• Реклама

36. Тема уроку: Літературна композиція. Інсценування діалогу розповідного твору. Уроки української літератури, 6 клас

36. Тема уроку: Літературна композиція. Інсценування діалогу розповідного твору. Уроки української літератури, 6 клас

Мета: навчити дітей створювати інсценівки; розвивати уміння працювати з додатковою інформацією, уміння емоційно передавати зміст висловлювання; виховувати почуття добра, милосердя, уміння співпереживати.

Обладнання: портрет Панаса Мирного, прикрашений вишитим рушником, нетрадиційно розставлені меблі в класній кімнаті.

ХІД УРОКУ Літературна композиція. Інсценування діалогу розповідного твору. Уроки української літератури, 6 клас

I. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Перевірка домашнього завдання. Бесіда.
1) Що таке інсценування?
2) Що таке ремарка?
3) Як створюється інсценівка?
4) Що таке літературна композиція?

II. МОТИВАЦІЯ НАВЧАННЯ ШКОЛЯРІВ

1. Оголошення теми, мети і завдань уроку.

2. Літературна композиція з інсценуванням діалогу «Зустріч з літератур ними героями» (за оповіданням Панаса Мирного «Морозенко»).

Учитель. Письменник Панас Мирний правдиво зображував дійсність. Як називаємо такого письменника?
Читач. Письменником-реалістом.
Учитель. Ми всі знайомі зі змістом оповідання Панаса Мирного «Морозенко». Ви всі його читали. Яка ж тема цього твору?
Читач (це може бути будь-хто із учасників цього уроку). В оповіданні «Морозенко» відображено життя бідної селянської родини, зокрема доля вбогого хлопчика Пилипка.
Учитель. Які твори на цю тему вам уже відомі? Читач. Про життя дітей написані оповідання «Ялинка» Михайли Коцюбинського, «Школяр» Архипа Тесленка, «Грицева шкільна наука», «Малий Мирон» Івана Франка, «Кленові листки» Василя Стефаника і багато поезій Тараса Шевченка.
Учитель. А який твір Панаса Мирного ми обговорювали і який епізод вам запам’ятався з того твору найбільше?
Читач. «Казку про Правду та Кривду». Найбільше запам’яталася розмова: «Бабусю, а настане такий час, що Правда одоліє Кривду й почне на землі панувати? — спитався бабусі білолиций Івась.— Усі діти уп’яли очі у бабине обличчя, дожидаючи, що та скаже. Бабуся нічого не одказала, тільки низько-низько склонила голову…».
Учитель. Оповідання «Морозенко» ми розглянемо у формі рольової гри, в якій діють автор, критик, персонажі, читачі та ілюстратори і вчитель. Отже, оповідання прочитано. Мабуть, у читачів є чимало запитань до його автора?

