• Реклама

ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА (Уривки). ЯРОСЛАВ ГАШЕК. Скорочені твори з зарубіжної літератури

ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА (Уривки). ЯРОСЛАВ ГАШЕК. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

— Отже, нашого Фердинанда й убили,— сказала прибиральниця пану Швейкові, якого в свій час військова лікарська комісія безапеляційно визнала ідіотом, завдяки чому він покинув армію і займався тепер продажем псів, паскудних, нечистокровних потвор із родоводами, сфабрикованими його власною рукою. Крім цього фаху, Швейк мав ще й ревматизм і саме тепер натирав собі коліна одеколоном.

— А якого ж це Фердинанда, пані Мюллерова? — спитав Швейк, не перестаючи натирати собі коліна. — Щодо мене, то я знаю двох Фердинандів. Один служить у магазині аптекаря Пруша і одного разу випив там помилково пляшку якоїсь гидоти проти випадання волосся, а потім знаю ще Фердинанда Кокошку. Той збирає по вулицях собачі гівенця. Обох анітрохи не шкода.

— Але що ви, ласкавий пане, говорите, таж це пана ерцгерцога Фердинанда з Конопішті, цього гладкого, побожного.

— Єжіш Мар’я! — вигукнув Швейк.— Гарна історія. А де ж це з паном ерцгерцогом таке сталося?

— Ухекали його, щоб ви знали, паночку, в Сараєві, з револьвера. Він їздив туди із своєю ерцгерцогинею автомобілем.

— Ач який, пані Мюллерова, автомобілем! Ну, така персона може собі це дозволити. Але їй, мабуть, і на думку не спаде, що такі мандри автомобілем можуть бідою скінчитися. Та ще й до того у Сараєві,— це у Боснії, пані Мюллерова. Тут, мабуть, турки ручку приклали. Та що й говорити. Не треба було в них тієї Боснії та Герцоговини відбирати. Ось воно як, пані Мюллерова. Так кажете, пан ерцгерцог вже став перед божим судом? А довго мучився?

— Ясновельможний ерцгерцог зразу й сконали, шановний пане. Звісно, револьвер — не іграшка. Ось недавно у наших Нуслях один пан бавився револьвером і перебив геть усю родину та ще й двірника, який прийшов подивитися, хто це там на третьому поверсі зняв таку стрілянину.

— Інший револьвер, пані Мюллерова, не вистрілить вас, хоч би ви й сказилися. Таких систем дуже багато. Але на пана ерцгерцога купили, безперечно, щось ліпше, і голову даю, пані Мюллерова, що той, хто це зробив, добре на таке причепурився. Бо знаєте, стріляти у пана ерцгерцога — неабияка робота. Це вам не браконьєру стріляти в лісничого. Тут вся справа в тому, як до нього добратися. В якомусь лахмітті до такого пана не сунься. Тут треба йти в циліндрі, щоб вас поліцай не хапнув.

— Воно тих напасників, кажуть люди, було там чимало, милостивий пане.

— Та про це й говорити нема чого, пані Мюллерова,— сказав Швейк, закінчуючи натирати коліно,— якщо б ви хотіли убити пана ерцгерцога або найяснішого нашого цісаря, то ви б напевно з кимсь порадились. Один кум — один ум, більше кумів — більше умів. Цей порадить одне, той інше, і діло вдається, як це співається в нашому гімні. Головне в тому, щоб не проґавити хвилини, коли таке панище повз вас проїде. Ось, наприклад, ви, мабуть, пам’ятаєте того пана Люкені, що проштрикнув терпугом нашу небіжчицю Єлизавету? Він же прогулювався з нею, ось і вірте після цього комусь; з того часу жодна цесарівна не ходить гуляти. А таке чекає ще не на одного. Ось побачите, пані Мюллерова, доберуться вони ще й до російського царя і цариці, а, можливо, борони Боже, і до найяснішого нашого цісаря, якщо вже почин зробили із тим його племінником. Старий має ворогів до біса. Куди більше, ніж цей Фердинанд. Оце якось один пан у трактирі розповідав: прийде час, і ті цісарі скануватимуть, як свічки, один по одному; їх, каже, і державна прокуратура не врятує. Потім виявилось, що той пан не мав чим оплатити рахунка, й трактирник змушений був покликати поліцая. А він як затопить трактирникові в пику, а поліцаєві — аж двічі! Потім його в поліцейській таратайці відвезли, щоб отямився. Го-го, пані Мюллерова, діються нині речі, скажу я вам. Це ще одна втрата для Австрії. Коли я був на військовій службі, один піхотинець застрелив капітана. Зарядив гвинтівку й пішов у канцелярію. Там йому сказали: тобі, мовляв, нічого тут робити, а він своє: хочу, мовляв, говорити з паном капітаном. Цей капітан вийшов до нього і тут же вліпив йому казармений арешт, а той підняв гвинтівку і пальнув капітанові просто в серце. Куля вилетіла крізь спину та ще й шкоди наробила в канцелярії: розбила пляшку чорнила, а воно облило службові документи.

