20. Додаток до уроку Тарас Шевченко. Уроки української літератури, 6 клас

    20. Додаток до уроку Тарас Шевченко. Уроки української літератури, 6 клас

    Спиридон Черкасенко
    Як Тарас ходив до залізних стовпів
    (Виходять дійові особи: Тарасик та Оксанка.)

    Оксанка (увечері сама на дворі):
    Пішли… Смеркає… Пізній час…
    Та де ж це справді той Тарас?..
    Іще хвилинку почекаю,
    А потім… спать?.. Сама не знаю.
    (Угледівши Тараса ще за ворітьми, придушеним голосом):
    Тарасе, гей! Іди сюди!
    Та швидше ж, швидше-но іди!
    (Тарас перескакує через пліт і біжить до неї.)

    Тарас:
    Оксанко, ти? Мене чекаєш?

    Оксанка:
    Ну, й наробив же ти біди!
    Кажи хутенько, де блукаєш?

    Тарас:
    Біди? Якої?
    (Сідає на перелазі коло Оксанки.)

    Оксанка:
    Де ти був?
    Гармидеру було багато:
    Тут мати лаялась, а тато
    Пішли тебе шукати… Чув?
    І Катря теж…

    Тарас (сміється):
    А я приїхав
    Оце що тільки…

    Оксанка (здивовано):
    Звідкіля?
    Ти дуриш? Га?

    Тарас (хреститься):
    Бодай так дихав, коли дурю!..
    (махає рукою на захід),
    Ген звідтіля!..
    Ходив побачити край світа.

    Оксанка:
    А де ж той край? Далеко?

    Тарас:
    Так.
    Пройти тра лан великий жита,
    А потім гай, а там — байрак,
    А далі поле до могили.
    А там уже і світа край.

    Оксанка:
    А ти дійшов?

    Тарас (зам’явшись):
    Н… ні… через гай
    Вже перейшов був і щосили
    Шляхом був далі припустив,
    Та пострічався з чумаками…
    Такі смалеві з батогами…
    Передній з них мене спинив:
    «Куди,— питає,— ти мандруєш
    супроти ночі? Ти ж малий.
    Ще в полі,— каже,— заночуєш
    І вовк із’їсть тебе страшний!»

    Оксанка (із жахом):
    Ой лелечко, як лячно!

    Тарас (сміється):
    Що? Лячно?.. Тільки не мені!

    Оксанка:
    Чумак пустив тебе, чи ні?

    Тарас:
    «Ходить так пізно необачно,—
    Він каже,— Хлопче, ти звідкіль?»
    — «З Кирилівки», —
    кажу.— «Ну маєш! —
    він знов,— та де ж за двоє миль
    назад. Ти,— каже,— тут блукаєш?»
    «Ні, йду туди, де світа край»…
    Чумак у регіт. Каже: «Чий ти?..
    Коли з Кирилівки — сідай:
    На світа край тобі не вийти
    Сьогодні вже — небавом ніч…
    Ми ж підвезем тебе до хати,—
    Це буде ліпша, хлопче, річ».
    Я сів на віз… Воли здорові!
    Та круторогі!.. А чумак
    Розпитує: і що, і як,
    Сміється все на кожнім слові,
    Жартує… Люльку запалив.
    Давав мені теж посмоктати…
    «Гірке», — кажу. І не схотів.
    А ось село, городи, хати…
    «А онде й наша! — я кажу,—
    Уже тут сам я добіжу».
    — «Ну, що ж… як ваша — час вставати»,—
    Сказав чумак, спинив волів.
    Мене погладив по голівці
    І потім з воза ізсадив.
    «Ходи здоров по цій мандрівці»,—
    гукнув мені і засміявсь.
    А я подякував чемненько
    Та через вулицю швиденько
    До хати нашої подавсь.

    Оксанка:
    Який ти сміливий! І вовка
    Тобі не страшно?

    Тарасик (байдуже ніби):
    Звісно ні.

    Оксанка:
    А мандрувать то штука ловка!
    Хотілося б хоч раз мені
    Піти з тобою…

    Тарас:
    То ходімо…
    Лиш треба встати на зорі.
    До ранку будем на горі
    Аж за селом…
    Побачим дечого багато,
    Як гай перейдем і байрак
    Та вийдемо на ту могилу…

    Оксанка:
    Там світа край? Ну, розкажи ж!
    Тебе ж діждалася насилу,
    А ти про це чомусь мовчиш.

