• Реклама

Бойові дії на території України в 1941—1944 рр. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Бойові дії на території України в 1941—1944 рр. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Відносини Німеччини та СРСР у період від завершення Вересневої кампанії до початку бойових дій на Східному фронті

Від швидкої окупації Франції німецькими військами (Сталін на це не розраховував, а сподівався на тривалу виснажливу війну на Заході) і приєднання до СРСР Північної Буковини (це суперечило домовленостям від 23 серпня 1939 р. і сильно стривожило Гітлера) між двома державами виникли дипломатичні суперечки, які зумовили взаємну недовіру. Обидві країни почали вивчати можливість майбутнього силового розв’язання суперечностей.
Розгромивши Францію, 16 липня 1940 р. Гітлер віддав наказ про підготовку операції проти Британії «Морський лев». Водночас він сподівався, що з Англією вдасться домовитись шляхом переговорів про майбутню співпрацю або нейтралітет, оскільки лідера нацистів турбувала позиція Радянського Союзу у майбутній німецько-англійській війні.
У канцлера з’явилися сумніви щодо дружності СРСР з огляду на неприховане бажання Сталіна перетворити Балкани на свою сферу впливу. Це дуже непокоїло Німеччину, яка отримувала з Румунії нафту, а з інших балканських країн — продовольство та сировину. Тому через п’ять днів після початку розроблення операції проти Британії — 21 липня 1940 р. Гітлер наказав В. Бравхичу продумати план можливої війни на Сході з метою захисту при потребі румунської нафти від радянської експансії. Проробляючи плани можливого розвитку подій у війні з СРСР, німецькі генерали дійшли висновку про те, що для східної кампанії потрібно задіяти весь вермахт. Гітлер опинився перед дилемою: продовжувати похід на Захід, маючи ненадійного союзника на Сході, або почати війну проти СРСР, одночасно продовжуючи війну з Британією. За будь-яких умов Німеччина мала воювати на двох фронтах. Виходом із ситуації могла бути лише домовленість або з британцями, або з Кремлем про нейтралітет.
Британське керівництво у 1940 р. було налаштоване войовничо. Спроби залучити СРСР до тіснішого союзу з Німеччиною також закінчились поразкою: намагання німецьких дипломатів домовитися знівелювали наполегливі вимоги Кремля передати у сферу інтересів СРСР усі Балкани та чорноморські протоки. Останню спробу домовитися з СРСР про подальше мирне співжиття гітлерівські дипломати зробили восени 1940 р. Однак німецькі пропозиції щодо розподілу сфер впливу у світі, які передбачали спрямування експансивної енергії СРСР у напрямку Індійського океану та відмову від просування до Фінляндії й на Балкани, радянська сторона заперечила. Під час німецько-радянських переговорів, що відбувалися 12—13 листопада 1940 р. у Берліні, сторони остаточно з’ясували несумісність своїх позицій.
Після провалу берлінських переговорів кожна зі сторін усвідомлювала неминучість військового конфлікту між ними й активізувала військові приготування. 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву № 21, відому як «план Барбаросса», ІІІ райх розпочав зосередження військ на своїх східних рубежах. Німці планували завдати удар по території СРСР 15 травня 1941 р., щоб завершити воєнну кампанію на Сході ще влітку до початку сезону осінніх дощів. Згодом дату вторгнення перенесли на 20 травня 1941 р.
Кремлівське керівництво було детально поінформоване про розробку Німеччиною планів нападу на СРСР. Проте Сталін і його оточення з великою недовірою поставилися до даних розвідки, вважаючи їх німецькою або британською дезінформацією. Натомість Гітлер був упевнений, що вермахт упорається із Червоною Армією до осені 1941 р. Німецька розвідка не мала точних даних про противника. Повітряна розвідка німців здійснювалася лише в радіусі 500 км від західного кордону Радянського Союзу. Німці дуже недооцінювали військового потенціалу СРСР, практично не володіли інформацією про його військову індустрію і мобілізаційні ресурси.
Невіра Сталіна та його оточення у можливий напад Німеччини не свідчили про те, що СРСР буде дотримуватися послідовно нейтральної позиції. Сталін по-своєму міркував щодо майбутньої ролі СРСР у світовій війні. Спочатку він намагався максимально довго утримувати формальний нейтралітет, очікуючи на виснаження воюючих західноєвропейських держав. Нейтралітет мав завершитися походом Червоної Армії в Європу на «допомогу» поневоленим Гітлером народам і встановленням там комуністичної форми правління. Однак після швидкої поразки Франції, плани радянського керівництва змінилися. Радянський лідер прагнув нанести удар по німецьких військах після початку бойових дій Німеччини проти Великої Британії. Уже 5 травня 1941 р., виступаючи перед випускниками військових академій, Й. Сталін наголосив: «Ми до якогось часу тримали лінію на оборону. А тепер, коли ми нашу армію реконструювали, наситили технікою для сучасного бою, коли ми стали сильнішими, тепер слід перейти від оборони в наступ. Забезпечуючи оборону нашої країни, ми зобов’язані діяти наступальним чином».
Й. Сталін об’єктивно оцінив і розповів про переоснащення армії. Радянська військова економіка розвивалася дуже швидкими темпами. Якщо в 1937 р. оборонний бюджет СРСР становив 20,5 млрд крб, то в 1938 — 31,6 млрд крб, 1939 — 44,9 млрд крб, 1940 — 63,4 млрд крб. Ці витрати становили відповідно 8,3%; 12,2%; 13,6%; 17,2% від національного доходу СРСР. Якщо в 1938 р. зростання промислового виробництва в СРСР становило 11,8%, то військове — збільшилося на 36,4% від попереднього року. У 1939 р. промислова продукція зросла до 14,7%, а військова промисловість — на 46,5% більше. Загалом у 1938—1940 рр. СРСР наростив виробництво озброєння у 2,3 раза.
Одразу після виступу Сталіна 5 травня 1941 р. у Генеральному штабі Червоної Армії розробили план удару по німецьких військах. В. Молотов згадував, що у травні 1941 р. Генеральний штаб запропонував завдати превентивного удару по німцях. Ці плани були викладені у спеціальному проекті директиви командування, який підготував Г. Жуков за участю С. Тимошенка та О. Василевського: «Доповідаю на Ваш розсуд міркування щодо плану стратегічного розгортання Збройних Сил СРСР на випадок війни з Німеччиною та її союзниками. …Зважаючи на те що Німеччина тепер тримає свою армію відмобілізованою, із розгорнутими тилами, вона має можливість випередити нас у розгортанні й завдаванні можливого удару.
Щоб уникнути цього, вважаю за необхідне ні в якому разі не віддавати ініціативи в діях німецькому командуванню, ВИПЕРЕДИТИ противника у розгортанні й атакувати німецьку армію в той момент, коли вона буде перебувати у стадії розгортання… (…) Першою стратегічною метою для військ Червоної Армії поставити — розгром головних сил німецької армії, що розгортаються на південь від лінії Брест — Демблін, і вихід на 30-й день операції на фронт Остроленка — Оломоуц».
Документ не підписали. В. Молотов у спогадах припускав, що небажання Сталіна підписувати документ було пов’язане з несподіваним перельотом у Британію заступника Гітлера Р. Гесса. Після 20 травня 1941 р., коли німецькі війська атакували британців на Криті, Сталін був переконаний у тому, що в Лондоні відхилили мирні пропозиції Р. Гесса, а Гітлер найближчим часом вторгнеться на Британські острови й не відважиться в 1941 р. напасти на СРСР, оскільки найвдаліший за погодними умовами період року вже минув. Московському диктатору здавалося, що події розгортаються за його сценарієм.
До кордону з Німеччиною та Румунією передислоковувалися додаткові війська Червоної Армії, розгорталися польові аеродроми, госпітальна база, тут формували штаби, сюди перевозили стратегічні запаси, доставляли значними тиражами топографічні карти Польщі, Німеччини, Румунії, у військах розповсюджували німецько-російські розмовники. Сталін заборонив своїм воєначальникам здійснювати будь-які дії, спрямовані на підготовку оборони. Війська мали концентруватися в лісах, маскуватися від повітряної розвідки противника і готуватися до наступальних операцій, наказ на які, ймовірно, мав надійти після нападу Німеччини на Британію. Однак лідер нацистської Німеччини інакше оцінював ситуацію. Він вважав, що Британія у війні проти Німеччини розраховує на СРСР, а тому до вторгнення на Британські острови вирішив нейтралізувати непередбачуваного сусіда.