III. СПРИЙНЯТТЯ І ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ
Читач. Чому оповідання «Морозенко» таке сумне? Я пригадую «Ялинку» Михайла Коцюбинського. Хоч теж невеселий твір, але із щасливою кінцівкою. А розповідь Панаса Мирного дуже сумна… Чому?
Автор. Таке було життя… Страшною марою стало воно передо мною і лякало мою душу… Що воно буде? І як воно далі буде? Допитувалась моя залякана душа, та, призвичаєна змалку до роботи, вона не піддалася жахові й — потай від усіх, темними ночами — скликала свої яскраві думки до гурту, наструнчувала занепалу силу і почала викладати оті випадки лихого життя дрібними рндками на папері («Із щоденника»).
Читач. Чому письменник написав саме про новорічний вечір?
Критик. У пресі того часу стало звичаєм під Новий рік вміщувані так звані новорічні оповідання, котрі, як правило, писалися за шаблоном: мали сумний початок і обов’язково щасливий кінець, — на зразок того, що у вбогу родину приходить добрий Дід Мороз, мліє заплаканих діток, щедро обділяє їх подарунками, від чого дитячі серця сповнюються радості. Нічого подібного ми не знайдемо у суворого реаліста Мирного — непримиренного ворога… будь-якого загладжування разючих суперечностей між ситими і голодними. Його новорічне оповідання «Морозенко» починається сумною драмою і закінчується хапаючою за душу трагедією: маленький Пилипко, аби втішити у тяжкому горі матір, потайки йде до хрещеного батька за новорічним подарунком, але збивається зі шляху і замерзає в глухому лісі. Над холодним тілом дитини вмирас і нещасна мати — в неї од нестями розірвалося серце (М. Є. Сиваченко). В реаліста Панаса Мирного — сама правда життя: тяжка, болюча, страшна.
Читач. Про тяжку долю дітей за кріпацтва написано у віршах Тараса Шевченка «І золотої й дорогої…», «Мені тринадцятий минало… » та інших. А це твір прозовий. Чому?
Автор. Буденне життя з його болем та горем, з його радощами та утратами краще й докладніше укладається під прозою… Прозою ширше і більше можна охопити життя, ніж віршем… («Із щоденни ка»).
Учитель. Чому цей твір ми називаємо оповіданням?
Читач. Бо в ньому розповідається про життя лише двох персонажів — матері та сина; на прикладі однієї життєвої події відтворено життя того часу; твір невеликий за обсягом, розповідний.
Учитель. Яке життя постало у вашій уяві?
Читач. Безпросвітні тяжкі злидні. Ось картини того убожества, в якому опинилися Катря та Пилипко (читає): «хоч би що продати!..» — І вона позирнула кругом себе. Підсліпий каганець ледве присвічує з комина, допомагає підсліпим від сліз очам оглядати злиденне добро. Он дірява ряднина чорніє, простяглася під Пилип ком замість постелі. «Кому вона і на що годиться?» Он невеличкі» подушечка піддержує його кучеряву головоньку. Вона була колись велика, з пуху, та через кілька літ зносилася, що й не пізнати. Пуху в ній, правда, ще багато: якби розскубти та розбити, і на вели ку б стало. Замість пуху, напірник можна соломою або сінцем наби ти — і на соломі щасливому добре спиться. От якби продати! Ти кому ж його? Он ще кожушина вовною вгору, мов вівця, простяг лася. Колись за неї двадцять рублів давали. Ще й тепер можші рублів із п’ять зачепити. Та як його без кожушини по такому холо ду на роботу бігати! Хоч би потеплішало швидше, в свитці б можнп. Застарчила б кожушину. П’ять рублів — гроші: на них би місяцін зо два протягти можна, а там потепліє. Хіба однести шинкареп в заставу! А може, та ще що знайдеться? — Каганець почав при меркати: останнє світло в ньому вигорало. По кутках печі стовпи лись морок та чорна темнота. Катря провела рукою по черені, чи не налапає, бува, ще чого, про віщо вона, може, забула. Мозоля і ні рука черкнулась об суху глину й загарчала. «Ні, не забула, не по милилась, нічого більше немає!» — подумала вона і глянула на Пилипка. Сонна дитина тихо лежала перед нею розхристана, розкидана. Катря витягла з-під себе другий край ряднини і вкрила нею сина, поцілувавши в заплющені очі. Нагорілий гніт блиснув, зашкварчав, сиза іскорка стрільнула вгору і згасла… в хаті зробилося темно, як у домовині.
Учитель. Як зображено Пилипка у творі? Що цим хотів сказати автор?
Читач. По-різному. «…Пишне панське личенько, ясні блакитні очиці та біле й м’яке, наче льон, волоссячко»; «кучерява головонька». Це один портрет. А ось другий: «…загорнений у довгу материну свитку, закутаний її чорним платком, у шкарбунах на босу ногу». Цими описами автор підкреслює красу, зовнішню і внутрішню, привабливість хлопчика і водночас нещасливість його долі.
Учитель. Хто з читачів має запитання до Пилипка?
Читач. Чому ти так допитувався в матері про Морозенка?
Пилипко (убого вдягнений хлопчик). Я хотів піти посипати, але було дуже страшно. В моїй голові стриміла думка: от хоч би що, п піти посипати! І торік я ходив, ще меншим. Хрещений батько дав мені сороківку грошей… То ж торік було, тоді я був малим, а тепер… Тепер я дядині скажу, що в нас нічого їсти. Дядина — добра людина, надає мені й хліба й ковбас. Ото я звеселю матір, як нанесу додому подарунків! Мати стращає, що я замерзну. І чого б я замерз? Та я як чкурну, аж закурить! Мені аби з хати вибратись, щоб по запримітила мати, а там…

Інсценізація уривка твору:
Мати і Пилипко розмовляють про Морозенка.

