Ванське царство (Урарту). Історія стародавньої Малої Азії і Закавказзя

Ванське царство (Урарту). Історія стародавньої Малої Азії і Закавказзя

Лише в долинах рік Аракса та Арацані існували обширні родючі ділянки — Араратська рівнина та Мушська низина. Були там і степи, шо переходили в напівпустелі, й гірські пасма із засніженими вершинами, й озера з солоною водою (Урмія, Ван та ін.) та високогірне прісноводне озеро Севан. Гірські схили вкривали луки та почасти ліси. Гори надійно захищали населення від ворожих нападів, робили цю територію важкодоступною навіть для ассирійців.
Основними природними багатствами Вірменського нагір’я та Закавказзя були камінь, метали (мідь, залізо, свинець, олово), ліси. Населення, таким чином, мало чудові умови для розвитку металургії.

Стан джерельної бази

Основну інформацію про Урарту містять аннали ассирійських царів (Адад-нерарі 1, Салмана-сара І, Тукульті-Нінурти І, Тіглатпаласара І, Ашшур-націр-апала II, Салманасара III, Тіглатпаласара III, Саргона 11), запитання царя Асархаддон а до оракула, повідомлення ассирійських шпигунів тощо. Урартський матеріал присутній також у пізньовавилонських документах, у Біблії, в Бехістунському написі царя Дарія І тощо.
Важливі дані про зовнішньополітичну діяльність і внутрішню політику царів Урарту містяться в лаконічних і трафаретних урартських клинописних написах на кам’яних стелах, будівельному камені, скелях, іноді — на металевих виробах (ці написи складені урартською чи ассирійською мовами). За своїм стилем урартські написи близькі до ассирійських.
Перші археологічні знахідки на території Урарту та Закавказзя було зроблено наприкінці XIX ст., проте основні археологічні відкриття у цьому регіоні припали на 30-ті роки XX ст. та післявоєнний період. Археологи розкопали урартський центр Тейшебаїні (сучасний Кармірблур поблизу Єревана), місто Аргіштіхінілі, фортецю Ере-буні (передмістя Єревана), низку інших урартських міст-фортець. У Західній Грузії вони розкопали в 40—60-х роках Колхіду, що її грецькі міфи пов’язували з аргонавтами, а на території Вірменії — храм і рештки фортечного муру Гарні — літньої резиденції вірменських царів І ст. н. е. Стосовно сільських поселень на Вірменському нагір’ї та Закавказзі, то їх дослідження поки шо — справа майбутнього.
Окремі згадки про давнє Закавказзя є в поемі Аполлонія Родосського «Аргонавтика», у працях Геродота, Ксенофонта. Ктесія, Патрокла, Страбона, Таціта, Плутарха, Йосифа Флавія, Діона Кассія, Плінія Старшого, Птолемея та інших античних авторів.
Джерелом історичних повідомлень про Стародавню Вірменію є також сирійська література (сирійці контактували з вірменами наприкінці античної доби — на порозі середньовіччя), грецька християнська література (Євсевій) та література вірмен (Мойсей Хоренський). Давня Грузія змальовується її історіографією (хроніки «Навернення Картлі» та «Оповіді про царів Картлі»).