— А що потім сталося з тим жовніриком? — спитала пані Мюллерова згодом, коли Швейк уже одягався.

— Повісився на підтяжках,— відповів Швейк, чистячи свій капелюх. — А ці підтяжки навіть не його були. Він позичив їх у тюремного наглядача, збрехавши, ніби в нього штани злітають. Що ж він, дурний був чекати, поки його розстріляють? Не дивуйтеся, пані Мюллерова, в такому становищі кожному голова обертом піде. Наглядача за це розжалували і припаяли йому шість місяців. Але він їх не відсидів. Утік до Швейцарії і зробився там проповідником у якійсь церкві. Тепер чесних людей мало, пані Мюллерова. Гадаю, що і пан ерцгерцог Фердинанд у цьому Сараєві не розчовпав, що воно за пташка той, хто в нього стріляв. Побачив цього панка і, певно, подумав: «Це, мабуть, порядна людина, якщо гукає мені «хай живе». А панок тим часом його й бацнув. Засадив одну кулю чи кілька?

— Газети, милостивий пане, пишуть, буцімто пан ерцгерцог був як решето. Той випустив у нього геть усі набої.

— Це йде, пані Мюллерова, як по маслі, страшенно швидко. Я для такої справи купив би собі браунінг. На вигляд — іграшка, а тим часом за дві хвилини можна перестріляти двадцять ерцгер-цогів, байдуже — сухорлявих чи опецькуватих. Хоч, між нами кажучи, пані Мюллерова, в товстопузого ерцгерцога вцілити, безперечно, краще, ніж в кощавого. Пам’ятаєте, як оті португальці підстрелили свого короля? Він був такий же черевань. Та що й казати, адже ж король ніколи худенький не буває. Ну, тепер я іду до трактиру «Під чашею», а коли прийдуть за тим пінчером,— я вже взяв за нього завдаток,— то перекажіть, що він у мене на селі у псарні, я йому недавно підрізав вуха, і доки вони не загояться, песика не можна перевозити, бо вуха застудяться. Ключ залишіть у двірнички.

У трактирі «Під чашею» сидів один відвідувач. Це був таємний агент державної поліції Бретшнейдер. Трактирник Палівець мив тацьки з-під пива, а Бретшнейдер марно намагався зав’язати з ним серйозну розмову.

Палівець був відомий грубіян, кожне друге слово в нього було або «дупа», або «гівно», але при цьому він був начитаний і радив кожному прочитати, що саме написав про ці вищезгадані речі Віктор Гюго, переказуючи останню відповідь старої гвардії Наполеоне англійцям у битві під Ватерлоо.

— Гарне літо маємо,— вів далі Бретшнейдер свою серйозну розмову.

— Усе це гідна варте,— відповів Палівець, ставлячи тацьки до скляної шафи.

— Та й накоїли ж вони там у Сараєві,— нема чого казати,— з проблиском надії відізвався Бретшнейдер.

— В якому Сараєві? — перепитав Палівець. — У тій нусельській таверні? Там же бійки кожного дня. Воно ж відомо — Нуслі!

— У боснійському Сараєві, пане трактирнику. Застрелили там нашого ерцгерцога Фердинанда. Що ви на це?

— Я в такі справи не втручаюся. З такими справами хай мене кожний поцілує в дупу, — чемно відповів пан Палівець, запалюючи люльку. — Бо встрявати в наші часи в такі справи — це однаковісінько, що в петлю лізти. Я дрібний торговець. На цьому не заробиш, хіба що тюрму в Панкраці.

