і “Як умру, то поховайте…” гримить священним заповітом. (Д.Луценко.) Шевченкове “у нас нема зерна неправди за собою” не є сповіддю про життя, це сповідь поета, який ніколи не кривив словом. (Є.Сверстюк.) Ти мене чекала на порозі, щоб легенько, звісно, докорить. Давнє “занедужав я в дорозі” мусив я, звичайно, повторить. (М.Рильський.)

    Для довідок.
    Сенека — давньоєврейський філософ.

    Словник.
    Содом — старовинне місто в Йорданській долині, за Біблією, разом із містом Гоморрою покаране Богом за гріхи їхніх мешканців.

    Виразно прочитати уривок. Вказати репліки та авторську мову. Розповісти про розділові знаки при діалозі.

    І. А там, де нині стоять тополі, гінці козацькі з’їжджались в полі.
    — Ну що, на Київ?
    — Зажди, ще рано. Ти тута, джуро? Мчи до Богдана. Скажи, що жоден не втік од кари. Про наші рани — із вуст ні пари…
    О.Довгий.

    ІІ. — Щось намалював? — розпитувала Марійка.
    — Закінчив козацьку серію “Дике поле”, — Максим відповідав спокійно.
    — Актуально? На часі? Уявляю твої картини: степ, тирса, козаки на конях…
    — Все в тому — який степ і яка тирса.
    — Справжні?
    — Скількимога.
    За Ю.Мушкетиком.

    Переписати, розставляючи розділові знаки (подаємо уривок без їх вилучення).

    Марко помічає, як біля осокора заворушилась невисока жіноча постать.
    — Хто ти, жінко добра? — зупиняється недалеко і пильно вдивляється в обличчя невідомої.
    — Я твоя доля, — бринить несподівана і загадкова відповідь.
    — Така у мене гарна доля?
    — Ти кращої варт, — чує мелодійну, жалем перевиту відповідь.
    Марко повертає голову до невідомої і спочатку навіть не вірить, що її вже нема. Яким чародійством так швидко могла вона зникнути, забравши з собою несподіванку зустрічі і відгомін давнини?
    За М.Стельмахом.

    Навчальний диктант.

    І. — Добривечір тобі, зелена діброво!
    Переночуй хоч ніченьку мене молодого!
    — Не переночую, бо славоньку чую
    Та про твою, козаченьку головку буйную.
    — Добривечір тобі, ти, темний байраче!
    Переночуй хоч ніченьку ти волю козачу.
    — Не переночую, бо жаль мені буде,
    Щось у лісі сизий голуб жалібненько гуде.
    Вже про тебе, козаченьку, вороги питають,
    Удень й вночі в темнім лузі все тебе шукають.
    Гей, як крикне козаченько до гаю, до гаю:
    — Наїжджайте, воріженьки, сам вас накликаю! (Нар.творч.; 72 сл.)

    ІІ. 1912 року жоден студент в Києві не був заарештований під час відзначення шевченківських роковин. Студенти, як завжди, готувалися до демонстрації, але днів за три до свят було повідомлено: в костелі Святого Миколая митрополит Андрей, який приїхав зі Львова, буде правити панахиду по Шевченкові.
    …Митрополит сам, без жодного священика, почав служити панахиду. Вперше в Києві пролунала молитва за спасіння душі найкращого сина України. Перший раз з вівтаря Божого храму почули рідну мову, якою говорив церковний достойник. Владика сказав, що вороги наші оголосили Шевченка безбожником. Вони не згадали про заклик поета любити батьківщину “во врем’я люте” і його вимогу “в останню грізную минуту за неї Господа моліть”. “Цей заповіт нашого генія ми зберігаємо в наших серцях, і тому, мої любі діти, — говорив Владика, — ми повинні віддати всі свої сили на користь Батьківщині. Помолімось Богові, щоб він пам’ять про нашого славного Кобзаря зберіг навіки”.
    Митрополит став навколішки і разом з усіма заспівав “Вічную пам”ять”. Заспівали люди, які стояли навколо костелу. Тут сталося те, чого ніхто не чекав: козаки скинули шапки й почали хреститися, а поліцаї відійшли на іншу вулицю. (За М.Очеретом; 176 сл.)

    ІІІ. На спаді літ над складнощами світу філософ битись, врешті, притомивсь. І, вивівши парадоксальну мисль, зітхнув: “А чи було б цікаво жити, аби з усього вилущити смисл? Та от цікаво (взяв би його біс!) іще б оце питання прояснити!” Рожевий обиватель сплюнув сито і кинув знехотя, мов чайові, що світ — яснішого нема у світі, і нічого терзатись голові! Старий кивнув: “А й справді небилиці. І все ж таке: чому літають птиці, а ми з тобою ходимо одвік?” “О Господи! Та відповідь, вважайте, сидить при вашому ж таки столі: тому й літають, щоб не заважати ходить нормальним людям по землі!” (Б.Олійник; 98 сл.)