Співвідношення протиборчих сил станом на 22 червня 1941 р., оперативні плани сторін

Задля розуміння масштабів катастрофи радянських військ у боях 1941 р. слід порівняти співвідношення сил майбутніх противників. У сфері воєнної промисловості Німеччина відставала від СРСР, який наприкінці 30-х років ХХ ст. був найбільш мілітаризованою державою світу. Витрати на армію у 1941 р. зросли до 43% від видаткової частини бюджету. З 1939 р. до червня 1941 р. збільшилися: чисельність особового складу — з 1,943 млн до 5,7 млн; кількість гармат і мінометів — з 55,8 тис. до 115,9 тис., танків — з 18,4 тис. до 23,3 тис., бойових літаків — з 15,5 тис. до 22,4 тис. Німецький вермахт на середину 1941 р. випереджав Червону Армію лише за чисельністю особового складу (8 млн 300 тис.), але поступався технічними засобами (гармат і мінометів у німців було 88,3 тис. проти 115,9 тис., танків і танкеток 5,7 тис. проти 23,3 тис., літаків 10 тис. проти 22,4 тис.). На червень 1941 р. Німеччина провела мобілізацію, а СРСР розпочав її з моменту нападу, тобто потенціал збільшення особового складу був колосальним (лише з території України протягом першого року війни мобілізували майже 3,2 млн осіб).
Співвідношення Збройних сил протиборчих сторін безпосередньо на кордоні в червні 1941 р. мало такий вигляд: Радянський Союз у прикордонних округах зосередив 170 дивізій, які налічували 3,488 млн осіб, вермахт мав на рубежах із СРСР 153 дивізії з особовим складом 4,5 млн солдатів і офіцерів, союзники Німеччини сконцентрували 37 дивізій із чисельністю особового складу 745 тис. осіб. У артилерії протиборчі сторони на кордонах майже мали паритет — 47 тис. радянських проти 47 тис. 160 німецьких і 6 тис. 683 союзницьких гармат. У танкових військах Червона Армія переважала — 12,379 тис. радянських танків протистояли 3,266 тис. німецьких танків і танкеток та 402 танки їхніх союзників. Переважала Червона Армія і в авіації — 19,5 тис. літаків проти 1830 німецьких літаків і 1020 літаків союзників Німеччини.
На Південно-Західному фронті співвідношення сил було на користь Червоної Армії (58 дивізій проти 36,5 німецьких, 868 тис. червоноармійців проти 730 тис. німецьких вояків, 13,634 тис. гармати проти 9,7 тис. німецьких, 4,204 тис. танки проти 728 у німців, 2,256 тис. літаків проти 800 ворожих).
Радянські війська переважали у співвідношенні сил у смузі Південного фронту: румунсько-німецька група армій «Антонеску», розгорнута на кордонах із СРСР, охоплювала три армії (3-тю і 4-ту румунські та 11-ту німецьку) загальною чисельністю особового складу 405 тис. бійців, на озброєнні яких було до 300 танків (переважно німецьких), до 4 тис. гармат і мінометів (як правило, румунських) і 600 літаків (здебільшого румунських). Їм протистояли п’ять радянських армій (9-та, 12-та, 18-та, 19-та і Приморська) загальною чисельністю понад 500 тис. осіб, озброєних 1050 танками, 7 тис. гармат, 1270 літаками.
У другій половині 1940 — на початку 1941 рр., виходячи із переваги у танках, артилерії й авіації, головне командування Червоної Армії активно розробляло плани війни на Заході. Нині розсекречено документи, у яких містилися плани можливої війни з німцями: Доповідна записка наркома оборони СРСР і начальника Генштабу Червоної Армії в ЦК ВКП(б) і В. Молотову «Про основи стратегічного розгортання Збройних Сил СРСР на Заході та Сході» за 16 серпня 1940 р.; документ із такою самою назвою за 18 вересня 1940 р.; Доповідна записка наркома оборони СРСР і начальника Генштабу Червоної Армії в ЦК ВКП(б) Й. Сталіну і В. Молотову «Про стратегічне розгортання Збройних Сил СРСР на 1941 р.» від 5 жовтня 1940 р.; «Записка начальника штабу Київського Особливого Військового Округу згідно з рішеннями ради Південно-Західного фронту про план розгортання на 1940 р.» за грудень 1940 р.; Директива наркома оборони СРСР і начальника Генштабу Червоної Армії командувачу військами Західного особливого військового округу на розробку плану оперативного розгортання військ округу за квітень 1941 р.; «Міркування про план стратегічного розгортання Збройних Сил СРСР на випадок війни з Німеччиною та її союзниками» від 15 травня 1941 р. Ці документи містять плани наступальної війни, у жодному із них не йдеться про стратегічну оборону. Бойові дії на власній території не розглядали навіть як один із можливих варіантів розвитку подій.
Усвідомлюючи, що німецькі збройні сили, зосереджені в Польщі, може легко розгромити Червона Армія у разі її наступу, німецьке командування планувало атакувати першим. Німецька група армій «Північ» несподіваним ударом, не допустивши остаточного зосередження радянських військ, планувала прорватися через Прибалтику до Ленінграда і об’єднатися з фінськими військами, які наступатимуть з півночі; група армій «Центр» ударом із району Варшави мала знищити радянські війська на Білостоцькому виступі, прорватися через Білорусію на Смоленськ і Москву. Група армій «Південь» мала прорвати фронт на межі Волині й Галичини і вийти у напрямку до Бердичева, Житомира, Києва і середньої течії Дніпра, потім повернути на південний захід і, наступаючи вздовж Дніпра, відмежувати радянські війська на Правобережжі, оточити і знищити їх, після чого форсувати Дніпро і оволодіти промисловими центрами Лівобережжя та Донбасу. Румунські війська й 11-та німецька армія, дислокована в Румунії, мали стримувати Червону Армію, а у разі позитивного для німців розвитку подій перейти в наступ і оточити радянський Південний фронт між Дністром, Прутом і Дунаєм.

Бойові дії на території України в 1941—1942 рр.

22 червня 1941 р. о 3-й год. 15 хв. німецька артилерія та авіація завдала несподіваного удару по радянських військах. У перші години війни німці бомбардували всі міста західних областей СРСР, а також Київ, Одесу, Севастополь, Мінськ, Мурманськ, аеродроми, лінії комунікацій, залізничні вузли, склади з боєприпасами тощо. Керівництво СРСР і командування Червоної Армії виявилися не підготовленими до такого розвитку подій. Москва в перші години війни не могла зорієнтуватися в ситуації і віддавала накази «не відкривати вогонь» і «не піддаватися на провокації». Лише ввечері 22 червня 1941 р. у Кремлі впевнилися, що це не провокації, а війна, і вирішили реалізовувати плани наступу на Захід, розроблені раніше. О 21 год. 15 хв. 22 червня нарком оборони С. Тимошенко надіслав командувачам фронтів Директиву № 3, в якій поставив військам завдання на 23—24 червня 1941 р.: «…концентричними, зосередженими ударами військ Північно-Західного і Західного фронтів оточити і ліквідувати сувалківське угруповання противника й до кінця дня 24 червня оволодіти містом Сувалки. Могутніми концентричними ударами механізованих корпусів, всією авіацією Південно-Західного фронту та інших військ 5-ї і 6-ї армії оточити і ліквідувати угруповання противника, що наступає в напрямку Володимир-Волинський, Броди. До кінця дня 24 червня оволодіти районом Любліна».
С. Тимошенко знав могутній потенціал Червоної Армії і тому наказав переходити до рішучого наступу з метою оточити, знищити противника і вийти на територію окупованої німцями Польщі для подальшого просування в Європу. Багатократна перевага Червоної Армії в техніці теоретично давала змогу реалізувати наказ командування, однак на практиці події розвивалися по-іншому.
