Китай доби Східного Чжоу: на політичному роздоріжжі. Історія Стародавнього Китаю

Китай доби Східного Чжоу: на політичному роздоріжжі. Історія Стародавнього Китаю

Через те, що чжоусці під натиском напівкочових племен жунів перенесли свою столицю в 770 р. до н. е. на схід, період VIII—III ст. до н. е. історики назвали Східним Чжоу. Його, у свою чергу, поділяють на два окремі періоди: Ле Го (або Чуньцю) — VIII—V ст. до н. е. та Чжань Го — V—III ст. до н. е.
В епоху Східного Чжоу етнічно неоднорідне населення Китаю через наростаючу агресивність «варварів», тобто сусідів-кочівників, синтезувалося в єдиний китайський народ — хуася (чи чжуся). Етнічна консолідація відбувалася за умов політичної кризи в країні. Центральна влада катастрофічно занепадала, причому цей процес значною мірою був спричинений внутрішніми негараздами в правлячому домі чжоуського вана, скороченням царського землеволодіння. Князі-чжухоу поводилися дедалі зухваліше, тим паче, що ван мусив звертатися до них за допомогою у боротьбі проти непокірного оточення. Лицемірно прикриваючись гаслами «примусити всіх поважати чжоуського вана» та «ліквідувати загрозу з боку варварів», вони розпочали запеклу міжусобну боротьбу, яка не віщувала нічого втішного країні.
У VII ст. до н. е. один з удільних князів проголосив себе гегемоном і цим подав приклад для інших можновладців. У кривавому змаганні за політичне лідерство гегемоном ставало то одне, то інше царство… Реально в VII—VI ст. до н. е. на цю роль претендували п’ять царств: Цінь, Ці, Сун і, особливо, Цзінь та Чу. Спершу політична фортуна була прихильна до Чу, володар якого викликав політичне замішання серед конкурентів тим, що, махнувши рукою на гасло «примусити всіх поважати чжоуського вана», яке всім набило оскомину, присвоїв собі титул вана, тобто проголосив себе незалежним володарем. Царство Цзінь домоглося політичного реваншу лише в 575 р. до н. е. Азарт боротьби за владу в Китаї дійшов до краю, навіть царства У та Юе, які раніше не втручалися у політичну гру, тепер зіткнулися в смертельному двобої. Наприкінці V ст. до н. е. політичний розгардіяш у Китаї посилився: царство Цзінь розпалося на три самостійні держави (Чжао, Вей та Хань) — і на роль гегемона претендували вже сім царств: чотири центральні (Чжао, Вей, Хань та Ці) і три периферійні (Янь, Чу та наймолодше Цінь).
Царство Цінь, яке мало багатющі поклади залізної руди, було розташоване на північному заході країни, в басейні ріки Вей. Обширне царство Чу з етнічно неоднорідним населенням знаходилося на півдні країни, в сусідстві з в’єтнамськими державами; царство Ці, яке задавало тон у культурному житті Китаю (саме в ньому виникла академія Цзіся — перший китайський вищий навчальний заклад) — на сході країни; царство Чжао — західніше від завороту ріки Хуанхе; царство Вей — у центральній частиш басейну цієї ріки; царство Янь — на південному сході Китаю, а найслабкіше й найбідніше царство Хань лежало в гористій місцевості долини ріки Хуанхе й перебувало в оточенні ворогів-сусідів, тому мусило раз у раз переносити свою столицю.
Претенденти на роль гегемонів тільки те й робили, що укладали між собою військово-політичні союзи по вертикалі (з півночі на південь) та по горизонталі (зі сходу на захід). Зрештою, шість із них ополчилися проти на пів варварського царства Цінь, проте зробили це, як побачимо далі, запізно.
