CЛОВ’ЯНСЬКА МІФОЛОГІЯ

Пантеон Володимира (Пантеон Володимирських богів)

Найстаріші Боги і Богині слов’янської міфології

Боги і богині слов’янської міфології

Божества і духи слов’янської міфології

Міфічні істоти, чудовиська, персонажи і предмети слов’янської міфології

Cлов’янські міфи

Перелік

МІФИ

Біля XII століття внаслідок злиття східнослов’янських племінних союзів формується давньоруська народність. Її подальшій консолідації завадив феодальний розпад Київської Русі і татаро-монгольське нашестя, а об’єднання князівств під владою декількох держав (Московське велике князівство, Велике князівство Литовське і пізніше Річ Посполита) заклало основу для подальшого розпаду її на три сучасні народи: українців, росіян і білорусів. Слід зазначити, що не усі вчені повністю згодні із запропонованою схемою, а деякі не визнають існування на якому б то не було історичному етапі єдиної давньоруської народності.

На відміну від античної міфології, добре відомої по художній літературі і витворам мистецтва, а також міфологій країн Сходу, тексти міфів слов’ян не дійшли до нашого часу, оскільки в ту далеку пору, коли створювалися міфи, вони ще не мали писемності.

У V—VII століттях після Великого переселення народів, слов’яни зайняли території Центральної і Східної Європи від Ельби (Лаби) до Дніпра і Волги, від південних берегів Балтійського моря до півночі Балканського півострова. Йшли віки, і слов’яни все більше відділялися один від одного, утворивши три сучасні гілки найчисленнішої сім’ї споріднених народів Європи. Східні слов’яни — білоруси, росіяни, українці; західні — поляки, словаки і чехи (балтійські слов’яни асимілювали сусідами-германцями в XII столітті); південні — болгари, македонці, серби, словенці, хорвати, боснійці. Незважаючи на розділення слов’ян, їх міфології і понині мають багато загальних рис. Так, в усіх слов’ян відомий міф про поєдинок Бога грози з його демонічним супротивником і про перемогу громовержця; усім слов’янським традиціям знайомий давній звичай у кінці зими спалювати опудало — втілення похмурих злих сил або ховати міфічну істоту на зразок Масниці і Ярила у росіян і білорусів і Германа — у болгар.

Слов’янська міфологія і релігія слов’ян складалася з обожнювання сил природи і культу предків. Єдиним вищим Богом, «творцем блискавки», яким був у індусів Індра, у греків Зевс, у римлян Юпітер, у германців Тор, у литовців Перкунас — у слов’ян був Перун. Поняття про Бога-громовержця зливалося у слов’ян з поняттям неба взагалі (саме — хмарного неба, що рухається,), уособлення якого деякі вчені бачать у Сварогу. Інші вишні боги вважалися синами Сварога — Сварожичами; такими богами були сонце і вогонь. Сонце обожнювалося під назвою Даждьбога, а також Хорса. Брат Сварога, самий таємничий Бог і хранитель стад Велес спочатку також був сонячним богом. Усі ці назви вишнього Бога дуже давні і вживалися усіма слов’янами. Спільнослов’янські уявлення про вищого Бога отримали у окремих слов’янських племен подальшу розробку, нові, визначеніші і химерніші форми. Так, у західних слов’ян вищим богом вважався Святовит, і йому відповідав Триглав — трьохголовий ідол, якому вклонялися в Щетині (Штеттині) і на Волині. У місті Ретрі той самий вишній Бог, син Сварога, носив назву Радегоста, а в чеських і польських відданнях він фігурує під ім’ям Крока або Крака. Вже давні письменники припускали, що ім’я Святовита явилося внаслідок змішення язичницького Бога з християнським святим Витом; назва Радегоста була теж, як припускають, перенесено на Бога з імені міста, а місто отримало це ім’я від одного зі своїх князів. Крак, по оповіді Кузьми Празького, був мудрий і справедливий суддя і правитель народу. Які б не були ці припущення, поза сумнівом, що усі перераховані імена означали одного і того ж вишнього Бога і що усі вони явилися пізніше. Смутні свідчення про слов’янських богів, що дійшли до нас, знаходять роз’яснення в народних казках і піснях, зводяться до боротьби світлих і темних сил природи, родючості з безпліддям, літа із зимою, світла з пітьмою, життя із смертю, Белбога з Чорнобогом. З цими уявленнями перепліталися переконання про замогильне життя і культ предків. Душі покійних мешкали в якійсь віддаленій країні на кінці світу, там, де заходить сонце. Країна ця називалася у слов’ян навьєм, вирієм, ірієм, раєм, пеклом. У цю країну потрібно споряджати покійника, як в далеку дорогу, що досягається належним похованням. До здійснення похоронного обряду душа поневіряється по землі. У південних слов’ян душа в цьому стані носить назву видогоня. Душа приречена на вічне поневіряння на землі, якщо правильного обряду не було виконано. Так, душі дівчат або дітей, що втонули у воді, стають русалками, мавками, вилами. Щоб полегшити покійному подорож до царства мертвих, слов’яни прибігали до спалювання: вогонь похоронного вогнища відразу відділяв душу від тіла і відправляв її до райського житла. У цьому вогні деякі вчені вбачають зв’язок між двома самостійно утвореними системами релігійних уявлень: обожнюванням сил природи і культом предків. З одного боку, вогонь був проявом на землі небесного сонячного Бога, посланцем небесних Богів, а з іншого боку, він сприяв очищенню душі покійника і таким чином сам перетворився на символ душі предка, яка під ім’ям Родa, Чура, домового ставала домашнім божеством, охоронцем сім’ї і роду. На вогнищі обидва ці значення вогню злилися в одне нероздільне ціле; на нім однаково вшановувалися стихійний небесний бог і родове божество сімейної громади. Це подвійне значення вогню знаходить найбільш яскраве підтвердження в повір’ї західних слов’ян про домашню істоту (чеська назва його Kret, словенська — Skrat), яка під виглядом вогняного змія прилітає через трубу і приносить хазяїну всякого хліба і інших плодів земних, а іноді й різні скарби. У Тульській губернії існує повір’я, що з дня Хрещення (зимовий сонцеворот) з’являється вогняний змій (сонце), що відвідує червоних дівчат (землю). На той час, коли серед слов’ян стало поширюватися християнство, слов’янська міфологія не створила ще таких виразних уявлень про Богів, до яких прийшли, наприклад, греки: слов’янські Боги продовжували зливатися із стихіями, які вони втілювали, і не мали ще ясних антропоморфічних рис. Так само і культ предків у слов’ян не вилився ще в такі виразні, закінчені форми і не мав таких строгих юридичних наслідків, як у греків і римлян.