Пилипко. Мамо! А бачив хто Морозенка, який він?
Мати. Не знаю, моя дитино. Я не бачила, то й не знаю. А люди кажуть, що він старий-старий та кремезний… Голова з гору, замість волосся вкрита снігом, а борода сплетена з довгих-предовгих пістряків, що намерзають у ясний день під стріхами. А ніщо так у його, як зуби!-Наче голочки, гострі, тонкі, непримітні; він як кусає ними, то впускає в тіло. Через те воно так і болить та трудить, як пін вгородить в його свої зуби!..
Пилипко. І очі є в його, мамо?
Мати. Є, синуї Кажуть: очі в його з криги, білі та блискучі, от як піпкі скалочки з льоду бувають, тільки замість чоловічків в їх холодні огники світять. Страшні такі очі, крий Господи! Як наведе мін ними на кого, так наскрізь холодом і прониже!
Пилипко. А ноги він має? І руки?
Мати. Є ноги й руки. Ноги в землі, не видно, а руки — довжелезні хапала, він ними завжди махає. Холодом дихне, а руками махне,— так по всьому світу снігом та холодом і стеле. А як розсердиться чого, то ще дужче руками замахає,— тоді вже ціле віхало здіймає.
Пилипко. Нехай йому всячина, який він страшний, мамо!
Мати. Страшний, сину…
Читач. Чому ж ти не послухав матері? Може, захотілося побешкетувати?
Пилипко. Ні. Матері було дуже жаль. Аби мама не плакали, я на що хоч піду.
Автор. Пилипко вразливий був до чужого горя. То ж до чужого, а до свого?.. Ті сльози й та мука материна боляче вчепилася в його жалісливе серце.
Учитель. Які сили протистоять щирому задумові Пилипк^ принести матері радість? Як ви ставитеся до цих сил?
Читачі. Це Морозенко, Віхало, сніжинки та навіть увесь ліс. Хоч і красивий він, але ворожий Пилипкові. І всі ці сили викликають гнів, неприязнь.
Учитель. Усно змалюйте злі фантастичні образи так, як вони вам уявляються.
Читач. Морозенко — старий горбатий дідуган з білою бородою і запалими підсліпуватими очима… Голова — як гора, замість волосся — сніг, а борода сплетена з довгих-предовгих вістряків, що намерзають під стріхами. Зуби — як голочки гострі, він кусає ними і впускає їх у тіло. Очі — то скалочки з льоду, замість чоловічків холодні вогники світять. Руки — довжелезні хапала, він ними завжди розмахує. А дихає холодом!
Читач. Віхало товсте, кругле, наче здоровенна копиця, руки в нього цупкі, лапасті, товсті, як лантухи, ноги. На ньому сніговий одяг, який на холодному вітрі аж лопотить, а кустрата голова на всі боки метляється. Голос густий, хриплий.
Читач. Сніжинки голосно пищать, стрибають по гілках. Вони мають тоненькі пальчики і вистукують ними дрібно, збиваються в купу, і та купа росте, більшає і стає, наче стовп.
Читач. А ліс — то темне страшидло з чорними корявими ногами, білими лапатими руками та величезною, закутаною снігом головою.
Учитель. Чи жаль вам Пилипка?
Читач. Дуже жаль. Він безсилий перед страшною лісовою стихією. Хоче якось вирватися з-під влади тих злих химер і не може.
Учитель. Якими порівняннями користується письменник, щоб відтворити душевний стан Пилипка?
Читач. Автор порівнює його з пташкою: «Серце його, як у невеликої пташки, стукало, билось» — читаємо у творі.
Учитель. Про ваше ставлення до Пилипка свідчать і ваші малюн-ки-ілюстрації. Послухаймо коментарі авторів до своїх малюнків.
Відбувається захист учнями малюнків-ілюстрацій до твору.
Учитель. Отже, Пилипко — у центрі вашої уваги. То як ми називаємо такий персонаж?
Читач. Головним.
Учитель. Чому ж, на вашу думку, оповідання не названо «Пилипко»?
Діти міркують і пояснюють назву, наприклад, так: головне — не сам Пилипко, а його трагедія. Причиною ж цієї трагедії є Морозенко, бо він заморозив Пилипка.
Учитель. Та чи Морозенко — головний винуватець лиха?
Читач. Звичайно, не Морозенко, а ті, хто створив Катрі та її гинові нестерпні умови життя. Злидні вигнали дитину з хати.
Учитель. Згадайте слова сусіда після смерті Пилипка.
Читач. «Не задавив би мороз, то голод догриз!.. Раніше вмерло, менше горя знатиме!..»
Учитель. Недовгим і трагічним було життя Катрі. Чи виникли в кого запитання до Пилипкової матері?