    Тарас (замислюється і фантазує):
    Та що ж казати?.. Над землею
    Схилилось низько небо там,
    Як сонце стрінеться з зорею,
    Як привітається із нею
    І ляже потім спочивать…

    Оксанка:
    Та де ж?.. Там є хіба домівка?

    Тарас:
    Ну, глянь! Така велика дівка,
    Того ж не знає, що стоять
    Стовпи залізні там, де треба…
    А на залізних тих стовпах
    Обперто міцно стріху з неба…
    Ти розумієш?.. Синій дах…
    Не дах, а той… ну, синя стеля,
    По ній крізь зорі в кришталі,
    А на уквітчаній землі
    Під нею й соняшна оселя,
    А в ній є ліжко золоте,
    Намет над ліжком, як тумани,
    Ліжник на ньому, сріблом тканий…

    Оксанка (в захваті):
    Ой, красно як!.. Та де про те
    Довідавсь ти?

    Тарас (поважно):
    Ніде… Сам знаю!..
    Не ляже ж сонце під рядно.
    Як я чи ти! Адже ж воно,
    Ти знаєш, звідки?

    Оксанка:
    Звідки?

    Тарас:
    З раю,
    В раї ж скрізь злото і срібло!

    Оксанка:
    А де ж той рай?.. Чи ти не знаєш?

    Тарас (піднімає голівку до неба):
    Чому ти так собі гадаєш?
    Про теє знає все село.
    Що рай на небі…
    (Зітхнувши):
    там, де… мати…
    Я чув, — коли ховали їх,
    То люди почали казати,
    Що підуть в небо до святих,
    Бо мук зазнали за життя…
    (По паузі):
    Немає мами… Потім тато…
    Лихую мачуху… Пуття…
    Відтоді… маєм… небагато…
    (Шепче крізь сльози):
    Чи бачить мама… чи й не зна?..
    Любила дуже нас вона…
    Невже, мамунцю, ти не бачиш,
    Що мачуха… нас… лає й б’є…
    (Тихо плаче).

    Оксанка (крізь сльози):
    Тарасику, ти той… ти плачеш?
    (Хоче відняти його руку від очей.)
    Відкрий же личенько своє…
    Не плач, Тарасику, не треба!
    (Своїм фартухом витирає йому сльози, потім однією рукою обнімає, а другою гладить його по голівці й цілує.)
    Казали ненечка мені,
    Що бачить мама все це з неба —
    І те, що ходиш ти в рядні,
    Як те старча чуже під тином,
    Що кривдить мачуха й Степан,
    І побивається за сином,
    І Бог пошле тобі талан…
    Побачиш, любий… Витри сльози,
    А то іще побачить хтось…
    Ти не зважай на їх погрози…
    Стривай, скажу на ухо щось,—
    Журитись зразу перестанеш.
    На мене веселіше глянеш…
    (Нахиляється йому до уха):
    Як виростеш, поберемось
    І будемо вже вкупі жити
    І день, і два і… цілий рік…

    Тарас:
    Не день, не рік, а цілий вік.

    Оксанка:
    І разом будемо ходити
    До тих залізних до стовпів,
    Де ляже сонце на спочин…

    Тарас (захоплюється):
    А я збудую гарну хату,
    А в ній великую кімнату…
    Садок вишневий розведу…
    Тебе ж я одягну, як паву,
    І в краснім тім раї-саду
    Ми заживем тоді на славу…

    Оксанка (прихилившись до нього голівкою):
    Посію гарні я квітки…
    Та посаджу ще і тополю…

    Тарас:
    І вже не будем кріпаки:
    Ми викупим себе на волю!..

    Оксанка (мрійно):
    Неначе сниться… Красні сни:
    Тополя… хата… вишні, квіти.

    Тарас:
    І ми — самі собі пани,—
    Як схочемо, так будем жити…
    (Попадають у мрійну задуму.)

    20. Додаток до уроку Тарас Шевченко. Уроки української літератури, 6 клас

    Повернутися на сторінку Уроки української літератури в 6 класі

    Комментарии закрыты.