Релігійні переконання слов’ян зводяться до тих прадавніх шарів релігійних вірувань, які складають загальне надбання народів арійського племені: вони склалися до початку історії слов’ян як окремої племінної групи і далі майже не посунулися. Відповідно до цього у них не було вироблено строгих форм культу, не було і особливого жрецького стану. Тільки у балтійських слов’ян ми знаходимо міцну релігійну організацію: кумири, для яких споруджувалися храми, жерців, що здійснювали богослужіння відомим чином, з відомими обрядами, що мали ієрархічний пристрій і з часом набули значення пріоритетної касти. У інших слов’янських племен не було ні громадських кумирів, ні храмів, ні жерців; жертви родовим і небесним Богам приносили представники родових союзів. Російські слов’яни лише під впливом варягів прийшли до думки зображувати своїх Богів в істуканах. Перші істукани поставлені були Володимиром, князем Київським, на пагорбі Перуну, Хорсу, Даждьбогу, а в Новгороді, Добринею — Перуну над Волховом. При Володимирі вперше з’являються на Русі і храми, ймовірно, ним же споруджені, в яких він, за словами саги про Олава Тригвесона, сам приносив жертви. Але при тому ж Володимирі введено в Росії християнство, яке поклало край розвитку слов’янського культу, хоча і довго ще не було в змозі витіснити залишки язичницьких вірувань. Після прийняття християнства народна свідомість слов’ян змішала нову віру із старою, частиною злило своїх Богів з християнськими святими, частиною звело їх в положення «бісів», частиною зберегло вірність своїм родовим богам. Кузьма Празький (1125 р.) розповідає: «і досі між багатьма з поселян, точно між язичниками, інший шанує джерела або вогні, інший обожнює ліси або дерева, або каміння, інший приносить жертви горам або пагорбам, інший вклоняється ідолам, глухим і німим, які сам собі зробив, благаючи, щоб вони правили будинком його і ним самим». Під цими ідолами Кузьма розуміє, очевидно, домашніх Богів, які у чехів називалися скритками і шетками, у росіян — домовими і т. п.; чеський домовий Kret зображався у чехів у вигляді маленьких бронзових статуеток, величиною з палець, чому він і називався Paleccek (хлопчик з пальчик).