Від початку боїв на території України найзагрозливіше становище спостерігалося на території Південної Волині та Північної Галичини. За перший день боїв вермахт прорвався на радянську територію на 35—50 км. Основний удар німецької 1-ї танкової групи та 6-ї піхотної армії було спрямовано на Сокальський кордон (межу сучасних Львівської та Волинської областей). Найважчі бої 22 червня тривали у смузі 6-ї радянської армії генерала І. Музиченка, яка утримувала 170-кілометровий фронт від м. Христинополя (Червоноград) до м. Радимна. Сім німецьких дивізій 17-ї піхотної армії завдали головного удару на межі Рава-Руського та Перемишльського укріплених районів. Однак до вечора 22 червня 1941 р. значного просування німецьких військ у Південно-Західному напрямку не спостерігалося. Така обстановка на фронті дала змогу наркому оборони С. Тимошенку Директивою № 3 поставити завдання військам Південно-Західного фронту силами 5-ї та 6-ї армій завдати концентричних ударів у напрямку на Люблін, оточити і ліквідувати наступ німецького угруповання.
Командування Південно-Західного фронту зволікало з виконанням одержаного наказу, оскільки супротивник не бажав поступатися стратегічною ініціативою і 23 червня продовжив наполегливі атаки у прикордонній смузі. Командування фронту замість контратаки, максимально згуртувавши свої сили, почало «латання дірок», посилаючи свої війська в бій дивізіями, полками, батальйонами. Під час важких боїв 23—24 червня 1941 р. німцям удалося прорвати радянську оборону в районі Володимира-Волинського. Негайно у прорив спрямували 13-ту і 14-ту німецькі танкові дивізії з 3-го моторизованого корпусу, які форсованим маршем направилися в напрямку Луцька і Дубна. Запеклі бої тривали 23 червня в районі Рава-Руського та Перемишльського укріплених районів. Лише до кінця дня 23 червня німцям удалося прорватися на межі цих двох укріплених районів. Командування 6-ї радянської армії для ліквідації ворожого прориву вранці 24 червня розпочало контрудар силами 4-го механізованого корпусу в напрямку на м. Немирів. Однак, не маючи точного уявлення про те, де перебувають німці, які швидко просувалися на схід, командування корпусу буквально «заганяло» своїх танкістів у трикутнику «Немирів — Мостиська — Львів».
Водночас наприкінці дня 24 червня 1941 р. німецькі танкові сили із 1-ї танкової групи Клейста поширили прорив у районі Луцька між 5-ю та 6-ю радянськими арміями до 50 км. Німецькі танкові дивізії націлилися в район Бродів і Дубна з подальшим наміром вийти у напрямку до Житомира.
З метою закрити прорив фронту проти 1-ї танкової армії вермахту було скеровано радянські механізовані корпуси. Їх передислоковували з-під Львова, плануючи спочатку використати для контрнаступу, що мав розпочатися 25 червня. Однак радянські танкові колони, які пересувалися безпосередньо або на залізничних платформах, стали жертвами ударів ворожої авіації. Прибувши на місце призначення, танки починали бій невеликими групами, не концентруючись і не очікуючи завозів пального та боєприпасів. Це зумовило зупинки радянської техніки через декілька годин бою. Атаки на німецькі протитанкові позиції окремими полками і батальйонами не були ефективними. Так, протягом 26—29 червня 1941 р. військо просунулось уперед лише на 2 км, а втрати були незрівнянно більшими. Дивізії вермахту, які оборонялися, задіяли всю наявну у себе протитанкову артилерію, зірвавши радянський контрнаступ під Радеховом. 25 червня на північ від Радехова, на Волині, 22-й радянський мехкорпус атакував німецькі позиції в районі Луцька. У відповідь розпочалися танкові бої. Вдало маневруючи, 13-та і 14-та танкові дивізії вермахту обійшли з флангу радянські війська, що наступали, і змусили їх оборонятися по річці Стир.
Попри невдачі, командування Південно-Західного фронту на чолі з М. Кирпоносом намагалося зупинити німецькі війська, кидаючи 26 червня в бій нові сили та резерви. Штаб фронту планував ударами 8-го, 15-го, 9-го і 19-го механізованих корпусів атакувати німців на північ і на південь від залізниці Луцьк — Броди, вийти на захід від Луцька і затиснути 1-шу німецьку танкову групу в «кліщах». 26 червня 1941 р. була здійснена чергова спроба оточити німецькі танкові війська. Згадуючи про ці події, майбутній маршал П. Ротмістров писав: «Механізовані корпуси Південно-Західного фронту вступили в цю битву після 200—400-кілометрового маршу в умовах панування в повітрі німецької авіації. Введення в бій цих корпусів здійснювалося без належної організації наступу, без розвідки сил противника і місцевості. Була відсутня авіаційна та артилерійська підтримка. Тому противник мав можливість відбивати атаки наших військ почергово, маневруючи частиною своїх сил і одночасно продовжуючи наступ на неприкритих нами напрямках».
Унаслідок того, що радянські польові аеродроми перед початком війни на Східному фронті були підтягнуті до кордонів на 10—15 км, німецька артилерія і авіація в перший день війни знищили понад 1800 радянських літаків, із яких більш ніж 1500 на аеродромах. У паніці частину літаків покинули на аеродромах, і німці змогли захопити їх неушкодженими. Радянська протиповітряна оборона за перший день війни збила тільки 35 німецьких літаків. До 30 червня 1941 р. радянські повітряні сили втратили 3150 літаків проти 670 німецьких. Масові втрати радянської авіації призвели до захоплення люфтваффе ініціативи в повітрі, завдання ударів по радянських наземних військах і комунікаціях, що спричинило сильну паніку і втрату керівництва військами. У зв’язку з цим за два тижні боїв у деяких місцевостях німці просунулися на 300—400 км на схід.
До 24 червня 1941 р., тобто за два дні війни, розформувалися 22-й мехкорпус і 27-й стрілецький корпус, які вступили у бої в районі Луцька і Володимира-Волинського. Причиною цього була паніка командирів і рядового складу. Найбільше Червона Армія в умовах хаосу і паніки постраждала через небажання рядових солдатів захищати режим і масове дезертирство. За підрахунками сучасних російських учених, до 6 липня 1941 р. втрати війська Південно-Західного фронту становили: 140 тис. дезертирів, 66 тис. поранених і 25 тис. убитих*. По всьому німецько-радянському фронту за цей час вермахт розгромив 100 радянських дивізій. У прикордонних боях Червона Армія втратила 850 тис. бійців: 85 тис. убитих, 260 тис. поранених і хворих, 515 тис. полонених і дезертирів. Порівняно втрати вермахту: 92 тис. убитих, поранених і полонених. Червона Армія недорахувалася понад 11 тис. 700 танків (німці — 503), 6 тис. 293 літаки (німці — 807), понад 20 тис. гармат і мінометів (німці — 1806). Гітлерівські війська захопили стратегічні запаси сировини і важливі військові заводи. У прикордонних боях вермахт захопив на складах і в ешелонах понад 5 млн 400 тис. гвинтівок, 191 тис. кулеметів, мобілізаційні запаси латуні, свинцю, легованої сталі, нафтопродуктів.
Отже, через грубі помилки командування, яке вводило свої війська у бій неорганізовано, видавало суперечливі накази, хаотично «ганяло» танки дорогами Західної України, через паніку і дезертирство особового складу 1400 радянських танків під час Волинської танкової битви не могли розгромити три німецькі танкові дивізії, в яких на озброєнні було 300 танків. До 2 липня 1941 р. німецькі війська повністю розгромили 8-й, 4-й, 9-й, 15-й, 19-й радянські мехкорпуси і 36-й стрілецький корпус. Волинська танкова битва, що тривала з 25 червня до 3 липня 1941 р., перетворилася на танковий погром, у якому війська Південно-Західного фронту втратили 3 тис. 464 танки із 4 тис. 204.
Німці просувалися територією України влітку 1941 р. так само швидко, як і під час маршу на Париж 1940 р. Вермахт втратив на території України до кінця літа 1941 р. лише 186 танків. Уже 5—6 липня 1941 р. німецькі війська вийшли на оперативний простір на сході за Новоградом-Волинським у напрямку на Житомир. 6 липня 1941 р. у столиці України було створено штаб оборони міста. 7—8 липня гітлерівські танкові з’єднання захопили Бердичів і Житомир. У фронті радянських частин утворився 70-кілометровий розрив, через який на Київ рушили німецькі танкові дивізії, які 10 липня 1941 р. досягли оборонних рубежів столиці на р. Ірпінь. 11 липня у зовнішньому секторі Київського укріпрайону розпочалися перші бої за місто. Спираючись на потужну оборонну лінію, червоноармійці у кровопролитних боях 11—14 липня 1941 р. змогли зупинити німецькі війська і не дали змоги вермахту «з ходу» заволодіти столицею України.