Характерно, що саме в смутний період Східного Чжоу в Китаї відбувалися важливі соціально-економічні зрушення. Країна остаточно вступила у вік заліза, в середині І тис. до н. е. в ній уже діяло понад 5 тис. рудень, переважно залізоробних. З допомогою залізних знарядь праці населення розчистило під ріллю величезні лісові масиви в басейні ріки Хуанхе, осушило тамтешні болота. Проте навальний наступ на природу, як уже згадувалося, призвів до екологічної катастрофи. Китайцям довелося приступити до широкомасштабного іригаційного будівництва. У країні в III ст. до н. е. було побудовано три великі іригаційні системи, настільки досконалі, що вони служать китайцям дотепер. Завдяки іригації, а також появі приватної власності на землю та земельного податку продуктивність китайського землеробства дуже зросла, що сприяло загальному економічному процвітанню країни. Різко змінився характер китайського тваринництва. Якщо раніше худобу використовували для жертвоприношень у храмах, то в східночжоуську добу її вже тримали як тяглову силу. Досягло нових успіхів ремісниче виробництво, пожвавішала торгівля, зміцнювалися господарські зв’язки між регіонами, в країні було збудовано понад півтисячі нових міст — утроє більше, ніж за всі попередні часи. У найбільших містах налічувалося по 250—350 тис. жителів.
Освоєння цілинних земель і відповідне розширення посівних площ зумовили бурхливе зростання народонаселення в Китаї. Демографи вважають, що сільське населення Східного Чжоу досягло 10—20 млн. чоловік і що в країні, очевидно, відчувалось аграрне перенаселення.
Радикальні зміни відбулися і в системі суспільних відносин Китаю. Зокрема, в ряді царств припинився регулярний переділ общинної землі, яка ставала спадковою власністю окремих сімей (спершу садкова і городня, а потім і польова). Приватною власністю ставала й цілинна земля. На початку VI ст. до н. е. в царстві Лу було введено земельний податок, невдовзі це було зроблено й у ряді інших царств. Наслідком такої аграрної політики стало прискорення майнового та соціального розшарування селянства. Зубожілий прошарок селян працював на общинну верхівку. Держава також не упускала свого, збільшуючи розмір податку, який часом сягав 2/3 врожаю. Все ж оподаткування не призвело до перетворення общинного земельного фонду на царську власність, а селян — на царських підневільних людей. Сільська община з її органами самоврядування спромоглася відстояти свої автономні права.
На чолі сільських та міських общин стояли старійшини — фулао, що їх обирали рядові общинники, колегія трьох головних старійшин — сіньлао (згодом функції й саму назву цього триєдиного органу общинного управління перебрала одна особа), староста — лічжен. Ці общинні органи могли чинити суд, навіть засуджувати до страти, вести міжнародні переговори, втручатися у хід боротьби за царський трон.
Непомірно високі податки в аграрному секторі економіки в багатьох відбивали охоту порпатись у землі, чимало колишніх аграріїв пішло в більш прибуткову торгівлю, що призводило до небезпечних перекосів у господарському житті. В суспільному виробництві зростала частка рабської праці. Раби рекрутувалися переважно з військовополонених та злочинців, боргове ж рабство тодішня мораль засуджувала. Характерно, що держава обертала в тимчасове, довічне чи спадкове рабство не лише самого правопорушника, а й його родичів та осіб, пов’язаних із ними круговою порукою.
Наприкінці VI ст. до н. е. в царстві Цзінь з’явилися перші писані закони, які, за словами В. Малявіна, «сколихнули всю Піднебесну». Вони краще регулювали суспільні зв’язки, аніж традиційне звичаєве право, і були настільки зрілі, що враховували супровідні обставини при скоєнні злочину. Керуючись цими законами, китайські суди засуджували до накладення ганебного тавра, ампутації носа, ступні, кастрації чи страти. Від будь-якого з цих покарань можна було відкупитись, однак розмір викупу був по кишені лише найбагатшим. Правопорушників у Китаї не бракувало, якщо зважити, що злочином вважалося там навіть «убозтво через лінощі».
Отже, старокитайське суспільство доби Чуньцю та особливо Чжань Го розвивалося динамічно. Однак політична смута унеможливлювала реалізацію всього соціально-економічного потенціалу країни. Іригаційне будівництво за умов політичної нестабільності велося в різних регіонах не-узгоджено, внаслідок чого іригаційні роботи в одному царстві призводили до страшного паводка в сусідніх царствах. Траплялося, що одна з воюючих сторін навмисне руйнувала дамби на території супротивника, щоб затопити її.