Утворення Ванського царства

Землероби та скотарі ще в V—ту тис. до н. е. обжили долини рік урата Аракс. У III тис. до н. е. на Вірменському нагір’ї та Закавказзі поширилася ранньобронзова культура — куро-аракська. Тодішнє населення вже мешкало в порівняно багатолюдних поселеннях, нерідко захищених муром, займалося вишиванням, скотарством (худобу випасали високо в горах), виробництвом знарядь праці, зброї та прикрас. Наприкінці II тис. до н. е. тамтешнє населення освоїло залізне виробництво. Відтоді бойові дружини племінних вождів оснащувалися залізною зброєю. Довкола озера Урмія (територія нинішнього Ірану) з’явилися невеликі міста-держави, населені, мабуть, хурритами (в цей регіон у першій половині II тис. до н. е. прибули також індоєвропейці). Поблизу озера Урмія, між західними та східними хурритами, заснували свої держави й мовно споріднені з ними урарти. Найсильнішими урартськими державами були Муцацір — центр вшанування бога неба Халді, у храмі якого урарти коронували на царство своїх володарів і зберігали державну скарбницю, й Тушпа (нині м. Ван) — культовий центр бога сонця Шівіні.
Ассирійські джерела XII ст. до н. е. засвідчують існування у «країнах» чи «країні» Наірі, тобто на території від східних кордонів Анатолії до центральної частини гір Західного Ірану, кількох десятків «царів» (племінних вождів) і «цариць» (жриць, які супроводжували вождів у походах), В XI ст. до н. е. із племінного союзу Наірі утворилися два племінних об’єднання: Урарту (містилося на території Вірменії, Туреччини та Ірану, місцеве населення називало його Біайнілі) та Муцацір. УIX ст. до н. е. із племінного об’єднання утворилася держава Урарту, першим царем якої був Арам (864—845 рр. до н. е.).
Урартський цар Сардурі І (835—825 рр. до н. е.), мабуть, зробив своєю столицею місто-фортецю Тушпа. Він титулував себе «царем царів, якому всі царі виплачують данину», тим самим кинувши виклик сусідній Ассирії. Свої володіння Сардурі І розширив до озера Урмія, об’єднавши в одну державу тамтешні дрібні князівства та Муцацір.
Володарі молодої (і, мабуть, через те досить агресивної) Урартської держави будували храми і палаци, організовували царські та храмові господарства для розведення овець, великої рогатої худоби та коней.
Щоб згуртувати урартські племена ідеологічно (в державі, крім урартів, проживали також лувійці, протовірмени, хуррити, протогрузини тощо), уряд здійснив певну централізацію культу — виділив із строкатого конгломерату богів трьох найважливіших: Халді, Шівіні та бога грому й дощу Тейшеба.
Організоване на ассирійський кшталт урартське військо кинуло виклик ассирійській військовій потузі — захопило землі південніше озера Урмія, намагаючись обійти Ассирію з флангу. Завойовані території урарти, звісно, грабували, проте, на відміну від ассирійців, дещо залишали й тубільному населенню, щоб мати в себе надійні тили. В Урарту гнали худобу та — голими, в шийних колодках — військовополонених — переважно жінок та хлопчиків (з останніх потім робили євнухів).

Розквіт Урарту

Могутньою державою, конкурентом Ассирії на міжнародній арені, Урарту стала за царювання онука Сардурі І — Міну а (810—786рр. до н. е.), за якого, до речі, почалося урартське літописання. Мінуа, ймовірно, удосконалив військову організацію держави на взірець ассирійської (утім, не виключено, шо це ассирійці запозичили в урартів бойовий стрій та зброю). Воєнну експансію Мінуа спрямував на південний захід, у напрямі Сирії, та на північ, на Закавказзя. Завойовані території він не спустошував, а обкладав даниною та забудовував фортецями. Поблизу Тушпи він побудував 70-кілометровий «канал Мінуа», можливо, прокладав й інші канали.
Очевидно, Мінуа здійснив адміністративну реформу, щоб надійніше контролювати завойовані території. Урартську державу було поділено на області, підпорядковані представникам центрального уряду.
Ще більше посилилося Ванське царство за сина Мінуа, Аргішті І (786—764 рр. до н. е.), який вступив у двобій з Ассирією за панування в Передній Азії та встановлення контролю над тамтешніми торговими шляхами. Воював він багато й, головне, успішно. Його військо побувало в Північній Сирії, паралізувавши західну торгівлю Ассирії, контролювало на південному сході Маннейське царство й, можливо, досягло кордонів Вавилонії. Отож, урарти оточили Ассирію з трьох боків. На півночі Аргішті І здійснив військові рейди аж до озера Севан на Закавказзі й побудував поблизу сучасного Єревана місто Еребуні, заселивши його кількома тисячами військовополонених, переважно протовірменами, а в районі Армавіра — місто Аргіштіхінелі. В обох містах було споруджено велетенські зерносховища для державних запасів зерна. Побудував Аргішті І також канали, один із яких ще й сьогодні постачає питною водою м. Ван.
Аргішті І дбав про надійне керівництво завойованими територіями. Місцеві адміністративні органи він, схоже, не руйнував, а брав їх під контроль своїх чиновників. Переможених володарів Аргішті І не вбивав, лише оскоплював.
Син Аргішті І, Сардурі II, зміцнив урартські впливи на Закавказзі, його політичні інтереси сягали Дамаска в Сирії. Тому зіткнення між Урарту та Ассирією, в якій правив у цей час енергійний Тіглатпаласар III, стало в середині VIII ст. до н. е. неминучим. Тіглатпаласар III розгромив анти ассирійську коаліцію в Сирії, очолювану урартами, вторгнувся на територію Урарту й спустошив її аж до озера Ван. Проте захопити Тушпу та область Муцалір він не спромігся.
Руса І (735—714 рр. до н. е.), який посів царський трон після Сардурі II, уникав війни з Ассирією, оскільки в північні області його держави вторгнулися кочівники-кіммерійці. Однак він підбурював інші передньо-азіатські народи проти Ассирії. Своє військове завзяття Руса І реалізовував на Закавказзі, де будував міста-фортеці та канали. В центрі своєї держави він побудував місто Русахінелі, яке, ймовірно, зробив своєю столицею.
Тим часом Ассирія підготувала новий страшний удар по Урарту. В 714 р. до н. е. війська Саргона II напали на союзників Урарту, що населяли землі на схід від озера Урмія. Руса І відчайдушно завдав удару по ассирійцях з тилу, проте зазнав нищівної поразки. Ассирійці обійшли озеро Ван, спустошуючи все на своєму шляху, але штурмувати неприступну Тушпу не зважилися. На зворотному марші в Ассирію Саргон II із тисячою вершників зненацька захопив Муцацір, де урарти зберігали свої незліченні скарби. Втративши Муцацір, Руса І покінчив життя самогубством. А що йому залишалося робити? Адже цей переможний ассирійський похід раз і назавжди поклав край претензіям урартів на політичне лідерство в Передній Азії.