Читач. Чому ви повірили Пилипкові? Адже знали його наміри, сердечність, чулість?
Мати. Пилипко ніколи не говорив неправди. Він злякався Морозенка, і я думала, що побоїться піти посипати.
Читач. У мене запитання до автора. Чому ви наділили свою героїню такою нещасливою долею і дали ім’я їй Катерина?
Автор. Я часто задумувався над жіночою долею: та ж людина, а життя зробило з неї рабу-невільницю. Протягом усього життя н пболівав за жіночу долю. Ще образ Катерини з твору Шевченка глибоко вразив мене. Тому й свою героїню назвав Катрею («Із щоденника»).
Учитель. Який настрій був у матері, коли вона бігла розшукувані свого сина?
Автор. «…Гукала вона на бігу, думаючи, що це гукання раніш від ип( добіжить до сина, подасть йому звістку, як побивається за ним йшо мати!.. Аж мерзла земля гула під нею, так вона мчалася! В грудях дух затинався, серце як не вискочить, билось, а вона неслася!.. Хіба вона дише для себе! Хіба серце б’ється для неї? Хіба не все одно, коли те й друге стане, як його на світі не стане? І чому вона не птиця? Чому в неї не виросли крила? Стрілою б вона пустилася навздогінці, рябцем би впала, де його спіткала, сизим орлом підхопила на свої крила і миттю додому домчала!.. Та ба! Нема в неї крилець…»
Мати. «А то чий слід верне наліво? На чистім снігу свіжий слід малої ноги… невже це Пилипчин слідочок? Збилось уночі з шляху?.. Та невже ж то? А може, воно далі й на шлях потрапило?»
Автор. Вона, як стріла, полинула до пенька, на котрому сидів Пилипко, прихилившись до дерева головою.
Мати. «Пилипку!.. Синочку мій!»
Автор. Нестямно скрикнула Катря і вхопилася за нього. Палючий огонь не опік би так боляче їй рук, як опекло холодне Пилипкове тіло!
Читач (до автора). Хіба не досить було вам однієї смерті?
Автор. Моєю метою було схвилювати читача трагедією жінки матері. «Я язик собі вирву, коли він… не заговорить так, щоб і каміння завило…» — вирішив я.
Учитель (до автора). Розкажіть нам, будь ласка, про найзаповітніше своє письменницьке бажання.
Автор. Якби я зміг показати безталанную долю життя людського, високу його душу, тепле серце… — то б моя слава була…
Учитель (до критика). Чи здійснив письменник поставлене перед собою завдання?
Критик. Він бачив знедолене, ошукане, пригноблене селянство — і став на його боці, віддав йому всю любов… Бачив, як панство зневя жало українську мову, як ту мову не допускали в школи, установи, як кривдили її і пхекали на неї пани, як забороняв її царський уряд,— і полюбив свою рідну мову найніжнішою любов’ю… То розгортав у своїх творах, мов на килимах дорогих, її скарби незліченні, покл зуючи всім: ось дивіться, які це коштовності, які в цій мові зорі мерехтливі, яке небо глибоке, яку музику вітру в ній чути і дихання людське. Погляньте, які думи в ній ширяють, які почуття виру ють, — то бунтівливі і гнівні, то ніжні, як дівоча або материнсько пісня, як перше слово дитини. Прислухайтесь, скільки плачу і стогону в ній, скільки журби і горя… Запам’ятайте слова цього видатного майстра слова про мову: «Найбільше й найдорожче добро в кожного народу,— це його мова, бо вона не що інше, як жива схованка людськії го духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давім життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування».

3. Підведення підсумків уроку.

Бесіда.
1) Чи цікавою була така форма роботи?
2) Кому важко було виконувати свою роль?
3) Чи легше вам було зрозуміти героїв і автора, виконуючи роль?

IV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
Прочитати уривок з роману Андрія Чайковського «Сагайдачний» («В Острозькій школі»).
Самостійно прочитати твір Андрія Чайковського «Сагайдачний» (перша частина роману «Побратими» — повністю).

36. Тема уроку: Літературна композиція. Інсценування діалогу розповідного твору. Уроки української літератури, 6 клас

Повернутися на сторінку Уроки української літератури в 6 класі

Комментарии закрыты.