Тим часом на південь від місця швидкого просування німецьких танкових військ, на території Галичини та Поділля, Червона Армія дуже повільно відступала під тиском німецьких піхотних частин. Щойно 30 червня 1941 р. вермахту вдалося вступити до Львова, а 7 липня — до Тернополя. Тиждень тривали бої поблизу укріпрайонів на старому радянсько-польському кордоні на Поділлі, й тільки 14 липня 1941 р. німецькі війська увійшли до Проскурова (Хмельницького), а до кінця липня зайняли територію Вінницької області.
Фронт мав вигляд вигнутої великої дуги — на півночі, в районі Києва, німці дійшли майже до Дніпра, а на півдні Червона Армія утримувала Південну Київщину та Черкащину. Німецьке командування правильно оцінило перспективи проведення охоплюючого маневру. З-під Білої Церкви і Києва німецькі танкові дивізії розвернулися на 90 градусів на південь і почали наступати вздовж Дніпра в напрямку до Чорного моря.
Двома концентричними ударами з півночі та півдня в районі Умані було відрізано майже 200-тисячне радянське угруповання (залишки 6-ї і 12-ї армій під командуванням І. Музиченка та П. Понедєліна). Протягом двох тижнів, до 8 серпня 1941 р., дві армії розпались в «уманському котлі».
Вермахт захопив 103 тис. бійців і командирів на чолі з командувачами армій, заволодів 317 танками, 858 гарматами. Німецькі війська майже безперешкодно широким фронтом вийшли до Дніпра протягом 25—30 серпня 1941 р. Війська Південного фронту були ізольовані від військ Південно-Західного фронту. Майже вся Правобережна Україна опинилася в німецькій окупації, а на лівому березі Дніпра вермахт захопив плацдарми в районі Кременчука.
Реакцією Сталіна на поразки перших днів війни стало посилення залякування і терору. Після «уманського котла» 16 серпня 1941 р. вийшов наказ Ставки Верховного головнокомандування Червоної Армії № 270, у якому командири та червоноармійці, які потрапляли в полон, прирівнювалися до «злісних дезертирів», а їхні родини мали репресувати.
Тоді як Південно-Західному фронту загрожувала неминуча катастрофа, на ділянці Південного фронту — в Бессарабії — склалася сприятливіша для Червоної Армії ситуація. Основними наступальними силами на півдні були відносно слабкі румунські війська. Лише до 27 липня 1941 р. румунським і німецьким військам вдалося витіснити з’єднання Червоної Армії за Дністер і відновити лінію румунського кордону станом на 1 червня 1940 р. Протягом першого місяця боїв втрати румунської армії становили 23 тис. убитих солдатів і офіцерів, однак у Південного фронту Червоної Армії вони були набагато більшими. Війська фронту втратили до 50 тис. убитих і 80 тис. полонених. Дійшовши до старих румунсько-радянських кордонів, румуни зупинилися. Генштаб румунської армії наполягав на припиненні бойових операцій і відмові від окупації територій, що належали СРСР до 1940 р. Лише за особистим наполяганням Гітлера румунський лідер Й. Антонеску погодився продовжити участь своєї армії у східній кампанії вермахту. Румунські з’єднання отримали наказ наступати на Одесу. 3 серпня 1941 р. вони переправилися через Дністер і силами 4-ї армії почали просуватися в напрямку до Одеси.
Радянська Приморська армія (25-та, 95-та стрілецькі та 2-га кінна дивізії), яка створювалася для захисту міста, відійшла на укріплені позиції поблизу Одеси. Навколо міста було споруджено три кільця оборони, Приморська армія була посилена 10 тис. ополченців, двома полками, сформованими із моряків Чорноморського флоту, 54-м стрілецьким полком і 26-м полком військ НКВС. Крім того, до Одеси направили залишки розбитих частин Південного фронту. Одеський гарнізон налічував до 86 тис. осіб.
4 серпня 1941 р. розпочалася оборона Одеси, яка тривала до середини жовтня 1941 р. Незважаючи на те що вже 13 серпня 1941 р. місто повністю блокували з суші, захисники Одеси не лише стримували атаки супротивника, але й переходили в контрнаступ, завдаючи румунським військам значних втрат. Однак успіхи під Одесою не врятували ситуації на Південному фронті. До 20 серпня 1941 р. німецькі війська захопили весь вигин Дніпра від Черкас до Херсона. Окрім Кременчуцького плацдарму, німці до кінця серпня 1941 р. заволоділи плацдармами в районі Запоріжжя та Дніпропетровська. 20 вересня 1941 р. 11-та німецька армія за підтримки румунських частин розпочала форсувати Дніпро в районі Херсона і розгорнула наступ в напрямку на Мелітополь, але згодом повернула на південь і направилася на Крим. Тили німецької армії намагалися атакувати радянські війська, зосереджені поблизу Запоріжжя, але несподівано зазнали контратаки з боку дивізій вермахту, сконцентрованих на плацдармах біля Запоріжжя і Дніпропетровська. До кінця вересня 1941 р. радянські війська у Приазов’ї були оточені і до 10 жовтня 1941 р. полонені німцями (у неволю потрапило 100 тис. чоловік, вермахт захопив 212 танків і 672 гармати).
Користуючись із того, що радянські війська в районі Азовського моря нейтралізували, 11-та німецька армія 29 вересня 1941 р. неочікувано легко прорвала радянську оборону на Перекопі й увійшла до Криму. 7 жовтня в районі Сімферополя німці полонили ще приблизно 100 тис. червоноармійців і швидко просувалися на південь півострова. З’явилася загроза втрати головної бази Чорноморського флоту — Севастополя. Враховуючи ці обставини, радянське Верховне головнокомандування віддало наказ про евакуацію Одеси й перевезення військ Приморської армії до Севастополя. До 16 жовтня з Одеси евакуювали майже 90 тис. військових. 16 жовтня 1941 р. до міста увійшли перші частини румунської армії. Одеська оборонна операція завершилася. Під час боїв за місто в румунській армії було вбито 19 тис. осіб, 68 тис. поранено й 11,5 тис. зникли безвісти. Радянські втрати становили 17 тис. убитих і зниклих безвісти, 25 тис. поранених.
До середини жовтня 1941 р. німецько-румунські війська вийшли до Керченського півострова й Севастополя. 16 жовтня 1941 р. радянські війська залишили Керч і евакуювалися на Таманський півострів. 16 листопада 1941 р. німецько-румунські війська розпочали облогу Севастополя. 17 грудня 1941 р. унаслідок першого масованого штурму міста їм вдалося захопити панівні висоти над Балаклавою, що погіршувало становище оборонців фортеці. Однак скористатися своїми успіхами вермахту не вдалося. 25—31 грудня 1941 р. радянські війська провели Керченсько-Феодосійську наступальну операцію, під час якої зуміли вибити німецькі дивізії з Керчі, Євпаторії, Судака та Феодосії. 29 грудня 1941 р. німецьке командування зняло частину військ із облоги Севастополя й здійснило контрнаступ, під час якого радянський десант було витіснено із Судака, Феодосії та Євпаторії. Червоній Армії вдалося закріпитися лише в Керчі, навколо якої створили новий Керченський фронт.
Отже, до кінця 1941 р. німці та їхні союзники румуни змогли повністю заволодіти півднем України. Червона Армія утримувала лише Севастополь і частину Керченського півострова в Криму.
Тим часом на київському напрямку розпочалися запеклі бої між німецькими військами 6-ї армії та червоноармійцями, що обороняли київський укріпрайон (КиУр). Героїчними зусиллями регулярних військ і новомобілізованих киян вдалося втягнути вермахт у тривалі бої під Києвом. Своєю жертовністю оборонці міста зупинили наступ німецьких танків перед Дніпром на переправі біля села Романівки 13 липня 1941 р.
Від 31 липня до 16 серпня 1941 р. вермахт проводив генеральний штурм Києва. Після жорстоких боїв йому вдалося вклинитися в передню лінію радянської оборони в районі Віти-Поштової — Мриг. Наступ німецьких військ зазнав запеклого опору захисників міста, які 11—14 серпня 1941 р. перейшли у контрнаступ і витіснили частини вермахту з низки сіл на південь від Києва. Однак ця тактична перемога запізніла, долю Києва було вирішено в боях далеко від КиУру.