Урартське суспільство

Досить тривала зовнішньополітична активність Урарту забезпечувалася економічним процвітанням країни, передусім розвитком поливного землеробства та металургії. Чималі державні запаси сільськогосподарської продукції давали змогу утримувати сильне військо й діяти на міжнародній арені нахрапом. Отож, Урарту випробовувала на близьких і далеких сусідах свої військові мускули не тому, що в цьому існувала настійна економічна потреба, а виключно через амбіційність своїх володарів.
Важливу роль у господарському житті Урарту відігравали порівняно невеликі царські господарства. Підраховано, шо державні зерносховища та винні склади лише Тейшебаіні були розраховані на врожай з площі в 4—5 тис. га. В царських господарствах використовувалася праця тисяч робітників, мало не кожен четвертий із них був писцем чи адміністратором. Центрами цих господарств були міста-фортеці Тейшебаіні, Аргіштіхінелі, Еребуні та ін.
Меншу, але також суттєву роль у соціально-економічному житті Урарту відігравали храмові господарства. Урартські храми були невеликими й жили не стільки з землі та худоби, скільки на приношення мирян. Храми потроху приторговували, хоча загалом торгівля в Урарту в умовах централізованого розподілу суспільного продукту не процвітала.
На вершині соціальної піраміди урартського суспільства перебувала військова знать і чиновництво, тобто царські родичі та нащадки колись незалежних князів. Найчисленнішим був середній прошарок — «озброєні вільні люди племені», яких налічувалося близько півтора мільйона осіб. Община в Урарту загалом була самоуправною.
Існували в Урарту раби та інші залежні виробники. Основним джерелом рабства були війни. В рабство обертали не всіх військовополонених, декотрим із них надавалася можливість служити у війську й накласти головою за урартські інтереси. Регулярний притік робочої сили зі сторони сприяв економічному процвітанню країни.
Урартські володарі намагалися створити міцну централізовану державу. Важливою передумовою посилення своєї влади вони цілком слушно вважали вдалі завойовницькі походи, тому постійно дбали про боєздатність війська, основою якого були професійні воїни — вправні кіннотники й лучники.
В державі ще за царювання Мінуа склалася система намісництв, керованих «начальниками областей». Щоб тримати місцеві органи влади під урядовим контролем, царі діймали їх дріб’язковою опікою (наприклад, вказували такому начальнику, за кого він повинен видати заміж доньку місцевого кухаря). Проте надійно централізувати полі етнічну державу не вдавалося. її оточували численні напівзалежні та союзні політичні утворення, що в усіх відношеннях дуже відрізнялися між собою. Не вдалося створити й єдину господарську систему. Надмірна залежність господарського механізму від притоку сировини та робочої сили зі сторони потребувала успішних воєнних кампаній, тим часом воєнна фортуна не завжди була прихильною до Урарту.

