Урок № 1. Вступ. Розвиток української мови. Українська мова. 9 клас. Конспекти уроків

    Урок № 1. Вступ. Розвиток української мови. Українська мова. 9 клас. Конспекти уроків

    Прочитати. Дати обгрунтовану відповідь на питання: яка роль рідної мови у формуванні, розвитку та існуванні народу? Яке місце посідає вона в житті кожного українця? Як мають ставитися до української мови неукраїнці, батьківщиною яких є Україна?

    Мова є найважливіший, найдорожчий і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живі й майбутні покоління народу в одне велике історичне живе ціле. (К.Ушинський.) Рідне слово — то квітка й корінце, пісня роду і хліб на столі. Як без нього ходити вкраїнцем по батьківській, козацькій землі? (О.Матійко.) Рідна мова — то неоціненне духовне багатство, в якому народ живе, передає з покоління в покоління свою мудрість і славу, культуру і традиції. (В.Сухомлинський.) З молоком переливала мати синові у пісню колискову і гаїв травневі аромати, і співучу прадідівську мову. (Д.Луценко.)

    МАТЕРІАЛ ДЛЯ ВЧИТЕЛЯ
    Поданий нижче план шкільної лекції — один з можливих варіантів викладу висловлюваних нині думок щодо походження української мови. Порушуючи питання походження мови, словесник має пояснити, що, оскільки цілі поколінні українців були відлучені від своєї історії, це питання досліджується й нині. Висуваються різні, часом протилежні погляди й тлумачення.
    Ознайомлюючи школярів з різними поглядами на питання походження української мови, учитель має посилатися на використані наукові джерела. Уривки з деяких першоджерел також подаються нижче.

    Орієнтовний план шкільної лекції

    І. Походження української мови.
    1. Різні погляди на існування єдиної давньоруської народнорозмовної мови.
    2. В основу літературної мови Київської Русі покладено церковнослов’янську (староболгарську) мову.
    3. Розмовна мова русичів — мова українського етносу (руська мова).
    4. Остаточне оформлення особливостей східнослов’янських мов (кінець ХІІ — початок ХІІІ ст.).
    ІІ. Формування на основі давньоруських літературних традицій староукраїнської мови (ХІІІ-ХVІІІ ст.).
    ІІІ. Тарас Шевченко — основоположник української літературної мови.

    І. У Київській Русі створились умови для прискореного завершення формування української мови — головної ознаки народу. В своїй основі вона мала народну говірку полян-русів Середньої Наддніпрянщини, яка активно впливала на говірки сусідніх племен і водночас вбирала в себе їх елементи.
    У ХІ ст. розмовна мова жителів Середньої Наддніпрянщини була разюче подібною до мови українців ХІХ ст. Своїми особливостями вона відрізнялася від народних мов північно-східних і північно-західних слов’янських племен, що перебували в складі Київської імперії.
    Поряд з народнорозмовною існувала й писемна мова. Висловлювання записувалися кирилицею — абеткою, створеною видатними слов’янськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. В межах єдиної держави вона швидко поширювалася по всій її території. Нею користувалися переважно при виданні державних документів, спілкуванні знаті й духовенства. Саме про неї літописець Нестор писав, що в усіх слов’ян мова була спільною — слов’янською”. Слід відзначити, що саме в цей час прискорилися взаємовпливи і зближення розмовної й писемної мов.
    У Київській Русі зародилась ідея мовної близькості східнослов’янських народів (до речі, упродовж багатьох століть однією з основ етнічної близькості слов’янських народів виступала саме спільна писемність). Згодом ця ідея дістала свій розвиток і абсолютизувалася в ідею створення давньоруської народності як “колиски” російського, українського й білоруського народів. Ця ідея проіснувала кілька століть, ще й сьогодні маєючи як своїх прихильників, так і противників.
    За В.Борисенком.