Бретшнейдер замовк, розчаровано оглядаючи порожній трактир.

— Тут колись висів портрет найяснішого нашого цісаря,— за хвилину знову заговорив він,— саме там, де тепер дзеркало.

— Еге ж, правду кажете, висів,— ствердив пан Палівець. — Та той портрет дуже мухи запаскудили, от я й виніс його на горище. Бо знаєте, ще хтось, бува, дозволив би собі кинути якесь слово, і могли б із цього вийти неприємності. І на чорта мені це здалося?

— У тому Сараєві, напевно, було дуже паскудно, пане трактирнику?

На це підступне пряме запитання пан Палівець відповів надзвичайно обережно:

— У цю пору в Боснії й Герцеговині буває страшенна спека. Коли я там служив, ми нашому старшому лейтенантові мусили класти лід під голову.

— В котрому ж полку ви служили, пане трактирнику?

— Я цих дрібниць не пам’ятаю, бо ніколи такими дурницями не цікавився,— відповів пан Палівець. — Багато знатимеш — скоро посивієш.

Таємний агент Бретшнейдер надовго замовк, і його похмуре обличчя пожвавішало лише з приходом Швейка, який увійшов в трактир і, замовивши чорне пиво, зауважив:

— У Відні сьогодні також траур?

Бретшнейдерові очі блиснули надією, він похапцем промовив:

— В Конопішті висить десять чорних прапорів.

— А їх повинно б там бути дванадцять,— сказав Швейк, відпивши пива.

— А чому гадаєте, що дванадцять? — спитав Бретшнейдер.

— Для рівного рахунку, щоб була дюжина; краще рахувати та й купувати на дюжину вигідніше,— відповів Швейк.

Запала тиша, аж її порушив сам Швейк, зітхнувши:

— І так він уже на Божому суді, дай йому, Господи, царство небесне. Навіть не дочекався стати цісарем. Коли я був на військовій службі, один генерал упав з коня і просто на очах розбився. Хотіли йому допомогти сісти знову в сідло, аж глянь, а він зовсім мертвий. І також мав піти вгору: стати фельдмаршалом. Це трапилося під час військового огляду: вони, ці огляди, до добра ніколи не приводять. В Сараєві, мабуть, теж був якийсь парад. Пам’ятаю, одного разу на такому параді мені бракувало на мундирі двадцять ґудзиків, за це мене на чотирнадцять діб замкнули до буцегарні, і два дні я пролежав, як той Лазар, прив’язаний лівою рукою до правої ноги. Але що ж поробиш. В армії мусить бути дисципліна. Інакше ніхто б нікого не слухав. Наш старший лейтенант Маковець завжди казав нам: «Дисципліна, бовдури, повинна бути, бо інакше ви б лазили, як мавпи, по деревах. Військова служба з вас, дурні йолопе, людей зробить». Хіба ж це не правда? Уявіть собі парк, скажімо, на Карлаку, а на кожному дереві сидить солдат без дисципліни. Це мене найбільше лякало.

— У Сараєві це робота сербів,— спрямував розмову Бретшнейдер.

— Помиляєтесь,— відповів Швейк,— то зробили турки заради Боснії й Герцоговини. — І Швейк з’ясував свій погляд на зовнішню політику Австрії на Балканах.

— Ти любиш турків? — звернувся Швейк до трактирника Палівця. — Любиш тих собак нехрещених, адже ж правда, що ні?

— Відвідувач завжди відвідувач,— сказав Палівець,— хай він і турок. Яке діло нам, торговцям, до політики? Заплатив за пиво — сиди в трактирі й базікай собі досхочу. Це мій принцип. Хто б не вбив нашого Фердинанда — серб чи турок, католик чи магометанин,— мені однаково.

— Добре, пане трактирнику,— відізвався Бретшнейдер, який знову втратив надію, що хтось із цих двох зловиться,— але ви згодні, що це велика втрата для Австрії?

Замість трактирника відповів Швейк:

— Авжеж, втрата, цього ніхто не може заперечити. Жахлива втрата, бо хіба ж Фердинанда можна замінити якимсь прителепкуватим йолопом? Шкода тільки, що він не був товстіший.

— Що ви хочете цим сказати? — ожив Бретшнейдер.

