Природнокліматичні умови, населення Стародавньої Анатолії. Хеттське, Фрігійське та Лідійське царства. Історія стародавньої Малої Азії і Закавказзя

Природнокліматичні умови, населення Стародавньої Анатолії. Хеттське, Фрігійське та Лідійське царства. Історія стародавньої Малої Азії і Закавказзя

Анатолію — півострів між Чорним і Середземним морями — часто називають мостом між Європою та Азією. її територія, за винятком невеликих приморських низин, являє собою високогірне плато, обрамлене на півночі й півдні молодшими горами — Понтійським Тавром і Малоазійським Тавром. Територія півострова понижується в напрямі зі сходу на захід. Гори західної частини Анатолії поступово переходять в Анатолійське плоскогір’я. Ландшафт центральних областей півострова значною мірою долинний (долини розкидані там поміж гір), тож місцеві жителі здавна займалися тут землеробством. Над плоскогір’ям тут і там височать згаслі вулкани. Анатолія лежить у зоні високої сейсмічності, підземна стихія неодноразово спричиняла там жахливі руйнування, що супроводжувалися людськими жертвами.
Анатолія — регіон кліматичних контрастів між побережними та внутрішніми територіями, що істотно позначилося на господарському побуті населення. Зокрема, морське узбережжя й річкові долини на заході півострова природа наділила сухим середземноморським кліматом — спекотним літом і прохолодною зимою. У Причорномор’ї клімат помірно теплий і, що особливо важливо, достатньо вологий для розвитку землеробства. У внутрішніх же районах Анатолії коротка волога весна, спекотне літо з гадюччям, скорпіонами, тарантулами, міріадами москітів і нечастими зливами, які лише змивають родючий шар землі й викликають її ерозію.
Водними артеріями природа Анатолію не обділила, проте користі від них для землероба небагато. Найбільшою річкою є Кизил-Ірмак, відомий у давнину як Галіс, інші річки значно менші й такі бурхливі, що їх неможливо використовувати для судноплавства. У весняно-літній сезон ріки часто виходили з берегів, тому люди боялися селитися безпосередньо біля них.
Нині в це важко повірити, але в давнину гірські схили Анатолії були вкриті густими лісами, причому особливо славилися тамтешній кедр і кілікійська сосна. Ще на початку XV ст., як розповідає легенда, Тімур ховав у лісі поблизу Анкари своїх бойових слонів, тепер же людська безгосподарність і дикі кози перетворили цей край на голий степ.
Територія півострова славилася своїми запасами промислової сировини, передусім різноманітними мінералами (в тому числі вулканічним обсидіаном), мідними, залізними й свинцевими рудами (поклади залізної руди місцеве населення в давнину ретельно приховувало від чужинців). Єдине, чого там бракувало,— це олова, необхідного для масового бронзового виробництва. Його хетти вимінювали в ассирійців. Коли наприкінці II тис. до н. е. араби паралізували цей життєво необхідний обмін, міста Анатолії враз занепали.
Хто населяв цю землю в давнину? Етногенез центрально анатолійського (каппадокійського) населення, яке спілкувалося хетто-лувійськими діалектами індоєвропейської групи мов, залишається предметом наукових дискусій. Коли і звідкіля з’явилися там, у семітському оточенні, індоєвропейці? Гадають, що їхня міграція в Анатолію відбулася на початку II тис. до н. е., а то й раніше, ще в III тис. до н. е. Прибули вони на нову батьківщину (більшість дослідників вважає анатолійських індоєвропейців захожим населенням) або з північного сходу, через перевали Кавказу, або з північного заходу (з Балкан) через протоки Босфор і Дарданелли. Втім, існує також гіпотеза, що індоєвропейці — тубільне населення Малої Азії.
Спершу засвідчили в джерелах свою присутність у Центральній Анатолії палайці, мова яких також була індоєвропейським діалектом. Вони осіли в гірській області Пала й Туманна. Згодом у цьому регіоні вже господарювали й лувійці, мовою яких складено частину документів архіву в Богазкьої. їхній етнонім походить від топоніму Лувія — архаїчної назви малоазійської області, перейменованої згодом на Арцаву. Хетти ж, які також мали осідок у Центральній Анатолії, називали свою мову неситською — за топонімом Неса (архаїчна назва Каніша).
У Малій Азії були попередники індоєвропейців — палайців, лувійців і неситів — мовно споріднені з абхазо-адигейцями Кавказу хатті (протохетти) та каски (каскейці) Причорноморського Тавру (останні зневажливо називали хеттів «свинопасами» й неодноразово здійснювали проти них воєнні набіги). Хеттський етнос утворився шляхом злиття індоєвропейців з корінними хаттськими племенами. Східними сусідами хеттів були споріднені з урартами Закавказзя хуррити.

Природнокліматичні умови, населення Стародавньої Анатолії. Хеттське, Фрігійське та Лідійське царства. Історія стародавньої Малої Азії і Закавказзя

Попередня сторінка Історія Стародавнього Сходу

ЗМІСТ

Наступна сторінка Історія Стародавнього Сходу