• Реклама

Земина (Тара). Слов’янська міфологія

Земина (Тара). Слов’янська міфологія

Земина (Тара, Гея, Протева, Мідгард (Серединний Світ) — онучка Сварога і донька Дажьбога, Мати родів ярийських, Супруга Тарха-Перуна, чому її іноді іменують і богинею Тарою.
Мать-Сира Земля представляється Слов’янам, які обожнюють природу, живою людиноподібною істотою. Трави, квіти, кущі і дерева, що піднімаються на її могутньому тілі, здаються пишним волоссям… «Земля створена, яко людина», — повторюється це в дещо зміненому вигляді в одній із пізніших літописних пам’яток: «Камение яко тіло имать, замість кісток корение имать, замість жил древеса і трави, замість власов былие, замість крові — води»…
Земина загалом, безпосередньо як планета, часто іменується як Тера (Терра), а як частина планети (суходол) — Твердь, Твердиня.
Ім’я «Тера» досі звучить в таких словах, як мати — земна мати і патер — земний батько (у німецькій мові — mutter, fatter).
Земина — ідеальне місце для розвитку будь-якої живатми. Її головне призначення — бути Матір’ю Природі, постійно і безперервно породжувати (утілювати) Життя.
Недбале ставлення до Землі, забруднення атмосфери і безрозсудна здобич її природних ресурсів може образити Землю, що, як правило, призводить до повеней, землетрусів та інших природних катаклізмів.
Кожне Свято на Коло Дажьбога і Мари, або іншого бога — це і свято Земини, бо людина розглядає будь-яких інших богів лише з позиції їх впливу на Землю.
Рух Землі навколо Сонця відбувається не зовсім по колу, а має злегка еліптичну орбітальну форму, тому відстань між Землею і Сонцем постійно змінюється і в грудні воно найменше, а в червні місяці найбільше.
Разом з відстанню змінюється і кут впливу сонячних променів на Землю, що призводить до температурної різниці або, як ми зазвичай говоримо, — до зміни природних сезонів.

Всього існує 4 сезони (4 лика Природи):
1. Весна — Яра-Кострома.
2. Літо — Додола.
3. Осінь — Усиня.
4. Зима — Снегура.

При цьому кожний лик Природи складає пару одному з ликів Дажьбога:
1. Кострома — Ярила.
2. Додола — Сур’я.
3. Усиня — Овсень.
4. Снегура — Хорс.

Сезонне коло землі:
1. З 20.03 по 20.06 — Весна-Кострома — Березень-Цвітень-Травень.
2. З 21.06 по 21.09 — Літо-Додола — Кресень-Страдень-Зорень.
3. З 22.09 по 20.12 — Осень-Усиня — Ревень-Грудень-Позимень.
4. З 21.12 по 19.03 — Зима-Снегура — Просинь-Січень-Сніжень.

Рідна земля вважається святою Матір’ю-батьківщиною, за яку не жаль віддати і життя. Вона дає людині силу, годує його, оберігає і лікує. Жменю рідної землі беруть з собою в далеку дорогу. По рідній землі сумують і без неї помирають від туги. Рідною землею присягаються і божаться.
Твердь-Земля запліднюється Перуном-Небом за допомогою опадів і звільняється від тягаря врожаєм. Звідси і два періоди життєдіяльності землі, відповідно до яких людина організовує своє раціональне харчування і роботу на землі. Так, усі польові роботи співвідносяться з періодом пильнування землі, під час якого проводяться усі роботи, пов’язані з її обробкою. У період же сну, земного спокою, забороняється копати землю, саджати в неї, полоти, боронити і так далі. Неслуха ж земля може позбавити врожаю, а то і покарати серйозніше — невиліковною хворобою. Бо сказано, що «хто не шанує Землю-годувальницю, тому вона не дасть хліба не то що досхочу, а і впроголодь».

Періоди життєдіяльності землі-тверді:
7 квітня — Пробудження (Дозвіл на польові роботи).
з 08.04 по 13.10 — Земля-веста.
14 жовтня — Заспокоєння (Заборона на польові роботи).
з 15.10 по 06.04 — Земля-наречена.

Земля є великою цілителькою. Досить кілька хвилин щодня ходити босоніж по землі, і людина отримає чимале енергетичне підживлення для свого здоров’я, бо в землі циркулюють різноманітні життєво необхідні людині енергетичні потоки. Раніше родючу землю прикладали до хворої голови і тим втихомирювали біль.
Отримати енергетичне підживлення від землі можна і через мінерали і рослини, бо вони є природними посередниками землі у відношенні з людиною. Камені, метал і рослини, особливо дерева — є своєрідні антени, через які відбувається енергетичний обмін землі з космосом. Підключаючись до цих антен, людина посилює свій власний взаємозв’язок з космосом або, іншими словами, налагоджує взаємозв’язок з Богом Сварогом.
Земля вважається божеством у всіх народів світу. За загальним переконанням, сама ця стихія настільки свята і чиста, що не тримає в собі нічого нечистого. Усе зле і темне по відношенню до людини — після поховання в землі очищається і перетворюється. Закопана в землі річ, на яку переклали хворобу людини, — з часом очищається і тим самим служить засобом одужання. Душа покійного смерда або ворога, після поховання трупа в землі стає безпечною, не турбує живих і після розкладання трупа йде в Забуття.