21 серпня 1941 р. Гітлер прийняв рішення відкласти наступ на Москву і заволодіти Україною, Кавказом і Ленінградом. 22 серпня 1941 р. було видано наказ Верховного командування вермахту про знищення сил противника в районі Києва. 25 серпня 1941 р. 2-гу армію та 2-гу танкову групу вермахту тимчасово вивели з групи армій «Центр» для проведення операцій у зоні відповідальності групи армій «Південь». Ці війська під командуванням Г. Гудеріана протягом двох тижнів «зім’яли» радянський Брянський фронт (командувач А. Єременко) і 7 вересня 1941 р. прорвалися до Конотопа, зайшовши з півночі в тил військам Південно-Західного фронту. 10 вересня почали наступати війська 1-ї танкової групи і 17-ї армії німців із Кременчуцького плацдарму. А вже 16 вересня 1941 р. з’єднання 1-ї та 2-ї танкової груп вермахту зустрілися неподалік Лохвиці та Лубен, перерізавши у такий спосіб комунікації фронту й оточивши майже 900-тисячне угруповання радянських військ.
Командування Південно-Західного фронту 10 і 13 вересня зверталося до Ставки і Генерального штабу РСЧА з проханням про дозвіл відвести війська з Києва на новий рубіж оборони по р. Псел. Однак Сталін оголосив донесення командувачів фронтом «панічним», звинувативши своїх генералів у боягузтві, й вимагав «уперто битися». Унаслідок Червона Армія втратила гігантське військове угруповання, 21 генерала, десятки тисяч кадрових офіцерів, вермахт захопив 3718 гармат і 884 танки. З київського «котла» вдалося вийти лише кільком десяткам тисяч людей. Сотні тисяч загинули або розбрелися лісами та селами, 665 тис. потрапили в неволю. 19 вересня 1941 р. німці увійшли до Києва.
Німецькі війська швидко заволоділи Лівобережною та Слобідською Україною, створивши загрозу оточення і військам Південного фронту. 2 жовтня 1941 р. 17-та німецька армія і 1-ша танкова група розгорнули наступ у напрямку р. Донець, а 6-та армія — у напрямку на Харків, Бєлгород і Курськ. 17 жовтня 1941 р. 1-ша танкова група форсувала Донець і 20 жовтня німці захопили Сталіно (Донецьк), а на півдні просунулися до Таганрога. 24 жовтня передові частини вермахту ввійшли до Харкова, а до 2 листопада перетнули сучасний україно-російський кордон і захопили Бєлгород та Курськ. До кінця грудня 1941 р. вермахт завоював майже всю територію України, лише кілька районів Харківської та Ворошиловградської областей, Севастополь і Керч перебували в руках Червоної Армії. Активні бої на території України припинилися.
До кінця осені 1941 р. стало зрозуміло, що німецький план блискавичної війни не спрацював, як і зазнали невдач спроби Червоної Армії зупинити просування німців уперед. До грудня 1941 р. німці і їх союзники розбили 300 дивізій Червоної Армії, захопили в полон 3,9 млн червоноармійців, понад 1,2 млн загинули (втрати вермахту 300 тис. убитих). Незважаючи на зрив графіка виконання плану «Барбаросса» до листопада 1941 р., німецькі війська зайняли стратегічно вигідні позиції неподалік радянської столиці, мали перевагу в людях (у 1,3 раза), гарматах (у 1,9 раза) та літаках (у 2,1 раза). Однак, попри ці переваги, операція «Тайфун», спрямована на захоплення вермахтом Москви, зазнала невдачі. До початку грудня 1941 р. Верховне командування радянських військ зуміло перекинути на фронт 400 новосформованих дивізій і 5 грудня 1941 р. розпочало контрнаступ під Москвою. Протягом грудня 1941 — січня 1942 рр. німецькі війська були відкинуті від Москви на 100—200 км на захід. Червона Армія розгромила 38 дивізій вермахту, однак не змогла докорінно змінити хід подій. У лютому 1942 р. німцям вдалося стабілізувати фронт. У березні — на початку квітня 1942 р. командування вермахту, користуючись бездоріжжям, яке не дозволяло проводити активних бойових операцій Червоній Армії, вирівнюючи лінію фронту, відвело свої війська ще далі на захід. В окремих місцях фронт посунувся на 400 км на захід від тієї межі, якої досягнув у грудні 1941 р.
Відведення та перегрупування німецьких військ у Кремлі сприйняли як початок катастрофи німецької воєнної машини. Відповідно Сталін віддав наказ про підготовку та проведення Червоною Армією наступальних операцій у травні 1942 р. Вважаючи, що основні сили німців згруповані на московському напрямку, радянські генштабісти планували завдати масштабних поразок вермахту на півдні. Було розроблено два амбітні плани Керченської та Харківської наступальних операцій. Керченська операція мала на меті звільнення Криму, Харківська — розгром німецької групи армій «Південь».
Наступ на Керченському півострові готували під безпосереднім наглядом і керівництвом заступника наркома оборони Л. Мехліса. Мехліс віддав наказ про концентрацію великої кількості військ (300 тис. осіб) і техніки на вузькому Керченському фронті. Командувач 11-ї німецької армії Е. Манштейн, знявши з облоги Севастополя 7 піхотних і 1 танкову дивізію, 8 травня 1942 р. несподівано атакував радянські війська на Керченському півострові. Німцям вдалося прорвати фронт, одночасно вони висадили десант у тилу Червоної Армії, який дезорганізував систему зв’язку. Уже до 15 травня 1942 р. німці взяли Керч і розгромили дві радянські армії (47-му та 51-шу), знищивши 400 літаків і 347 танків. Залишки військ Керченського фронту відійшли на Таманський півострів (вдалося вийти з Криму 110 тис. бійців і командирів). 11-та німецька армія захопила 100 тис. полонених, 76 тис. червоноармійців загинули в боях і 18 тис. заховалися в Аджимушкайських каменоломнях, сподіваючись на майбутню евакуацію морем на Кавказ. Однак про них «забули», і до кінця жовтня 1942 р. румунські й німецькі війська поступово ліквідували всіх аджимушкайських заточників. Вермахт здобув під час операції багато трофеїв — 1113 гармат, 255 танків, 323 літаки. Завдяки перемозі на Керченському півострові Е. Манштейн отримав змогу перекинути всі з’єднання 11-ї армії (200 тис. осіб) під Севастополь.
30 червня 1942 р. німці увірвалися в південну частину міста. Командування радянських військ поспішно евакуювалося морем, залишивши на загибель 100 тис. захисників Севастополя. Останні бої на півострові Херсонес тривали ще до 4 липня 1942 р., унаслідок чого загинуло понад 10 тис. червоноармійців, взято у полон майже 90 тис., німці захопили 622 гармати, 26 танків і 141 літак. Падіння Севастополя дало змогу німцям вивільнити 11-ту армію для операцій на інших фронтах і убезпечувало румунські нафтові родовища від ударів радянської авіації, яка раніше базувалася в місті.
Несприятливими для Червоної Армії були бої під Харковом. 12 травня 1942 р. війська Південно-Західного та Південного фронтів розпочали наступ у напрямку Дніпропетровська, Полтави і Харкова. В наступ пішли 28 стрілецьких дивізій і 20 танкових бригад. Червоноармійцям упродовж 12—13 травня вдалось заглибитися в німецьку оборону на 25—60 км. Однак 13—16 травня наступ вичерпався і перетворився на вперті позиційні бої, а 17 травня армійська група генерала Е. Клейста (1-ша танкова і 17-та армії) несподівано завдала могутнього удару із району міста Краматорськ у фланг радянському угрупованню, що наступало з півдня. Одночасно з півночі назустріч військам Клейста почала наступ 6-та німецька армія генерала Ф. Паулюса. 23 травня 1942 р. з’єднання Паулюса та Клейста зустрілися в районі м. Ізюм, завершивши оточення радянського угруповання. Харківська операція завершилася черговою катастрофою Червоної Армії — 240 тис. полонених, 170 тис. убитих, втрачено 2026 гармат і 1249 танків. Лише 22 тис. червоноармійців змогли вирватися з оточення.
Харківський погром створював сприятливі умови для просування військ вермахту в напрямку Волги і Кавказу. Упродовж червня — липня 1942 р. німецькі та союзні війська відтіснили Південно-Західний і Південний фронти на схід, окупувавши 22 липня 1942 р. всю територію України.