— Коли б він був гладкий, то напевно б уже ґеґнув від паралічу ще тоді, коли ганяв бабів у Конопішті, які в його лісництві збирали хмиз і гриби, і тепер не вмер би такою ганебною смертю. Адже подумати тільки: небіж найяснішого пана цісаря, а вони його застрелили. Таж це ганьба, всі газети про це пишуть. У нас в Будейовіцях на ярмарку проштрикнули у сварці одного торговця худобою, на прізвище Бржетіслав Людвік. У нього був син Богуслав, і от куди б той, бувало, не прийшов продавати свиней, ніхто в нього нічого не купував, а кожний говорив: «Це син того, проштрикнутого, він теж, мабуть, добра каналія». Кінець кінцем йому нічого іншого не залишалося, як стрибнути в Крумплові з мосту у Ватаву, потім довелося його звідти витягати, довелося воскрешати, довелося з нього воду викачувати, і все ж таки довелося йому сконати на руках у лікаря, коли той йому щось впорснув.

— Ну й дивні ви робите порівняння,— значуще промовив Бретшнейдер,— говорите спочатку про Фердинанда, а потім одразу про торговця худобою.

— Ні, я порівнянь не роблю,— запротестував Швейк. — Воринь Боже! Я тільки не хотів би бути в шкурі вдови ерцгерцога. Що ж вона тепер робитиме? Діти — сироти, маєток в Конопішті без господаря. А виходити ще раз за якогось іншого ерцгерцога? Яку з цього матиме користь? Поїде з ним знову в Сараєво і вдруге залишиться вдовою. Кілька років тому був у Зліві біля Глибокої один лісник з таким паскудним прізвищем Піндюрка. Застрелили його браконьєри, і залишилася після нього вдова з двома дітьми. За рік вона знову вийшла заміж за лісника Пепіка Шавловця з Миловарів. Та що ж, і того ухекали. Тоді вийшла заміж утретє, і знову ж таки за лісника, та й каже: «Бог любить трійцю. Якщо і тепер не пощастить, то вже сама не знаю, що вдію». Ясно, що й цього застрелили, а вже мала з тими лісниками шестеро дітей докупи. Пішла вона до канцелярії князя в Глибоку скаржитися, якого вона з отими лісниками клопоту зазнала. Тоді їй порадили Яреша з Радицької вежі, що сторожував біля ставка. Але що ви на це скажете? Втопили його під час риболовлі у ставку. І від цього мала ще двоє дітей. Потім узяла собі вихолощувала з Воднян, так той її раз уночі шарахнув сокирою і сам добровільно на себе заявив. Коли його потім в окружному суді в Піску вішали, він відкусив священикові ніс і сказав: взагалі, мовляв, ні в чому не кається, і до того ж говорив щось дуже погане про нашого найяснішого цісаря.

— А не знаєте, що він про нього говорив? — тоном, сповненим надії, запитав Бретшнейдер.

— Цього вам сказати не можу, бо цього ніхто не відважився повторювати. Але, кажуть, щось нечувано страшне, бо один присутній при цьому судовий радник аж із глузду з’їхав, його ще й досі тримають в ізоляції, аби бодай чого не розпатякав. Це була вам не звичайна собі образа найяснішого монарха, що їх сп’яну сиплють.

— А які ж то образи на нашого найяснішого монарха сп’яну сиплють? — запитав Бретшнейдер.

— Будь ласка, панове, змініть пісеньку,— відізвався трактирник Палівець. — Я, знаєте, цього не люблю. Щось бовкнеш, а тоді шкодуватимеш.

— Які образи на нашого монарха сп’яну сиплють? — повторив Швейк. — Всілякі. Впийтеся, замовте аби вам заграли австрійський гімн і побачите, що почнете говорити. Навигадуєте стільки на нашого найяснішого цісаря, що, якби лише половина з того була правда, вистачило б йому ганьби на ціле життя. Але наш старий монарх насправді цього не заслуговує. Самі подумайте. Втратив сина Рудольфа ще молодим, у розквіті сил. Жінку Єлизавету проштрикнули йому терпугом. Потім десь пропав у нього Ян Орт, а брата — мексиканського цісаря — застрелили в якійсь фортеці під якимсь муром. Тепер знову на старості застрелили родича. Та тут треба мати залізні нерви! А якомусь пиякові щось стукне в голову, і він починає його лаяти. Коли нині щось вибухне, піду добровольцем і служитиму найяснішому цісарю нашому, хоч би мене на капусту посікли!