    ІІ. Про союз українських племен, які згодом утворили український народ, та їхню мову можна говорити, починаючи з VІ ст. Те саме можна сказати й про союзи племен, котрі дали початок формуванню білоруського й російського нaродів та їхніх мов, хоч між українськими й білоруськими племенами того періоду було більше спільного, ніж відмінного, тоді як між українськими й російськими племенами вже тоді могла бути значно більша відмінність.
    У VІ-VІІ ст. у східних слов’ян виникають державні об’єднання — племінні князівства, а також територіальні князівства, до яких належали різні племена. Центрами таких князівств були Київ (у полян), Новгород (у ільменських слов’ян), Смоленськ та Полоцьк (у кривичів), Чернігів ( у сіверян) та ін.
    У зв’язку з дальшим розвитком суспільства й потребами оборони та боротьби проти ворожих нападів у ІХ ст. із Київського й Новгородського князівств виникло велике князівство — Київська Русь, яке за князя Володимира об’єдналo всі східнослов’янські племена.
    Але чи можна говорити, що після цього об’єднання племен виник монолітний народ? Звичайно, ні. Говорити про якусь давньоруську народність є безпідставним, науково необгрунтованим. Інша річ, коли йдеться про давньоруську мову. Під цим терміном більшість сучасних дослідників розуміє літературно-писемну мову східних слов’ян, в основі якої лежала староболгарська, тобто церковнослов’янська мова, що активно вбирала в себе лексичні й морфологічні особливості тих східнослов’янських діалектів, які мали центри розвитку писемності.
    Є чимало мовознавців, особливо російських, які перебільшують вплив тогочасних розмовних елементів у світських творах (“Повість временних літ”, “Слово о полку Ігоревім” та ін.) і твердять, що був давньоруський народ і була давньоруська мова, розуміючи під цим терміном розмовну мову того народу. Це було вигідно для росіян, які пізніше перейняли назву Русь, переінакшивши її на Росію, і таким чином висунули претензії на українську територію як прабатьківщину Росії, а українців зробили малоросами.
    Однотипність літературної мови Київської Русі мовознавці О.Шахматов, І.Ягич, В.Істрін та ін. пояснювали тим, що в основі її — розмовна мова Києва, койне, точніше, мова його соціальних верхів (княжого двору, дружинників, писарів та ін.), поєднана з книжною староболгарською (церковнослов’янською) мовою, принесеною в Русь у зв’язку з прийняттям християнства. Вироблена тут літературна мова (по суті, це був свого роду суржик) із Києва поширювалась по всій території держави носіями державної та духовної влад, яких призначали на різні пости в усі кінці Київської Русі (разом із писарями).
    Отже, церковнослов’янська мова, ставши літературною мовою в Київській Русі, поступово видозмінюється, вбираючи дедалі більше місцевих, тобто українських рис.
    Російський мовознавець О.Шахматов писав: “Родина нашего великорусского языка — Болгария. Но образовался он в Киеве, где испытывал благотворное влияние народной среды…”
    Українська мова виникала тисячоліттями. Її основні елементи були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненням латинської мови, тобто три тисячі років тому. Ще до створення Київської держави вона опанувала великі простори центрально-східної Європи. Але найбільшого поширення й утвердження українська мова набула на українських землях за часів Київської Русі. У цей період вона ввібрала чимало церковнослов’янізмів, кількість яких, проте, згодом поступово зменшувалась. Щось привнесли в неї польська й російська мови, але це не руйнувало її, а тільки збагачувало. Тому нині вона — одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу.
    За А.Бурячком.

