Пекло. Слов’янська міфологія

Пекло. Слов’янська міфологія

Пекло — частина того світу, де перебувають грішники, які зазнають мук за свої земні гріхи. В усіх слов’ян, передусім південних і східних, книжкові (церковні) уявлення про Пекло змішуються з народними або співіснують з ними, знаходячись нерідко в суперечливому відношенні навіть в одних і тих же традиціях. Православна книжкова і народна традиція протиставляє Пекло Раю, а католицька з ХІІ ст. виділяє на «тому світі» ще чистилище, перехідне місце з Пекло до Раю. Найбільш архаїчними віруваннями можна вважати ті, за якими Пекло і Рай територіально не розчленовані, так що мешканці «того світу» мучаться або блаженствують по сусідству. Такі уявлення відмічені, наприклад, в поліських обмираннях, тобто в оповіданнях про «відвідування того світу». Пекло і Рай уявляються то на небі, то на острові, то за морем, подібно Вирію. У російській народній духовній поезії Пекло і Рай розділяє вогняна річка, в сербській — стіна (Косаниця в Чорногорії) або велика огорожа (Стара Пазова в Сремі).
Згідно із сербськими віруваннями, усі покійники знаходяться на небі (а не під землею або у «нижньому» світі), де Пекло і Рай чітко розділені (Косово), при цьому Рай займає кращу, потопаючу у квітах місцину, а небесне Пекло — ту місцевість, де кипить дьоготь і мучаться грішники (Гружа, центральна Сербія), або Рай і Пекло розташовані на небі так, що Рай вищий за Пекло, населене зміями і бісами, обійняте пітьмою і димом і назавжди позбавлене сонячного світла (Косаниця). У Боснії Рай мислиться на небі, а Пекло — під землею, при цьому Пекло охоплено вогнем, і у грішників горить то око, то рука, то усі вони варяться в котлі (Височська Нахія). Така картина Пекла типова для більшості слов’янських уявлень. Рідкісні приклади розміщення Пекла на землі відмічені у гуцулів, які поміщають Пекло на острові посеред моря, і у білорусів (гроднен.), які вважають, що Пекло розташоване на краю світу у вигляді величезної гори, посеред якої горить вогонь і киплять котли з грішниками.
Саме Пекло мислиться як житло бісівської сили, місце вічно палаючого вогню і в той же час вічного мороку, як глибоке темне підземелля (Польща), як озеро киплячої смоли (східна Польща). Звідси назва Пекла — смола (східне Полісся). Ця назва співвідноситься з давньослов’янським уявленням про пекло як «Пекле».
У Білорусії було поширено вірування, що Пекло знаходиться під землею у болоті, що сама земля натягнута, як шкіра або шкура, над водою, а в цій воді на самому дні вміщено Пекло, наповнене грішниками і бісами. Ними управляє найстаріший біс Анципар, Ничипар, який постійно живе в Пеклі «на 12 ланцюгах, за 12 дверима». Подібні уявлення про Пекло відомі в казках і биличках. Невеликі, але глибокі ями на лугу і болоті білоруси звуть «чортовими вікнами» — це вхід до Пекла. Воно може мислитися у слов’ян і як прірва, яр, печера, колодязь і бути входом на той світ взагалі. Для книжкової апокрифічної традиції характерні уявлення про «ворота пекла», що охороняються стражниками — бісами, левом (західнослов’янське), собакою (південноросійське), змією (рус. старообрядне). Шлях душі на «тому світі» проходить через міст у вигляді тонкого волоса, колоди і тому подібне (часто його ширина залежить від гріховності душі), що пролягає над Пеклом,— прірвою, киплячою смолою і тому подібне. Грішні душі зриваються і падають в Пекло, а праведні проходять в рай. Мотив моста-волоса добре відомий південним і, частково, східним слов’янам. На Витебщині в піч хазяйка кидала три поліна дров, для того, щоб вони їй потім послужили кладками при переході в рай через пекельну річку.
Пекло — місце вічних мук, звідси діалектна болгарська (Родопи) і македонська (Прилеп) назва Пекла— «вічна». Грішники мучаться вічно у вогні, смолі, рідше у воді, їх б’ють розжареними лозинами, їх пожирають змії, черв’яки, їх підвішують на крюку за ребро, вони лижуть розжарену сковороду, страждають від спраги, голоду, від розжареної сірки, що крапає на голову. Східні слов’яни вважали, що муки в Пеклі можуть припинятися на Благовіщення і з Великодня до Вознесіння. Після Страшного суду пекельним мукам будуть піддані і біси, а деякі грішники будуть від них звільнені.

Інший варіант викладу

ДІЗНАЙТЕСЯ БІЛЬШЕ

Безімень — примара-двійник; привид перед смертю; дух померлого неприродною смертю, утопленика, самовбивці.

Берегині — повітряні діви, які оберігають людей від упирів. Слов’яни вважали, що берегині живуть біля будинку і оберігають будинок і його мешканців від злих духів.

Берегиня — в міфології східних слов’ян — жіночий персонаж, добрий дух. Імовірно, Берегині — хранительки річок, водойм, духи, які мають відношення до води.

Пекло. Слов’янська міфологія

Повернутися на сторінку слов’янська міфологія