Згідно із старослов’янськими повір’ями, вже сама земля, що приймає покійника, вважається чудотворною, доторкнувшись до якої можна уберегти себе від можливих нещасть, тому присутні на похоронах досі кидають жменю землі на труну в могилу.
Якщо ж труп довгий час не розкладається в землі, вважається, що померлий за життя був великим грішником і «не виготовляється до поховання в сирій землі для очищення». У цьому випадку, для того, щоб упокоїлась душа покійного, потрібно неодмінне проведення відповідних обрядів, на яких родичі, друзі і селяни звертаються до родових богів з проханням пробачити покійного і відпустити йому гріхи.

У християнстві ж навпаки — нетлінні мощі покійника зараховуються до святих мощів, витягаються із землі і шануються в храмах. Вважається, що покійний був святою людиною і воскресне після нового пришестя Христа, а тому земля і не розкладає його тіла.

«Від землі узятий, землею годуюся, в землю піду!» — говорив хлібороб. Годувальницею зве він землю, яка сторицею повертає йому засіяне в добру годину зерно, матінкою рідною величає. А це — слово велике.
«Добра мати до своїх дітей, а земля — до усіх людей!»
«Мати-Сира-земля усіх годує, усіх поїть, усіх одягає, усіх своїм теплом пригріває!»
«Вклонися матінці-земельці, нагородить тебе сторицею!»
«Як не добр хто, а все не добріше Матері-Сирої-землі: усяк прибиває землю до гробової дошки, а земля прихистить і мертвого!»
«Всякій людині — і добрій, і худій — земля дасть притулок!»
«Помру — поховають, поверх землі не покладуть!»
«Століття живеш маєшся, бездомником поневіряєшся, помреш — свій дім в сирій землі знайдеш!»
Недаремно випливають з глибини моря народного і такі слова, як: «Потрібна рибі вода, а птахові вільна широчінь піднебесна, а людині — немає нічого потрібнішого, як Мать-Сира-земля, — помре, та в неї піде!»
«Кому земля — мати рідна, кому — рідна матінка, а кому і мачуха; та усе, як час прийде, і пасинок до сирих грудей притисне, не відштовхне, не згубить — до себе візьме, на вічні повіки приголубить!»
«Годуй — як земля годує; учи — як земля учить; люби — як земля любить!»