    Словник.
    Митрополит — вище звання православних і католицьких єпископів.
    Панахида — церковна служба по померлому.
    Парадоксальний — такий, що виражає парадокс — думку, що разюче роходиться з уталеними поглядами, хоч насправді не є хибною.

    Навчальні диктанти

    Київ пізнати повністю неможливо, хоч проживи тут сто і двісті років, бо у кожного він свій, особливий, самобутній і неповторний. Є Київ правобережний — старий, древній, історичний. Є Київ лівобережний — молодий, юний, легкий, сучасний, що схожий на білу птаху, яка хоче долетіти до середини Дніпра, та долетіти ніяк не може. Райдуга мостів, як двоє дужих крил, поєднала лівобічну й правобічну сторони Києва в єдине ціле. Так і Україна, маючи східну й західну землі, об’єднана однією мовою, однією вірою, однією матір’ю — вільною, незалежною, демократичною державою, над якою майорить синьо-жовте знамено з золотим тризубом.
    Я сходив місто вздовж і впоперек, об’їздив, облітав, бачив у різні пори року — Київ завжди чарівний і неповторний: навесні й восени, у тишу і грозу, у ранкову й вечірню годину.
    Київ незбагненний і прекрасний, він чарівний і любий. Тому радісно повертатися в його лоно, бо знаєш: ти повертаєшся в рідну домівку, де на тебе чекає тепло, ласка й затишок. (За А.Камінчуком; 150 сл.)

    Місто

    Місто спало. Завжди гомінке, обсипане трамвайним дзенькотом, шурхотінням шин, воно принишкло, притихло. По вулицях, промацуючи фарами асфальт, мчали автомобілі.
    Десь у високості несподівано полунало тривожно: “Курли-курли!” Може, це летять ще скіфські журавлі, які спали десь у льодах, а тепер прокинулися? Летять вони одвічним шляхом, бачачи під собою розсипи вогнів, і тетеріють, метаються, згубивши одвічний батьківський шлях.
    А може, це ми загубили свій шлях? Творець створив світ досконалим, все було в гармонії, злагоді. І от виросла головата істота й почала переробляти світ на свій вигаданий лад і ніяк не може зупинитися. Обмацала землю від п’ятачка Евересту до найглибшої океанської западини, а не стало таємниці — життя стало пісним. Солодячи життя штучними витворами, та істота пнеться в космос, де є своя гармонія. Й станеться колись: прийде сила, яка, струснувши світ, знову приведе його до ладу. Буде це якийсь суперкомп’ютер, що поновить втрачену гармонію… (За Ю.Мушкетиком; 142 сл.)

    Поміркуй, друже, хто, крім Шевченка, так жагуче і пристрасно любив Україну? Звісно, її палко любили Сірко, Мазепа, Винниченко, Петлюра, хлопці й дівчата з УПА, Симоненко, Стус… Багато українців любили Україну. Кожен любив її по-своєму, проте й найталановитіші не зуміли висловити свої почуття так щиро і переконливо, як Кобзар. Доки житиме Шевченкове слово, доти житиме й український народ. Саме через це й сьогодні проти нього так люто виступають всі ті, кому незалежність України кісткою стала поперек горла.
    Плітки про Шевченка запускають, дружно розкручують, розповсюджують по всій Україні вороги українського народу, які поставили собі за мету нав’язати нам безглузду думку: серед нашого народу немає і не могло бути геніїв. Йдучи за їхньою логікою, за всю тисячолітню історію український народу продукував тільки хуторянське. Завдяки чому ми тоді вижили як народ?
    Чорним квачем ненависті квацюють вороги кожного українця, який, маючи в душі священний вогонь любові до своєї землі, хоче роздмухати його у байдужому оточенні. (З журн.; 150 сл.)

    Дитинство

    На дні спогадів Дарини лежало дитинство. Рано-рано зайшла вона холодок під соняшники. Сонця ще немає, а он там воно має сходити. Прогорнула ямку, підстелила сторочечку, вмостилася, обхопивши ноги руками, обіпершись підборіддям на коліна, щоб не прогаяти сходу сонця й примітити, як до нього повернуть голови соняхи. Тоді знатиме, що довіку прив’яже до себе щастя: бачила таку таємницю!
    Вже й сонце зійшло, вже й на гарбузинні розгорнулися жовті п’ятикутні зорі, а вона спала. Їй снилося, як щастя, схоже на зелену ящірку, виповзло їй на рукав та й каже: “Дівчинко, не прив’язуй мене, я тобі в пригоді стану!” “Добре, — відповідає Даринка, — я думала, що щастя — то квітка, а воно на ящірку скидається. Бігай собі, ящірко, щоб тебе ніхто не спіймав!” “Я тобі приречене, — каже щастя, — ах ти, погана дівко, хіба можна так ховатися?” Даринка розплющила очі й побачила сестру Ганну, яка ніяк не могла її добудитися. (За Ю.Яновським; 145 сл.)

    Урок № 47. Способи передачі чужої мови. Українська мова. 9 клас. Конспекти уроків

    Повернутись на сторінку Українська мова. 9 клас. Конспекти уроків

    Комментарии закрыты.