    ІІІ. Давньоруська держава, без сумніву, займала компактну територію, але це була спільна територія держави, а не народності, бо з етнічного погляду Київська Русь становила конгломерат різних племен і народів. Давньоруська територія була заселена нерівномірно, окремі її частини розчленовувались майже непрохідними лісами і болотами. Чи відчували за таких умов східні слов’яни спільність своєї території від Галичини й Надросся до Пскова й Ростова? Відчували хіба що ті порівняно нечисленні урядoвці, що були пов’язані з князівською адміністрацією та іншими державними структурами і час від часу подорожували по всій державі.
    Про спільність економічного життя давньоруського суспільства як необхідну ознаку давньоруської народності сказати нічого, бо спільний ринок формується не в межах етносу чи народності, а в межах держави незалежно від того, скільки в ній етносів.
    Часом, щоб довести існування давньоруської народності, посилаються на єдність давньоруської культури. Справді, на користь цього положення є чимало аргументів. Однак поза увагою дослідників чомусь залишається той загальновідомий і незаперечний факт, що в Київській Русі було фактично дві культури. Одна з них — офіційна, наднаціональна, створювана державними структурами і спрямовувана церковною (християнською) ідеологією. Ця кирило-мефодіївська християнська культура була спільною не тільки для Русі, а й для християнської Болгарії та Візантії. Цілком ясно, що ця культура не могла призвести до формування єдиного етносу і стати культурою саме давньоруської народності. Друга — культура простих людей, що виявлялася в народних звичаях, обрядах, побуті, фольклорі. Вона цілком відрізнялася від офіційної, бо й далі базувалася на язичницьких традиціях, на не на християнстві. Але ж у кожному регіоні люди мали свої культурні традиції, віковічні звичаї й обряди предків, свій фольклор і цілий дyховний світ.
    Спільність давньоруської мови багатьма сприймається як аксіома. Але під спільною давньоруською мовою можна розуміти лише тодішню писемно-літературну мову, яка виконувала державні функції й справді була спільною для всієї території Київської Русі паралельно з церковнослов’янською мовою як літературною мовою Давньоруської держави. Ця давньоруська літературна мова — явище значною мірою штучне, для більшості простого народу вона була досить далека й навіть чужа, вона була щедро пересипана церковнослов’янською лексикою, граматичними формами й стилістичними конструкціями. Хоч у деяких давньоруських юридичних документах та в художніх творах і спостерігається певне наближення давньоруської літератрної мови до народнорозмовної, було б наївною ілюзією ототожнювати ці мови, вбачати у давньоруській літературній мові віддзеркалення простонародного мовлення. Отже, цілком ясно, що претендувати на мову давньоруської народності має підстави не церковнослов’янська і не писемна давньоруська, а жива, народнорозмовна мова. Ця мова, насамперед у сільській місцевості, була єдиним засобом спілкування найширших народних мас — простих “киян” і переферії Київської Русі.
    Оскільки злиття всіх східнослов’янських племен і діалектів у якийсь єдиний етномовний масив у Київській державі не сталося, то немає жoдних серйозних підстав говорити про давньоруську народність та давньоруську народнорозмовну мову як про історичну реальність.
    Щодо мови можна припустити, що існувало декілька діалектних зон, які по суті були окремими мікромовами. Серед них виділяються (умовно називаючи) галицька, карпатська, поліська, можливо, києво-чернігово-переяславська, кривицька (псковсько-полоцько-смоленська), словенська (новгородсько-володимиро-суздальська). Можливо, таких мов було більше, але для детальнішого й глибшого аналізу діалектної ситуації в Київській Русі поки що бракує фактичного матеріалу.
    Термін давньоруська мова може бути застосований лише до руської писемної мови, що задовольняла суспільні й культурні потреби тогочасного суспільства. Ця мова функціонувала паралельно з церковослов’янською. В різних регіонах Русі вона збагачувалася місцевими лексичними й стилістичними особливостями і стала основою формування української, російської й білоруської писемно-літературних мов давнього періоду.
    За Г.Півтораком.

    Словник.
    Койне — мова спілкування людей, що розмовляють спорідненими мовами або діалектами.
    Суржик — тут: елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови; нечиста мова.
    Етнос — народ, стійка спільність людей, що історично склалася на певній території, має відносно стабільні особливості культури (включаючи мову) і психіки, а також етнічну самосвідомість.
    Регіон — територія, що характеризується комплексом притаманних їй ознак (фізико-географічних, економічних, культурних тощо).
    Аксіома — твердження, що приймається без доведення як вихідне; незаперечна істина.

    Пояснювальний диктант. Відповісти на питання: коли сформувалася давньоукраїнська мова? Хто є основоположником української літературної мови?

    І пророста смаглява наша мова із первослів про Ігорів похід. (Б.Олійник.) Як і в часи Бояна, народжуються слова. Одне — дзвенить харалугом, птахом — інше співа. Як і в часи Шевченка, народжуються слова. Одне — верховіття дуба, інше — гінка трава. Як і в часи Тичини, народжуються слова. Грози грають у хмарах… Лагідна синява. (Р.Лубківський.)

    Словник.
    Харалуг (заст) — сталь.

    Прочитати. Пояснити пряме й переносне значення виділених слів.

    Святий засів небес — барвінок мови — витоптують моголи і хохли. (В.Гей.) Сам Бог велів любити Україну — нещасний край манкуртів і заброд. (І.Гнатюк.) Яничарство, мов цвіль, мову гонить звідціль. (М.Хижняк.)

    Словник.
    Могол — монгол; перен. — людина, що не має історичної пам’яті, позбавлена національної гідності.
    Хохол — принизлива назва українця; тут: українець, уражений комплексом меншовартості всього українського.
    Манкурт — людина, яку вороги позбавили пам’яті про свій народ, рід: перен. — відступник, зрадник.
    Яничар — у султанській Туреччині — солдат регулярної піхоти, створеної в ХІV ст. з полонених християн, обернених у мусульманство; перен. — перекинчик, відступник.

    Виразно прочитати уривок з поезії. Про події яких історичних часів йдеться?

    Ні-ні, отим валуєвим убогим не дотягти до сталінських умів,
    Своїм указом, аж занадто строгим, Валуєв мову знищить не зумів.
    А ось в Кремлі надумались мудріше: “По институтам — лишь один язык”…
    А малорос не дуже думать звик і батьківську заяву радо пише,
    Мовляв, навіщо українська школа, тепер хай руський вчить моє дитя,
    Бо не проб’ється в інститут ніколи, російська мова — вимога життя…
    Додумались, бач, до такого зла, щоб рідна мова власними руками задушена, задавлена була.
    На жаль, ці хитромудрі фарисеї — як гайвороння чорне над землею.
    І.Савич.