Найцікавішим відображенням слов’янської міфології є приурочування язичницьких вірувань до християнських свят. Подібно до інших арійських народів, слов’яни уявляли собі весь кругообіг пір року у вигляді безперервної боротьби і почергової перемоги світлих і темних сил природи. Вихідною точкою цього кругообігу було настання нового року — народження нового сонця. Язичницький зміст цього свята слов’яни влили у святкування Різдва Христова, і саме святкування святок отримала у них греко-римська назва коляди. Обряди, якими слов’яни-язичники зустрічали настання весни і літній сонцеворот, також більшою чи меншою мірою приурочені були до християнських свят: такі руcaлії, семік, купало. При язичницькому характері свят назва свята перетворювалася на назву божества, на честь якого колись він здійснювався. Таким чином явилися інші слов’янські боги на зразок Ярила, Костроми і т. п., число яких, ймовірно, збільшилося завдяки недалекій викривальній завзятості християнських місіонерів, що не вдумувалися в загальну релігійну думку слов’ян і бачили у всякій назві особливого Бога.

Своєрідність слов’янської міфології, яка, як і всяка інша, відбивала світогляд її творців, полягає в тому, що їх життя було безпосередньо пов’язане зі світом нижчих духів, що мешкають всюди. Деяким з них приписувалися розум, сила, доброзичливість, іншим — хитрість, злість і підступність. Давні вважали, що усі ці істоти — берегині, вила, водяні, польовики і т. п. постійно втручаються в їх життя і супроводжують людину з дня появи на світ і до самої смерті. Слов’яни вірували, що добрі і злі духи поряд з ними, що вони допомагають зібрати щедрий врожай і приносять хворобі, обіцяють щасливе сімейне життя, порядок у будинку і карають за непристойні вчинки. Богів, яких було порівняно трохи і які керували природними явищами і стихіями — грозою, вогнем, дощами, слов’яни боялися і шанували, намагаючись вмилостивити молитвами і жертвоприношеннями. Оскільки власне слов’янські тексти і зображення Богів і духів не збереглися через те, що християнізація перервала язичницьку традицію. Головним джерелом відомостей є середньовічні хроніки, повчання проти язичництва, літописи, археологічні розкопки, фольклорні і етнографічні збори. Відомості про богів західних слов’ян дуже мізерні, це, наприклад, «Історія Польщі» Яна Длугоша (1415—1480), в якій даний список божеств і їх відповідності з римської міфології: Ния — Плутон, Девана — Венера, Маржана — Церера.

Чеські і словацькі дані про Богів, як вважають багато вчених, потребують критичного відношення. Мало відомо і про міфологію південних слов’ян. Рано потрапивши в сферу впливу Візантії і інших могутніх цивілізацій Середземномор’я, раніше інших слов’ян прийнявши християнство, вони багато в чому втратили відомості про минулий склад свого пантеону. Якнайповніше збереглася міфологія східних слов’ян. Ранні відомості про неї ми знаходимо в «Повісті минулих літ» (XII ст.), яка повідомляє, що князь Володимир Святий (?—1015) прагнув створити загальнодержавний язичницький пантеон. Проте прийняття ним християнства в 988 р. спричинило знищення ідолів так званого Владимирова пантеону (їх урочисто скинули в Дніпро), а також заборона язичництва і його обрядів. Старі Боги стали ототожнюватися з християнськими святими: Перун перетворився на святого Іллю, Велес — у святого Власія, Ярило — у святого Георгія. Проте міфологічні представлення наших предків продовжують жити в народних традиціях, святах, віруваннях і обрядах, а також в піснях, казках, змовах і прикметах. Давні міфологічні персонажі на зразок лісовиків, русалок, водяних, домових і бісів яскраво відобразилися в мові, прислів’ях і приказках.

Розвиваючись, слов’янська міфологія пройшла через три етапи — духів, божеств природи і Богів-кумирів (ідолів). Слов’яни шанували Богів життя і смерті (Жива і Морана), родючості і рослинного царства, небесних світил і вогню, неба і війни; втілювалися не лише сонце або вода, але й численні домові і лісові духи; поклоніння і преклоніння виражалося в принесенні ним кровних і безкровних жертв.

У XIX столітті слов’янські вчені стали досліджувати народні міфи, оповіді і легенди, розуміючи їх наукову цінність і важливість збереження їх для подальших поколінь. Ключовими для нового усвідомлення слов’янської міфології стали праці Ф. І. Буслаєва, А. А. Потебні, І. П. Сахарова, такі конкретні роботи, як тритомне дослідження А. Н. Афанасьєва «Поетичні переконання слов’ян на природу», «Міфи слов’янського язичництва» і «Короткий нарис російської міфології» Д. О. Шеппінга, «Божества давніх слов’ян» А. С. Фамінцина.