Численні митниці перешкоджали нормальному веденню торгівлі на внутрішньому ринку. Але найстрашнішим наслідком кривавих міжусобиць було те, що гинула сила-силенна народу, адже китайські генерали немовби змагалися між собою, хто з них більше виріже мирного населення. Так, після бою при Іцюй у 293 р. до н. е. переможці відрубали голови 240 тис. полонених, а після бою при Чанпіні живцем закопали 400 тис. чоловік. Воєнні жорна перемелювали цілі армії. Життя людини в Китаї було зовсім знецінене. Все це робило китайське суспільство пороховою бочкою, породжувало потяг населення до сильної влади, вимагало радикальних суспільно-політичних реформ.
Слід також зазначити, що в реформуванні суспільного життя була зацікавлена насамперед царська влада, невдоволена й стурбована тим, що родова аристократія намагалася перебрати на себе управління державою, навіть організовувала двірцеві перевороти. В політичній боротьбі з впливовою аристократією царі шукали підтримки в нуворишів — розбагатілої на торгівлі общинної верхівки, яка люто заздрила родовій знаті Й прагнула її влади та титулів. В окремих царствах володарям удалося провести з допомогою такого політичного альянсу радикальні суспільно-політичні реформи, причому особливим радикалізмом вони відзначалися в царстві Цінь.
Реформи в царстві Цінь здійснив у IV ст. до н. е. за порадою свого чиновника Шан Яна володар Сяогун, в історію вони ввійшли як «реформи Шан Яна». Шан Ян прискорив об’єктивний процес руйнації землеробської общини, в законивши приватну власність на землю. Він замінив податок з урожаю земельним податком, що стимулювало хліборобську працю та гарантувало твердий прибуток державі. Реформатор зобов’язав глав патріархальних сімей розділити сімейне майно між усіма дітьми і цим підірвав патріархальну сім’ю — основу кланової організації, на якій будувала свій добробут аристократія. Щоб запобігти масовому розоренню селян купцями та лихварями, Шан Ян спробував штучно обмежити торгівлю та лихварство, проте це йому не вдалося, майнова поляризація в суспільстві тривала. Було ліквідовано систему спадкових рангів, їх заступили ранги знатності, які надавав цар за заслуги перед державою (головним чином за доноси та воєнні перемоги), а втім, їх можна було просто купити. Шан Ян зруйнував систему спадкових володінь чжухоу, поділивши царство на повіти, що ними керували царські чиновники, а повіти, у свою чергу, на «п’ятірки» й «десятки» — найдрібніші адміністративні одиниці у складі п’яти чи десяти сімей, пов’язаних круговою порукою. Було реформовано також армію, командування якою взяв на себе Шан Ян. Ядром війська замість малоефективних бойових колісниць стала мобільна наймана кавалерія, воїни озброювалися залізною зброєю. В армії запанувала сувора дисципліна, підкріплювана круговою порукою. Суспільству нав’язали систему доносів, кругової поруки, тотального поліцейського контролю, одним словом — тоталітарний режим.
Родова аристократія та купецтво спробували чинити опір військово-бюрократичній тиранії, проте їх швидко скрутили в баранячий ріг. Реформаторська діяльність Шан Яна, що була практичним наслідком гострої ідеологічної боротьби в суспільстві, зосередила в руках ціньського володаря Сяогуна необмежену владу й істотно посилила державу.
Можна вважати, що саме завдяки зусиллям Шан Яна царство Цінь вистояло й перемогло у, здавалося б, нерівній боротьбі проти інших шести царств-гегемонів, які, за словами історика, «тремтіли від страху перед Цінь, а ще більше — від ненависті одне до одного».

Китай доби Східного Чжоу: на політичному роздоріжжі. Історія Стародавнього Китаю

Попередня сторінка Історія Стародавнього Сходу

ЗМІСТ

Наступна сторінка Історія Стародавнього Сходу