    Довідка.
    Валуєвський циркуляр — виданий міністром внутрішніх справ Петром Валуєвим у липні 1863 р. таємний указ про заборону українських наукових, релігійних і педагогічних публікацій. Друкувати “малороссийским наречием” дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови “ніколи не було, нема і бути не може”.

    Словник.
    Фарисеї — 1) Послідовники релігійно-політичної течії в Іудеї з середини ІІ ст. до н.е. до 70 рр. І ст., які багато уваги звертали на зовнішні прояви релігійності. 2) Переносно — лицеміри, ханжі.

    МАТЕРІАЛ ДЛЯ ВЧИТЕЛЯ

    Варто нагадати школярам те, що відомо їм з уроків української літератури, а саме: у царській Росії і в цісарській Австро-Угорщині писане й друковане українське слово переслідувалось, а дуже часто й заборонялося. Чорними віхами для української культури стали такі документи: Валуєвський циркуляр (1863 р.) та Емський указ (1876 р.).
    Якщо в перше десятиріччя радянської влади було здійснено певні заходи, спрямовані на подолання відставання в розвитку певних стилів української мови (так звана українізація), то в роки сталінських репресій, а ще більше в добу застою українська мова знову зазнала тяжких випробувань. Знищення кількохсот українських письменників збіднило українську літературу, майже повне витіснення з вищої школи та наукових установ української мови перешкоджало її функціонуванню в освіті й науці. Як писемна, так і усна українська мова була повністю витіснена з дипломатичної та офіційно-ділової сфер спілкування.
    Виправити становище, сприяти розширенню сфер функціонування української мови був покликаний закон про надання їй статусу державної на території Української РСР, прийнятий Верховною Радою республіки 26 жовтня 1989 р. Згідно з цим законом “українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу. Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національнодержавної майбутності”.
    Стаття 10 прийнятої 28 червня 1996 року Верховною Радою України Конституції України стверджує: “Державною мовою України є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”.
    Таким чином, до поданого вище орієнтовного плану шкільної лекції можна додати такі пункти:

    ІV. Приниження та переслідування української мови російським царизмом.
    V. Намагання комуністичних ідеологів відлучити українців від рідної мови.
    VІ. Закон про мови в Україні (1989 р.)
    VІІ. Конституція України про державність української мови.

    Диктант з коментуванням.

    І. Зринай з Дніпра, нам Богом дане слово! Ми сповна сплатимо тобі борги. Гартуйсь, мужній, моя двожильна мово, таки пізнавши палі, батоги… (І.Гайворон.) Охрестителю наш, Володимире-княже, сторожи рідну мову над рідним Дніпром! (В.Швець.) О зерно-слово! Творене роками, рости на славу! Стигни колосками! (О.Довгий.) Слово, прийди і мерців розбуди! Смерті немає, де жевріє слово! (М.Руденко.) Українське слово проситься до тебе. Хто його настояв на цих травах неба? Українська казка із-під віч сія. То хіба не звідси доленька твоя? (М.Шостак.)

    ІІ. А слово українське не вмирало, воно жило і знову воскресало. (Л.Забашта.) Українська мова — це не мова простолюду тільки, як твердять московські невігласи, а мова цілої нації, політичне майбутнє її ще попереду, але місце на право самостійного розвитку в ряду цивілізованих народів уже завойоване. (М.Драгоманов.) І все-таки прийшло до мене слово, наприкінці прибилось крадькома. А я вже думав, що мене нема і далі бути необов’язково. (П.Вольвач.) Наче квітку, лелій слово матері зроду. Тільки в мові живій жити духу народу. (А.Коляновський.) Внукам через обрій зводити мости, не міняти прізвища, мову берегти! (В.Швець.)

    Навчальний диктант.

    Мова та історична пам’ять — дві духовні підвалини національного буття. Вони або разом живуть, або разом умирають. Одна мова та спільна історична пам’ять є виразом, формою, свідченням національного самоусвідомлення — чуття і розуміння національної єдності, спільної долі, духовної спільності людей, що становлять один етнос. Це самоусвідомлення і є національна ідея.
    За своєю суттю національна ідея є інтернаціональною, адже кожен народ відчуває і усвідомлює себе самим собою. Це просто тверда національна свідомість, не більше.
    За В.Ковалем.

    Урок № 1. Вступ. Розвиток української мови. Українська мова. 9 клас. Конспекти уроків

    Повернутись на сторінку Українська мова. 9 клас. Конспекти уроків

    Комментарии закрыты.