Першою виникла міфологічна школа, в основі якої лежить порівняно-історичний метод вивчення, встановлення органічного зв’язку мови, народної поезії і народної міфології, принцип колективної природи творчості. Творцем цієї школи по праву вважається Федір Іванович Буслаєв (1818—1897).

У прадавній період мови, слово як вираження віддань і обрядів, подій і предметів розумілося в щонайтіснішому зв’язку із тим, що воно виражає: назвою відображалося вірування або подія, і з назви знову виникали оповідь або міф. Особлива епічна обрядовість в повторенні звичайних виразів призводила до того, що сказане одного разу про який-небудь предмет здавалося таким вдалим, що вже не потребувало подальшої видозміни. Мова ставала, таким чином, вірним знаряддям віддання. Метод, спочатку пов’язаний з порівнянням мов, встановленням загальних форм слів і зведенням їх до мови індоєвропейських народів, вперше в російській науку був перенесений Буслаєвим у фольклоризм і
застосований для вивчення міфологічних віддань слов’ян.

Поетичне натхнення належало усім і кожному, як прислів’я, як юридичний вислів. Поетом був цілий народ. Окремі ж особи були не поети, а співаки або оповідачі, вони вміли тільки вірніше і вправно розповідати або співати те, що відомо було всякому. Влада традиції панувала неподільно над епічним співаком, не дозволяючи йому виділятися з колективу. Не знаючи законів природи, ні фізичної, ні моральної, епічна поезія ту й іншу представляла в нероздільній сукупності, що виражалася в численних уподібненнях і метафорах. Героїчний епос є лише подальшим розвитком первісної міфологічної оповіді. Теогонічний епос змінюється героїчним на тій стадії розвитку епічної поезії, коли до чистого міфу стали приєднуватися оповіді про справи людей. В цей час з міфу виростає билинний епос, з якого згодом виділилася і казка. Народ зберігає свої епічні віддання не лише у билинах і казках, але і в окремих висловах, коротких змовах, прислів’ях, приказках, клятвах, загадках, в прикметах і забобонах.

Такі основні положення міфологічної теорії Буслаєва, яка в XIX столітті поступово переростає в школу порівняльної міфології і теорії запозичення.

Теорія порівняльної міфології була розроблена Олександром Миколайовичем Афанасьєвим (1826—1871), Орестом Федоровичем Міллером (1833—1889) і Олександром Олександровичем Котляревським (1837—1881). У центрі їх уваги була проблема походження міфу в самому процесі його створення. Велика частина міфів, по цій теорії, сходить до прадавнього племені аріїв. Виділяючись з цього загального праплемені, народи розносили його оповіді по всьому світу, тому оповіді «Голубиної книги» майже повністю співпадають з піснями давньоскандинавської «Старшої Едди» і прадавніми міфами індусів.

Порівняльний метод Афанасьєва, дає засоби відновити первинну форму віддань.
Особливе значення для розуміння слов’янської міфології мають билини (термін цей був введений І. П. Сахаровим; до цього епічні пісні називалися старовиною).

Російські багатирські билини можуть бути поставлені в ряд з героїчними міфами в інших міфологічних системах з тією різницею, що билини значною мірою історичні, оповідають про події XI—XVI віків. Герої билин — Ілля Муромець, Вольга, Микула Селянинович, Василь Буслаєв та інші сприймаються не лише як особи, що мають відношення до певної історичної епохи, але й передусім — як захисники, родоначальники, саме епічні герої. Звідси — їх єдність з природою і чарівна сила, їх непереможність (практично немає билин про загибель багатирів або про програні ними битви). Спочатку існуючи в усному варіанті, як творчість співаків-оповідачів, билини, безумовно, зазнали чималих змін. Є підстави вважати, що колись вони існували у більше міфологізованій формі.

Слов’янська міфологія характерна тим, що вона — всеосяжна і являє собою не окрему область народного уявлення про світ і всесвіт (як фантазія або релігія), а знаходить втілення навіть у побуті — будь то обряди, ритуали, культи або землеробський календар, демонологія (від домових, відьом і лісовиків до банників і русалок), що збереглася, або забуте ототожнення (наприклад, язичницького Перуна з християнським святим Іллею). Тому, практично знищена на рівні текстів до XI століття, вона продовжує жити в образах, символіці, ритуалах і в самій мові.