Поразки весни — літа 1942 р. деморалізували фронтове командування Червоної Армії. Боячись знову потрапити в «сталеві обійми» німців, радянські генерали відмовилися від тактики стаціонарної оборони й застосували тактику оборони з відходом. Спочатку війська оборонялися на місці, а потім відходили на 5—10 км на схід і там знову займали оборону на кілька днів. Нова тактика уможливлювала уникнення оточення і втрати значних військових угруповань, однак призводила до втрати території та деморалізації військ, які постійно відступали. Обурений новим способом ведення війни, Сталін 28 липня 1942 р. підписав зловісний наказ «Ні кроку назад!» за № 227, згідно з яким усі, хто відступав, оголошувалися зрадниками й мали віддаватися під суд військового трибуналу. На фронті формували штрафні батальйони, які комплектували запідозреними у боягузтві та засудженими за різні злочини й кидали на найнебезпечніші ділянки. Позаду фронтових частин збільшувалася кількість загороджувальних загонів (кожна рота у загороджувальному батальйоні мала складатися з 200 добре озброєних бійців), які отримували наказ «розстрілювати на місці панікерів та боягузів».
«Драконівськими» дисциплінарними заходами й колосальними жертвами Червоній Армії вдалося зупинити німецькі війська у Сталінграді та передгір’ї Кавказу. 19 листопада 1942 р. розпочалася Сталінградська наступальна операція, яка завершилася 2 лютого 1943 р. розгромом півмільйонного угруповання ворожих військ. 300 тис. німців і румунів потрапило в оточення; а після двох місяців боїв у котлі 90 тис. із них склали зброю. Під час сталінградського наступу 18 грудня 1942 р. війська Південно-Західного фронту повернулися на територію України. 573-й полк 195-ї стрілецької дивізії 1-ї гвардійської армії зайняв перший населений пункт УРСР — с. Півнівку Міловського району Ворошиловградської (Луганської) області. У боях за цей невеликий населений пункт загинуло 1066 червоноармійців. Усього за 1942 р. Червона Армія зазнала найбільших за історію свого існування втрат — 5,888 млн убитих.

Бойові дії на території України в січні — жовтні 1943 р.

Упродовж січня — лютого 1943 р. війська Південно-Західного фронту (командувач — генерал М. Ватутін) просунулися на 200—250 км на захід, вийшовши на лінію Красноград — Новомосковськ — Синельникове. Червона Армія вела наступ на фронті протяжністю 1600 км. У лютому 1943 р. вдалося вибити німців із Ворошиловграда. 12 лютого Червона Армія вийшла до Червоноармійська Дніпропетровської області, створивши загрозу Дніпропетровську, а 16 лютого радянські війська взяли Харків.
Рятуючи свій східний фронт, німецьке командування передислокувало на територію СРСР свіжі резерви (25 дивізій). Наприкінці лютого 1943 р. вермахту вдалося стабілізувати фронт у Донбасі. Німці створили два танкові угруповання, які зосередили в районі Дніпропетровська та Харкова. На початку березня 1943 р. вермахт перейшов у контрнаступ. 16 березня 1943 р. радянські війська змушені були залишити Харків, фронт стабілізувався на р. Сіверський Донець.
Попри дошкульну поразку під Харковом, радянські війська протягом зимового наступу 1942—1943 рр. на окремих ділянках фронту відкинули вермахт на 300—700 км на захід. Водночас німецький контрнаступ у лютому — березні 1943 р. свідчив про те, що Німеччина ще володіла достатньою кількістю резервів для здійснення масштабних наступальних операцій і створення стійкої оборони.
Наприкінці весни і влітку 1943 р. німецьке командування мало намір перехопити стратегічну ініціативу у війні на сході. Для цього було вибрано район т. зв. Курського виступу, де планували оточити і ліквідувати велике радянське угруповання. До Курська підтягнули 50 дивізій (із них — 16 танкових), 2,7 тис. танків, 10 тис. гармат і мінометів, 2 тис. літаків, 900 тис. солдатів.
Радянській розвідці вдалося заволодіти планами німецького наступу, і радянські війська сконцентрувалися на заздалегідь підготовлених 8 рубежах оборони, які мали загальну протяжність 9240 км і глибину 300 км. На Курському виступі зосередилися війська Центрального і Воронізького фронтів загальною чисельністю 1,3 млн осіб, на озброєнні яких було 19 тис. гармат і мінометів, 3,4 тис. танків, 2,1 тис. літаків. Крім цього, на схід від Курська радянське командування залишило потужний резерв — війська Степового фронту, в яких нараховувалося до 600 тис. бійців, 3,4 тис. гармат і мінометів, 1551 танк.
За співвідношення сил, коли німецькі війська, що наступали, мали подолати завчасно підготовлені оборонні рубежі й розбити противника, який більше як удвічі переважав за людськими резервами, артилерією й танками, результат наступу вермахту можна було передбачити. 5 липня 1943 р. німецькі танкові клини розпочали синхронний наступ з півночі та півдня назустріч один одному, однак «зав’язли» у глибоко ешелонованій обороні й протягом тижня змогли просунутися лише на 12 та 35 км відповідно. Кульмінацією битви стало 12 липня, коли німці кинули в бій усі танкові резерви, які так і не зуміли змінити перебіг битви у танковому бою біля с. Прохорівка. З 13 липня 1943 р. у наступ перейшла Червона Армія, яка заволоділа 5 серпня 1943 р. Орлом. На південь від Курська війська Воронізького та Степового фронтів 3 серпня 1943 р. розпочали Харківсько-Білгородську операцію, яка тривала 20 днів і завершилася взяттям Харкова 23 серпня 1943 р.
Під час Курської битви обидві армії зазнали великих втрат — вермахт недорахувався 500 тис. убитих солдатів і офіцерів, втратив 1,5 тис. танків, 3,7 тис. літаків. Червона Армія залишила на полі битви майже 900 тис. убитих, 6046 танків, 5244 гармат, 1626 літаків.
До кінця вересня 1943 р. Червона Армія здійснила на території України Мелітопольську, Донбаську, Чернігово-Прип’ятську операції. Наймасштабнішою з них була Донбаська операція, що тривала з 13 серпня до 22 вересня 1943 р. У ній задіяли Південно-Західний (командувач генерал Р. Малиновський) і Південний (командувач генерал Ф. Толбухін) фронти. Незважаючи на більш як двократну перевагу над противником у людських резервах і танках, п’ятикратну перевагу в артилерії, просування радянських військ було пов’язано зі значними труднощами. Вермахт створив міцно укріплені рубежі на р. Міус, які подолали лише завдяки колосальній перевазі в артилерії. 18 серпня 1943 р. німецьку оборону було прорвано. 8 вересня радянські війська вибили німців із м. Сталіно (нині — Донецьк), а 22 вересня 1943 р. вийшли на рубіж Дніпропетровськ — Мелітополь, досягнувши Дніпра. Втрати Червоної Армії в цій операції становили 273,5 тис. убитих і поранених.
Паралельно із просуванням радянських військ до Дніпра на півдні відбувалося наближення до головної української ріки в її середній течії. Війська Воронізького фронту вийшли до Дніпра в районі м. Переяслав-Хмельницький. Німецькі війська були відведені за лінію Дніпра і зайняли вигідні оборонні рубежі. Командування вермахту розробило план довготривалої оборони «Вотан». Він передбачав створення від Балтійського до Чорного моря міцно укріпленого «Східного валу», який мав проходити по лінії Нарва — Псков — Гомель і далі вниз по Дніпру. Цей рубіж повинен був перегородити шлях Червоній Армії на захід.
Основні сили захисників дніпровської частини «Східного валу» на території України становили війська групи армій «Південь» (командувач фельдмаршал Е. фон Манштейн). Проти них діяли війська Центрального (командувач генерал К. Рокоссовський), Воронізького (командувач генерал М. Ватутін), Степового (командувач генерал І. Конєв), Південно-Західного (командувач генерал Р. Малиновський) і Південного (командувач генерал Ф. Толбухін) фронтів. Співвідношення сил було на користь Червоної Армії, що наступала: в людях 3 млн проти 1,2 млн німців, в артилерії — 51,2 тис. гармат проти 12,6 тис., у танках — 3 тис. проти 2,1 тис., у літаках — 2,8 тис. проти 2 тис. Радянське військове керівництво вирішило провести наступ через широку річку без зупинки, «на плечах» ворога, що відступав. Битва за Дніпро передбачала дві стратегічні наступальні операції — Нижньодніпровську та Київську.
