Пелазги. Слов’янська міфологія

Пелазги. Слов’янська міфологія

Пелазги (Пеласги, «Лелеки», «Журавлі») — об’єднання давньоукраїнських племен, що за часів трипільської культури переселялися з прадавньої України-Оріани «на нові землі». Таке переселення було наслідком демографічної політики Волхвів, які не допускали скупчення чи перенаселення оріїв, вирубування лісів під нові земельні ділянки тощо.
За описом Страбона, «за багато століть» до утворення держав Греції й Риму Пелазги заселили Фракію, Малу Азію, Палестину, Грецію, Македонію, острів Кріт, Італію, всі острови Егейського моря, Сицилію та інші території.
Морейський півострів та Фессалія йменувалися Пелазгією (Реlazgia).
Геродот підкреслював, що «афіняни походять від пелазгів».
На думку Страбона й Діоніса Галікарнаського ім’я Пелазги (в перекладі з давньогрецької — лелеки, журавлі) дане за те, що вони масово й згуртовано долали великі відстані, змінюючи. місце свого проживання.
Д. Галікарнаський стверджував, що Пелазги заселили Італію «за п’ять століть до Троянської війни».
До об’єднання пелазгів входили такі давньоукраїнські племена: лелеги, венеди, етруски, трояни, давні (Davnі), пани, галичі (галичани, галли), обричі, гірники, любичі, поляни, вовки, попелі, компанійці (Саmраnі), савини, доляни, лучани, річани, шикули (сикули) та інші.
З часом найбільші племена розрослися, набули державної самостійності й відокремилися від пелазгічного союзу. Так утворилася велика Венедська держава, що простяглася від берегів Андріатичного моря до берегів Дунаю. Етруски організувалися в державу Етрурію, котра стала підґрунтям для утворення держав Греції та Риму.
Галичани (галичі, галли) перейшли Альпи й на заході утворили державу Галлію, що з часом дістала назву Франція.
Античні автори Плутарх, Павзаній (Повзаній) та інші підкреслювали вірність пелазгів традиціям своєї прабатьківщини. Так, Повзаній описав конкретне новорічне свято Коляди 1570 р. до н. е., коли Пелазги за традицією кидали в ріку Лабу (першоназва Тибру) хліб, що називався «паляниця».
Вірність своїй праматері Оріані пелазги виявляли і в назві міст, що будували на чужині: Треба (Тгеbа), Мана (Маnа), Мокра (Мосrа), Кора (Коrа). Місто Троя було засновано на честь бога Трояна. В Палестині за п’ять століть до нашестя племені Мойсея Пелазги збудували велике місто Русасалем — «Русів постій» (за Дж. Вільсоном), за іншими джерелами (О. Партицький), це місто звалося Русалель (Руса-Лель — на честь «русинського» бога Леля). З часом назву міста було перекручено на Єрусалим.
Плутарх пише про вірування Пелазгів, зокрема — їхнє палке поклоніння громовержцеві Перуну, якому «Пелазги будували храми переважно в дібровах». Деякі діброви на терені Італії називались Додонськими (на честь «нареченої» Перуна Додони — Додоли).
Молилися Пелазги також Дажбогу, Трояну, Велесу, Чуру та іншим. Імена і образи пелазгічних богів Плутарх називав «найдавнішими рештками первісного світу». Античні автори стверджували, що Пелазги мали своє письмо, яке Діодор називав пелазгічним. Про згортки папірусів, які написані мовою «одного з пелазгічних говорів», розповів. Д. Галікарнаський. Він називав ці папіруси «Книгами пророцтв», або «Книгами сивіл», що «цінувалися вище від усіх скарбів Риму». Зберігалися ці книги в Капітолійському храмі Рима. Храм і пелазгічні «Книги пророцтв» згоріли в І ст. до н. е. Тоді римляни відправили послів до давніх пелазгічних місту Сарматії та Малій Азії, аби відновити «Книги пророцтв». Було відновлено до тисячі віршів віщувань сивіл (За Д. Галікарнаським).
Відсутність єдності між пелазгічними племенами, ворогування між ними, надто — між етрусками і галичанами, привело до того, що їх асимілювали автохтонні племена, поглинули нові державні утворення.
Першу ґрунтовну наукову працю про Пелазгів як праукраїнський союз племен написав російський вчений-етнолог середини XIX ст. Олександр Чертков («Пелазго-фракийские племена, населившие Италию», М., 1853). Радянська історіографія, виходячи з шовіністичних та українофобських позицій, замовчувала будь-які відомості про Пелазгів.

ДІЗНАЙТЕСЯ БІЛЬШЕ

Біс — голодний дух без притулку-чертога. Загалом Біси населяють світи Наві і Міжсвіття.

Блазень (від «блазить, блазнить, блазниться» — здаватися, увижатися) — видіння, привид, який за формою появи і прояву щонайближче до Домовика, покійників.

Блазня (Мана, Морока) — мана, примара. Може привидітися в будь-якому місці: вдома, в лісі, в полі. Жодна Блазня не обходиться без участі нечистих духів, які затьмарюють розум людини, примушуючи бачити те, чого немає насправді.

Пелазги. Слов’янська міфологія

Повернутися на сторінку слов’янська міфологія