Додаток до уроку № 57. Уроки української літератури, 9 клас

    Додаток до уроку № 57. Уроки української літератури, 9 клас

    Поезія Василя Борового

    Поетам ХХ-х років
    (Уривок)
    Низове товариство — степові менестрелі,
    Хто до трону не повз по чини та кар’єру,
    Ви не з ревнощів гинули на дуелі —
    Світ жорстокий гукали ви до бар’єру!..
    А за пагорбом кріт
    Шамотів у світ:
    — Темнота, хоч у вічі стрель,
    А вони — про дуель!.. —
    А в норі черево гладив ховрах,
    З українського лану своє розжиріле черево:
    — Маю їдла, в норі не дістане страх,
    Ну а ті — щось там пішут, піщат.
    Стерво!..

    Матері моїй Анастасії
    Вже й сивий, а мати бачить нас двох —
    І Василя, й Василька.
    І гладить волосся шорстке, як мох,
    Її воскова рука.
    Матуся чує й два голоси теж —
    І Василька, й Василя.
    У рідних згортках її одеж
    Осіння пахне земля.
    Матуся каже: «Вік перейшов —
    Час, як зернині, в ріллю…» —
    І — Василькові: «Ходи здоров», —
    І: «Людяним будь»,— Василю.

    Судилище
    Судилище — в підвалі. Напівтьма.
    Хрестами ґрат наїжилась тюрма…
    Суддя — горбань, а прізвище Рогожкін.
    Немов щербата пилка ріже дошку —
    Скрипить-чита. А треба ж, щоб, як грім,
    Гримів тут вирок — в гробі кам’янім.
    Вслухаюсь: 3а учинену образу
    Вождю премудрому, за чорну фразу,
    Що Вождь наш — це московський Чингісхан,
    Скарать злочинця смертю!.. Вирок дан
    Українським воєнним трибуналом».
    Скінчив — і хижим блискає оскалом…
    А за порогом грізної тюрми
    Стоїть моя матуся між людьми
    І молиться:
    «О Боже, згляньсь на муки.
    Не дай мою кровинку в злобні руки,
    Як свого сина ти віддав — Христа.
    Ти ж відаєш — у нас не суд, а мста…»
    А я стою — і блискають багнети.
    Отак мене виводили в поети!

    Люденя
    Як не дивлюся — не омана,
    Як не дивуюсь — не бридня:
    Живе і нишпорить між нами
    Таке, їй-богу, люденя…
    Звідкіль воно — кому відомо?
    І я скажу (таки не в гнів
    Отруйному гадюччю злому),
    Можливо, що і з плазунів.
    Та твердити не буду — хтозна.
    Одне відомо, далебі:
    Коли живих давили Грозні,
    Воно старалось і собі.
    Старалося!.. А щезло лихо
    І час сліди криваві стер —
    Гадаєте: принишкло й тихо
    Сидить на пенсії тепер?
    Отямилось — із уст ні пари?..
    Ні, знов натужиться щодня:
    Про Грозних шкряба мемуари,
    Як їх лякало —
    лю-де-ня!

    Додаток до уроку № 57. Уроки української літератури, 9 клас

    Повернутися на сторінку Уроки української літератури, 9 клас

    Комментарии закрыты.