Нижньодніпровська наступальна операція тривала з 26 вересня до 20 грудня 1943 р., її реалізували війська Степового (з 20 жовтня — 2-го Українського), Південно-Західного (3-го Українського) і Південного (4-го Українського) фронтів. Під час операції німецькі війська були витіснені з Запорізької і Херсонської областей, німецьке угруповання в Криму виявилося заблоковане. На правому березі Дніпра було захоплено гігантський плацдарм (450 км по фронту і 100 км у глибину), територія якого простягалася від Черкас до Запоріжжя. Однак спроби радянських військ у середині грудня пробитися з цього плацдарму до Криворізького залізорудного басейну зупинила вперта оборона вермахту. Під час проведення Нижньодніпровської операції Червона Армія зазнала величезних втрат — 754 тис. убитих, що становило 45% від усіх втрат радянських військ у боях за Україну з серпня до грудня 1943 р.
Надзвичайно складно проходила також Київська наступальна операція, яка тривала з 12 жовтня до 23 грудня 1943 р. Операцію здійснювали війська Воронізького (1-го Українського) фронту. Спершу планували наступати на Київ із Букринського плацдарму, що розташовувався південніше міста. Однак горбиста місцевість і добре укріплені німецькі позиції перетворили цю спробу на відверту контрпродуктивну «бійню». 3-тя гвардійська танкова армія (командувач генерал П. Рибалко), кинута на Букринський плацдарм, не мала змоги для маневру у складних рельєфних умовах, а тому не могла дієво використати свій наступальній потенціал.
Утративши на Букринському плацдармі 240 тис. убитих солдатів і офіцерів, радянське командування лише 25 жовтня 1943 р. (після місяця безуспішних боїв) віддало наказ залишкам військ здійснювати повторне форсування Дніпра із Букринського плацдарму на схід, а потім знову на захід для переміщення військ на Лютізький плацдарм, що розташовувався на північ від Києва. 3 листопада 1943 р. з Лютізького плацдарму почався наступ радянських військ у напрямку Житомирського шосе з метою оточити Київ. Німецьке командування, для якого наступ із півночі виявився неочікуваним, поспішно евакуювало свої війська з Києва впродовж 4—5 листопада.
6 листопада 1943 р. до столиці України вступила Червона Армія. 13 листопада радянські війська були у Житомирі, відкинувши вермахт на 130 км на захід. Така конфігурація фронту, коли Червона Армія з півночі «нависала» над основними силами німців, загрожувала оточенням усьому німецькому армійському угрупованню в Україні. Прагнучи «вирівняти фронт», командування вермахту перекинуло в Україну додаткові війська. 14 листопада 1943 р. на захід від Житомира німці зосередили 9 танкових, 2 механізовані та 4 піхотні дивізії, якими нанесли контрудар у напрямку Києва. Червона Армія перейшла до оборони. Німці знову захопили Житомир і швидко рухалися до Києва. За 10 днів кровопролитних боїв вермахт просунувся на 60—80 км на схід, але витіснити Червону Армію за Дніпро німці не змогли. Радянські війська зуміли зупинити ударне угруповання противника, а 23 грудня 1943 р. змусили його перейти до оборони.
Під час Київської операції загинуло понад 800 тис. солдатів і офіцерів Червоної Армії. Отже, у битві за Дніпро радянські війська втратили понад 1,5 млн бійців, 5 тис. танків, 1,5 тис. літаків.

Бойові дії на території України в листопаді 1943 — жовтні 1944 рр.

На межі 1943—1944 рр. командування Червоної Армії розробило низку масштабних наступальних операцій, спрямованих на розгром вермахту на Правобережній та Західній Україні. Планували завдати почергових могутніх ударів силами всіх чотирьох Українських фронтів і вийти на кордони Румунії, Польщі та Чехословаччини. Розгорнулася одна із найбільших битв Другої світової війни — Дніпровсько-Карпатська, у якій взяли участь понад 4 млн солдатів з обох боків, було задіяно майже 46 тис. гармат, 4 тис. літаків і 5 тис. танків.
На території України на захід від Дніпра провели 10 самостійних наступальних операцій Червоної Армії: Житомирсько-Бердичівську, Кіровоградську, Корсунь-Шевченківську, Луцько-Рівненську, Нікопольсько-Криворізьку, Пороскурівсько-Чернівецьку, Умансько-Ботошанську, Березнеговато-Снігерівську, Одеську та Поліську.
Найбільш масштабною і кривавою битвою зими 1943—1944 рр. стала Корсунь-Шевченківська, під час якої до 29 січня 1944 р. оточили 9 піхотних і 1 танкову дивізію вермахту. Кількість оточених становила 80 тис. осіб, які мали на озброєнні приблизно 2 тис. гармат і мінометів, 140 танків і самохідних артилерійських установок. На початку лютого 1944 р. німецьке командування здійснило спробу деблокувати оточене Корсунь-Шевченківське угруповання. Однак радянські війська зупинили спробу прориву і розгромили оточені німецькі з’єднання. З кільця оточення змогли вирватися лише 7 тис. осіб.
Загалом протягом січня—лютого 1944 р. від вермахту очистили територію сучасних Київської, Черкаської, Житомирської, Рівненської, Дніпропетровської, Запорізької областей, окремі райони Миколаївської, Вінницької, Хмельницької, Волинської областей. Німецьке угруповання в Криму практично заблокували. Командування вермахту покладало значні сподівання на весняне бездоріжжя, яке могло б зупинити безперервне просування радянських військ територією України і дало б час для перепочинку та перегрупування власних сил. Однак у 1944 р. погода не запобігла черговим поразкам німців. Після поранення в засідці українських повстанців командувача 1-го Українського фронту генерала М. Ватутіна фронт очолив жорстокий і рішучий маршал Г. Жуков. 4 березня 1944 р. він віддав наказ про початок Проскурівсько-Чернівецької наступальної операції, скерувавши війська 1-го Українського фронту із західного на південно-західний напрямок. Операція тривала з 4 березня до 17 квітня 1944 р. Масованим ударом на південь від Шепетівки війська фронту перерізали головну залізничну магістраль регіону — колію Тернопіль — Проскурів. Одночасно нанесили удари у напрямку Вінниці й Жмеринки (які остаточно були звільнені від німців 21 березня 1944 р.). 26 березня 1944 р. 4-та радянська танкова армія прорвалася до Кам’янця-Подільського з півночі й оволоділа містом. Радянські війська спробували на марші увірватися на Прикарпаття, але були контратаковані 4-ю німецькою танковою армією і зупинені у передгір’ї Карпат 17 квітня 1944 р. Під час Проскурівсько-Чернівецької операції Червона Армія зуміла «розрізати» німецьку групу армій «Південь» на дві частини (переформовані згодом у дві групи армій «Південна Україна» та «Північна Україна»), по радянську лінію фронту залишилися такі важливі міста, як Вінниця, Жмеринка, Проскурів, Тернопіль, Кам’янець-Подільський, Чернівці, Хотин.
Паралельно із Проскурівсько-Чернівецькою операцією війська 1-го Українського фронту своїм північним флангом провели локальну Поліську наступальну операцію (15 березня — 5 квітня 1944 р.), під час якої форсували річку Стоход і вийшли на лінію Ковель — Ратне, взявши «у підкову» важливий залізничний вузол Ковель.
Майже одночасно з 1-м Українським фронтом 5—6 березня 1944 р. у наступ перейшли війська 2-го та 3-го Українських фронтів. Під час Умансько-Ботошанської операції 5—26 березня потужних ударів було завдано по німецьких арміях у південній частині України. Радянські війська послідовно форсували три великі річки — Південний Буг, Дністер і Прут, відкинувши вермахт із території Українського Поділля та Молдавії. 15 березня 1944 р. радянські частини переправилися через р. Буг на фронті 100 км, створивши кілька плацдармів глибиною 20—30 км. 16 березня 1944 р. Червона Армія «перерізала» залізницю Жмеринка — Одеса, захопивши залізничний вузол Вапнярку. Командування вермахту віддало своїм військам наказ терміново відступати на південний захід у напрямку Румунії. 26 березня 1944 р. частини 2-го Українського фронту вперше перетнули кордон СРСР з Румунією і підішли до м. Ботошани, неподалік якого на початку квітня 1944 р. форсували р. Серет, відкривши собі шлях углиб румунської території.