Швейк хильнув як слід і продовжував:

— Ви гадаєте, що наш найясніший це все подарує? То погано його, мабуть, знаєте. Війна з турками неодмінно мусить бути. Ви вбили мені родича, так ось вам по пиці. Війна неминуча. Сербія й Росія нам у цій війні допоможуть. Завариться така катавасія, що аж пір’я летітиме.

Швейк у цю віщу хвилину свого натхнення був прегарний. Його простодушне усміхнене обличчя сяяло, як місяць уповні. Йому все було таким ясним.

— Можливо,— продовжував він малювати майбутнє Австрії,— на нас у випадок війни з Туреччиною нападуть німці, бо ж німці й турки — одна рука. Це такі бестії, що немає їм у світі рівних. Але ми можемо об’єднатися з Францією. Вона ще із 71 року має зуб на Німеччину. Ось тобі вже й почнеться танець. Війна буде, більше не скажу вам ані слова!

Бретшнейдер встав і урочисто промовив:

— Більше й не треба говорити, ходімте зі мною в коридор, я скажу вам дещо.

Швейк вийшов з агентом у коридор, де на нього чекала маленька несподіванка. Товариш по склянці показав орлика і заявив, що він Швейка заарештовує і негайно відведе до управління поліції. Швейк намагався довести, що пан, очевидно, помиляється, бо він, Швейк, зовсім не винний, він же не сказав жодного слова, яке могло б кого-небудь образити.

Однак Бретшнейдер відповів, що Швейк справді вчинив кілька злочинів, серед яких найголовніший — державна зрада.

Потім вони повернулися до трактиру, і Швейк звернувся до пана Палівця:

— Я випив п’ять кухлів пива і з’їв один рогалик. Тепер дайте мені ще чарочку слив’янки, і я піду, бо мене заарештовано.

Бретшнейдер показав пану Палівцю орлика, хвилин дивився на нього, а потім запитав:

— Ви одружені?

— Так.

— А ваша дружина може вести торгівлю під час вашої відсутності?

— Може.

— Отже, все гаразд, пане трактирнику,— весело промовив Бретшнейдер, — покличте сюди вашу дружину й передайте їй справи, бо ввечері ми прийдемо по вас.

— Не журися,— потішив трактирника Швейк, — мене заарештували за державну зраду.

— Але мене за що? — заскиглив пан Палівець. — Я ж був такий обережний.

Бретшнейдер усміхнувся і з переможним виглядом пояснив:

— За те, що ви сказали, нібито мухи запаскудили нашого найяснішого монарха. Ми вже виб’ємо вам тих мух із голови.

Швейк покинув трактир «Під чашею» в супроводі агента. Він стежив за виразом обличчя Брєтшнейдера і, коли вони вийшли на вулицю, спитав із своєю добродушною посмішкою:

— Може, мені зійти на тротуар?

— Навіщо?

— Гадаю, що коли я заарештований, то не маю права ходити по тротуару.

Входячи у ворота управління поліції, Швейк промовив:

— І не оглянулись, як уже тут. Ви часто ходите «Під чашу»? Саме тоді, як Швейка вели в приймальну канцелярію, в трактирі «Під чашею» пан Палівець передавав справи заплаканій дружині, по-своєму заспокоюючи її:

— Не плач, не реви! Що вони мені можуть зробити через запаскуджений портрет цісаря?

Ось так мило, своїм чарівним способом і вступив бравий вояка Швейк у світову війну. Істориків, без сумніву, буде цікавити той факт, що він передбачав далеке майбутнє. Правда, ситуація пізніше склалася інакше, ніж Швейк викладав ЇЇ «Під чашею», але він не мав дипломатичної освіти, і це слід узяти до уваги.