Немало ходить по людях в Русі всяких прислів’їв, приказок і примовок про те, як і чим живить свого орача земля-годувальниця. Усе це червоне багатство слова зводиться до дійсної віри в серці народного, в якій відбилася простодушна мудрість багатовікового досвіду трудового життя під владою землі.
Проти благоговійного шанування Матері-Сирої-землі, що збереглося і до наших днів, повстали ще в ХV—ХVI ст. строгі поборники букви заповітів Православ’я. Але ні грізні викриття, ні час з усією його нещадністю не викоренили цього переказу далеких днів, затонулих в мороці віків, що відійшли у бездонні глибини давнього минулого. Хто не шанує землі-годувальниці, тому, за словами народу-орача, не буде хліба — не то що досхочу, а й впроголодь. Хто синівським уклоном не вклониться Матері-Сирій-землі, виходячи уперше по весні в поля, — на труну того вона наляже не пухом, а важким каменем. Хто не захопить із собою в чужодальну дорогу жменю рідної землі, тому ніколи більше не побачити батьківщини. Хворі, які мучаться «лихоманками» — лихими сестрами, виходять в поле чисте, б’ють поклони на усі чотири сторони світу білого, причитаючи: «Пробач, сторона, Мать-Сира-земля!». Хворі «псуванням» падають додолу на перехрестях доріг, просячи Мать-Сиру-землю зняти напущену лихою людиною хворобу. «Чим забився, тим і лікуйся!» — говорить народна Русь. І ось — радять обізнані старі люди виносити тих, хто забився-розбився, на те саме місце, де трапилася така біда, і благати землю про пробачення. «Нивка, нивка! Віддай мою силку! Я тебе чекала, силу додолу упускала!» — викликають у багатьох місцях поволзької Русі жниці, катаючись по землі, цілком упевнені, що, припавши до неї, повернуть усі политі трудовим потом засилля. Земля і сама по собі вважається в народі цілющим засобом: нею, змоченою в слині, знахарі загоюють рани, зупиняють кров, а також прикладають її до хворої голови. «Як здорова земля, так би і моя голова була здорова!» «Мать-Сира-земля! Вгамуй ти всяку твар нечисту від привороту і лихої справи!» — вимовляється подекуди ще і тепер при першому вигоні худоби на весняний підніжний корм. За старих часів при цьому виливалася на землю кубушка олії — як би для умилостивлення землі цією жертвою. «Мать-Сира-земля! Тамуй ти всі вітри полуденні з напастю, угамуй піски сипкі із заметіллю!» — тривав після цього подекуди відомий і нині благоговійний причіт-заговір.
Був час на Русі, коли при тяжбах про черезсмужні володіння замість нинішньої присяги в звичаї було ходити по межі зі шматком вирізаного на спірному полі дерну на голові. Це було рівносильне кращому доказу законних прав позовника. Ще в давньослов’янському перекладі «Слова Григорія Богослова» — перекладі, зробленому в ХI ст., — зустрічається така самовільна вставка перекладача: «Ов же дърън въскроущь на главі покладаючи присягу творити». У книгах писців Сольвичегородського монастиря значиться: «И в том и дан суд, и с суда учинена вера, и ответчик себе на голову, отвел той пожне межу…». Багато можна було б знайти подібних свідчень про земляну присягу і в інших джерелах-пам’ятках Давньої Русі. Тільки у ХVI ст. ця присяга була замінена ходінням по спірній межі з іконою Богоматері на голові.
Клятва над землею збереглася в народі і досі. «Нехай прикриє мене Мать-Сира-земля навіки!» — вимовляє той, хто присягається, тримаючи в руці ком землі. Ті, хто братається на життя і на смерть, даючи обопільні клятви в нерозривній дружбі, міняються і вручають один одному жменю землі. Ця земля зберігається ними потім зашитою в ладанку і носять її на шиї — чому надається особливе таємниче значення. Старі люди, які ревно дотримуються дідівських заповітів, запевняють, якщо назбирати на семи уранішніх зорьках по жмені землі з семи могил напевно добрих покійників, то ця земля рятуватиме того, хто зібрав її, від усяких бід і напастей. Інші люди похилого віку, які знають усю таємницю, дають пораду берегти з цією метою на божниці пучку землі, узяту з-під сохи на першій весняній борозні. У давні роки знаходилися і такі ведуни-знахарі, які вміли гадати по жмені землі, узятої з-під лівої ноги охочого упізнати свою долю. «Вийняти слід» у людини вважається всюди ще і тепер самим недобрим наміром. Від такої напасті заговір «Матінка-годувальниця, сира-земля рідна! Укрий мене, (ім’ярек), від призора лютого, від всякого лиха ненавмисного. Захисти мене від ока недоброго, від мови злісної, від наклепу бісівського. Слово моє міцне як залізо. Сімома печатками воно до тебе, годувальниця Мать-Сира-земля, припечатано — на багато днів, на довгі роки, чи на усе життя віковічне!».
Як і в сиві часи, що загубилися в забутій минувщині, готова припасти до могутньої груді землі народна Русь з голосистим причітом давнього:

Ой, земля єси сира,
Земля закореніла,
Матері нам єси Рідна!
Усіх єси нас породила,
Воспоїла, воскормила
І угіддям наділила;
Заради нас, своїх дітей,
Зелій єси народила
І злак всякий напоїла…

Мать-Сира-земля зрощує хліб насущний на благо народне; вгамовує вона «вітри полуночні з хмарами», утримує «морози із заметілями», «поглинає нечисті сили у безодні кипучі». До кінця віків залишається вона усе тією ж матір’ю для того, хто живе одною великою непорушною заповіддю про її незмінне і неухильне шанування.

І міцно тримається Русь цієї священної для неї заповіді, що глибоко запала в її стихійне серце, відкрите усьому доброму і світлому.

Чим ближче до землі-годувальниці, чим тісніше тисне до її грудей син, тим яскравіше розквітають в його житті ці неоцінимі кольори серця. Благословення Боже осяває незримими крилами трудовий подвиг землероба. І не відходить це благословення від вірних заповітам праведної праці ні на крок за все життя.

Інший варіант викладу

ДІЗНАЙТЕСЯ БІЛЬШЕ

Руслан Лазарович (Руслан, Уруслан Залазарович) — герой староруської книжкової казкової повісті і фольклору.

Самовіли — згідно з повір’ями південних слов’ян, це подібність добрих русалок. Вони молоді, красиві, на голові у деяких Віл корони.

Самодіви — у міфології південних слов’ян — лісові німфи, рідні сестри Самовілам — німфам гірським. У народному уявленні це русокосі, чорноокі красуні, що з весни до осені живуть в річках, озерах, джерелах, серед лісів, полів, долин.

Сирін  — один з райських птахів, навіть сама назва співзвучна з назвою раю: Вирій. Проте це зовсім не світлі Алконост і Гамаюн. Сирін — темна птиця, темна сила.

Земина (Тара). Слов’янська міфологія

Повернутися на сторінку слов’янська міфологія

Комментарии закрыты.