Занепад Урарту. Утворення ранніх держав Вірмени та Грузії

Відмова урартів від боротьби за лідерство в Передній Азії не означала, що вони заприятелювали з Ассирією. Урарти продовжували намовляти буферні держави проти ассирійського володарювання. Проте наприкінці VII ст. до н. е. не Ассирія становила смертельну небезпеку для урартів, а скіфські племена, які, слідом за кіммерійцями, хвилею накотилися в 70-х роках VII ст. до к. е. на Передню Азію й заснували в Північно-Західному Ірані своє «царство». Перед загрозою скіфської навали урарти мусили запобігати ласки ассирійських володарів. Вони здавали на міжнародній арені одну позицію за другою. Коли ж наприкінці VII ст. до н. е. Ассирія загинула, Урарту стала васалом Мідії, одного з ассирійських могильників, а до 590 р. до н. е. взагалі припинила своє існування. її міста-фортеці перетворилися на згарища.
На початку VI ст. до н. е. в області Арме-Шупрія, колись підвладній урартам, утворилося Давньовірменське царство, проте воно невдовзі увійшло до складу Перської держави. Найдавнішою столицею Давньої Вірменії стар
Армавір. У молодій державі поширився зороастризм. Утім, народна культура давніх вірмен більше наслідувала не іранські, а урартські зразки. Після розгрому Олександром Македонським Перської держави, в Елліністичну добу, виникла незалежна Давньовірменська держава. Першим царем у ній був Арташес І (189—161 рр. до н. е.), який заснував нову вірменську столицю — Арташат.
У західних областях Закавказзя в VI—IV ст. до н. е. з’явилася держава Колхіда, в якій розвивалися ремесла й торгівля, навіть чеканилась власна монета — «колхідка» (так її назвали дослідники). Тамтешні майстри виробляли із золота та заліза досконалі вироби, шо принесли Колхіді славу країни «золотого руна». В Колхіді тісно переплелися місцеві та давньогрецькі традиції.
У VI—IV ст. до н. е. міські центри утворилися також у Східній Грузії, скажімо, столичне місто Мцхета, печерні міста (Уплісціхе та ін.). Наприкінці IV — на початку ПІ ст. до н. е. у Східній та Південній Грузії з’явилася держава Іберія (грузинські джерела називали її Картлі). Тоді ж у прикаспійських областях, на території нинішнього Азербайджану, об’єдналися в державу албанські племена. Таким чином, найдавнішими державами Закавказзя були Стародавня Вірменія, Колхіда, Іберія та Кавказька Албанія.

Культура Урарту

Культура Урарту зазнала сильних хетто-хуррито-ассирійських впливів. Стосовно двірської культури урартів, то вона так ретельно наслідувала прокламаційну ассирійську культуру, покликану передавати велич і могутність царської влади, шо її часом важко відрізнити від ассирійських еталонів. Вона явно тяжіла до багатства й пишноти.
Типовим житлом урартської сім’ї був одноповерховий (траплялися й кількаповерхові) будинок, покрівля якого спиралася на дерев’яні стовпи і накривала лише одне з помешкань, а інші служили двориком. У будинку не згасало врите в землю вогнище. Меблів не було майже ніяких. Урарти користувалися глиняним посудом, у якому варили страву, зберігали зерно, пиво, олію, нехитрий домашній скарб.
Страви приготовляли з ячменю, проса, бобових, кунжута (з нього виробляли олію), винограду, родзинок і, дуже рідко, з м’яса.
У сільському господарстві урарти користувалися залізним серпом, вилами, лопатою, грубою кам’яною зернотеркою, кам’яною ступою-крупорушкою.
Урартські міста були пристосовані до гористого ландшафту. Прямих вулиць у них не існувало, їх заміняв лабіринт кривих провулків.
Урарти розвинули передусім декоративне мистецтво, в якому переважала орнаменталістика. Йому були притаманні традиціоналізм, дотримання канону. Майстри прикрашали царські палаци декором, у якому чергувалися зображення фігур богів, могутніх тварин (левів, биків тощо), рослинні мотиви. Нерідко декором слугували зображення воїнів і колісниць, а на фресках в Еребуні — сцени сільськогосподарських робіт. Найбільших успіхів урарти досягли у прикладному мистецтві. Вони виготовляли чудову парадну зброю (прикрашені рельєфними зображеннями щити, шоломи, сагайдаки тощо), майстерно прикрашали золотом і самоцвітами царські трони, бронзові деталі яких були справжніми шедеврами їхньої торевтики (наприклад, сфінкси). Виготовлене урартськими майстрами палацове начиння створювало враження «варварської пишноти та розкоші».
Урартські майстри-будівельники зводили на природних підвищеннях і скелях муровані кам’яні фортеці, що мали оборонне призначення та прокламували могутність царів.
Окремі мотиви урартської культури зустрічаються в культурі ахеменідського Ірану, стародавнього Закавказзя, скіфів, навіть ранньої Греції.

Ванське царство (Урарту). Історія стародавньої Малої Азії і Закавказзя

Попередня сторінка Історія Стародавнього Сходу

ЗМІСТ

Наступна сторінка Історія Стародавнього Сходу