Одночасно війська 3-го Українського фронту здійснили ще дві операції — Березнеговато-Снігерівську (6—18 березня 1944 р.) й Одеську (26 березня — 14 квітня 1944 р). Радянські дивізії прорвалися з району Кривого Рогу на південь і 13 березня захопили Херсон, а 23 березня — Миколаїв, остаточно відрізавши німецьке угруповання в Криму від основних сил вермахту.
10 квітня 1944 р. з Одеси витіснили німецько-румунські армії. До 17 квітня 1944 р. війська 3-го Українського фронту досягли Дністра у його нижній течії та перейшли до оборони.
8 квітня 1944 р. у наступ на Кримський півострів перейшли війська 4-го Українського фронту. До 15 квітня 1944 р. німецькі та румунські війська в Криму були відтіснені до Севастополя, в якому очікували на евакуацію. Однак протягом трьох тижнів боїв (до 7 травня 1944 р.) німецькому флоту вдалося вивезти тільки частину німецьких і румунських військ. 8 травня 1944 р. залишки німецьких дивізій витіснили на мис Херсонес, де вони трималися ще дві доби, марно очікуючи на свої кораблі. Як два роки тому, на мисі Херсонес покинули напризволяще радянських захисників Севастополя, таких нещасть зазнали і німецькі солдати у травні 1944 р. Під час боїв у Криму німці та румуни втратили 100 тис. убитих, поранених і полонених.
До кінця весни 1944 р. з українських земель під контролем вермахту і його союзників залишилися незначні території Волині та Волинського Полісся на захід від Луцька і Ковеля, більша частина Галичини, частина Буковини та усе Закарпаття. У червні 1944 р. основні наступальні операції Червона Армія перенесла на Прибалтійську та Білоруську ділянки східного фронту. Однак уже в липні активні бойові дії були знову розгорнуті в Україні. 13 липня — 29 серпня 1944 р. на території Галичини силами 1-го Українського фронту (новий командувач — маршал І. Конєв) здійснили масштабну Львівсько-Сандомирську наступальну операцію проти німецької групи армій «Північна Україна». Перед початком наступу радянські війська, які могли проводити операцію, налічували приблизно 1,4 млн осіб, на озброєнні мали майже 17 тис. гармат і мінометів, 2,5 тис. танків та самохідних артилерійських установок, 3,3 тис. літаків. Німецьке угруповання суттєво поступалося за людськими ресурсами та технікою — 900 тис. солдатів, 6,3 тис. гармат і мінометів, 900 танків і штурмових гармат, 700 літаків.
Наступ спрямували на 13-й німецький корпус, який був розташований у районі містечка Броди. У складі корпусу воювала 14-та піхотна дивізія військ СС «Галичина», створена німцями за допомогою Українського центрального комітету із українців дистрикту Галичини. На ділянку фронту, яку утримувала українська дивізія «Галичина», було спрямовано головний удар радянських армій. 16 липня 1944 р. радянським військам вдалося прорвати оборону на фронті шириною 4 км у районі м. Колтова. Не очікуючи на підхід стрілецьких з’єднань, командувач 3-ї гвардійської танкової армії генерал П. Рибалко увів у вузький Колтівський коридор танкові з’єднання. 17 липня 1944 р. до танків 3-ї армії додали війська 4-ї танкової армії генерала Д. Лелюшенка. Завдяки цьому 18 липня 1944 р. радянські війська «розірвали» німецьку оборону на дві частини, просунувшись уперед на 50—80 км. У районі Бродів було оточено 7 німецьких дивізій і українську дивізію «Галичина». До 22 липня 1944 р. більшість оточених з’єднань було розбито.
27 липня 1944 р. радянські війська увійшли до Львова, а 29 липня 1944 р. перетнули Віслу, захопивши у районі Сандомира плацдарм на західному березі найбільшої польської річки. Під час Львівсько-Сандомирської операції вермахт зазнав катастрофічних для себе втрат — до 400 тис. убитих, поранених і полонених. Червона Армія втратила приблизно 290 тис. бійців.
Наприкінці липня 1944 р. війська 1-го Українського фронту перейшли в наступ на території Волині, вигнали німців із західної частини Волинської області, форсували Західний Буг і 24 липня взяли Люблін.
На початку серпня 1944 р. армії 4-го Українського фронту розгорнули наступ у напрямку Карпат, поступово «вичавлюючи» вермахт із Прикарпаття. 5 серпня 1944 р. Червона Армія взяла Стрий, 6 серпня — Дрогобич, 7 серпня — Самбір, Борислав, Надвірну, Делятин, Долину. Німецькі й угорські частини, які оборонялися в Прикарпатті, відступили у гори й перекрили основні перевали на головному карпатському хребті (Дуклянський, Лупківський, Радошицький, Руський, Татарський, Ужанський, Яблуницький, Вишковський і Верецький), закріпившись на угорській оборонній межі — «Лінії Арпада».
З метою виходу на Закарпаття радянський генштаб розробив Східно-Карпатську наступальну операцію, яка тривала від 8 вересня до 28 жовтня 1944 р. Найжорстокіші бої розгорнулися в районі Дуклянського перевалу в західній частині Лемківщини. Перевал декілька разів переходив від однієї армії до іншої. Інколи радянським військам доводилося навіть оборонятися в оточенні німців та угорців. На початку жовтня 1944 р. для штурму Дуклянського перевалу підтягнули також війська 1-го Чехословацького корпусу, сформованого в СРСР. 6 жовтня 1944 р. оборону противника на перевалі прорвали, радянські війська і Чехословацький корпус вийшли до кордону Словаччини. Подальшому просуванню вперед перешкоджало осіннє бездоріжжя. Війська 1-го Українського фронту так і не змогли досягнути району діяльності словацьких партизанів, а тому 28 жовтня 1944 р. змушені були перейти до оборони.
Війська 4-го і 2-го Українських фронтів наступали на карпатські хребти як з української, так і з румунської території. 2-му Українському фронту вдалося прорвати угорську оборону в районі Дебрецина, що загрожувало оточенням закарпатському угрупованню угорських армій. Це змусило угорське командування відвести війська на придунайську рівнину, що дало змогу військам 4-го Українського фронту перетнути головний Карпатський хребет. З’єднання 18-ї армії і 17-го окремого гвардійського стрілецького корпусу 26 жовтня 1944 р. захопило Мукачеве, а 27 жовтня — Ужгород. 28 жовтня 1944 р. війська 4-го та 1-го Українських фронтів остаточно витіснили угорські та німецькі війська з території сучасної України. Під час Східно-Карпатської наступальної операції Червона Армія втратила 126 тис. осіб, Чехословацький корпус — приблизно 6 тис. Однак, незважаючи на втрати, радянським військам вдалося завершити вигнання німців і їхніх союзників з території України, зайняти частину Угорщини, закріпитися у Південній Польщі та Північній Словаччині.
Отже, упродовж 1943—1944 рр. Червона Армія витіснила німецький вермахт із території сучасної України. При цьому вона зазнала значних втрат — 3 млн червоноармійців полягли у боях на території України (з них до 60% — вихідці з України). Щонайменше 1 млн мобілізованих в Україні солдатів загинуло у Європі. Із території України від лютого 1943 до жовтня 1944 р. мобілізували 3 млн 692 тис. 454 особи, але мобілізація тривала і наприкінці 1944 і в 1945 рр. Учені припускають, що до завершення війни з території України було відмобілізовано ще 350—400 тис. осіб, тобто загальна кількість забраних до Червоної Армії мешканців України в 1943—1945 рр. становить 4 — 4,1 млн. осіб.
Мобілізованим в Україні чоловікам довелося воювати також із японською армією на Далекому Сході у серпні 1945 р. 9 серпня 1945 р. Червона Армія розв’язала бойові дії проти Японії в Маньчжурії, незважаючи на укладений між Японією та СРСР договір про ненапад. До моменту капітуляції 2 вересня 1945 р. японська армія під час боїв у Маньчжурії втратила 84 тис. вбитих і понад 600 тис. полонених, а втрати Червоної Армії становили 12 тис. убитих. Із них приблизно 3 тис. призвали з території України.

Бойові дії на території України в 1941—1944 рр. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Комментарии закрыты.