 

ЯРОСЛАВ ГАШЕК

Ярослав Гашек народився в сім’ї вчителя. Коли помер батько, Ярославові було 13 років. З цього часу розпочалося його трудове життя. Цикл гуморесок «У старій аптеці» відтворює сценки, що запали в свідомість письменника, коли він служив «хлопчиком» у крамниці. 1899 р. Гашек вступає до комерційного училища, після закінчення якого працює в банку. 1901 р. на шпальтах газети «Народні листи» вперше з’являється підпис Ярослав Гашек. Навіть ставши професійним літератором, Гашек часто мусив шукати «приробітків», подеколи дуже несподіваних — редагувати журнал «Світ тварин» чи торгувати собаками.

Гашек був великим містифікатором, що допомагало йому виявляти абсурдне й комічне в самому житті. Ще за життя він став героєм цілої серії анекдотів, більшість з яких він сам і придумав і згодом літературно обробив.

Найвдалішою містифікацією Гашека є створена ним пародійна «партія поміркованого прогресу в межах законності», яка остаточно сформувалася в 1911 p., випустивши власний маніфест і висунувши свого «лідера» до парламенту.

Своїй літературній творчості Гашек, здавалося б, не надавав серйозного значення. Писав легко і швидко, будь-де і будь-коли. Тільки з 1900 до 1915 р. він опублікував понад тисячу оповідань і фейлетонів, брав участь у створенні понад десяти п’єс, написав два романи і повість для дітей, які потім загубились.

Напередодні першої світової війни Гашек стає професійним журналістом і письменником. Пів-Європи і Азії об’їздив у 1918 — 1920 pp. як журналіст і політ працівник Червоної Армії.

Після подорожі по Галичині Гашек звернувся у своїх творах до української теми (оповідання «Клятий русин» перегукується з поемою Юрія Федьковича «Дезертир», а фейлетони «Нещасний випадок з котом», «Байка про мертвого виборця» — з деякими творами Івана Франка, Осипа Маковея, Леся Мартовича).

За час війни Гашек двічі побував у Києві — першого разу він потрапив до Дарницького табору для військовополонених, а вдруге — у складі батальйону чеських добровольців. Починаючи з літа 1916 p., майже в кожному номері газети «Чехословян», яка виходила чеською мовою в Києві, він друкує свої гуморески, вірші, публіцистичні статті під псевдонімом В. Станко.

Повернувшись на батьківщину 1920 p., письменник за неповних два роки створює більшу частину свого «Швейка…». Роман про Швейка створювався в незвичайних умовах. Чимало з нескінченних історій, що їх переповідає герой, були почуті Гашеком у шинку і там же записані. Письменник продиктував книжку своєму секретареві без будь-якої попередньої роботи.

«Пригоди бравого вояка Швейка» увібрали в себе весь життєвий досвід Гашека. Роман з повним правом можна вважати автобіографічним. І водночас — це один з перших антивоєнних романів у літературі XX ст. Головне в образі Швейка — позиція саботажу під личиною лояльності. Поетика образу Швейка — поетика розіграшу. У цій особливості полягає основне художнє відкриття Гашека. Якщо порівнювати Швейка із Санчо Пансою, слугою Семом Уеллером із «Записок Піквікського клубу» Діккенса, з Тартареном із Тараскону — героєм Доде, Швейк — не просто комічний персонаж, а тип народного коміка. Це — новий комічний образ світової літератури, хоч багато в чому він нагадує відомих фольклорних персонажів Іванушку і Дурня-Гонзу або традиційний народний образ метикуватого солдата чи, скажімо, героїв шахрайського роману, коміків з фабльо чи шванків. Вийшовши за межі роману, Швейк почав жити своїм самостійним життям, а такого «продовження» життя художніх образів не так уже й багато в світовій літературі.

Перші переклади творів Гашека з’явилися в Україні 1927 р. Це було оповідання «В рідному місті». В 1928 р. з’являється окремим виданням збірка гуморесок «Солідне підприємство». Цього ж року в Київському театрі ім. І. Франка було здійснено першу інсценізацію «Пригод бравого вояка Швейка» за участю видатного українського актора Гната Юри. Відтоді твори Гашека виходили в Україні понад 20 разів. До сторічного ювілею письменника у видавництві «Дніпро» вийшов двотомник Гашека. Серед перекладачів варто назвати Остапа Вишню, Степана Масляка.

ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА (Уривки). ЯРОСЛАВ ГАШЕК. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

Повернутися на сторінку Твори зарубіжної літери скорочено (шкільна програма)

Комментарии закрыты.